Спеціальні потреби

Блоги "Моя Америка"

неділя 20 Серпень 2017

Calendar
Березень Квітень Травень Червень Липень Серпень Вересень Жовтень Листопад Грудень
Серпень 2017 р.
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
31 1 2 3 4 5 6
7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 18 19 20
21 22 23 24 25 26 27
28 29 30 31 1 2 3
Фото: Олег Рогинський.

Думки, висловлені в рубриці «Моя Америка», передають погляди самих авторів і не відображають позицію «Голосу Америки».

Я виїхала в Штати 21-літньою. Еміграція принесла багато викликів і можливостей у моє життя, що потягнуло за собою чимало змін – в особистих звичках, способі мислення, підході до ухвалення рішень. Щоб створити собі місце в новому середовищі, мені довелося заново відкрити себе і зрозуміти світ навколо мене.

Та мій досвід не унікальний – культурний шок, адаптація та криза самоідентифікації, про які говорить у своїй проникливій промові на конференції TEDx дослідниця з Техасу Світлана Ярмоленко Реймер, є невід’ємними елементами еміграції, спільними для новоприбулих. Цей досвід нерідко перетворюється на справжнє випробування, але в результаті дає емігрантам унікальну перспективу, з якої життєві принципи оцінюється дещо по-іншому, ніж коли ти живеш у місці, де все знайоме і близьке.

У намаганні відбудувати свою ідентичність і написати сценарій для мого нового життя я зверталася до людей, які пройшли через подібне, і дізнавалася про тих, хто зміг досягнути вершин навіть після драматичних змін у житті. З роками цей процес не наблизився до завершення, а тільки перейшов у нові формати: зараз я не лише спілкуюся з людьми, щоб зробити висновки для себе, а й ділюся історіями неординарних людей на сайті «Голосу Америки».

Від героїв своїх матеріалів та інтерв’ю колег я кожного разу черпаю цінні знання, які допомагають мені по-новому дивитися на звичні речі, переоцінювати власні погляди та пріоритети, будувати плани на майбутнє та вибирати кроки для реалізації задумів. Проте найважливішим висновком, який я зробила з численних історій, які мені доводилося чути, є наступний:

Немає готового життєвого сценарію, який можна було б застосувати для будь-яких обставин, як і нема єдиного універсального рецепту успіху. Проте є перевірені способи досягти бажаного, які повторюються чи не в кожному випадку.

Саме про ці істини піде мова далі.

Урок №1: Випробування – невід’ємна частина життя. Долайте бар’єри і рухайтеся далі

Труднощі не вибирають бідних чи багатих, молодих або досвідчених, місцевих чи емігрантів. Деяким категоріям статистично випадає більше випробувань, проте в загальному вони є у всіх, тільки в різних сферах і на різних етапах. Що справді створює різницю – це те, як ми сприймаємо перешкоди і як на них відповідаємо. І хоча кожен має власне розуміння успіху, чи не єдиним критерієм, із яким погоджується більшість, є вміння долати труднощі. Саме ця якість вирізняє переможців.

Чудовими прикладами успіху є сильні жінки Оксана Танасів та Анна Заячківська, яких єднає не тільки те, що вони талановиті художниці, але й схожі історії домашнього насильства. Власне, саме нестерпна ситуація вдома спонукала їх змінити щось у житті і дати шанс своїм мріям.

Анна вирвалася з золотої клітки, від чоловіка, який вимагав безроздільної уваги і критикував її починання, і подалася в іншу країну. Відбудовуючи своє життя, вона продовжує малювати і займатися волонтерською діяльністю. «Я вважаю, що кожна жінка повинна мати право обирати і не боятися, що б там не було», – наголошує Анна.

Оксана Танасів із авторською картиною
Оксана Танасів із авторською картиною

Оксана поклала край приниженням і знущанням з боку колишнього чоловіка, який переконував її, що вона нічого не варта, критикував її творчість і засуджував намір здобути освіту. Вона змогла сформуватися як художниця, чиї картини демонструються на тижнях високої моди в Нью-Йорку та міжнародних арт-шоу.

Героїням цих історій довелося знайти сили і мотивацію, щоб розпочати новий етап у житті, але результати, без сумніву, вартували зусиль.

