Спеціальні потреби

Блоги "Моя Америка"

Думки, висловлені в рубриці «Моя Америка», передають погляди самих авторів і не відображають позицію «Голосу Америки».

Вперше у Сполучені Штати я приїхала на практику на місцевому телеканалі в місті Вінстон-Сейлем (Північна Кароліна). Переживала, як буду робити новини англійською, яка на той момент була досить слабка. Виявилося, що англійська в мене дійсно недостатня, аби стати зіркою північнокаролінського телебачення. Тим не менш, свій внесок я робила і мої колеги та керівництво були задоволені.

Я готова була їхати куди завгодно і знімати що завгодно, та весь час пропонувала нові ідеї. У результаті ми налаштували систему, яка усіх задовольняла. Ми відправлялися на зйомку з оператором, а по дорозі назад я телефонувала редакторці і розповідала, що там було і що в нас є по відео, вона писала текст сюжету, який ми починали монтувати у першу ж хвилину по поверненню в редакцію. Гарячі новини так роблять й журналісти, що працюють рідною для них мовою.

А наша англійська, може, й не ідеальна, але акцент, принаймні, усім зрозумілий.

Коли я їхала навчатися в аспірантуру Університету штату Огайо, в мене, окрім англійської, було ще одне занепокоєння: чи зможу я конкурувати з індійськими, китайськими, південнокорейськими та японськими студентами? Ми ж всі чули, як вони змалку вчаться по 16 годин на день.

Виявилося, що як я, так і інші студенти з України, були цілком на рівних. У класі статистики вже мені доводилося пояснювати студенткам з Індії, як правильно використовувати формули. А наша англійська — щось, що весь час, до речі, покращується, може, й не ідеальна, але акцент, принаймні, усім зрозумілий. У нашому класі був студент з Японії, якого розуміла тільки студентка з Індії, яку, у свою чергу, розуміла тільки я і дві румунки. Коли японцю треба було щось сказати в класі, це робилося паровозиком через двох «перекладачів».

Українці — конкурентоспроможні на світовому рівні

Загалом, за весь час проживання, навчання та роботи в США я зрозуміла одну просту річ — українці не мають жодних підстав для комплексу меншовартості і є цілком конкурентоспроможними.

Студенти з України, які навчалися зі мною в Університеті штату Огайо були не гірші, а в деяких випадках і кращі за решту студентів. Долаючи неідеальну англійську, а також невміння швидко друкувати тексти англійською, ми писали пристойні роботи і добре складали іспити. А ще брали участь в наукових конференціях і вигравали престижні літні практики. Навіть студенткою року Університету з кількатисячним студентським складом у рік, коли я випускалася, була визнана львів’янка Ірина Заячук.

Cтуденткою року Університету штату Огайо у 2004-му році була визнана львів’янка Ірина Заячук.

Сьогодні, працюючи в Українській службі «Голосу Америки», ми висвітлюємо досягнення українців у США. Вони засновують успішні технологічні компанії. Роблять наукові відкриття. Засновують оригінальний та успішний бізнес. Сягають вершин у мистцеві та спорті. Залишають свій спадок у революційних технологічних змінах людства. Коли я була у відрядженні у Сан-Франциско/Сакраменто, де зосередилася на цих історіях, у місцевої американки-оператора, що зі мною працювала, виникло враження, що українці - це якісь супер-люди.

І я вважаю, що цими досягненнями українцям в Україні варто пишатися - навіть якщо успішні українці у США вже давно виїхали з Батьківщині чи навіть там і не народилися, не говорять українською чи говорять погано, закінчили російський вуз чи народилися на території Росії або не є 100-відсотково чистими етнічними українцями. На жаль, майже під кожною історією про успіх українців обов’язково з’являються коментарі, чому та чи інша успішна людина не є повноцінним українцем, а отже і досягнення не рахуються.

