Спеціальні потреби

Блоги "Моя Америка"

неділя 22 Квітень 2018

Calendar
2018
Січень Лютий Березень Квітень Травень Червень Липень Серпень Вересень Жовтень Листопад Грудень
Квітень 2018 р.
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
26 27 28 29 30 31 1
2 3 4 5 6 7 8
9 10 11 12 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
30 1 2 3 4 5 6

Думки, висловлені в рубриці «Моя Америка», передають погляди самих авторів і не відображають позицію «Голосу Америки».

У школі ми вчили, що українських емігрантів прийнято ділити на чотири хвилі.

Перша – «трудові емігранти» (середина 19 століття – початок Першої світової), переважно молоді, самотні чоловіки, бідні й неписьменні та молодь, яка не бажала служити в російській чи австрійській арміях.

Другу хвилю еміграції (між Першою та Другою світовими війнами) спричинили економічні та політичні чинники: радянську Україну залишали незгодні з повоєнними режимами, ті, хто боровся проти радянської влади.

Як українська громада у Флориді допомагає Україні. Відео
please wait

No media source currently available

0:00 0:05:33 0:00

Третя хвиля (з кінця Другої світової війни до 80-х років) – «політична», прихистку шукали «антирадянські елементи», військовополонені, люди, які не змогли повернутися на Батьківщину, а також дисиденти.

Четверта хвиля так звана «заробітчанська» - розпочалася у «голодних» 1990-х роках. Тоді найбільше їхали до Росії, США, Канади, Казахстану, Молдови, Польщі, Бразилії.

Звісно, поділ достатньо умовний, але відображає загальну тенденцію.

На мою думку, давно час виокремити нову, п’яту хвилю української еміграції. У США я постійно зустрічаю багато молодих українців, своїх однолітків, ровесників незалежності, які їхали сюди останні роки, коли їм було по 20-30. Цих емігрантів не можна порівняти із попередніми поколіннями.

По-перше, такі молоді українські емігранти – не заробітчани. Вони не тікають від злиднів на Батьківщині, не «шукають кращої долі» за океаном. Вони освічені, вільно говорять англійською й іншими іноземними мовами, це молоді професіонали.

Таким людям непогано й в Україні, вони працюють на великі FMCG-корпорації, в IT-галузі, в неурядових організаціях. Але за кордоном вони мають кращі шанси стать ще більш успішними. Еміграція – їхній свідомий вибір, адже «там» простіше здійснити свою мрію.

Їх «хедхантять» «рекрутери» з Facebook чи Twitter й перевозять у штаб-квартири у Каліфорнії, вони стають інженерами й запускають ракети SpaceX, вони відкривають свої крамниці модного одягу у Нью-Йорку, ходять по американських подіумах, будують кар’єру в ООН, МВФ і Світовому банку, відкривають свої стартапи у Техасі чи благодійні організації у Флориді.

Еміграція для них – не самоціль, а інструмент сповна реалізувати свій потенціал.

По-друге, вони космополіти. У них немає культурного шоку, коли вони живуть у хостелі у Швеції, коли спілкуються в літаку з французько-алжирськими студентами, коли вперше у житті на власні очі бачать напис «Голлівуд».

Українське Чикаго: Як діаспора зуміла розбудувати один із найпрестижніших районів поміж американців. Відео
please wait

No media source currently available

0:00 0:06:12 0:00

Вони виросли на серіалі «Друзі» й легко можуть уявити себе його героями, п’ючи каву на дивані нью-йоркської кав’ярні чи працюючи в універмазі «Сакс».

Завдяки телебаченню, а потім Інтернету, вони чудово знають західні, передусім американські цінності, слухають ті самі пісні, що й американські підлітки, використовують ті ж хештеги в Instagram.

Це покоління виросло із мрією отримати магістерку у Сорбонні, місяць подорожувати Індією, а потім відкрити власний бізнес у Кремнієвій долині. Або продати все майно, купити парусну яхту й подорожувати на ній світом.