Урок №2: Працюйте над власними проектами паралельно з основною роботою

У нас усіх є мрії, проте вони не завжди лежать в одній площині з нашою основною діяльністю. Кинути все і почати реалізовувати власні задуми – не вихід, якщо немає заощаджень чи додаткових джерел доходу, тим не менш відмовлятися від своїх бажань теж не варто, якщо вони можуть ощасливити нас і принести користь іншим. Як же вирішити цю дилему?

Оксана Танасів, про яку я згадувала раніше, розповіла мені про період свого становлення як художниці. Оскільки ця професія не дає фінансових гарантій і регулярного доходу, їй доводилося поєднувати художню діяльність із традиційною роботою. Протягом багатьох років жінка вкладала велику кількість часу в малювання і створення колекцій картин, працюючи менеджером з дизайну в меблевій компанії.

«Удень працювала, а ввечері, коли завершувала домашні справи, сідала за полотно і малювала по 5-6 годин, часто до третьої години ночі, а вранці знову йшла на роботу», – поділилася Оксана.

Схожа ситуація була в талановитої майстрині та успішної підприємиці Христини Балушки з Техасу: хоч вона розуміла, що її покликання – виготовляти паперові квіти, і бачила прибутковість цього бізнесу з перших днів, вона не поспішала залишати роботу, а натомість розвивалася поступово.

«Багато людей кидають усе і намагаються щось будувати, але це забирає стільки часу й енергії, – пояснює Христина. – Ти не можеш перебувати в такому стресі й організовувати бізнес, поки доводиться платити за дім, дитину тощо. Потрібно все робити поступово. Має бути певна база – освіта, заощадження, які дозволять покрити обов’язкові витрати, прогодувати себе і сім’ю, а паралельно будувати бізнес».

Христина Балушка на фоні арки з паперових квітів
Христина Балушка на фоні арки з паперових квітів

Зараз, після шести років існування, компанія «БАЛУШКА» співпрацює з тижнем моди в Нью-Йорку і такими відомими компаніями, як Macy’s, Lord & Taylor і Vera Bradley, і Христина може повністю віддатися улюбленій справі. Вона закликає інвестувати час і зусилля у власні мрії:

«Ідіть на роботу, відпрацюйте свої вісім годин, прийдіть додому і продовжуйте працювати на себе. Навіть якщо ви не заробляєте на тому, що вкладаєте, воно все є інвестицією в майбутнє. Навіть якщо ви не досягли нічого за два-три роки – деякі справи вимагають десяток років. Навіть якщо ви не бачите результату, ви повинні себе мотивувати. На все потрібно дивитися в проекції. І найважливіше – не здаватися: якщо ви працюєте і вірите в себе, то ви стовідсотково будете успішними».

Урок №3: Оточуйте себе розумними людьми і будуйте відносини з тими, в кого можете чомусь навчитися

Коло друзів має бути відображенням наших цінностей і того, ким ми хочемо бути. Люди, якими ми себе оточуємо, більшою або меншою мірою впливають на наші думки та вчинки, і буде краще для нас, якщо цей вплив служитиме нашим цілям. Дружба потребує інвестиції часу, а це найцінніше, що є в людини, тому справедливо, що стосунки мають збагачувати нас знаннями або духовно.

Українка Наталія Стельмах із Луганська, учителька за освітою, приїхала в США три роки тому і стала однією з найуспішніших молодих ріелторів комерційної нерухомості Нью-Йорка. Упродовж своєї кар’єри вона уклала угод на суму 750 мільйонів доларів.

В інтерв’ю «Голосу Америки» Наталія поділилася методом, який допоміг їй після переїзду в Штати потрапити в сферу, що її цікавила: жінка знайшла в інтернеті електронні адреси лідерів комерційної нерухомості Нью-Йорка і написала їм особисті листи. В імейлах жінка розповідала, що приїхала з Європи, де мала гарний професійний досвід, і запрошувала зустрітися за чашкою кави, щоб вони могли дати їй рекомендації, як прорватися в ринок нерухомості.

«Якби я відразу просила роботу, то шанс був би набагато меншим, а так я змогла піти на каву з самими лідерами, тому що це забирало в них тільки 10-15 хвилин», – підкреслює Наталія.

