Спеціальні потреби

Проблеми української школи - 2003-06-16


Злиденна зарплата, бездарні підручники, брак молодих кадрів. Так визначають вчителі больові проблеми сучасної української школи. По закінченню навчального року з двома київськими вчительками – історії та української мови – було проведено розмову.

Найбільша зміна, що сталася в школі останніх років, це самі діти, -- каже вчителька української мови і літератури Київської спеціалізованої школи №112 Галина Пікож:

"Діти стали іншими. Більш розкутими, вільнішими, не бояться нікого і кажуть те, що хотять."

Пані Галина вчителює ось уже 22 роки. І каже – сьогодні в школу прийшло нове, вільніше покоління. Вони інші й у тому, що стосується вивчення її предмета – мови. Якщо сімнадцятирічні старшокласники починали ще за Союзу в російському садочку, прийшовши в школу, мусили перенавчатись, то нинішні молодші школярі вже й садочок пройшли український. Українська для них – звична мова спілкування, та й батьки не запитують, як раніше, “а чому?”:

"Українська мова вже все-таки стала мовою спілкування. Малесенькі діти, які працюють в початковій школі, вони вже навіть на перервах говорять українською. Це досягнення. Тому що дев'яті класи, десяті, на уроках говорять, бо мусять, і одиниці, може, говорять при спілкуванні, але більшість говорять російською, бо спілкування домашнє все-таки російськомовне. І ця роздвоєність дітям – це теж складна дуже проблема, бо в сім'ї говорять в більшості батьки російською, в школі українською, всі предмети вивчаються українською – вони звичайно звикають, вони б і раді говорити українською, але мовне середовище тільки де – тільки в класі, а тільки вийшли на вулицю, вже його немає."

І все-таки з українською помітний прогрес, - чого, за її словами, не скажеш про підручники. Тобто кількісно школа підручниками забезпечена, але ж якість! Літературу за ними вивчати неможливо, - каже Галина Пікож. Історію – також, - додає інша київська вчителька, викладач історії Кловського ліцею Світлана Петровська.

"Так не можна писати підручники для дітей. Вони нудні, написані абсолютно нецікаво, матеріал розтягнутий, діти кажуть, що абсолютно в цих підручниках не виділено головне і коли ти хворієш і хочеш самостійно щось зробити, вивчити, розібратись, то неможливо навіть розібратись…"

А головне – каже пані Світлана – у цих нових підручниках подано тільки одну концепцію, тільки одну, до примітиву спрощену, точку зору – річ неприпустима для вивчення історії. Заслужений учитель України, Світлана Петровська вчителює 51 рік. Викладала історію за Хрущова і Брежнєва, і каже – все те, що знала сама, завжди знали і її діти. В радянській Україні на її уроках читали в самвидаві Солженіцина та «Інтернаціоналізм чи русифікацію?” Дзюби. Пощастило – ніхто не доніс. І сьогодні в її кабінеті – каже вона – є абсолютно все – від творів Сталіна і підшивок «Правди» за 37 рік до «Жнив скорботи» Конквеста і Народної книги Меморіал про голод 33-го, праць Сергія Білоконя і Олеся Волі, і вірші «розстріляного Відродження», й історична фільмотека. Нові ж підручники, каже вона, для вивчення історії надаються найменше.

Вчителька історії пані Світлана давно перейшла пенсійний вік, учителька української мови пані Галина наближається до нього. Ще одна проблема сучасної школи: молодь не йде вчителювати. Хто вчитиме дітей історії й української мови, математики і біології, коли з школи піде «стара зміна» ентузіастів, ладних працювати за моральну винагороду? Говорять Світлана Петровська і Галина Пікож:

"Для мене школа це не скільки я заробляю. Мені здається, що більшість вчителів намагаються робити свою справу, переступаючи через це болюче питання. Тому що якщо звести все до того, що ми заробляємо, то ми працюємо безкоштовно, на державу і на суспільство. І держава мусить розуміти, що ми вже всі йдемо, це останні роки нашого старого покоління, для якого чи платять, чи не платять, ми все одно працюємо. А молоді не можуть, вони не можуть витримати. Як вони можуть жити на ці копійки. Жоден учитель не може не тільки прожити, а навіть за квартиру заплатити зі своєї зарплати"

"Виживаєм – ну як. Добре, як чоловік працює не в освіті. А як обоє в освіті – то взагалі жах. Приємно, коли мої учні приводять своїх дітей знову до мене вчитися, оце приємно. Робить тебе значимою в житті. Коли дівчатка мої, 92 року випуску приходять зараз і кажуть – Василівна, може, мою дитинку в вашу школу привести, бо вже ж виросло. Оце приємно."

Вишиванки захоплюють світ. Інтерактивна мапа

XS
SM
MD
LG