Їх важко здивувати, вони швидше адаптуються у нових умовах, і з «емігранта» швидко перетворюються на «свого» у будь-якому різношерстому суспільстві.

По-третє, вони політично свідомі, але не політично упереджені. Вони знають, що відбувається в Україні, у ЄС, у США. Вони можуть підтримати розмову й мають свій погляд на діяльність Дональда Трампа, Юлії Тимошенко, Терези Мей.

Новоприбулі українці-емігранти будуть ходити на українські фестивалі, кінопокази, політичні акції, вони патріоти й уболівають за Україну.

Неподалік Вашингтона пройшов 15-й щорічний український фестиваль. Відео
please wait

No media source currently available

0:00 0:02:42 0:00

Але у них немає ненависті та упереджень до представників окремих народів, релігій. У них є друзі росіяни, євреї, араби, узбеки, білоруси, чорношкірі, латино, німці, американці. Бо, за певними винятками, тих самих молодих росіян чи білорусів до США чи Європи приводять ті ж мрії й сподівання, й часто попри мову та походження вони всі мають схожі політичні, – чи аполітичні, погляди.

І нарешті, вони можуть повернутися до України. Якщо попереднім хвилям еміграції, політичним чи релігійним біженцям, дорога додому була закрита, то це мігрантське покоління їздить до України провідувати родичів і друзів. Але повертатись, принаймні зараз, не планують.

Навпаки, вони не планують прожити все життя у місці, де живуть зараз. Нью-Йорк вони можуть легко поміняти на Маямі, Каліфорнію – на Гаваї, з Польщі переїдуть до Німеччини, з Данії – до Нідерландів, зі Швеції – в Канаду.

Вони завжди шукатимуть, де їм краще. І якщо в певний момент в Україні з’являться чудові умови для малого бізнесу, податки знизять, корупцію подолають, громадські організації отримають вплив на владу, - емігрантська молодь може й повернутись.

Вони не обмежують себе стереотипами й страхами, кордонами й візами, й вони шукатимуть нові можливості емігрувати з України. Не тому що не люблять її, а тому, що їх чарує й кличе до себе цілий світ.

Культурна дипломатія: показ сучасних вишиванок від українських дизайнерів у Вашингтоні. Відео
please wait

No media source currently available

0:00 0:02:51 0:00

І я думаю, це добре. Адже замість того, щоб «киснути» удома, вони досягатимуть успіху за кордоном. І таким чином зроблять для іміджу своєї Батьківщини набагато більше. Тому що коли про їхній стартап писатиме Vice чи Vox, вони гордо говоритимуть, що вони з України.

Цікаво, чи мої враження підтвердять історики, але відомо це стане лише із часом. А що про еміграцію думаєте Ви?

Передрук та інше використання матеріалів, розміщених на цьому веб-сайті, дозволяється за умови посилання на джерело.

Дивіться також: День подяки по-українськи. Відео

День подяки по-українськи. Відео
please wait

No media source currently available

0:00 0:03:01 0:00
Майстер-клас грузинської кухні

Думки, висловлені в рубриці «Моя Америка», передають погляди самих авторів і не відображають позицію «Голосу Америки».

У США я живу вже майже 6 років і до приготування їжі ставлюся більше як до приємного хобі. Готую, коли хочу, іноді купую готове. Імпровізую, коли маю на те бажання, адже у тутешніх супермаркетах можна знайти продукти та прянощі з будь-якого куточку світу. Інколи використовую служби, які доставляють додому набори продуктів з рецептурними картками, з яких можна швидко приготувати цікаві страви та заощадити час на похід до магазину. У цій країні існує велика кількість різноманітних варіантів харчування, які нормально сприймаються та не руйнують сімейний бюджет.