Цей самий метод використовувала і Христина Балушка, майстриня паперових квітів, коли будувала свій бізнес. «Знайдіть розумну й успішну людину і напишіть їй імейл, – рекомендує підприємиця. – Жодна людина, яка побудувала щось, не проігнорує вас. Вона може відповісти, що в неї немає зараз часу, але буде згодом».

Дівчина наголошує на цінності такого спілкування: «Кожна людина з мого оточення дала мені якусь пораду щодо бізнесу, тому я ніколи не кажу, що сама його побудувала. Я розмовляла з людьми, які працювали у великих корпораціях. Я запрошувала їх до себе на вечерю, і ми розмовляли про бізнес».

Такого самого принципу – оточувати себе розумними людьми – дотримується і Олег Рогинський – 30-річний підприємець, мультимільйонер, який досяг успіху власними силами. Олег зараз проживає у Кремнієвій долині та є ментором для стартапів, у тому числі українських.

За словами підприємця, його найбільше надихають у житті кохана дівчина та друзі: «Вона (кохана Олега – прим. ГА) сама з Канади, неукраїнського походження, навчалася в університеті Макґілла, найкращому в Канаді, потім потрапила в Стенфорд. Я ніколи не працюю достатньо важко, якщо порівнювати з нею. Крім того, в мене були друзі в Бостоні та Массачусетському технологічному інституті, які досягли багато. Зараз мій найкращий друг із МІТ – один із топових людей у Google».

Олег Рогинський з друзями
Олег Рогинський з друзями

«Потрібно оточувати себе людьми цього калібру, – продовжує Олег. – І це те, що мені подобається в Кремнієвій долині: так, це бульбашка, де ніхто не знає, що відбувається зовні, але тут вони зуміли зібрати найрозумніших людей із цілої планети і змусили всіх працювати над дуже важкими проблемами, щоб мотивувати інших. Тут усі допомагають одне одному з мотивацією, тому що кожен працює над чимось цікавим».

Будувати зв’язки – дуже важливе вміння, і на Заході воно сприймається як здорова ініціатива, яка не говорить про нашу користолюбність, а радше про раціональний підхід до життя. Тільки важливою умовою залишається віддавати, а не лише очікувати чогось від інших. Коли ми даруємо себе людям, вони схильні відповідати взаємністю.

Урок №4: За можливості, здобувайте вищу освіту, проте продовжуйте навчатися самостійно: в сучасному світі вміння переважують дипломи

Формальна освіта, на жаль, не відкриває усіх дверей, проте має велику цінність, на яку звертають увагу люди, що зуміли досягти чогось у житті: говорячи словами Христини Балушки, вона служить «спортзалом для мозку».

Співзасновник та генеральний директор технологічної компанії Petcube Ярослав Ажнюк, якого видання Financial Times внесло до рейтингу сотні людей, що творять зміни в Центральній та Східній Європі, також дотримується такої думки і впевнений, що формальна освіта не втратила своєї актуальності:

«Часто чую від людей: «Нічого з того, що я вивчав в університеті, мені не знадобилося». Це приблизно так, як коли людина сходила в спортзал, а потім говорить: «Я цілий місяць ходив по вулиці, мені трицепс жодного разу не знадобився». Тобто освіта потрібна не для того, щоб конкретно, практично відразу кинутися використовувати всі інтеграли, які ви вивчили. Освіта потрібна для того, щоб розвивати те, що в голові – це такий «брейнбілдинґ»».

Ярослав Ажнюк (справа)
Ярослав Ажнюк (справа)

Ярослав говорить, що завдячує українському університету за надані фундаментальні знання – з математики, фізики, філософії.

Олег Рогинський, який здобував вищу освіту в США, наголошує на тому, що в американському коледжі його навчили вчитися та допомогли розвинути такі вміння, як критичне мислення і дослідження.

Проте не тільки дипломи мають значення, і не всі ключі до успіху заховані в підручниках та університетських аудиторіях – знання, почерпнуті з інтернету, та вміння, розвинуті на практиці, як ніколи раніше дають поштовх до нових звершень.