Українці – сучасна політична нація з дуже складною історією, яка відбилася на особистій історії кожної людини. Якщо обмежувати своє національне надбання досягненнями тільки тих українців, які говорять вишуканою мовою, народилися на території України, ніколи за кордоном не жили, вчилися виключно в українських навчальних закладах, то тоді дійсно доведеться багато від чого відмовитися. Але навіщо? Це просто інший шлях до того ж комплексу меншовартості, який насаджувався у радянські та імперські часи.

Звичайно, багато хто скаже, що українці досягають успіху за кордоном, але не у власній країні, бо найкращі люди виїжджають. Є успішні проекти, які створюються прямо зараз Україні. Малу частку з них ми змогли побачити, наприклад, на виставці TechCrunch у Сан-Франциско, куди 15 українських стартапів привезли свої винаходи. На мене особисто найбільше враження справив PassiveDom. І чимало компаній, про які ми писали та робили сюжети, як от Grammarly, мають офіси, як в США, так і в Україні.

І навіть звичайні українські студенти, часто не з найбільш престижних вузів, які приїжджають у США за програмою “Work and Travel”, залишають по собі добрі враження. Коли значно більшому відсотку українських студентів почали відмовляти у візах у Консульстві США, це викликало паніку серед американських роботодавців, що наймають сезонних працівників. Хоча в цій програмі беруть участь студенти з половини усіх кран світу, українська молодь – завірив мене не один роботодавець - користується високим попитом, бо вони працелюбні, підприємливі та відповідальні.

Якщо говорити про суспільство загалом, то мені на відстані стали помітні ще дві позитивні риси українського суспільства. Це – міцні горизонтальні зв’язки і відкритість до позитивного досвіду інших країн.

Дружба як повітря

Коли я жила в Україні, дружба була як повітря, яким я дихала. Я ніколи не замислювалася, чия черга запросити на каву або чи є ми достатньо близькими, аби разом відсвяткувати Новий рік. Воно якось відбувалося само собою, а моя мережа ледь не щодня поповнювалася новими, цікавими людьми.

Досвід волонтерської діяльності, який залежить від вміння організуватися, покластися на вже існуючу мережу друзів та знайомих і знайти нових – показник сильних горизонтальних зв’язків принаймні в частині українського суспільства.

У США мені, чесно кажучи, важче. На зближення йдуть роки, на планування спільного проведення часу – тижні, а відчуття контакту на глибокому рівні заявляється вкрай рідко. Звичайно, тут є великий суб’єктивний фактор – я старша, маю родину і просто знайти час на спілкування – вже виклик.

Але, на загал, у мене все не так і погано в цій сфері, можливо, тому що серед моїх друзів та знайомих – чимало українців. Колишній головний хірург США (2014-2017) віце-адмірал Вівек Мерфі вважає, що самотність є найбільшою загрозою здоров’ю нації в США. У своїй статті в Гарвард Бізнес Ревю, він цитує данні, згідно з якими понад 40% американців почуваються самотньо, а серед менеджерів найвищої ланки - понад половини. Росте кількість людей, які живуть одні та не мають жодної людини, якій вони можуть довіритися. Усе це позначається на здоров`ї та продуктивності, пише він, бо ми еволюціонували як соціальні істоти, а брак відносин з іншими людьми – і мова йде не лише про кількість, але і якість – спричиняє хронічний стрес. Сам він радить заводити друзів на роботі, бо часто просто немає де ще, а менеджерам – сприяти цьому процесові.

Між іншим, дослідження щастя приходять до висновку, що саме якість відносин з іншими людьми є основним фактором того, чи почувається людина щасливою, – а не багатство чи індивідуальні досягнення.

«Чужому навчайтесь та свого не цурайтесь»

Я пам’ятаю, як на зустрічі з читачами у Вашингтоні письменник Андрій Курков сказав, що українці – ідеальні іммігранти: працьовиті та здатні адаптуватися до правил та вимог нового суспільства. Якщо поблукати етнічними районами деяких американських та європейських міст, стане очевидно, що вихідці далеко не зі всіх країн можуть це робити настільки ж добре, як і українці.

