Спеціальні потреби

Краще запалити одну свічку, аніж усе життя проклинати темряву. Таким було життєве кредо українського дисидента, політв’язня радянських таборів Михайла Гориня. Серце патріарха правозахисного руху перестало битися в неділю 13 січня, на 83-у році життя. Похорон відбудеться 15 січня на Личаківському кладовищі у Львові.

Вшановуючи пам’ять видатного українця, який відійшов у вічність, соратники наголошують на його внескові в українську незалежність. Згадують про заслання і табори, участь у самвидаві, створенні Народного Руху, в організації «ланцюга злуки». Своїми спогадами з Голосом Америки поділився упорядник книжки Михайла Гориня «Запалити свічу» – історик дисидентського руху, політв’язень Василь Овсієнко.

«Ланцюг злуки»

«Я вважаю, що важливо підкреслити роль Михайла Гориня у перехідний, переломний момент 1989-91 років. Навіть сам Леонід Кравчук колись визнав – мовляв, з появою Михайла Гориня у Києві ситуація змінилася не на нашу користь (себто не на користь комуністів). Тоді, у 89-у, відбулися установчі збори Народного Руху України, і Михайло Горинь очолив секретаріат. Символом Руху був Іван Драч, але голова секретаріату Михайло Горинь фактично сформував Народний Рух як організацію, – бо раніше то були такі собі розсіяні осередки. Саме Горинь структуризував Народний Рух. І саме йому належала чудова ідея «ланцюга злуки». У проводі Руху обговорювалося питання, чи проводити, чи ні, і Михайло переміг одним голосом! Драч, Павличко сумнівалися, думали, що не вдасться. Михайло це зробив, і потім усі переконалися, що то була велика справа. Того дня Леонід Кравчук сів у машину, поїхав уздовж людського ланцюга у бік Житомира. І, як казав Михайло Горинь, він виїхав із Києва головою Верховної ради, а назад вернувся президентом України».

Козацька слава і дитяча дипломатія

«Михайло Горинь фонтанував ідеї. Окрім ланцюга єднання, йому належала ідея започаткувати у 1990 році свято козацької слави. З усієї України їхали автобуси на Південь, на Запоріжжя, у село Капулівку. Кажуть, мільйон людей було піднято на ноги. Я й сам був у тій Капулівці – зроду не бачив стільки людей, вдягнутих у вишиванки. Коли у Запоріжжі уся та маса людей спускалася з міста через Дніпрогес, коли ми їхали під синьо-жовтими прапорами, то бабусі вздовж доріг падали на коліна, молилися. Вони пам’ятали ще Українську Народну Республіку. І ось вона повертається!

А у 1991 році, задовго перед референдумом, Михайло Горинь зорганізував в Одесі Конгрес національних меншин. Це дуже важливо було, бо після того Конгресу національні меншини висловилися за незалежність.

Або – дитяча дипломатія. Це теж була його ідея: посилати діточок із Донеччини, з Луганщини на Різдво і Великдень у Галичину. І навпаки – діток з Галичини з колядками, з щедрівками вивозити на канікули на Донеччину.
Це тільки деякі з низки акцій, які придумав і зорганізував Михайло Горинь. Хто ще із діячів цього періоду висунув так багато великих національних ідей, котрі у підсумку консолідували, пробудили націю?»

Табірні спогади

«Що ж до моїх табірних стосунків з Михайлом Горинем, то ми з ним сиділи в одній камері у таборі Кучино на Уралі – там, де загинув Василь Стус. Десь близько трьох років провели разом. І кращого співкамерника, ніж Михайло Горинь, мабуть, не можна й уявити. Це чоловік дуже толерантний, виважений. Адже він психолог за освітою. Він розумів стан людей, які опинилися на вкрай обмеженому особистому просторі. Дисиденти – це, як правило, люди інтелектуально потужні, які потребують простору, публіки. А тут психологічне поле одного і другого натикаються, виникають конфлікти. Михайло вмів це дуже добре гасити.

