Спеціальні потреби

Блоги "Моя Америка"

Думки, висловлені в рубриці «Моя Америка», передають погляди самих авторів і не відображають позицію «Голосу Америки».

Нахабність у ставленні до клієнтів, нав’язливий маркетинг, високі ціни й доплати за додаткові послуги – ось, з мого особистого досвіду, спільні риси більшості мережевих спортивних закладів Києва. Клієнти отримують зливу смс-реклами, навіть якщо щойно придбали абонемент, за загублену пластикову картку, що насправді коштує копійки, стягують нічогенький штраф, а за кожну додаткову послугу треба доплачувати.

Цей тренажерний мікросвіт – квінтесенція ставлення українського бізнесу до своїх споживачів. Українські качалки можуть купувати модне обладнання, запозичувати за кордоном концепції чи адаптувати програми спортивних занять, однак нікуди не зникає відчуття, що це саме клієнтові за його ж гроші роблять величезну послугу, – а не навпаки.

Спортивну індустрію у США зі щорічним обсягом у майже сто мільярдів доларів важко порівнювати з українськими спортклубами. Однак, щоб запровадити деякі з цих правильних американських стандартів, додаткових витрат із боку бізнесу не потрібно, а потрібне лише бажання змін.

Телефонний етикет.

Якось у роздягальні одного клубу в Києві я помітила цікаву особу, яка із губками качечкою у негліже робила серію селфі у дзеркало. Я встигла сходити в душ, помити й висушити волосся, одягнутись у зимовий одяг, - а вона все вертілась з телефоном і знімала свої філейні частини то так, то інак.

І байдуже, що в кадр може потрапити хтось інший – адже роздягальня наполовину забита оголеними жінками різного віку й комплекцій, які – о сором! - прийшли у тренажерку не заради фото для інстаграму, а з банальною метою – потренуватись.

Табличка «користуватись мобільними телефонами у залі заборонено, фото- й відеозйомка на телефон у роздягальні заборонені» - ось перше, на що я звернула увагу в одному з модних тренажерних залів у центрі Вашингтона, куди, до речі, ходить відомий телеведучий CNN Андерсон Купер.

Однак, правило no photos allowed створене не лише для приватності зірок, а й для комфорту всіх відвідувачів. І дійсно, я поки не зустрічала людей, які б або довго й голосно говорили в залі по телефону або подовгу фотографували себе замість того, щоб власне тренуватись.

Безкоштовні рушники й вода

Фонтанчики із очищеною протічною водою взагалі у США розміщені в парках, торгівельних центрах, у громадських туалетах. Можливо, вода у них не найсмачніша, проте цілком безпечна для вживання. А у спортивних залах фонтанчики – обов’язкова складова.

Чисті білі рушники – є великі, для душу чи басейну та маленькі, зручніші у тренажерці – а також паперові серветки тeж часто доступні у необмеженій кількості. Ніхто не слідкує, чи не вкраде клієнт рушник, тож їх не видають під картку. Натомість, вони просто складені стосиками на поличках, і повертати їх просто – кинути в загальний кошик.

Майже всюди у душі можна знайти гелі, шампуні, кондиціонери, зволожувальний крем. А в одній з модних дорогих мереж у перевдягалках мене вразило те, що там ще й були дезодорант, резинки для волосся, одноразові бритви, засіб для зняття макіяжу, гігієнічні засоби, ватні палички й диски. Або, наприклад, у маленькій йога-студії неподалік від мого дому є навіть трохи декоративної косметики для загального користування.

І мені ще не доводилось бачити, як хтось краде рушник, вичавлює собі у баночку шампунь чи кладе у кишеню жменьку ватних паличок.

Гігієна як правило доброго тону

Після занять в американських спортивних залах все обладнання необхідно не просто прибрати за собою, а й протерти спиртовими серветками, які великими баняками стоять у кожній студії чи залі. І це правило виконують майже всі.

Також в тренажерках ніхто не контролює, чи ти приходиш у змінному чи вуличному взутті, - привіт, київські бахіли!

У Києві я вітала це правило гарного тону і сама завжди надягала їх поверх чобіт у сніг і дощ, бо сама ненавиділа вступати босими ногами у калюжі в роздягальні.

