Спеціальні потреби

Останній рейс. Подорож із закритої України


Я прилетів до Києва на початку березня. Тоді в США говорили тільки про поодинокі випадки захворювань на коронавірус, а в Україні взагалі про страшну хворобу чули тільки по телевізору. Втім вже за кілька днів був зафіксований перший випадок, потім другий і уряд України раптом закриває кордони.

Зворотній квиток до США я мав на 25 березня. Спочатку отримав електронний лист від авіакомпанії про те, що мій рейс переноситься на 9 квітня, невдовзі і він був скасований. Події розгорталися дуже швидко, кожен день в Україні фіксували новий випадок захворювання на COVID-19, а в США рахунок пішов вже на десятки тисяч…

Чотирнадцятиденний карантин в Україні мав скінчитися 3 квітня. Мені тоді здавалося - все мине… кордони відкриються і я полечу назад в Вашингтон… Я там живу, там робота, мої особисті речі – я не можу лишитися в Україні надовго. Втім 25 березня стало відомо що уряд України продовжує карантин далі, цього разу до кінця квітня. Стало зрозуміло - це лише початок і небо навряд чи скоро відкриється, епідемія тільки починається… Треба виїжджати якомога швидше, тільки от як? Авіасполучення скасовано!

Через посольства США в Ураїні та України в США мені стало відомо про спецрейс авіакомпанії МАУ (Міжнародні авіалінії України) організований для громадян України та США, які бажають повернутися додому. Виліт з Києва, з аеропорту Бориспіль і прибуття до аеропорту JFK в Нью-Йорку - місто, в якому пандемія вже сягла надзвичайних масштабів.

Сказати що мені було страшно прилітати в Нью-Йорк – це нічого не сказати. Уявіть: летиш в аеропорт, через який потенційно пройшло десятки тисяч хворих на коронавірус. Втім особливого вибору не було - рейс один - або зараз або, можливо, й через півроку не вилетиш.

Перший такий рейс був запланований на 25-те березня. Я намагався купити на нього квитки 23-го. Місць лишилося небагато тож квитки коштували чимало: 50 000 гривень на одного, в один бік!!! А я був з дружиною…Наступного дня був оголошений ще один рейс на 27-ме березня, маршрут такий самий, тільки от там вже квитки можна було знайти вдвічі дешевше - по 25 000 гривень. Втім це все одно недешево. Тут ще й лист прийшов від Посольства США в Україні:

«Якщо вам потрібно покинути Україну зараз, або ви припускаєте, що вам потрібно буде вилетіти найближчим часом, ви маєте розглянути можливість бронювання цього рейсу. Це може бути ваша остання можливість у найближчому майбутньому»

Рішення було прийнято: летимо! Страшно? Не те слово… І до сьогодні я не перестаю думати: чому на цей рейс квитки були такими дорогими, якщо рейс не був комерційним і літак був заповнений як мінімум на 80 відсотків…

Спершу мені потрібно будо дістатися до Києва. На той час я був у Харкові. Міжміські потяги/автобуси в Україні вже не ходили і добратися з Харкова в Київ без власного авто - практично неможливо. Іншого варіанту аніж Bla Bla Car я не знайшов. В Харкові, до речі, наприкінці березня громадський транспорт вже був обмежений, закрилися маленькі бізнеси, в супермаркети пускали усього по кілька осіб і більшість людей на вулицях були вже в масках. У той же час мало хто тримав дистанцію, особливо сильно це відчувалося в аптеках, або ж тих самих супермаркетах – позаду тобі фактично дихають в спину. Втім слід зазначити, що так поводили себе не всі.

Bla Bla Car з Харкова в Київ коштував 800 гривень на двох – ціна адекватна, квиток на швидкісний експрес коштує приблизно стільки ж. Водій: освідчений, інтелігентний молодий чоловік і на перший погляд здалося що він живе безтурботним життям, ніколи горя не знав. Втім згодом виявилося - все зовсім не так…Нічна траса Харків-Київ і два незнайомці в його машині, яких навряд чи ще в житті побачить - сама атмосфера ніби спонукала його до відвертої розмови…Як з’ясувалося, він переселенець з Донбасу.

У 2014-му вчився в університеті в Донецьку. Опісля початку війни одразу перевівся в Харків аби довчитися. Здобувши диплом хлопець переїхав в Київ, знайшов роботу в держструктурі, відчайдушно працював, бо знав ніхто йому не допоможе – батьки лишилися в окупованому Донецьку - тепер вже він має їм допомагати. І от одного разу, хлопець поїхав у гості до мами і тата і на блокпосту ДНР на нього вдягли кайданки і посадили на 15 місяців (до з’ясування обставин). Каже, давили психологічно: чому не став на захист Донбасу? Чому працює на державну структуру України? Закидали зраду, шпигунство і таке інше. На той момент йому було 23.

‘’В тюрьме главное не поехать кукухой и оставаться собой‘’
Водій Bla Bla Car в розмові дорогою з Харкова до Києва

Він був в списках на обмін, втім все постійно зривалося, батьківські передачі не доходили, здавалося, життя зламалося: він молодий і за ґратами на території де сильніший той у кого автомат в руках. Там, йому якось сказали: ''В тюрьме главное не поехать кукухой и оставаться собой''. А він для себе, перебуваючи в закритому просторі, зрозумів: потрібно жити сьогоднішнім днем, отримувати емоції адже емоції і спогади - це те, що давало йому сили жити далі і чекати того дня, коли все це скінчиться.

