Дослідники з медичного факультету університету штату Міннесота знайшли оригінальний шлях навчання своїх студентів, що таке бути старим і як бачать світ люди похилого віку. На семінарі під назвою «Ігри в старих» студентам в екпериментальному порядку обмежували здатність зору, слуху, свободи пересування, тощо. Після того їм давали завдання жити звичайним життям, себто йти до крамниць, їздити на транспорті, йти до лікаря.
Двадцяти-тридцяти-літні студенти ставали на час імітаційної практики шістдесяти-п’яти--вісімдесяти-п’яти-літніми людьми. Їм насипали в черевики кукурудзяне зерно для імітації симптомів остео-артриту і болю при ходінні. Вони також взували товсті тренувальні шкарпетки на свої звичайні панчохи---це для імітації симптомів водянки ніг. Після того їм затикали вуха, надягали спеціальні окуляри з імітацією катаракту або глаукоми. Їм також надягали на руки, ноги, шию щось типу корсетів, щоб обмежити діапазон рухів.
Після того їх випускали на вулицю, іронічно названу «Легка вулиця.» Це-тренувальний майданчик з цілком реальними магазинами, автобусними маршрутами, ресторанами, пральнями, тощо. Його мета-допомогти тим, хто одужує після інсульту, знову опанувати навичками колишнього життя. Студентам-«старикам» дають завдання---піти до ресторану, або купувати продукти, але дістатися туди вони мусять на автобусі. Але не думайте, що навколо себе вони зустрінуть традиційну ввічливість терплячих американців. Автор програми семінару «Ігри в старих»-професор Джеймс Пакала-домовився з учнями місцевої середньої школи, щоб вони працювали водіями автобусів, в ресторанах, магазинах, але з однією умовою: щоб вони були абсолютно неввічливими зі студентами-«стариками.» Ось як вони говорять про своїх клієнтів, так неначе вони відсутні:
«І що вони тільки там порпаються? --- Не маю поняття, але вони завжди плутаються під ногами в моєму магазині.----О, Боже, і як лишень люди мусять купувати щось, коли ці ось вештаються тут? --- Не маю жодного поняття....»
Ось студентка-«бабуся». В неї--катаракт. Водій автобусу, користуючись її станом, витяг у неї всі гроші. Вона виявила це запізно, вже у магазині, і благає дозволити їй заплатити пізніше. У відповідь вона чує:
«Дуже співчуваю, але про це не може бути мови.»
Ось після такої розминки студентів-«стариків» направляють в будинок для осіб похилого віку.
А таких в Америці півтора мільйона. Студенти-«старики» мусять жити так, як живуть ці півтора мільйона-сидіти за довгими столами у напівпідвальних приміщеннях, їсти прісну лікарняну їжу, чистити зуби, зустрічатися з працівниками соціальних служб, та грати в ігри-на цей раз справжні-для стариків. Ось, наприклад, так званий «журавлиний пудинг.» Звучить красиво. але в реальності-це розбавлений журавлиний сік, змішаний із спеціальною мукою, яка робить його схожим на кашу. Це для тих, хто має проблеми з жуванням та ковтанням. Це, напевно, те, що багато хто з лікарів та їх практикантів прописують літнім людям в реальності. Наразі вони мусять самі їсти це.. При цьому вуха в них заткнуті, а якось треба спілкуватися:
Нарешті, муки скінчилися. Студенти насамперед видовбують з вух ненависні затички та катарактові окуляри, викидають кукурудзу з черевиків. Потім один з них каже:
«Ви знаєте, після того, як на мене все це натягли, я якось змирився зі своїм жалюгідним становищем, та і якось навіть комфортно себе відчув.»
Доктор Пакала уважає таку покору звичайною реакцією тих, хто перебуває у будинку для осіб похилого віку. А ось студентка Сюзі Вест каже, що практика нагадала їй про її бабусю, яка недавно померла:
«Ось в певний момент я відчула, що нам треба дозволяти людям, якими б старими вони не були, вирішувати-навіщо ці всі зусилля, я не можу бачити, чути, ходити...»
На останнє питання дуже нелегко відповісти, але у доктора Пакали є більш суттєве запитання до студентів. а саме: що є найголовнішим для лікаря з погляду хворого? Відповідь-вміння слухати. В цьому полягала суть навчальної програми «Ігри в старих»-дати майбутнім лікарям можливість стати по той бік медичної опіки, відчути її на власній шкурі.