Однак, чистоту американських вулиць з українськими – не порівняти. Тож на тренування люди не завжди приносять змінне взуття, а одразу ідуть туди у спортивному, й підлога все одно залишається чистою.

Тренер обов’язково має кваліфікацію. І такт

Якщо великі мережі спортивних закладів в Україні іще загалом слідкують за тим, аби їхні тренери мали відповідну кваліфікацію, то у різноманітних гуртках, на моєму досвіді, ніхто не дбає, щоб людина, яка буквально змушує кількадесят сердець битись частіше, мала елементарні навички домедичної допомоги. Навіть не йдеться про базові знання анатомії чи психології.

У США ж будь-які фітнес-тренери, повинні пройти кілька рівнів підготовки та іспитів. Перший – основи фізичних вправ, фізіології, методики побудови індивідуальних чи групових занять. Другий – базові знання про різновиди вправ (силові, аеробіка, інтервальні, аквафітнес, з елементами бойових мистецтв, танці, йога, пілатес) та основи правильного харчування і контролю за вагою. Третій рівень – вміння адаптувати програму занять для різних людей: літніх, вагітних, з надмірною вагою, а також розвиток бізнес- і комунікаційних навичок.

Лише отримавши ці базові знання, можна отримувати кваліфікацію тренера індивідуальних чи групових занять й почати викладати аеробіку чи вправи з гирею.

Однак, окрім професійного навчання, американських тренерів, за моїм досвідом, відрізняє від українських підкреслена тактовність.

Якось на груповому тренуванні в київському мережевому спортзалі тренер кричала на дівчину й навіть висміювала її – просто за те, що вона неправильно виконувала присідання. Замість того, щоб навчити її правильно.

Я не можу уявити собі таке ставлення до клієнтів у США. Часом їхня тактовність аж надмірна. Наприклад, мій улюблений викладач йоги настільки ввічливий і делікатний, що ніколи не зробить зауваження під час заняття чоловікові, який постійно голосно позіхає із гучністю ричання лева, або жінці, що носить із десяток браслетів, що дзеленчать. Хоча, коли ти у позі воїна або у стані нідри, це добряче відволікає.

І зовсім нещодавно на одному з аеробних тренувань американська інструкторка вирішила не звертати увагу на жінку, яка прийшла… у сорочці, спідниці й на підборах. Вочевидь, вона забула спортивну форму й не хотіла пропускати заняття.

На мою думку, це не виправдовує те, що вона закочувала наверх спідницю й демонструвала усім більше, ніж ми б хотіли бачити, та ще й могла розтрощити своїм підбором комусь палець. Проте, тут мені згадується одна з тренерів у Києві, яка не пускала на групове силове заняття… без рушника.

Безкоштовні заняття і можливість приводити гостей

Якось у знайомої в київському спортивному клубі сталась прикрість – вона випадково зайшла у зону сауни, зрозуміла, що повернула не туди – й вийшла через хвилину. І хоча її електронний ключ показував те, скільки часу вона там провела, у неї все одно зняли гроші за день сауни. Ось так неочевидність коридорів коштувала їй із сотню гривень. І досягти справедливості їй не вдалось.

Такого ставлення до споживачів у США від комерційних установ навряд чи знайдеш. Покупці чи користувачі послуг тут, за певними винятками, можуть претендувати на повернення чи відшкодування грошей, навіть без особливої причини – просто якщо їм просто не сподобалось.

Думаю, так склалось не лише через високу конкуренцію. Просто чомусь американські менеджери із продажів – звичайні люди, готові іти на зустріч, шукати варіанти. Коли я купила свій абонемент, за кілька днів менеджер написав мені повідомлення, спитавши, чи все мене влаштовує. Я відповіла, поставила свої запитання й отримала відповіді. І ніякої зливи рекламних смс.

Більше того, тренажерні зали постійно заманюють клієнтів безкоштовними уроками чи навіть тижнями безоплатного відвідування. Користуючись ними, я, наприклад, спробувала гарячу йогу, покрутила педалі на велотренажері в атмосфері дискотеки, мала інтервальне тренування на даху будинку, видерлась стінкою скалодрому.