На думку Ярослава Ажнюка, деякі дуже важливі речі не вивчаються ні в школах, ні університетах. Крім того, у сферах, де відбувається стрімкий прогрес кожного дня, важко задовільнитися формальною освітою:

«Коли ще навчався в університеті, я зрозумів – що стосується найновіших знань про технології, їх можна здобути лише шляхом самоосвіти. […] Все більше і більше знань доступні через Інтернет. Найбільше питання в тому, чи хочуть люди вчитися самостійно, наскільки усвідомлюють таку потребу».

Чому важливо займатися самоосвітою? Підприємець пояснює так:

«Одна з великих проблем XXI століття, особливо з трендом того, що штучний інтелект забиратиме потроху різні типи робіт – людям потрібно буде перекваліфіковуватися. Тому питання того, чи хочуть люди вчитися та наскільки швидко й ефективно вони вміють навчатися, стає все важливішим».

У штаті Вашингтон процвітає технологічна компанія, заснована українцями, яка виготовляє сценічні навушники (монітори) для музикантів з усього світу – від українського Бумбокса до американської Ріани. Форму моніторів виливають для кожного клієнта індивідуально. У засновника компанії Віталія Білоножка нема формальної інженерної освіти, лише у школі він пройшов курс електромеханіки – знання для розвитку ідеї навушників черпав із веб-простору:

«Гугл – наш найкращий друг. Я користувався різними джерелами, щоби зрозуміти, як виготовити ту чи іншу деталь. Тож через моє захоплення цим девайсом я просто навчився, як його зробити».

Таким чином, знання доступні не тільки через дорогі університети, а й інші канали. Головне – мати прагнення їх здобути і знаходити способи їх застосувати.

Урок №5: Якщо ви хочете досягти успіху, зберігайте автентичність і розвивайте оригінальні ідеї

У розмові зі мною Олег Рогинський порушив важливу проблему: спроби багатьох робити те, що вже зроблено, та копіювати чужі ідеї, тобто йти шляхом меншого опору і мінімального ризику. Проте в такому сценарії і результати будуть посередніми. Натомість, щоб по-справжньому реалізувати свій потенціал і послужити суспільству, потрібно заглянути всередину себе.

Олег Рогинський
Олег Рогинський

«Інновації приходять там, де ти щось робиш і де в тебе щось болить, – підкреслює Олег. – Немає ще такої культури – я думаю, вона виробляється в Україні – де для того, щоб запустити свою компанію, тобі потрібно стати експертом у якійсь сфері – знайти, що там не працює і потім вирішити проблему. Дуже часто я бачу команди, які будують щось, бо це круто, а не тому, що це потрібно.

Для тих, хто бажає запустити стартап, підприємець радить вибрати сферу і стати в ній експертом, тоді знайти, що в ній не працює, і дати людям рішення цієї проблеми: «Щоб дізнатися, що люди хочуть, потрібно відчути цей біль. Не надумувати проблему, а вирішити чиюсь проблему».

І це є істина, підтверджена численними прикладами.

Ідея компанію Petcube, яка зараз є одним із лідерів на міжнародному ринку відеокамер для власників домашніх тварин і має офіси в Києві, Сан-Франциско та Шеньчжені, виросла з того, що один із співзасновників намагався вирішити власну проблему: Олександр Нескін, який тільки-но завів собаку і дуже турбувався тим, що робить його улюбленець, коли залишається сам удома, зробив пристрій, що став прототипом камери, яку зараз випускає Petcube.

Віталій Білоножко намагався виготовити навушники для своєї дружини-співачки, оскільки придбати пару індивідуальних моніторів було надто дорогим задоволенням, і жодним чином не планував бізнес на тому етапі.

Ось ще один приклад, цього разу – неприбуткового проекту. Оленка Стеців Віллареаль, представниця української діаспори в Каліфорнії, змогла створити найбільш інноваційний та інклюзивний дитячий майданчик у США і дала поштовх цілому глобальному руху. А почалося все з того, що пані Оленка не могла знайти в громадських парках гойдалки, на якій могла б гойдатися її молодша донька з особливими потребами.

Оленка Стеців Віллареаль разом із донькою Евою, яка надихнула її до створення майданчика і назвала його "Чарівний міст" (Пало-Альто, Каліфорнія)
Оленка Стеців Віллареаль разом із донькою Евою, яка надихнула її до створення майданчика і назвала його "Чарівний міст" (Пало-Альто, Каліфорнія)

Крім розвитку оригінальних ідей, важливим залишається принцип автентичності.

