Колишній політичний в'язень, автор багатьох книжок на теми українського національного відродження Олекса Різників не забув вшанувати жертв голодомору 1932-33 року. В Одесі, у видавництві «Юридичнва література» нещодавно вийшла у світ його нова книжка під назвою «Їдло – 33». З її автором зустрівся наш одеський кореспондент Ігор Столяров.
Ігор Столяров: Нещодавно вийшла у світ Ваша нова книжка під назвою «Їдло-33». Вона присвячена голодомору 1932-33 років. Чим вона відрізняється від багатьох інших вже виданих?
Олекса Різників: «Я вже маю кілька відгуків, навіть дві рецензії на цю книжку в одеських газетах. І це незважаючи на те, що вийшла вона нещодавно. Коли ще я писав цю книжку я знав, що вона відрізняється від всіх інших і є новим словом. Я не досліджував наявних документів, не писав загальних слів про голод і його причини, про винуватців. Я вибрав з усіх книжок, які є про голодомор, слова людей про їжу – яку вони їли під час голодомору. Цей підхід виявився дуже продуктивним. Тут відображена 291 позиція на тему – що люди їли. Від цвіту акації до ящерок. Коли людина це все читає вона ясно бачить перед собою ту страшну зиму і весну 1933 року, коли вимирало у десять разів більше ніж народжувалося, коли цілі села вимирали. Читачі, ознайомлюючись з цією книжкою, кажуть що доводиться вживати бром, так як колись писав Винниченко: «Коли читаєш історію України треба вживати заспокійливі ліки, бо напрошуються сльози на очі»».
Ігор Столяров: В Україні і сьогодні є чимало політиків, які стверджують що голод 1932-33 років є вигаданий галичанами. Що б Ви могли відповісти таким людям?
Олекса Різників: «Гадаю, що не слід серйозно сприймати їхні слова, бо це слова сліпих людей. Я виріс у родині де батько і мати 1905 року народження. У 1933 році їм було вже по 27 – 28 років. Вони це пережили власними тілами та душами. Я виріс серед спогадів матері. Кожен день вона боялася щоби не було хліба. «Боже мій, хліб це саме головне. Хліб упав – підніми та поцілуй» – казала вона. Мати моя народилася і тривалий час мешкала у Вільшанському районі, Кіровоградської області. Батько є з Донбасу, де ще гірше було. Всі про це знають. Комуністи не хочуть це визнавати, бо для них це не вигідно. Саме комуністи казали, що було приємно жити у той час. Вони посилаються на вірш Тичини «Партія веде» надрукований у січні 1933 року українською мовою у газеті «Правда». А ми ж знаємо як Тичина писав ті свої вірші. Він писав їх з під палиці. Його примушували писати таке. Ми знаємо, що Скрипник, коли проїхався Україною і побачив, що робиться, застрелився. У душі він був чесною людиною. Спалив себе Йосип Гірник на могилі Тараса Шевченка у 1978 році. Це 60-ліття так званого Жовтневого заколоту. Це була найчорніша ніч для Україні. Я тільки вийшов з табору. Жив тоді у Первомайську, Миколаївської області. Я навіть не чув що Йосип Гірник себе спалив. Але ж яка була тоді ніч? Це жахливо. Тоді українська мова геть витіснялася зі шкіл. Класи ділили щоб вивчати російську мову в українській школі. Вчителю російської доплачували. Йосип Гірник це побачив і зрозумів, що далі це терпіти не можна. Він думав, що своєю смертю змінить ситуацію. Нажаль, інформаційна блокада зіграла свою ролю. Лише зараз ми довідалися про його смерть. Так само з голодомором. Була інформаційна блокада. Заборонялося про це говорити. Мені мати наказувала: «Я тобі кажу про цей голод, але дивись у школі не згадуй про це, бо мене і тата можуть посадити».
Ігор Столяров: Чи, на Вашу думку, належним чином вшанували цього року – 70 роковини голоду 1932-33 років?
Олекса Різників: «Минулого понеділка я виступав на телебаченні в Одесі. Разом з кандидатом філософських наук Михайлом Мацюком ми говорили, що було дуже прикро на душі коли навіть у день 22 листопада на радіо та телебаченні співали веселі пісні, придуркуваті танці показували – ніби нічого не сталося. А можна було оголосили національну скорботу. Але, що зробиш коли при владі стоять ті хто викачував хліб у селян, чи їхні діти – нащадки».
