Спеціальні потреби

Блоги "Моя Америка"

Новий навчальний рік у моєї доньки розпочався вдома - у нашому штаті Мериленд шкільні ради ухвалили рішення проводити навчання онлайн через пандемію коронавірусу.

І яким було наше здивування в перший навчальний день побачити, що у нашому класі, де в минулі роки було 23-25 учнів, цього року - лише 13 дітей. Краща подруга моєї доньки лишила школу і перейшла на домашнє навчання. Ще кілька родин також нам сказали, що забрали дітей зі шкільної системи і навчатимуть їх самі.

Більшість прихильників домашнього навчання висловлюють побоювання, що через пандемію їхнім дітям у початковій школі доведеться проводити близько 6 годин на день перед екраном комп’ютера. Онлайн-уроки в нас починаються о 9 ранку і тривають до 3:45 дня з перервою на обід.

І яким було наше здивування в перший день навчання побачити, що у нашому класі, де в минулі роки було 23-25 учнів, цього року - лише 13 дітей.

Наразі у США немає соціологічних даних - скільки родин у новому навчальному році лишили школу і перейшли на домашнє навчання. Традиційно у США близько 3% школярів навчалися вдома.

Цього року, за даними Національного дослідницького інституту домашніх освітян, ця цифра може зрости до 10%.

Я звернулась до українців у США в соціальних мережах з питанням, чи хтось забирає своїх дітей зі школи, щоб вчити на дому, і чому вони вирішили це зробити. Мені відповіли із різних штатів - Іллінойсу, Коннектикуту, Техасу, Каліфорнії, Індіанаполісу.

Не всі батьки погодились розповідати свою історію публічно, але ось що нам вдалось дізнатись після розмови із кількома з них.

Переваги домашнього навчання

Оксана Муррей - родом з Тернопільської області, живе в Іллінойсі. Почала навчати дитину на дому наприкінці липня цього року. Жінка розповідає, що “почалось все з пандемії, але коли я почала більше про це дізнаватись, мені цей спосіб навчання більш сподобався”.

“Виявляється, діти, які вчаться вдома, в середньому випереджають шкільну програму на два роки”, - розповідає жінка.

Оксану та її чоловіка приваблює ідея самодисципліни під час домашнього навчання.

“При домашньому навчанні дитина вчиться сама, ти підбираєш їй підручники, підбираєш матеріал, але вона знає, що має встати вранці, зробити все, що необхідно, і дитина веде себе сама. Цей підхід до навчання і до життя мене більш приваблює”, - розповідає Оксана, матір 7-річної доньки на домашньому навчанні.

Мама допомагає сину з навчанням
Мама допомагає сину з навчанням

Лілія Колстон із Техасу підтверджує - її донька навчалась вдома з 3 по 10 клас, хоча обоє батьків працювали повний робочий день.

“Я працювала і мій чоловік працював, з нами живуть батьки чоловіка, дочка перебувала вдома з ними і самостійно працювала. Коли їй було щось незрозуміло, вона питала”, - розповіла Лілія.

Крім того, для батьків важливим був вільний графік навчання вдома. “Може, ви хочете в неділю навчатися, можливо, зранку або в обід, а може ввечері, або може у вас така робота, що вам потрібно подорожувати”, - поділилась досвідом жінка.

Колстонів турбувало, що у школі, серед іншого, збирають від батьків кошти на різні потреби. При домашньому навчанні ця проблема відпала сама собою, розповідає Лілія.

“Це нам не подобалося. Ми як батьки вважали, що ми платимо податки і багато грошей вже йде з цих податків на бюджет шкільної системи”, - ділиться досвідом українка з Техасу.

Щоб компенсувати соціальне життя, дівчинка волонтерила у місцевому театрі - менеджером сцени.

Донька Колстонів в останні два роки навчання повернулась на стаціонар і закінчила навчання зі статусом valedictorian - найкраща випускниця школи.