Мешканці і в середині України з інтересом ставляться до іноземного досвіду та готові запозичувати найкращі зразки. Про що говорить хоча б інтерес до подібних публікацій.

США в цьому плані – дивний феномен. З одного боку, це – «плавильний котел» націй та культур. Спадок багатьох з них потрапляє у культурний мейнстрім і починає вважатися майже американським надбанням – як от італійська піца чи латиноамериканське тако. Вчені, винахідники, митці, які самі чи їхні батьки приїхали з інших країн, роблять внесок в американську науку та культуру.

А з іншого боку, запозичення європейського, австралійського чи канадського досвіду для вирішення нагальних проблем часто відкидається значною часткою суспільства, бо це – «соціалізм». Мені, наприклад, важко уявити, щоб у США запровадили медичну реформу за канадсько-британським зразком. Австралійський досвід вирішення проблеми масових стрілянин у публічному просторі обговорювався рівно добу після розстрілу людей в Лас-Вегасі. Так званий “American Exceptionalism” (американська винятковість ) змушує США весь час вигадувати велосипед.

Тут навіть на метричну систему досі не перейшли, бо є своя рідна – з дюймами і милями. І до речі, не треба думати, що їм з нею так зручно. Ті, хто хоче займатися наукою, має вивчати обидві. Я пам’ятаю, як в класі дизайну в Університеті Огайо ми мали відтворити на комп’ютері малюнок з паперу. Американські студентки вимірювали лінії дюймами, перераховували у якусь спеціально вигадану для цього десятирічну систему і вносили ці дані в комп’ютер. Ми з двома румунками, перевернувши лінійку, міряли і заносили в програму міліметри і, без жодної арифметики, виконали завдання в 10 разів швидше від решти і без помилок.

І зміни в Україні відбуваються досить швидко. Я розумію, що так не здається тим, хто живе в Україні, але кожний раз, коли я навідуюсь на свою історичну Батьківщину, я бачу щось нове. Останнім разом мене вразив доглянутий вигляд Харківського району – біля кожного будинку були клумби з квітами, дитячі майданчики були відремонтовані та активно використовувалися дітьми з батьками, а не місцевими наркоманами та алкоголіками.

Звичайно, що в Україні залишається купа проблем – і бідність, і війна, і корупція. Але ані український менталітет, ані якісь притаманні українцям якості ними не є. Принаймні – не більше, ніж в будь-якій іншій країні світі. Не хочу сказати, що українці є кращими за решту націй світу, але вже точно - не гірші.

Дивіться також: Як українці побудували одну з найуспішніших компаній в Кремнієвій долині

В Українському соборі УГКЦ у Лондоні ще користуються "старим" - Юліанським церковним календарем

Думки, висловлені в рубриці «Моя Америка», передають погляди самих авторів і не відображають позицію «Голосу Америки».

На твердження про те, що святкування Різдва 25 грудня "наблизить українців до Європи", я би сказав, що воно наблизить їх також і до Америки...

Саме у США я вперше безпоседньо зіткнувся зі значною кількістю українців, які святкують Різдво саме наприкінці грудня

16 листопада український парламент назвав 25 грудня вихідним днем і деякі депутати проголосили, що "перехід на святкування Різдва за більш новим і точним Григоріанським календарем – ознака європейськості".

Голова Верховної Ради Андрій Парубій написав у себе у Фейсбуку: "Ми будуємо європейську державу, ми об’єднуємо українську націю – тому вважаю надзвичайно важливим і символічним відзначення Різдва Христового і запровадження вихідного і 25 грудня, і 7 січня. Звільняємось із московської ментальної окупації та повертаємося до родини вільних народів світу!"

...