Нік Розар, українець за походженням, який проживає у Брукліні, створив унікальний продукт для ринку з великою конкуренцією – сонцезахисні окуляри, що вразили співачку Брію Блессінґ і зірку американського телебачення. Йому вдалося це завдяки тому, що для товарів масового вжитку підприємець додав самобутні елементи української культури: окуляри мають дерев’яні оправи з автентичними різьбленими візерунками на дужках авторства гуцульських майстрів.

Важливо пам’ятати, що принцип автентичності та оригінальності стосується не тільки підприємництва – він застосовується у всіх сферах: людина є привабливою тоді, коли залишається самою собою і є свідома своєї унікальності. Усі історії успіху об’єднує те, що їхні герої вибрали собі ролі самі, згідно зі своїми нахилами і талантами, і, граючи їх, залишаються природніми та невимушеними. Саме цього вам бажаю – зрозуміти свої сильні сторони і почати їх використовувати.

Мені цікаво, який урок виявився найкориснішим для вас особисто? Що б ви додали з власного досвіду або досвіду інших? Поділіться в коментарях.

І не забудьте приєднатися до групи «Голосу Америки» у Фейсбук «Українці – історії успіху», де ми публікуємо вибрані матеріали і плануємо робити інші цікаві речі незабаром.

Дивтіься також: Українка з оксамитовим голосом підкорила оперну сцену легендарного Carnegie Hall

Думки, висловлені в рубриці «Моя Америка», передають погляди самих авторів і не відображають позицію «Голосу Америки».

Дитину я народила невдовзі після переїзду до США, коли вже працювала на «Голосі Америки». Згідно з законом, у мене було три місяці відпустки для догляду за дитиною, але шляхом організації естафети з найближчими родичами вдалося залишити дитину вдома до 6 місяців, після чого мій малюк 4 дні на тиждень ходив (тоді ще повзав) в яслах. На останньому етапі підключилися свекри, які привезли з собою хворого на психічні розлади папугу, який весь час кричав та видирав собі з шиї пір’я. Ще мої родичі залишали увесь час телевізор ввімкненим. І все це у маленькій квартирі.

Отже кожної п’ятниці (тоді я працювала з неділі по четвер) я брала дитину і з візочком, завантаженим усім, що нам може знадобитися протягом наступних десяти годин, їхала в центр Вашингтона. На дворі стояв квітень, коли цвіте знаменита японська вишня. Гратися з п’ятимісячним малюком, розстеливши килимок десь на галявині перед Конгресом, було дуже приємно.

Звичайно, що і годувати грудьми мені доводилося на тому ж місці. Отже, мій син за перший рік життя встиг пообідати в метро, на лавочці під пам'ятником Лінкольну і монументом Вашингтону, в Скульптурному і Ботанічному садах, в музеях, галереях, в кав’ярнях, біля басейнів, в крамницях і навіть у мавп'ятнику. У Павільйоні для великих приматів вашингтонського зоопарку ми годували грудьми своїх дітей разом з сестрою – на лавочці навпроти клітини з горилою, яка теж годувала свого сосунка. Мавпа була глибоко вражена.

Я купувала спеціальні майки і кофти, пристосовані для грудного годування, тому що мені було в них зручно – а те, що вони робили годування менш помітним, було вже додатковим бонусом. Зауваження за весь час мені зробили тільки один раз – продавщиця в Macy`s сказала, що в них є для цього спеціальна кімната. Я з дитиною біля грудей роздивлялася одяг і ніякої спеціальної кімнати не потребувала.

Мені і в голову не приходило, що оточуючі можуть засуджувати мої дії. В метро чи в парках я більше бачила посмішки та чула компліменти на адресу свого білявого хлопчика та мого щирого захоплення материнством. А коли я одного разу почала годувати у переповненому людьми метро в час-пік, тримаючи однією рукою дитину, а іншою – вчепившись в поручень, інші пасажири звільнили для мене місце та навіть підсунули до моїх ніг візочок.

Фото: Азербайджанська служба “Голосу Америки”
Фото: Азербайджанська служба “Голосу Америки”

Але є і інше ставлення. Мене шокували слова популярного сатирика Білла Мара, який порівняв грудне вигодовування в публічних місцях з привселюдної мастурбацією і припустив, що жінки це роблять, щоб похвалитися своєю фертильністю.