Зростала я у типовій одеській сім’ї, де приготування їжі завжди було обов’язком матері, а батько долучався виключно у найважливіший кухонний момент року – сезон консервації. Виконуючи роль голови з закупівлі та закрутки, він щороку привозив мішки овочів-фруктів з Привозу та невтомно крутив консервним ключом у спекотній кухні. Мама займалась щоденним плануванням раціону, готувала все вручну і дуже смачно. Незважаючи на те, що обидва працювали п’ять днів на тиждень, кухня традиційно вважалася жіночою справою. Батько часто дорікав матері, що вона не навчає мене цьому мистецтву, і іммігрувала я з дуже приблизними знаннями кулінарії. Зараз намагаюся надолужити втрачене і інколи відвідую кулінарні майстер-класи.

Приготування індички прирівнюється у США до високого мистецтва.

Раніше мені доводилося відвідувати тільки безкоштовні демонстрації, які часто влаштовують у преміальних крамницях домашнього господарства, наприклад в Williams-Sonoma, і приурочують до традиційних американських свят. Особливо мені сподобалася демонстрація приготування індички на День Подяки. Приготування цієї страви прирівнюється у США до високого мистецтва і вимагає надзвичайного рівня витримки та бажання без вагань доторкатись до найінтимніших частин цього птаха. Недосвідчені кулінари – такі як я – часто купують індичку вже випотрошену та змазану усіма необхідними спеціями, що набагато простіше та приємніше.

Окрім безкоштовних, в США є величезна кількість більш-менш професійних майстер-класів на будь-який смак. Часто їх влаштовують ресторани та кулінарні бутіки, такі як Sur La Table.

Останній щомісяця пропонує 5-7 класів на вибір за $75 з особи. Ця мережа має багато магазинів по всій країні, тому долучитися до класу достатньо просто. Триває урок, як правило, дві години. Цього достатньо, аби приготувати обрану страву під керівництвом професійного шеф-кухаря, а потім скуштувати її разом з іншими учнями. Чудово проведений час, та й прибирати після себе не треба – що може бути краще?

Декілька тижнів тому я вперше побувала на схожому майстер-класі. Обрала грузинську кухню, яка останнім часом набуває популярності у Вашингтоні, особливо після відкриття першого грузинського ресторану минулого року.

За $50 з кожного, вісім кулінарних ентузіастів, переважно подружжя та декілька жінок, вчилися готувати хінкалі, фаршировані гриби та пхалі зі шпинату (така паста з горіхами та спеціями). Заняття проходило на професійній кухні у вашингтонському YMCA (величезній мережі суспільних центрів, які пропонують молоді різноманітні послуги від спортзалів до кінотеатрів).

Магічне поєднання неймовірних ароматів, фізичної праці, яка не вимагає інтелектуальної концентрації, та спілкування – чудовий рецепт для зняття стресу.

Замішування тіста та нарізка духмяних овочів та зелені – те, що треба після насиченого робочого дня та жорстких вашингтонських заторів. Магічне поєднання неймовірних ароматів, фізичної праці, яка не вимагає інтелектуальної концентрації, та спілкування – чудовий рецепт для зняття стресу.

Наша шеф-кухар, американка, яка довгий час жила в Грузії та вчилася готувати під керівництвом справжніх місцевих кулінарів у маленьких гірських селах, з сумом запропонувала нам тархун, так як у закладі, де проходило заняття, пити алкоголь було заборонено. Під впливом її розповідей про гостинність та веселі свята грузинів я навіть спланувала подорож до цієї чудової країни вже цього травня.

Дуже раджу відвідати майстер-клас з кулінарії, якщо ви ніколи не були, але маєте таку можливість. Впевнена, що моя матуся була б щасливішою, якщо б вона могла частіше готувати ось так, для свого задоволення та з веселою кампанією.

Передрук та інше використання матеріалів, розміщених на цьому веб-сайті, дозволяється за умови посилання на джерело.

Дивіться також: Україна – одна з провідних тем американсько-балтійського саміту у Вашингтоні. Ексклюзив. Відео

Україна – одна з провідних тем американсько-балтійського саміту у Вашингтоні. Ексклюзив. Відео
please wait

No media source currently available

0:00 0:03:11 0:00

Більше

XS
SM
MD
LG