Лілія Колстон: “От як в нас, в Україні, є медалісти, і їх може бути декілька, вчителі і дирекція вирішують, кому дати медаль. В Америці є одна дитина, яка йде за всіма оцінками і балами перша. І може бути лише один валедикторіан”.

Як перейти на домашнє навчання і хто це контролює

У частині американських штатів, щоб перевести дитину на домашнє навчання, достатньо написати заяву на ім'я директора і вказати, що у вас є план. При цьому, ви нікому не звітуєте, як саме плануєте навчати.

“Ми приходимо у державну школу і кажемо: ми хочемо забрати дитину зі школи, що ми повинні для цього зробити? Вони нам дали таку форму загального стандарту, де було написано: чи у вас є програма, за якою ви будете навчатися? Ми написали, що так, в нас є програма. Я підписалася, і практично все”, - розповіла Лілія Колстон з Техасу.

Вона додає: “Я як матір дитини несу відповідальність за її освіту, і мого слова достатньо. Основні вимоги в Техасі - щоб у вас навчальні засоби були візуальні: підручники, щоб ваша програма включала читання, писання, граматику і обов'язково математику”.

Домашня освіта
Домашня освіта

Коли донька Колстонів повернулась в традиційну школу, її прийняли без запитань, “їй нічого не треба було перездавати”, розповіла мама.

Схожа процедура і в Іллінойсі. Оксана Муррей розповідає: “Програму я склала сама. В різних штатах різні правила, у нас в Іллінойсі потрібно просто написати лист, тут домашня школа прирівнюється до приватної школи”.

В Іллінойсі немає обов’язку звітувати про успішність дитини. Оксана розповідає, що батьки, аби перевірити результат своєї педагогічної роботи, можуть купити спеціальний тест на перевірку знань.

Ви маєте абсолютний контроль, що ваша дитина вивчає, як вона вивчає, як швидко, на якому рівні, і взагалі як цей процес відбувається.

“У нашому штаті не потрібно тестування здавати, тут ви можете просто купити тест …. щоби впевнитись, чи від чого вона не відстає”, - каже Оксана Муррей.

Схоже - у Техасі: “Ви маєте абсолютний контроль, що ваша дитина вивчає, як вона вивчає, як швидко, на якому рівні, і взагалі як цей процес відбувається”, - розповіла Лілія Колстон.

Лілія вважає домашнє навчання “максимальною свободою”:

“Американська держава не забороняє вам робити хороші, чудові, позитивні речі, навіть у плані виховання і освіти вашої особистої дитини. Залежно від того, хто ви, які ваші переконання щодо освіти, як це має відбуватися, як ви це робите. Звичайно, ви можете нічого не робити, як і не робити нічого в житті, або ви можете працювати максимально на власний розсуд, створити власну ідеальну освіту”.

Варто додати, що у США є штати із суворішими вимогами до домашнього навчання. До прикладу, у Пенсильванії закон зобов'язує батьків зберігати усі записи, які стосуються навчання, зокрема, дані про те, скільки часу присвячено навчанню, зразки виконаних робіт, результати тестів, щорічне оцінювання знань дитини, і подібне.

Є штати, де вимоги до батьків, що забезпечують домашнє навчання, суворіші.

У Пенсильванії, аби пересвідчитися, що дитина отримує вдома адекватну освіту, її знання щорічно перевіряє спеціальна комісія з вчителів та психологів. Також у 3-му, 5-му та 8-му класах діти, що вчаться вдома, мають складати стандартизовані тести із рештою учнів. До речі, Пенсильванія – один з небагатьох штатів, де дитина, яка навчалася вдома, може отримати диплом про закінчення школи.

Домашнє навчання було дозволене у 1980 році і повністю регулюється місцевою владою кожного штату. Отже, вимоги до дітей та батьків, система підтримки та перевірки може відрізнятися.