Таке ставлення не є у США чимось винятковим. В американських ЗМІ періодично з’являються статті проте, як працівники ресторану, чи спортивного комплексу попросили жінку з немовлям прикритися чи піти деінде. Це може викликати кампанію масового публічного годування, коли в цьому закладі з’являються вже десятки мам з малюками на підтримку ображеної колежанки, а закінчитися – судовими позовами і вибаченнями керівництва.

І це тому, що в 49 американських штатах право жінки годувати дитину в публічному місці захищено законом. Звичайно, я бачила жінок, які соромилися це робити навіть в присутності подруг вдома та тих, хто спороджував навколо себе з дитиною цілий намет. Але це – їхній вибір. Усі, хто до цієї справи безпосереднього відношення не має, не можуть робити жінкам в цій ситуації зауваження і вимагати від них подітися кудись подалі. Спробую свою позицію пояснити, відштовхуючись від найбільш поширених аргументів противників лактації на публіці.

У 49 американських штатах право жінки годувати дитину в громадських місцях захищено законом.

«Чому не можна погодувати дитину перед тим, як виходити з дому?»

Немовля до грудей треба прикладати кожні півтори-дві години. І постійно підтримувати графік тут не можливо. Якщо дитина два тижні поспіль їсть кожні дві години, то не факт, що на третій не почне просити щогодини. І навіть якщо погодувати дитину перед виходом і вона наступні півтори години просити маму не буде, то що можна встигнути за цей час? Дитина, яка кричить, бо голодна, - набагато більша незручність для оточуючих. А також це - великий стрес для мами та немовля.

«А чому не можна з пляшечки?»

Противники публічного годування радять мамам зцідити молоко в пляшечку і годувати у громадських місцях з пляшечки. Але це тільки в теорії виглядає просто. Грудне молоко – це не як у холодильнику, де його можна в будь-який час налити. Цей "буфет" працює за іншим принципом. Воно прибуває і, коли його стає достатньо, дитину вже треба годувати.

Якщо молока виробляється не так багато, то надлишку для пляшечки може просто не бути. Якщо воно навіть є, то це додатковий і витратний процес, який вимагає тривалих і малоприємних маніпуляцій із молоковідсмоктувачем, який ще треба купити.

Чому жінка, яка і так виснажена доглядом за немовлям, на додаток до всіх інших обов’язків, мусить звалювати на себе додаткову роботу, аби догодити випадкову перехожому?

Грудне молоко – це не як в холодильнику, де його можна в будь-який час налити. Цей "буфет" працює за іншим принципом.

До того ж, навіть якщо в неї є ці пляшечки з грудним молоком (деякі жінки змушені його зціджувати, тому що його просто забагато) або вона може погодувати молочною сумішшю (інші жінки, в яких молока замало, годують і грудним молоком, і сумішшю), то треба кудись дівати власне молоко. Воно ж прибуває – тисне на груди, тече і, якщо перетерпіти раз-два, то просто зникне. А використовувати на публіці молоковідсмоктувач – набагато менш естетично, ніж годувати солоденьку дитину. Та ще і розетку треба знайти.

«Треба краще ховатися – в туалеті, наприклад. Для чого робити це так публічно і напоказ?»

Туалет, по-перше, треба спочатку знайти. По-друге, навіть у США існує обмаль громадських вбиральнь, в яких облаштовані спеціальні кімнати для мам з дітьми. Годувати, сидячи на унітазі? Це негігієнічно і несправедливо по відношенню до матері і дитини, як і до тих, хто до цього туалету стоїть в черзі.

Коли я годувала, я не шукала місць, де мене було видно зі всіх боків, але і не ховалася під корчем. А чому я маю це робити? Я - такий же учасник публічного простору як і решта. Я знаходила місця, де мені було зручно і приємно годувати дитину. Найулюбленіше - лавочка в павільйоні «Джунглі» в Ботанічному саду.

Жінки в Парижі годують своїх немовлят під час Всесвітнього дня на підтримку годування дітей грудьми, 2008 р.
Жінки в Парижі годують своїх немовлят під час Всесвітнього дня на підтримку годування дітей грудьми, 2008 р.