Моя тренажерка, наприклад, щомісяця пропонує два дні open house, коли безкоштовно прийти позайматись може кожен. І я, як клієнт, час від часу можу приводити із собою гостей. А тренери взагалі можуть проводити гостей хоч на кожне заняття.

Для них, так само як і для клієнтів, доступно все, що є у тренажерці: заняття, басейн, сауна, солярій, джакузі. Це, до речі, найчастіше входить у вартість звичайного абонементу.

Взагалі поняття карток «преміум», окремих роздягалень для «обраних», що має створювати почуття меншовартості власникам «стандартних» абонементів, я в Америці не зустрічала.

І ще. На відміну від мого київського спортзалу, якщо губиш їхню картку, із тебе не стягують купу грошей, а за секунду – і з усмішкою! – видають на рецепції нову.

А що подобається чи дратує у тренажерках вас? Пишіть в коментарях.

Передрук та інше використання матеріалів, розміщених на цьому веб-сайті, дозволяється за умови посилання на джерело.

Дивіться також: 7 українських стартапів у сфері екології та чистих технологій. Відео

7 українських стартапів у сфері екології та чистих технологій. Відео
please wait

No media source currently available

0:00 0:02:09 0:00

Анна Бедратенко, Нью-Йорк 2019

"Школа всюди однакова", - скажете ви, і справді: уроки, домашні завдання, спілкування з друзями - все це спільне будь-де в світі. Однак, існують і питомо американські речі, які роблять досвід американської старшої школи неповторним.

Вперше я потрапила до американської школи в 14 років, що відповідає першому класу старшої школи і тепер, після двох з половиною років навчання, можу сказати, що американська школа відрізняється не лише від української, але і від того, що зазвичай показують у американських фільмах.

Коли я вперше потрапила до американської державної школи, звичайно після київської на 400-500 учнів, мене вразили її обсяги. П'ятсот учнів лише на одній паралелі – це не межа. Звичайно, все в цьому мурашнику діє відповідно до відлагодженої системи - процеси, включно з домашнім завданням та нотатками з уроків комп’ютеризовано. Однак, треба бути готовим, що ідеалів немає і система часто дає збої. Так, у перший же день в школі, коли я отримала свій роздрукований розклад уроків, на мене очікував сюрприз. Склад уроків я обирала сама і знала заздалегідь що на мене очікує, але уявіть моє здивування, коли роздруківка мала два уроки на один час, а декілька предметів і зовсім не співпадали з обраними. Довелося провести півдня бігаючи між офісами адміністрації школи, завуча та координатора моєї паралелі, щоб зрештою отримати той розклад, який мене влаштовує. При цьому всі щиро намагаються допомогти мені, щоб мій досвід в школі був якнайкращим, однак це не легке завдання просто через розмір школи і індивідуалізований план навчання.

Учні старших класів на уроці в школі в Нью-Джерсі
Учні старших класів на уроці в школі в Нью-Джерсі

​Низку уроків в старшій школі можна обирати самому, а певні уроки є обов’язковими і залежать від твого рівня підготовки. Якщо ти не впевнений в своєму виборі, або тобі будь-що не сподобалось, то можна змінити свій вибір у перші 25 днів на початку семестру.

Індивідуалізований графік – це супер. Бо можна більше часу приділити тому, що подобається, однак, є і незручності. Так контрольні з усіх предметів часто припадають на один і той самий день, бо вчитель навіть не знає, з якого уроку ти до нього йдеш і тим більше, чи є у вас у цей день контрольна.

Темп навчання також відрізняється. Навчання в США – не спринт, а марафон зі щоденними навантаженнями і до цього треба бути готовим. Просто вивчити матеріал наприкінці чверті і отримати гарну оцінку не вдасться, навіть якщо ти здаєш підсумкові тести на відмінно. Також, ті самі уроки повторюються кожного дня, тому робити домашнє завдання потрібно також кожного дня, тести здавати кожного тижня, а оцінка виставляється за результатами роботи протягом всього семестру. Тому навіть якщо ти чудово засвоїв матеріал, але не вчився протягом всієї чверті, заробити всі бали за останній тиждень не вдасться.