Минуло 15 місяців і його так само несподівано як і посадили - відпустили. Він повернувся в Київ, відновився на роботі, живе своїм життям тільки от до батьків більше не їздить. Історію свого життя хлопець мало кому розповідає, сьогодні він про все це згадує жартома: щонайменше, каже, самоізоляції у зв’язку з поширенням коронавірусу він тепер не боїться.

Аеропорт Бориспіль, незважаючи на те, що офіційно був закритий, 27 березня продовжував приймати і відправляти літаки. В той день була запланована ціла низка рейсів, серед них і мій на Нью-Йорк. В терміналі ’’F’’ подорожуючих було чимало.

В Україні мало хто дотримується правил соціального дистанціювання, всі здебільшого носять маски і вважають, що цього достатньо. Американці думають інакше: маску можуть не носити, втім тримають соціальну дистанцію і це одразу відчулося в черзі на посадку на літак до Нью-Йорка – дистанція між людьми була мінімум 1 метр.

Знаєте цей приємний момент коли заходиш в літак, тебе вітають симпатичні, ввічливі і охайно одягнені бортпровідниці? Так от на цьому рейсі все виглядало кардинально інакше: бортпровідниці ввічливими, звісно, були, але від їхнього зовнішнього вигляду ставало трохи моторошно. Вони, без перебільшення, з голови до п’ят були одягнені в захисні костюми, рукавиці, навіть операційні окуляри начепили. Хтось скаже «перебір», втім цих людей можна зрозуміти.

На трансатлантичних рейсах пасажирів зазвичай годують, адже в небі проводиш близько 10-ти годин. Втім на цьому спецрейсі, жодної їжі не пропонували через карантин. Була тільки бутильована вода. Всі пасажири про це заздалегіть знали і щойно літак набрав висоту - відбулося те що я ніколи в житті не забуду: салон Боїнга заполонили аромати домашньої ковбаски, варених яєць, різних копченостей та свіжих огірочків з помідорами. Не скажу що я був виключенням! Сміх сміхом, а 10 годин без їжі витримати складно – бутерброди у мене із собою теж були.

Вже в Нью-Йорку всі пасажири мали заповнити так звану декларацію зі стану здоров’я. Там необхідно було внести своє ім’я, домашню адресу, контактну інформацію і відповісти на декілька питань, серед них:

  • Чи відвідували ви Китай за останні 14 днів? (перше питання)
  • Чи перебували ви в країнах Шенгенської зони та Ірані, Ірландії, Великій Британії за останні 14 днів?
  • Чи була у вас за останні 24 години температура?
  • Чи були у вас за останні 24 години кашель та важкість дихання?

Для громадян та постійних мешканців США була ще одна додаткова перевірка. Їм міряли температуру та роздавали інформаційні буклети, на яких було написано що вони повернулися додому в час пандемії вірусу COVID-19 і Міністерство охорони здоров’я США рекомендує їм самоізолюватися на 14 днів. На цьому все - більше жодних перевірок.

Втім для нас пригоди на цьому не завершилися. Потрібно ще було доїхати до Вашингтона. Затримуватися в Нью-Йорку жодного бажання не було, адже 27-го березня, тільки в самому мегаполісі, було нараховано понад 30 тисяч хворих. Місцеві, звісно, теж перелякані - коли я підійшов на стійку аби орендувати авто у клерка тільки від одного мого вигляду вже почали труситися руки.

Сам Нью-Йорк таким порожнім, тихим і спокійним я ще ніколи в житті не бачив, хоча знаю це місто дуже і дуже добре. Там зазвичай вирує життя: шум і гам, щосекунди сигналять автівки, люди на вулицях навіть вночі. А у цей вечір п’ятниці на Манхеттені незвично порожньо. Таким Нью-Йорк я ще не бачив.

За 5 годин ми вже були у Вашингтоні, а у мене в голові увесь цей час крутилася одна й та сама думка: що буде далі… зі світовою економікою, з Україною, зі США, з моїми родичами…і як нам усім в найближчі місяці через самоізоляцію ’’нє поєхать кукухой’’ і залишитися собою.

Передрук та інше використання матеріалів, розміщених на цьому веб-сайті, дозволяється за умови посилання на джерело.

Думки, висловлені в рубриці «Моя Америка», передають погляди самих авторів і не відображають позицію «Голосу Америки».

Дивіться також: Студія Вашингтон. Доставка вино - собаками: креативні шляхи допомогти під час пандемії

  • 16x9 Image

    Юрій Мамон

    Журналіст Української служби «Голосу Америки» з серпня 2016-го року. На телебаченні з початку 2011-го. Кар'єру розпочинав на телеканалі «Інтер», з відділу новин, де провів два роки. Отримавши ширше розуміння професії, зацікавився розслідувальним жанром і почав працювати в проекті «Агенти Впливу» на НТН. Опісля серій викривальних репортажів отримав пропозицію від ICTV, де з колегами, спільними зусиллями, виробили концепцію та започаткували проект критичних журналістських розслідувань «Дістало» – програма про соціальну несправедливість, корупцію та невігластво. За час роботи над цим проектом нерідко потрапляв у небезпечні ситуації.

    На «Голосі Америки» фокус своєї уваги більш за все концентрує на українцях, що проживають у США. Захоплюється успіхами українських професіоналів, підприємців та спортсменів.

    Переконаний, що журналістика – це стиль життя. Основним принципом вважає висвітлення правди.

Facebook Forum

XS
SM
MD
LG