Те, наскільки сам процес помітний оточуючим, більше залежить від дитини, ніж від жінки. Є діти, які не будуть миритися з пелюшками на голові та можуть оголяти мамині груди більше, ніж їй того хотілося. Сама я ніколи не бачила жінок, які спеціально виставляли свої груди на показ, але навіть якщо це і траплялося, думаю, в більшості випадків це йде від втоми та необачності. Важко уявити людину, яка, використовуючи власні груди у 245-ий раз, аби погодувати немовля, раптом вирішила заодно нею звабити і випадкового відвідувача кав’ярні.

Ті, хто вважає, що жінки роблять це публічно, щоб своїми грудьми чи фертильністю похизуватися, роблять припущення щодо мотивів жінки. Іншими словами – вигадують. З таким же успіхом можна припустити, що чоловік з густою шевелюрою на голові не просто йде вулицею у своїх справах, а хизується волоссям та дражнить лисих. До того ж люди загалом роблять багато речей, аби справити враження на оточуючих: ходять до спортзалу, модного перукаря, купують дизайнерський одяг, дорогі машини та будинки. І тільки у випадку матерів, які годують власних дітей і, можливо, десь там навіть своїми зусиллями пишаються, це чомусь засуджується.

Карла Мастрояні годує свою доньку Сієнну під час протесту на підтримку годування грудьми в громадських місцях в Лондоні, 2014 рік.
Карла Мастрояні годує свою доньку Сієнну під час протесту на підтримку годування грудьми в громадських місцях в Лондоні, 2014 рік.

І ще мене дивує, де противники публічного годування цих жінок бачать? Дійсно, коли я сама була на цій стадії свого життя, жінки з немовлям, мені здавалося, роїлися під кожним кущем. Мене ця тема цікавила: як довго вони годують, як часто, де купують спеціальні топи, тощо. Але щойно я сама перестала годувати грудьми, інші годувальниці вже не впадали у око. Ну сидить якась жінка і тримає біля грудей дитину. Не цікаво. Що змушує сторонніх її роздивлятися?!!!

Чим меншою стає народжуваність у певній країні, тим більш тут стають нетолерантними до дітей та ворожими до батьків.

«А чому їм взагалі треба кудись йти? Сиділи б вдома»

Лікарі радять годувати дитину рік, мінімум – три місці. І факт народження дитини не має каратися домашнім арештом.

Ходити жінка має право не лише в крамницю та місця скупчення інших мам, як от дитячі майданчики та парки, а куди їй хочеться і куди їй треба. Соціальна ізоляція – одна з проблем матерів, що ускладнює і так непростий час в житті жінки.

Ще вчора ти – топовий менеджерів з продажів, в якої від дзвінків клієнтів розривається телефон, а сьогодні - один на один з мініатюрним створінням, яке тільки і знає, що плаче. Традиційно, жінка знаходилася в колі родичів, і не була в цей період настільки самотньою, як сьогодні. Можна їй хоча б в парк прийти і на лавочці посидіти, аби якісь люди були навколо? Ні, не місце?

Більше ніж 300 прихильників годування грудьми зібралися у Times Square, що стало наймасовішим відзначенням цього процесу годування у Нью-Йорку.

Британський демограф Фред Пірс у своїй книзі звернув увагу на те, що чим меншою стає народжуваність у певній країні, тим більш тут стають нетолерантними до дітей та ворожими до батьків. У Сінгапурі, країні з однім з найнижчих рівнів народжуваності в світі, дітей у громадських закладах за кілька днів перебування Пірс взагалі не побачив. У тої же час в суспільстві активно обговорювали, що варто було б не пускати батьків з візочками в універмаги, бо вони там усім заважають.

«Але ж публічно годувати грудьми це як мати привселюдно секс, чи ходити в туалет. Це має бути таїнством між матерію і дитиною»

Годування грудьми - це не секс, не випорожнення і не таїнство. Всі ці порівняння – результат уяви людини, яка їх придумала. Алегорії, метафори, гіперболи та інші літературні прийоми не можуть бути підставою для позбавлення базових людських прав цілої групи осіб. Взагалі можна будь що порівняти з будь-чим, наприклад місяць з сиром. Але це ж не означає, що на місяць треба відправити інспекторів з контролю якості продукції.