А от з підручниками легше, тобто їх практично немає - полиці в класах заставлені старими підручниками за якими вже ніхто не вчиться – вся інформація надається онлайн. Разом з реєстрацією на певний предмет, ти отримуєш доступ до сторінки зі свого предмету на шкільному сайті освітньої адміністрації графства, де розміщуються навчальні матеріали а також де відбувається здача завдань. До речі, кінцевий строк виконання того чи іншого завдання – справа в Америці свята. Якщо ти маєш здати завдання до 10-тої вечора того ж дня, то в 10:01 кнопка «здати» на сайті під цим завданням вже не буде активна. Пояснювати які непереборні обставини спричинили затримку просто немає кому. Перездачі також регулюються освітньою адміністрацією графства і чим складніше предмет, тим менше можливості перездавати завдання. Ставлення до навчання здебільшого серйозне, адже старшу школу сприймають як ворота до коледжу, а будь-який позитив в школі збільшує шанси на можливість отримати кращу вищу освіту.

За американськими фільмами, старшокласники тільки те й роблять, що прогулюються біля школи і спілкуються. Насправді, під час навчального дня поспілкуватись з ровесниками навряд чи вдасться – перерви тривають лише 5 хвилин – достатньо тільки на те, щоб добігти від одного класу до іншого. Все ж є ланч – обід, який триває цілий урок. Це і час для спілкування і можливість попоїсти. А от після закінчення уроків – життя в школі лише починається. Розпочинається робота клубів.

І хоча за голлівудськими фільмами складається враження, що старшокласники після школи займаються лише спортивними іграми, або в дівчачій групі підтримці, а для "диваків" є гурток драми та шкільний оркестр, реальність набагато більш розмаїта.

Клубів в школі декілька десятків – це і театр і спортивні гуртки і різні групи за інтересами, як, наприклад, програмування, робототехніка, хіп-хоп, садівництво, або навіть такі як «Manos Unidas» - клуб, який допомагає дітям в бідних іспаномовних країнах, чи «Клуб скорботи» до якого можуть приєднатись ті, хто переживає важкі часи, втратив близьку людину і потребує підтримки. Діяльність клубів дуже активна – саме клуби з математики, наприклад, беруть участь в змаганнях на кшталт українських олімпіад.

Цього року мене обрали до керівництва найбільшого шкільного клубу – Міжнародного, який об’єднує більше 200 учнів. Діяльність в клубі потребує багато часу і зусиль, але і є дуже цікавою. Я займаюсь організацією подій, таких як організація концерту учнів з інших країн, проведення пікніків, спортивних та кулінарних змагань, подій за збору коштів, або, наприклад, розробкою дизайну футболок клубу, та багато чого іншого іншого.

За кожен клуб відповідає вчитель, однак, він не опікується щоденною діяльністю клубу – практично все роблять школярі.

В чому американські фільми про старшу школу праві, це в тому, що спорт займає особливе місце в житті школи і серцях старшокласників. Тримати себе у формі мотивує і сама американська система. Як в Україні, та так і в Сполучених Штатах у більшості людей стоїть мета потрапити до університету та закінчити його без великих витрат та позик, проте суттєва різниця полягає в тому що в штатах є великі шанси отримати стипендію на оплату вищої освіти, якщо тебе запросять грати до університетської команди.

Спортом тут, як правило, починають займатися ще з молодшого віку і до старшої школи досягають професійного рівня. Щоб "потрапити на радар" тренерів, потрібно серйозно займатись спортом щонайменше чотири роки (всю страшну школу 9-12 класи) і підтримувати гарну, відповідну для навантажень форму – надзвичайно важливо. Мотивація серед учнів школи дуже велика, адже це в їхніх же інтересах потрапити до престижного університету. Тому це не дивно бачити школярів старшокласників на пробіжці в парку, хоча ніхто не примушує їх це робити. А учасники спортивних клубів змагаються практично на професійному рівні і подивитись змагання приходить вся околиця. Найпочесніше місце тут, звичайно, посідає американський футбол – найбільш знаний спорт в США.

Дивіться також: Реальність чи фантазія? Стародавнє мистецтво пейзажів для сучасних поколінь. Відео

Більше

XS
SM
MD
LG