Недоліки домашньої освіти та виклики для школи

Самоосвіта - не для всіх

Втім освітяни застерігають: домашня освіта - не для всіх. Юлія Шадиря, вчителька старших класів зі штату Вашингтон, знає з власного досвіду, що дуже мало дітей спроможні навчатися самостійно. А для батьків навчання вдома є важкою щоденною роботою, - каже вона.

“Зараз я бачу такий масовий рух, батьки переживають за навчальний рік, хочуть, аби дитина навчалася вдома, радяться. Я просто хочу застерегти, що батьки не повинні очікувати, що діти будуть вчитися самі, дуже мало дітей мають таку зрілість і відповідальність” , - розповідає вчителька.

забезпечення домашньої освіти може вимагати від батьків чималих зусиль
забезпечення домашньої освіти може вимагати від батьків чималих зусиль

Крім того, батькам не завжди вдається правильно оцінити знання своєї дитини. Чимало дітей, каже Шадиря, після домашнього навчання повертаються у школу і демонструють значні прогалини у знаннях:

“Вони настільки відстають від програми, що їм потім дуже важко наздогнати програму, - ділиться досвідом Юлія Шадиря, вчителька старших класів.

Брак терпіння

Неабиякий виклик для батьків також - терпіння з власною дитиною.

Збільшується кількість випадків дитячого насильства, багато дітей страждають через брак доступу до їжі через те, що не ходять до школи
Професор Джим Дваєр

У серпні Гарвардський університет опублікував статтю про дослідження проблеми можливого домашнього насильства щодо дітей, яке може зрости в країні через перехід багатьох родин на навчання на дому.

"Збільшується кількість випадків насильства щодо дітей і багато дітей страждають через брак доступу до їжі через те, що не ходять до школи. У нас є також причини підозрювати, що збільшуються випадки недогляду за дітьми, що не завжди помітно медикам швидкої допомоги", - розповів Гарвардський професор Джим Дваєр.

Крім того, батьки часто не усвідомлюють, наскільки сучасна освіта відрізняється від тієї, якій навчалися вони.

Освоєння сучасних тенденцій освіти

Юлія Шадиря: “В сучасному світі на нас ллється величезний обсяг інформації, що відрізняє наших дітей від того як ми виростали. Зараз стає все важливішим вміння обробити інформацію, аналізувати, чи це правда, чи неправда, чути якісь інші думки і сформувати якесь критичне мислення”.

За словами вчительки Шадирі, діти часто схильні повторювати позицію батьків замість того, щоб сформувати власну думку. У школі ж учні мають можливість почути різні думки на проблему і потім виробити своє уявлення про те чи інше питання.

Переведення учнів на домашнє навчання погіршує якість шкіл

У США школа зацікавлена мати максимально дозволену кількість учнів, а відвідування перевіряється дуже пильно. Все тому, що фінансування шкіл прив’язане до відвідуваності дітей, - розповідає вчителька Шадиря.

Відтак зменшення кількості дітей у школі може значною мірою вплинути на якість послуг, якими школа забезпечує.

Якщо в час пандемії батьки масово почнуть забирати дітей зі школи, в першу чергу, це відчують не вчителі, але ті, хто забезпечує комфорт навчального процесу, - розповідає Юлія.

“Це двірники, працівники кафетерії, їдальні, бібліотеки, ті, що допомогають дітям, яким потрібна додаткова допомога, - це все важливі речі, і державні школи тут роблять непогану роботу”, - зауважує Шадиря.

Батьки, які забирають дитину зі школи, мають бути готовими платити додаткові кошти на підручники і навчальні матеріали впродовж року, постійно адаптувати власні знання до новітніх тенденцій, витрачати значну кількість часу на вивчення програм з різних предметів, і головне - бути готовим роками постійно відповідати на одне й те ж саме запитання від знайомих - чому ви обрали навчання з дому?

Думки, висловлені в рубриці «Моя Америка», передають погляди самих авторів і не відображають позицію «Голосу Америки».

Передрук та інше використання матеріалів, розміщених на цьому веб-сайті, дозволяється за умови посилання на джерело.

