Всюди в Америці докладається багато зусиль і коштів для допомоги бездомним. А от жителька Філадельфії, 27-річна Енн Мейлам виступила з власною програмою.
Сонце щойно сходить, а Енн Мейлам та група її бігунів вже зібрались на автозаправці.
«Це почалось з моїх щоденних пробіжок, приблизно о п’ятій ранку. Я живу в не дуже заможному районі Філадельфії», - розповідає засновниця і керівник клубу бігунів.
Ще два роки тому Енн бігала на самоті і бачила щоранку групки людей, що тинялись без діла.
«Я приїхала з країв, де вітаються з усіма, - пояснює жінка, - тож пробігаючи повз, я привіталась, посміхнулась, помахала їм рукою. Спочатку вони дивились на мене, як на божевільну, але вже за кілька днів звикли».
Енн каже, що біг став важливою частиною її життя, коли їй було 16 років. Тоді родина розпалась через наркоманію батька. І тепер, по 10 роках, біг залишається для Енн Мейлам такою ж важливою емоційною підтримкою.
«Біг врятував мені життя. Він допоміг мені розвинути дисципліну і самоповагу. Щось у цьому механічному русі є таке, що допомагає мені відчути життя, емоційно насичує і дає надію, що все буде добре. Коли я побачила цих чолов’яг, які нагадали мені батька, я відчула, що це мій другий шанс».
Енн отримала від місцевого притулку для бездомних дозвіл на організацію клубу бігунів. Спочатку до нього входило 9 безпритульних.
«Після першого тижня я подумала», - як каже Енн, - «що це реально може стати першим кроком зміни у чиємусь житті».
За кілька тижнів вона звільнилась із добре оплачуваної роботи і віддала весь свій час клубу. Енн організувала неприбуткову організацію «Встати на ноги». Її мета – використати організований біг, як знаряддя для розвитку дисципліни і самоповаги. Водночас організація надає своїм членам консультації щодо пошуку можливості здобути освіту чи працевлаштуватися.
Пояснення одного з членів клубу бігунів Джеймса Торпа просте:
«Всім треба, щоби їх любили, щоб вони були частиною громади. Це й породило громаду бігунів. Варто лише з’явитись і всім зрозуміло, що ти – бігун».
Втім, залишатися членом клубу не так вже і просто. Необхідно бігати тричі на тиждень - до того ж на світанку. Бігунам не дозволяється вживати алкоголь чи наркотики і вони зобов’язані зустрічатись із радниками з працевлаштування.
Джеймс Сінґлтері був одним з дев’яти перших членів клубу.
«Я вживав наркотики 35 років. Я пройшов через все. Коли я щойно почав з ними бігати, то у перший місяць думав, що не здолаю і кілометра. Були моменти, коли я хотів відмовитись. Але не відмовився, бо пам’ятаю причину, що привела мене сюди, і хочу хоч чогось досягти у своєму житті».
«Коли я щойно почав, то не міг пробігти і два квартали. Було важко. Це - поступовий процес», - додає інший член клубу Морріс Ґейтс.
Морріс вперше бере участь у марафоні. Його син-солдат прийшов його підтримати.
«Я пишаюсь батьком та його досягненням. Він відданий та закінчить те, що почав. Він заохотив нас прийти і підтримати його, так що я також пробіжу дистанцію».
В забігу беруть участь 16 безпритульних. Коли Енн Мейлам почала свій клуб, дехто сумнівався, що лише бігом вдасться вирішити складні соціальні проблеми. Але Енн вірить, що розвиток почуття самоповаги - перший найважливіший крок:
«Подивіться на їх усмішки. Видно, що вони починають пишатись собою, і це чудово. Усвідомлення того, що означає бути частиною групи і підтримувати один одного, - саме у цьому вся суть».
З часу започаткування клубу у 2007-му році, його лави продовжують зростати. До нього тепер входить кілька сотень членів і клуб має своє відділення у Балтиморі і Вашинґтоні.
«Біг є справжньою метафорою життя: в переді завжди є ще один кілометр. Долайте його лиш крок за кроком», - заохочує Енн Мейлам.