Саме у США я вперше безпосередньо зіткнувся зі значною кількістю українців, які святкують Різдво саме наприкінці грудня.

Віддавна деякі українські громади у Західній Європі та Північній Америці перейшли на святкування Різдва "з усіма"

Святкувати саме тоді, коли це роблять більшість християн світу, дуже логічно і зручно: важко пояснити, чому у повсякденному житті ми користуємося Григоріанським календарем, а кілька разів на рік - Юліанським. Важливі і практичні міркування, бо українці за кордоном прив’язані до офіційних вихідних днів на роботі; діти на канікулах - теж саме тоді, коли і всі решта школярів.

Тому віддавна деякі українські громади у Західній Європі та у Північній Америці перейшли на святкування Різдва "з усіма". Але не все так просто, бо значна частина залишилася вірна старому календарю, є люди, які не мають проблем зі святкуванням двічі, а ще менше можуть розібратися з тим, чому Великдень святкують за візантійською традицією навіть у тих парафіях, де Різдво святкують за Григоріанським календарем.

Відсторонившись від теології, біблійної історії та астрономічних календарів, я пропоную звернути увагу не на дати, а на сутність святкування Різдва.

Пропоную звернути увагу не на дати, а на сутність святкування Різдва

Проживши більшу частину дорослого життя в Лондоні, я, хоч і не вважаю себе справді побожним, належу до тих, хто тримається "старого календаря".

Напевне тому, що справа тут не в релігії і не в церкві (мушу визнати, що буваю там нерегулярно), а в родинній традиції, позначеній стриманим ритуалом Святого вечора.

"То не бенкет, – повчала мене бабуся – не празник для живота, а свято народження Ісуса Христа". Суворо вегетаріанські 12 страв приваблювали не розкішним смаком, а тим, що жодна тварина не була перетворена на м’ясо для того столу і просто тим, що більшість тих страв готують раз на рік. Не менш приваблива й ідея, що кутя – просто відварене зерно, мак, горіхи й мед є, можливо, найдавнішою стравою предків – українських землеробів ще з дохристиянських часів.

То не бенкет, – повчала мене бабуся – не празник для живота, а свято народження Ісуса Христа

На Святий вечір більшість українських сімей, які я знаю, не лише не п’ють алкоголю, але й не вмикають розважальних пристроїв, а навіть колядувати починають пізніше. Про подарунки також не йдеться, бо діти знаходять свої під подушками "від Миколая" ще 19 грудня – також "за старим календарем".

Ви напевне здогадалися, що мені це все дуже подобається саме раз на рік і саме у такому вигляді :) Світ стає тісніший і Україна, навіть ще не змінивши дати Різдва, вже опинилася під тиском масової культури, яка не має кордонів, а головне – тиску комерції, яка також не має меж. В Америці та Європі ще за багато тижнів до 25 грудня про Різдво першими нагадують не церкви, а саме крамниці. Реклама роздмухує звички, що вимагають купувати, купувати, купувати.

В Америці та Європі ще за багато тижнів до 25 грудня про Різдво першими нагадують не церкви, а саме крамниці

І саме по собі це не проблема. Діти чекають розваг, радіють відпочинку й подарункам також і дорослі.

Проте реклама, бучні телешоу й метушливі закупи у переповнених крамницях можуть витіснити український тихий Святий вечір.

Той факт, що більшість українців святкують його 6 січня, також допомагав оберігати традицію некомерціалізованого Різдва.

Зі зміною календаря для такого збереження будуть потрібні додаткові зусилля.

Думки, висловлені в рубриці «Моя Америка», передають погляди самих авторів і не відображають позицію «Голосу Америки».

США дають світу дуже багато талановитих спортсменів у багатьох видах спорту. Тут же живе та тренується чимало спортсменів з інших країн.