Дивіться також: Як у США допомагають вирішувати технічні проблеми із навчанням з дому. Відео


У своєму прагненні досягти західних цінностей українці часто применшують свою цінність і не помічають власних переваг. Однак варто пам'ятати, наскільки Україна щира й гостинна, а її народ - сильний і талановитий. У цьому переконують троє американців, які, не маючи українського коріння, кажуть, що закохались в Україну і навіть вважають її другою Батьківщиною.

"Я так захоплююсь українцями, тим, що вони змогли зробити під час Євромайдану"

"Якось я байдикувала і слухала музику «Гоголь Борделло» - і соліст з України, десь з-під Києва. Я подумала: тож в Україні народжуються люди, які роблять цікаву музику". Саме так відбулось знайомство американки Робін Рорбак з Вірджинії із Україною.

"І я почала дивитись інформацію про Україну і зрозуміла, що це – набагато цікавіша країна, ніж я, американка, яка росла в добу Холодної війни, могла уявити. Ми росли з уявленням, що пострадянські країни –сумне, депресивне місце, але Україна – це колір, і світло, і життя, і мистецтво".

Робін вперше поїхала в Україну 2012 як туристка, й каже, що зустріла там чудових людей і закохалась у країну. "Ця група молодих людей у Києві запросила нас до себе у свій район Борщагівка... і всі вони були такі дружні, і веселі, і розумні, і амбітні. І розмовляючи, з ними ми змогли усвідомити, як це - бути розумною молодою людиною в Україні за влади Януковича. Пізніше, коли я про це думала, я так злилась, що ці неймовірні молоді люди ніколи не матимуть таких же можливостей, як їхні однолітки на Заході..."

Відчувалось, що рани дуже свіжі. Щоразу, коли я обговорювала (події на Майдані) із кимось, ми плакали. Було стільки сліз...

Під час Революції гідності вона уважно стежила за подіями й віддалено допомагала євромайданівцям – редагувала новини прес-центру англійською. А відколи розпочалась війна на Донбасі – приєдналась до групи української діаспори у США, що надсилала медичну допомогу військовим.

"Батького мого друга був головним лікарем, здається, 30-ї окремої механізованої бригади. І нам вдалось разом знайти певні речі, як-то носилки, перев'язочні матеріали, - згадує вона. - Я використовувала свої контакти тут, щоб допомагати їм отримувати ті медичні засоби, що були потрібні на фронті".

Робін повернулась в Україну через чотири місяці після подій на Майдані. "Було дуже емоційно побачити на власні очі те, за чим я стежила з екрану комп'ютера... Відчувалось, що рани дуже свіжі. Щоразу, коли я обговорювала це із кимось, ми плакали. Було стільки сліз..."

У наступні свої подорожі вона могла засвідчити, як змінюються країна й народ: "Я змогла побачити великий концерт Океана Ельзи на Олімпійському, де було 70 тисяч людей, і це була така честь бути на тому стадіоні, всі наче пережили катарсис".

Робін каже: українці повинні не забувати цінувати себе й свій народ.

Коли я дивлюсь на Україну, я бачу талант, сердешність, ресурси, креативність. Знайте свою цінність, бо вона величезна

"Я так захоплююсь українцями, тим, що вони змогли зробити під час Євромайдану. Там стільки сили, там відбувались страшні речі, але вони не відступали і ще могли про це жартувати. Мені здається, громадянське суспільство стало набагато сміливішим, не лише у питанні політичних реформ, а й у побудові країни, в якій вони хочуть жити".

"Я знаю, що любити Україну – непросто. Але, чорт, це чудова країна, і люди – чудові! Коли я дивлюсь на Україну, я бачу талант, сердешність, ресурси, креативність. Знайте свою цінність, бо вона величезна, і ви заслуговуєте бути набагато помітнішими у світі, ніж зараз. Світ потребує, щоб Україна була більшою, помітнішою!"

