Спеціальні потреби

Майдан очима американського фотографа


Джозеф прийшов на Майдан як фотограф, але для нього це ніколи не було «закордонним завданням» на кшталт Іраку, Афганістану...

Майдан очима американського фотографа. Джозеф Сивенький – онук українських емігрантів останні п’ятнадцять років подовгу живе на дві країни. Він знімав Помаранчеву революцію, і під час революції гідності не відпускав фотокамери з рук. З стипендіатом Фулбрайта, світлини якого публікували New York Times, Stern і Bloomberg, спілкувалися наші кореспонденти.

Коли йому випадає бувати на Інститутській – вулиці героїв Небесної сотні, – він завжди заходить помолитись до маленької дерев’яної церковці, збудованої після кривавих лютневих подій. І завжди згадує, як у перші дні вуличних боїв піднімався разом із юрбою Майдану цією вулицею вгору, і як у дні розстрілів цією вулицею вниз стікали червоні потічки. Джозеф Сивенький – фотограф зі Сполучених Штатів. Події Євромайдану висвітлювало багато іноземних кореспондентів, але він іноземцем тут ніколи не почувався.

Фотограф Джозеф Сивенький говорить:

«У мене українські корені. У мене завжди був дуже міцний зв’язок з Україною. Я почав сюди їздити ще підлітком, щойно розвалився Радянський Союз і Україна проголосила незалежність. Мене завжди вабила Україна, я завжди знав, що буду тут проводити багато часу. І тому, хоч я не маю українського громадянства, все одно відчуваю Україну своїм домом. Не можу сказати, що для мене рідніше – Америка чи Україна. І там, і тут мій дім».

Джозеф прийшов на Майдан як фотограф, але для нього це ніколи не було «закордонним завданням» на кшталт Іраку, в Афганістані чи інших «гарячих точках», де випадало бувати. Він знімав Майдан як киянин – як історію про своє місто і своїх земляків. Подібно до інших киян, був на Майдані з першого ж дня, і, як інших, вдома у київській квартирі на нього чекали рідні – дружина-українка і крихітна донечка. Попри емоційну залученість, він, однак, ніколи не відкладав фотоапарат, щоб взяти безпосередню участь у подіях.

«Ні, моя роль була фотографувати. Єдиний раз, коли я опустив свою камеру, це коли мене зачепило димовою гранатою».

Джозеф дивується з живучості міфу російської пропаганди про те, буцімто Майдан організувала Америка:

«Ідея, що США чи інші західні країни доклалися до появи Майдану, це абсолютна неправда. Я провів багато часу на Майдані і стверджую: не можна примусити людей чи заплатити їм, щоб вони робили те, що вони робили там. Це просто неможливо зробити».

На його світлинах – усі ключові події тих драматичних днів. І весь набір людських емоцій, що проявляються в екстремальних ситуаціях. Засніжені барикади з написами До зброї, прощання із загиблими під співи «Пливе кача», майданівка, що бинтує розбиту голову міліціонеру.

Одна з його улюблених фотографій оця: вечір, холодно, падає сніг, і молода пара стоїть обійнявшись.

«Вони обнімалися, тому що він вирушав на Грушевського, де точився один з вуличних боїв. Це, мабуть, був четвертий день тих сутичок між демонстрантами і міліцією».

На Майдані він бачив багато поранених. І вже тоді вирішив, що зніматиме про них проект. Однак майже одразу після Майдану почалася війна. І сьогодні він працює над фотопроектом про поранених солдатів. Влаштовує виставки в українських містах, показує світлини студентам. Українці повинні це бачити, – впевнений Джозеф:

«В українській пресі багато розповідають про поранених, і як це вплинуло на їхнє життя. Але мені ці розповіді завжди здавалися надто стерильними. Я знаю, що в реальності все набагато страшніше. І якщо провести більше часу з тими людьми, ближче їх пізнати і вибудувати довіру, то вони відкриються і покажуть, як воно є насправді».

Спілкуючись з фронтовиками, він чує від них і їхніх родичів багато нарікань на несправедливість.

«Одна з основних проблем – це брак справедливості. Люди цим дуже невдоволені, і вони мають цілковите право гніватися. Власне, вони тому й вийшли на Майдан – бо хотіли справедливості й правосуддя. Але цього досі не сталося. Я думаю, людям набагато легше було б змиритися з нинішніми економічними негараздами, якби вони бачили, що справедливість бере гору, покарання за злочини та корупцію настає. Навіть якби цього було трошки, бодай якісь приклади. Але вони не бачать цих малих прикладів.

Сьогодні, через 2 роки після Майдану, винні у масових розстрілах не покарані. Та ще й нова несправедливість виникає, пов’язана з війною. Я знаю багатьох солдатів, які були тяжко поранені і стикаються зі страшною бюрократичною тяганиною: мусять доводити, що були поранені на війні.

Інші нарікають, що про них забули. Скаржаться на проблеми з протезуванням, з робочими місцями для вояків, які втратили руку чи ногу. Зрештою, на те, що в Україні інфраструктури нема для людей в інвалідному візку. До цих проблем я й намагаюсь привернути увагу.

Усі ці смерті... Усі ці страждання... Це не може минутись даремно. Країна мусить змінитись».

Дивіться також: Польща важко працює, щоб Україна отримала членство у НАТО - голова МЗС Польщі

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG