Спеціальні потреби

Микола Рябчук: "Україна застрягла в добі радянської Перебудови"

  • Голос Америки

Микола Рябчук

Микола Рябчук – журналіст, письменник, дослідник. У радянські часи займався самвидавом, був двічі виключений з ВНЗ. У часи Перебудови зайнявся публіцистикою, прагнучи напряму доносити суспільно важливі ідеї до громадськості зрозумілою мовою.

Своєю роботою вважає – культуртрегерство. Досліджує проблеми становлення національної ідентичності, формування громадянського суспільства та державо і націєтворення.

Микола Рябчук розказав про те найкраще, що все ще може статися з Україною.

Г.А.: Якою Ви пригадуєте «залежну» Україну у складі СРСР?

М.Р.: Максимум на що ми сподівалися у 70-их роках та першій половині 80-их було пом’якшення радянського режиму, якісь ліберальні поступки з його боку, гальмування русифікації – тобто «соціалізм з людським обличчям». Я і моє найближче середовище не сподівались дожити до незалежності України. Тому в певному сенсі можна помирати задоволеним – якась частина моєї мрії вже збулась. Втім більшість людей, які мріяли про кінець імперії та незалежну Україну мабуть хотіли не тої України, яку маємо зараз, і в економічному, і в політичному сенсі.

Щоб по-справжньому святкувати незалежність нам би треба було вже як Естонія, Латвія, Польща бути в ЄС та НАТО. Тобто бути нормальними країнами, які фактично вже є частиною першого світу і утверджуються в ньому. Україна, навпаки, сповзає у третій світ.

Г.А.: А що завадило Україні стати такою як Естонія або Латвія?

М.Р.: Очевидно те, що у нас немає естонців або латвійців. У нас же і українців – судячи з результатів останніх виборів – не так вже й багато.

Проблема в населенні. Можна говорити про складні історичні обставини та не найкращих сусідів, але ж ці умови ні у кого не були сприятливими. Ті ж естонці – малесенька нація, яку топтали всі, кому не ліньки.

Проблема в нас самих. Українці не сформувались як нація. Відповідно – не стали громадянським суспільством, не змогли артикулювати свої політичні ідеї, вимоги та втілити їх, коли мали шанс у 1991-му, 2005-му роках. Спочатку обрали президентом голову Компартії, пізніше не змогли примусити помаранчевих лідерів виконати обіцяні реформи. Майдан просто розійшовся і дозволив вкрасти революцію.

Г.А.: Якщо в усьому винні українці, то чи є якийсь шанс на покращення для них самих в їхній країні? Чи бачите Ви все ж оптимістичний сценарій для України?

М.Р.: Коли я кажу про те, що винен народ, чи населення, яке у нас живе, то я і себе не виключаю із цієї групи. Як письменник, журналіст, аналітик я теж не допрацював, не знайшов слів, аргументів, щоб хоч якусь частину населення переконати і пояснити як має бути.

Я не вважаю, що у нас є хороший, чи поганий народ і хороші, чи погані еліти. Еліти теж є плоттю від плоті народу,тому не треба українцям удавати здивування, що у нас всі крадуть, і маємо олігархічний капіталізм. Крадуть і брешуть всі на своєму рівні.

Щодо змін – я розумію, що ніякого революційного стрибка в Україні не буде. Суспільний «грунт» треба нарощувати тяжкою працею і це займе тривалий час.

Г.А.: У яких напрямках українцям потрібно працювати найбільше?

М.Р.: Потрібна добра освіта, яку наш міністр від минулого року ефективно нищить. Потрібна громадянська самодіяльність людей на всіх рівнях. Для початку навчитись не смітити, прибирати свої під’їзди, бути ввічливими і не пхатися в трамвай, тролейбус як останнє бидло. Це елементарні речі, які кожен може зробити.

Хаос у країні починається з щоденного хаосу в головах людей, конкретних хамських вчинків. Це – найпростіше. А є ще питання громадянського контролю за урядом, нормального голосування, бо ніхто ж нам не обирав злодіїв в уряд та парламент окрім нас самих.

Це величезна програма на 10-20 років, але якщо ми почнемо її сьогодні робити, то через кілька десятиліть закінчимо. Якщо не почнемо, то не закінчило ніколи.

Г.А.: Що у Вас викликає оптимізм на вже 20-му році української незалежності?

М.Р.: Ми живемо в продовженні Перебудови. Ті досягнення, які ми сьогодні маємо – свобода слова, друку, зібрань (які сьогоднішня влада намагається «прикрутити») – є продовженням Перебудови. Це не принесено незалежністю, розвалом СРСР, чи забороною Компартії – це зробив Горбачов. Всі ці свободи існували в останні роки СРСР, і так само як в часи Перебудови, вони знаходяться під загрозою. Немає жодних чітких гарантій, які би забезпечували ці свободи. Був Ющенко – було дещо вільніше, а прийшов новий президент так став «закручувати гайки».

Причини для оптимізму мені дає те, що завдяки Перебудові, в якій ми досі живемо, суспільство стало більш відкритим до різних ідей. Воно не є демократичними, але має певний плюралізм та змагальність – в сенсі ідей, економіки, політики, незважаючи на те, що виконавча влада всюди намагається пересмикувати на свою користь.

Зрештою, суспільна сироватка збовтується, а значить – якесь масло тут з’явиться, треба лише продовжувати збовтувати суспільство.

Я також бачу добрі зміни в поколіннях. Молодь є більш незалежною в своєму мисленні, діях та рішеннях.

Г.А.: Чим на вашу думку відрізняється світогляд владної еліти від, скажімо, вашого? Чому влада не робить того, чого очікує від неї мисляче суспільства?

М.Р.: Тут проблема в тому, що Україна була закритим суспільством люди варились у закритому і не найкращому середовищі десятки, а може і сотні років.

На жаль, і сьогодні контакт із зовнішнім світом в українців мінімальний. Подивіться на наших депутатів, міністрів. Скільки з них навчалися за кордоном, володіють іноземними мовами? Це не можна порівняти із польським, угорським парламентом. У Польщі в найбільш глухому селі війт говорить англійською. З мого досвіду спілкування з депутатами східноєвропейських країн можу сказати, що вони всі краще чи гірше розмовляють англійською.

Наведу прості цифри. У комуністичній Польщі в 60-70-ті роки на Захід для роботи та навчання виїжджало більше людей, ніж з сьогоднішньої не комуністичної і нібито відкритої, незалежної України. Це все говорить про зв'язок із зовнішнім світом та його розуміння.

За моїми спостереженнями, всі, хто хоч трохи десь побував у розвинених країнах, вони вже трохи уявляють як це повинно бути. Інша річ, що люди не завжди так і поводяться, але принаймні мають уявлення про норми – що пристойно робити, а що ні.

Мій рецепт для України простий – треба розширювати контакт із зовнішнім світом.

Г.А.: Що найкраще могло б відбутися із Україною в наступні 10 років незалежності?

М.Р.: Однозначно, це скасування візового режиму із Європейським Союзом. Це дуже просвітило б голови багатьох наших людей. За моїми, можливо дещо застарілими даними, лише 15% громадян України мали закордонні паспорти. Уявіть тепер скільки українців мали хоч якісь шанси побувати за кордоном.

XS
SM
MD
LG