"Щоразу, коли я їду в Україну, наче повертаюсь додому"

"Спочатку було дуже важко, бо я нічого не знав, українську мову не знав, але з часом, і з горілкою, я спілкувався з українцями і з часом вивчив", - згадує свій досвід в Україні Елліс Тран, колишній волонтер Корпусу миру.

Він народився й виріс у Каліфорнії. Після закінчення університету вирішив взяти участь у волонтерській програмі Корпус Миру – і його розподілили до закарпатського селища Ясіня, де він викладав англійську місцевим школярам.

"Після завершення програми я хотів залишитись в Україні і вирішив поїхати до Львова. І там орендував квартиру і викладав англійську".

Було спочатку важко, особливо в плацкарті. Багато бачив, багато чув, багато нюхав

У цей час він зустрів свою майбутню дружину. "Ми були разом в Україні рік, але я жив у Львові, а вона жила у Києві. Ми зустрічались кожні вихідні, їздили потягами", - згадує Елліс. - "Було спочатку важко, особливо в плацкарті. Багато бачив, багато чув, багато нюхав (сміється - прим. ГА). Було весело, чесно кажучи, і коли через рік був час повертатись додому, я спитав її, чи вона б хотіла поїхати зі мною".

Елліс має китайське коріння і це викликало чимало здивування в Україні. "Мене питали: звідки ти? Я казав: з Америки. Вони казали: Ні, а ти насправді звідки? Але я розумію це, багато людей, особливо у селах, ніколи не спілкувались із іноземцями. На жаль, були й проблеми, коли до нас із моєю майбутньою дружиною у Львові чіплялись якісь хлопці. Одного разу мене пограбували. Бути неприємні моменти, але їх було дуже мало у порівнянні із хорошим, я провів дуже добре час в Україні".

Але Елліс із розумінням ставився до необізнаності українців через брак спілкування із відмінними від них людьми. "Я ріс у Сан-Хосе, і це місто етнічно дуже однорідне, там було дуже багато людей із азійським корінням. Всі мої друзі були китайського чи в'єтнамського походження, так було особливо в моєму районі. І я теж мало спілкувався із іншими людьми, аж допоки не почав вчитись в Каліфорнійському університеті у Лос-Анджелесі, і саме тоді я вирішив поїхати вчитись на семестр до Австралії. Мені там сподобалось, тож це мотивувало мене податись на волонтерство до Корпусу Миру".

Моя дружина – українка, мою собаку звуть Міша, а мої номери авто – «Чувак»

"Сама ідея того, що американець вирішив стати волонтером в українському селі, була дуже дивною для багатьох. Дехто думав, що я - шпигун, хтось казав, що я працював на уряд, особливо, коли вони дізнавались, що волонтерам платять таку саму зарплату, як українським вчителям, - сама ідея була шокуючою".

Саме в Ясінях Елліс вперше дізнався, що таке справжня зима. "Пам'ятаю, це мене дещо шокувало. Були дні, коли я просто сидів у своїй квартирі. Мені дзвонили мої українські друзі, але я не брав слухавку, у мене була така собі короткострокова депресія. А якось у мене промерзли труби і я затопив сусіда. І нам довелось розморожувати труби паяльною лампою".

"Якось взимку я хворів і сидів вдома, і мої друзі прийшли до мене, принесли мені чорничний сироп від кашлю, я це завжди згадую, коли приїжджаю туди", - розповідає Елліс.

Він каже, що загалом українська гостинність більше нагадує азійську, ніж американську. Він вважає, що українцям варто розвивати туризм, щоб цю гостинність можна було відчути не лише, коли приходиш у гості до господарів, а й поза межами домівок. А ще він радить українцям проявляти цю ж щирість і відкритість одне до одного - навіть до незнайомців.

Елліс сам двічі показував Україну своїм друзям-американцям і не забуває про свій український досвід: "Дещо, що я вивчив в Україні і від українців, я застосовую у своєму житті. Моя дружина – українка, мою собаку звуть Міша, а мої номери авто – «Чувак»… (сміється - прим. ГА) …і я точно гарно провів час в Україні і щоразу, коли я туди їду, наче повертаюсь додому".