Думаю, що серед причин того, що на багатьох міжнародних змаганнях саме громадяни США виходять на церемонію нагородження, є популярність спорту як такого в американській культурі, розвинута спортивна індустрія, а також – залучення величезної кількості дітей та молоді у заняття зі спорту і підтримка батьків, які фінансують поступ своїх нащадків до перемог.

Усі ці фактори забезпечують велику кількість молоді, яка займається спортом і серед якої обов’язково знайдуться майбутні чемпіони.

Наймолодша команда американського футболу – “anklebiters” – готуєтся до бою. Фото - Генріх Карпинський.
Наймолодша команда американського футболу – “anklebiters” – готуєтся до бою. Фото - Генріх Карпинський.

Дитячий спорт у США – явище масове. Майже кожна дитина так чи інакше займається хоч якимось видом спорту, а більшість із них перепробувала деякі види. Багато дітей займаються двома чи навіть трьома видами спорту.

Футбольні поля та баскетбольні зали порожні не стоять. Тут завжди тренуються чи грають діти та дорослі. У кожному шкільному районі буде щонайменше 1-2 школи бойових мистецтв.

Дитячий спорт тут – невід’ємна частина повсякденного життя. На вулиці чи в крамниці завжди побачиш дітей в спортивній формі.

Дитячий спорт тут – невід’ємна частина повсякденного життя. На вулиці чи в крамниці завжди побачиш дітей в спортивній формі. На роботі чи на вечірках рано чи пізно люди починають обговорювати останні дитячі ігри чи спортивні досягнення. Рано чи пізно родина з дітьми так чи інакше втягується в спортивне життя. Починати займатися спортом діти можуть десь з 2-3 років. Найпопулярніші види спорту для найменших – гімнастика та бойові мистецтва.

Звичайно, що головна рушійна сила за усім цим – батьки. У США немає міністерства спорту, центральної державної спортивної системи і навіть близько нема ніякого державного фінансування спорту.

Є види спорту, якими можуть займатися виключно діти з заможних родин чи таких, які можуть знайти собі спонсора, як от яхтинг чи кінний спорт. Родина з середнім достатком може відправити дитину на гімнастику, ковзани чи хокей, але це може стати значним фінансовим навантаженням на родину.

Lynne Sladky (AP)
Lynne Sladky (AP)

У той же час більшість дитячих спортивних організацій, де діти вчаться грати в футбол (європейський та американський), баскетбол, волейбол, регбі, лакросс – волонтерські. Вони організовані та керуються добровольцями, що не отримують за це ніяких грошей. Адміністрація та тренери – батьки тих дітей, що займаються цими видами спорту і “мають час та натхнення” працювати з дітьми. І саме ці клуби є базою для більшості дітей, що починають свій спортивний шлях. В європейський футбол починають грати з 3-4 років, в американський – з 7.

Коли дитина росте та переходить до команди вищого рівня, заняття спортом родині можуть обійтися дещо дорожче. Для них вже наймають професійних тренерів, юні спортсмени беруть участь у різноманітних турнірах, поїздки до яких та знаряддя оплачують батьки.

Michael Dwyer (AP)
Michael Dwyer (AP)

А от спонсорами таких клубів часто виступають маленькі та середні бізнеси, власники чи працівники яких так чи інакше пов’язані з клубом.

Незважаючи на такий, здається, “непрофесійний” та “децентралізований” підхід, ці клуби збирають дуже багато дітей. У нашому передмісті Вашингтона, де проживає близько 50 тисяч населення, є три дитячих спортивних клуби, де діти можуть навчитися грати в футбол, баскетбол, волейбол, хокей на траві, лакрос, бейсбол. Наприклад, у нашому клубі лише в командах з європейського футболу у вікових категоріях від 4 до 17 років грає близько 2500 гравців. Батькам сезон в найпростішій “домашній” лізі буде коштувати 80-100 доларів за гравця.

Професійні клуби дуже щільно співпрацюють з дитячими клубами.