Його у таборі довели до такого стану! Він хворів на нирки і мав серцеву аритмію. Казав: серце колотиться, як телячий хвіст. У 1987 році він уже був кандидат номер 1 на той світ. Але то вже була «перебудова», і, очевидно, вже Кремлеві не треба було трупів. Тоді у табір прийшов новий лікар, я назавжди запам’ятав його прізвище: Грущенко. То я вважаю, що цей Грущенко врятував Михайла Гориня. Очевидно, його питали, чи Горинь витримає подальше ув’язнення, і він казав, що ні, не витримає, його треба звільняти. І справді, Гориня помилували. Випустили 2 липня 1987 року. І коли він повернувся до Львова, ледь живий, до нього через кілька днів приходить В’ячеслав Чорновіл і каже: Михайле, уже в Москві виходить журнал «Гласность», уже в Литві є Саюдіс. Нам теж треба починати щось робити. Давай, каже, відновимо «Український вісник». Михайло йому відповідає: «Славку, та я ледве живий, дай мені хоч зітхнути трошки. Пошукай когось іншого». Походив-походив Чорновіл, нікого не знайшов, повернувся до Гориня. І вони утрьох – Іван Гель, Чорновіл і Горинь почали відновлювати машинописний часопис «Український вісник». Троє чоловіків на всю Україну, як гірчичне зерня! Треба було тих троє чоловіків, щоб почати цей великий рух».

Самвидав і Українська Гельсінкська Група

«Досвід у видавничій справі Горинь надбав ще до першої посадки, у шістдесяті роки. Бо той чоловік іще в 60-ті почав самвидав. Це була фактично його ідея. Він одержував друковану політичну літературу з-за кордону і розмножував ті книжечки. Разом з Іваном Гелем він налагодив поширення самвидаву.

Тоді, у 1965 році, йому й дали перший строк – 6 років таборів суворого режиму за антирадянську агітацію і пропаганду. Потім додали ще три. А коли він відсидів і повернувся, то вже назрівала ідея Української Гельсінської Групи. До нього приїздили Оксана Мешко, Микола Руденко. І фактично основні документи УГГ у 76 році були розроблені за участі Михайла Гориня. Але він уголос сказав так Оксані Яківні (бо ж кагебісти чують, підслушки всюди): «Я у вашу футбольну команду не піду». А на папері написав інше: «Я піду в другому ешелоні. Коли вас заарештують, тоді я піду». І справді, коли Миколу Руденка, Олексу Тихого та інших з «футбольної команди» заарештували, тоді Михайло Горинь почав робити інформаційні бюлетені Гельсінкської групи – від №4 до №7. Його «вирахували» і дали йому «десятку». 10 років таборів і 5 заслання, ще й визнали особливо небезпечним рецидивістом. Формально ми приймали його в Гельсінську групу на Уралі, в Кучино, у дворику для прогулянок. А насправді, фактично, він був в організації від самого початку».

«Король усіх українців»

«Уже за часів незалежності були нагороди, депутатство, лідерство в Українській республіканській партії. А в найпізніший період свого активного життя, у 2000-2006-у, Михайло Горинь очолив Всесвітню українську координаційну раду. Я називав його «королем усіх українців». Він тоді об’їздив увесь світ. Зустрічався з українськими громадами в Європі, в Америці, в Сибіру, на Кубані і на Далекому Сході.

В останні роки він тяжко хворів. Я був у нього у Львові трошки менше року тому. Ми приходили із Зоряном Попадюком, колишнім політв’язнем, та його дружиною. Михайло тоді ще тримався на ногах і дуже радів, що до нього прийшли люди у вишиванках. Але нас уже не впізнавав...

Це справді була видатна особистість. Потужна особистість, яка вела за собою. Я не знаю, кого ще можна назвати поруч із ним. Я думаю, Михайла Гориня трохи недооцінюють. Тому що не знають його ролі. Адже ніхто стільки великих ідей не висунув у той кардинальний, переломний момент, коли дуже важливо було консолідувати націю».

Записала Оксана Лігостова
XS
SM
MD
LG