"У селі, де людей, як я, ніхто раніше не бачив, я був інший, але я почувався вдома"

Малкольм Філліпс із Пеннсильванії лише за останні 15 років був в Україні із півсотні разів: "Моє американське ім’я – Малкольм Філліпс, але мене звуть Мішка, бо в душі – я українець".

А вперше туди потрапив іще за Радянського Союзу. Спершу – ще з часів Холодної війни – як аналітик, збираючи інформацію про життя у СРСР і країнах східного блоку. "Я дивився на фото, читав літературу про те, що було раніше, – й порівнював із тим, які зміни відбувались у країні, подорожував потягами по країні. У Радянському Союзі люди дедалі більше хотіли змін. Я зустрічався із місцевими людьми. Я шукав неочевидні зміни, я шукав сигнали того, як змінюється влада, того, що хочуть люди. І я робив звіти про свої знахідки".

Його подорожі тривали від тижня до двох місяців, "і я шукав причини, щоб залишатись в Україні якомога довше... У той час люди у США, Німеччині, Франції, Англії не їздили до Східної Європи, до України, тому що це був Радянський Союз. І люди на Заході погано думали про людей на Сході, але не я. Я не любив радянську владу, але я любив людей. І я знав історію, культуру, і я міг трохи говорити".

Люди у США, Німеччині, Франції, Англії не їздили до України, тому що це був Радянський Союз,... але я любив людей

В університеті Малкольм вчив російську й українську, й після розпаду Союзу він продовжив працювати з Україною – як експерт у галузі відновлювальної енергетики й також як пастор протестантської церкви, що має низку благодійних проектів для сиріт, а тепер – ще й для переселенців з Донбасу. "Ми проводимо літні мовні табори у Карпатах - ось уже 15 років. Якось ми привезли двох дівчат до нашої церкви у Вірджинію - і ми все ще підтримуємо з ними зв'язок".

Він розповідає, що східноєвропейці, й зокрема українці, завжди реагували на нього, передусім, із цікавістю й відкритістю.

"Мене важко не помітити, - посміхається він. - В багатьох місцях я був першою небілою людиною, яку бачили люди. Я люблю людей. Зазвичай у мене набагато більша борода, і у мене живот, і діти просто тягнулись до мене, і я обожнюю дітей – і вони завжди думали, що я – Санта Клаус".

Зазвичай у мене набагато більша борода, і у мене живот, і діти просто тягнулись до мене, і я обожнюю дітей – і вони завжди думали, що я – Санта Клаус

Проголошення незалежності України, Помаранчева революція, Революція гідності - Малкольм на власні очі бачив, як змінюється держава й народ: "Помаранчева революція дала надію, але потім сподівання не виправдались... Я бачив, як це все відбувається, але я казав: не втрачайте надію, не зневірюйтесь. Так, зараз важко, але я все ще вірю в Україну - як вірив завжди".

Малкольм додає: "Я люблю вашу країну, вашу культуру. І мені приносили вареники, голубці, сирники, іноді горілку… І це був дім. І зазвичай я почувався, як король, особливо у селі, де людей, як я, ніхто не бачив, я був інший, але я почувався вдома. І тому я туди повертаюсь. Зараз не секрет, що в Америці є чимало проблем, і я кажу темношкірим американцям: їдьте у Європу, у Східну Європу, в Україну. І ви побачите, що означає бути разом..."

Думки, висловлені в рубриці «Моя Америка», передають погляди самих авторів і не відображають позицію «Голосу Америки».

Передрук та інше використання матеріалів, розміщених на цьому веб-сайті, дозволяється за умови посилання на джерело.

Дивіться також: ​Як українці долучились до створення саундтреку до "Чорнобиля". Відео

Більше

XS
SM
MD
LG