На сезон клуб резервує до 5000 годин польового часу. Професійні клуби дуже щільно співпрацюють з дитячими клубами. Наприклад, дитячим спортивним командам дають квитки на гри зі знижкою, для тренерів-волонтерів влаштовують відкриті тренування, діти можуть взяти участь у виносі прапору команди на поле або «вивести» гравців професійної команди.

Також у США діти можуть спробувати себе в різних видах спорту і знайти той, що їм підходить найкраще, без того, щоб перевантажуючи себе двома-трьома секціями одночасно. А це тому, що багато видів спорту у США – сезонні. В команді початкового рівня грають один сезон, який триває 2-3 місяці.

Наприклад, навесні грають в американський та європейський футбол, взимку – у баскетбол та займаються боротьбою, навесні – підключаються до європейського футболу, флаг-футболу (варіант американського футболу без контакту), лакроссу та бейсболу. А вже влітку можна записатися в “дворову” команду з плавання. Якщо дитина зі спортом визначилася, то ним можна займатися цілий рік.

Carlos Delgado (AP)
Carlos Delgado (AP)

Дуже велику роль у дитячому спортивному житті грають “старші” школи (high schools). Кожна школа має команди, що захищають “спортивну честь школи” – Varsity teams. Наприклад, наша звичайна передміська школа має одне поле для американського футболу, яке також використовується для європейського футболу та лакроссу, два поля для європейського футболу та лакроссу, два поля для бейсболу та великий баскетбольний зал.

У нашій школі є команди з американського та європейського футболу, баскетболу, волейболу, лакроссу, бейсболу, легкої атлетики, плавання, стрільби. Тренування там безкоштовні, але щоб туди потрапити треба пройти відбір, і це дуже непросто. Наприклад, на відбір у команду з європейського футболу на 8-10 місць приходить десь 100-120 гравців.

Ron Jenkins (AP)
Ron Jenkins (AP)

Домашні ігри шкільних команд – це завжди велика справа. Напопулярніший шкільний вид спорту – американський футбол. У нас у школі на домашню гру з американського футболу приходить десь 2-3 тисячі глядачів тільки з нашої сторони. Якщо школа, проти якої граємо, десь поруч, то можна очікувати до двох тисяч вболівальників з тієї сторони теж. У перерві завжди грає шкільний оркестр. У команд є свої фан-клуби, які навіть іноді займаються “вболівальницьким хуліганством”. Наприклад, як нам з гордістю розказав “батьківський комітет”, того року вболівальники нашої та сусідньої школи перед грою команд завдали шкоди обом школам десь на 5 тисяч доларів.

Така спортивна атмосфера з дитинства веде до того, що дуже багато дітей намагаються стати професійними атлетами. І навіть якщо вони не сягають великих спортивних висот та не мають колекції з медалей з престижних спортивних змагань, вони продовжують брати участь у спортивному житті країни та долучаються до спортивного життя власних дітей.

Передрук та інше використання матеріалів, розміщених на цьому веб-сайті, дозволяється за умови посилання на джерело.

Дивіться також: Як українці побудували одну з найуспішніших компаній в Кремнієвій долині

Думки, висловлені в рубриці «Моя Америка», передають погляди самих авторів і не відображають позицію «Голосу Америки».

День Ветерана - федеральне свято в США. Його відзначають 11 листопада. В цей день вшановують всіх американських ветеранів, дякують тим, хто з честю служив своїй країні протягом війни, чи в мирний час.

США пишаються своїм військом. Пам’ятаю років -дцять тому, під час своїх перших відвідин Штатів в якості студентки за обміном, мене вразило, що американці знаходять, здавалося б, зовсім недоречний час та нагоду для того, щоб привітати своїх військових.

Ледь не спізнившись, одного разу, на знамените шоу касаток – чи не найбільшу гордість каліфорнійського Морського парку SeaWorld, ми добігли якраз вчасно до перших слів ведучого які були, навдивовижу, саме про військових.

SeaWorld, шоу касаток
SeaWorld, шоу касаток

На величезному екрані відео морських глибин замінилось кольорами американського прапору і ведучий запросив встати всіх чоловіків та жінок, які служать або служили в війську, а публіку подякувати їм за це. Потім я часто бачила невеличкі моменти вияву пошани до військових, вплетені в щоденне життя американської громади.

Така пошана до армії в США постала не одразу, а сформувалась в результаті болючих уроків минулого, адже американські військові майже постійно задіяні в численних операціях. У США зараз 20 мільйонів ветеранів (осіб, які мають досвід регулярної служби в збройних силах). Більшість з них воювали під час війни у Перській затоці початку 90-х, війні у В’єтнамі і їх реінтеграція стала складним випробуванням для суспільства.

Багато з теперішніх службовців, які стали до лав американської армії після трагедії 11 вересня, пройшли Ірак та Афганістан. Саме задля їх успішної реінтеграції було значно розширено програми, які дозволяють військовим навіть після завершення служби впевнено почувати себе у суспільстві. Піклуватись про реінтеграцію військових починають з самого початку їх служби. Одним з основних елементів таких програм є доступ до вищої освіти, яка в США є дуже коштовною.

Тим, хто більше 36 місяців служив у регулярних військах після 9/11, держава повністю сплачує витрати за вищу освіту. За менший строк служби допомога визначається пропорційно. В деяких випадках можливість безкоштовної освіти ветеран може передати дружині, чоловікові або дітям.

Окремо, під час служби Міністерство оборони оплачує навчання військового в цивільному коледжі, якщо воно проводиться у його власний час.

В метро Вашингтона. Реклама програми з допомоги в самореалізації для ветеранів
В метро Вашингтона. Реклама програми з допомоги в самореалізації для ветеранів

Військова служба – це можливість для небагатих американців отримати гарну освіту. Американці жартують, що, якщо б війна Півночі та Півдня відбулась зараз, а не в 19 сторіччі, то зараз бідніший Південь би переміг, бо має значно більше військових.

Поряд з цивільною освітою, існує ціла система освіти військової. «Часто, на час відставки офіцер присвятив більше часу навчанню, ніж лікар, юрист чи професор. Багато мають цивільні дипломи», - повідомляє видання World Politics Review.

Система військової професійної освіти в США складається зі «штабних коледжів», через які військові, як правило, проходять через 12-14 років служби, та «військових коледжів», в яких вчаться, як правило, після 18-22 років служби.

Центр інновацій Міністерства оборони США, Массачусетс
Центр інновацій Міністерства оборони США, Массачусетс

Довіра, співчуття та "дисциплінована непокора" - серед навичок на яких наголошує військове навчання в США. В воєнній ситуації надзвичайно важливо «критично мислити, проводити оцінку середовища на безпеку, адекватно діяти в умовах невизначеності, передбачати і керувати змінами, діяти на основі довіри, розуміння та емпатії», цитує військових науковців World Politics Review.

Якість професійної військової освіти – одна з причин, чому Сполучені Штати мають найбільш ефективних військових сучасності. В результаті виграють всі – армія отримує найкращих військових, а військові після звільнення впевнено почувають себе на ринку праці. Гадаю, це справедливо не тільки для армії США.

Якось зустрічаючи свою доньку після школи в Україні, вона, цвірінькаючи, розповідала мені про свій день і враження від зустрічі школярів з одним з батьків, чиї діти вчаться в цій школі – ветераном АТО. «Що ж він вам сказав?» – запитала я. – «Говорив, що потрібно добре вчитись, бо в бойовій ситуації твої здібності та аналітичний розум є найважливішими».

Передрук та інше використання матеріалів, розміщених на цьому веб-сайті, дозволяється за умови посилання на джерело.

Дивіться також: У США «Тиждень заборонених книжок» - щорічний захід, присвячений свободі читання

Більше

XS
SM
MD
LG