Мати з дитиною має таке саме право перебувати в ресторані чи в крамниці, як і людина, в якій те, що раніше малювали на іконах, викликає асоціацію з тим, що вона робить туалеті.

Мати з дитиною має таке саме право перебувати в ресторані чи в крамниці, як і ця, без сумніву, креативна людина, в якій те, що раніше малювали на іконах, викликає асоціацію з тим, що вона робить туалеті.

Думаю, якщо б люди були змушені займатися сексом по 20-30 хвилин кожні півтори години, вони робили б це на публіці - як наш найближчий родич мавпа бонобо. Кожний чоловік в Facebook пояснив би, що не можливо ховатися майже третину всього часу.

«Але ж мені огидно на це дивитися чи, навпаки, - мене це збуджує»

Люди - і не тільки люди - постійно викликають емоції в інших – своїми діями чи зовнішнім виглядом. Збуджувати можуть і привабливий молодик, і красива дівчина. Викликати огиду – п’яничка, що себе забруднив. Інвалід без ніг викликає жалість. Людина на Porshe – заздрість. Пухнастий котик – замилування. Чоловік з вузьким лобом та тюремними татуюваннями – страх.

І лише жінки, які годують власних немовлят, чомусь мають нести відповідальність за емоції оточуючих та змінювати відповідно свою поведінку. І вони, між іншим, роблять те, що з’явилося набагато раніше, ніж алкоголь, Porshe і татуювання.

«Чому це взагалі треба робити? Є ж суміш і можна годувати з пляшечки»

Користь грудного вигодовування для здоров’я, когнітивного та емоційного розвитку дитини, а також – для фізичного та психологічного відновлення жінки після вагітності - добре вивчена і популяризована. Не буду на цьому зупинятися і завалювати вас результатами досліджень.

Головне інше: чи годувати дитину грудьми ексклюзивно, чи поєднувати з молочною сумішшю чи годувати виключно сумішшю - чи, може, взагалі годувальницю з села привезти – питання, яке має приймати мама за участю свого чоловіка і, інколи, - лікаря. Люди в маршрутці в Києві чи туристи на Національній алеї у Вашингтоні не мають до цього жодного відношення, незважаючи на якість дослідження та розмір вибірки.

@Breasеfeeding_world органiзували масове "#груднегодування2017" у Нью-Йорку, як спосіб нормалізувати публічне годування грудьми в очах суспільства США.

Всі мої аргументи загалом зводяться до одного: не можна власний мінімальний дискомфорт – а у цьому випадку - уявний - ставити вище за життєві потреби інших. Але, я розумію, що не всі на це здатні. Ось тому у США право жінки, яка годує дитину, та її гідність захищені законом.

Передрук та інше використання матеріалів, розміщених на цьому веб-сайті, дозволяється за умови посилання на джерело.

Дивіться також: Як зрозуміти немовля?

Робот на ім'я Розі в Вашингтоні

Думки, висловлені в рубриці «Моя Америка», передають погляди самих авторів і не відображають позицію «Голосу Америки».

Драматична історія про патрульних роботів в американській столиці.

Нещодавно в одному з районів Вашингтона почав працювати новий охоронець – робот. ЇЇ звати Розі, вона патрулює район Джорджтаун в американській столиці. Зустріти симпатичного робота, який патрулює вулицю – само по собі явище не надто звичне. А тут ще й хвилююча історія про критичний стан робота Стіва після падіння у фонтан, меморіал, та, власне, появу нашої героїні Розі.

Кілька тижнів тому місцевих сколихнула новина про те, що робот “Knightscope K5”, відомий як Стів, трагічно загинув у наслідок падіння у фонтан під час патрулювання території біля офісної будівлі в районі Вашингтонської гавані у районі Джорджтаун американскьої столиці.

Небайдужі вшанувалі пам’ять Стіва, влаштувавши йому меморіал.

“Це був маленький крок для технології безпекі, але велитенський стрибок у невірному напрямку для роботів”, - написали CNN.

Компанія “Knightscope”, що виробила Стіва, за повідомленням CNN, підтвердила, що Стів вижив та знаходиться у “критичному стані”. Поки пацієнт Стів знаходиться "у реанімації" у Кремнієвій долині, інший робот K5 зайняла його місце “на роботі”.

Вона – та сама Розі.

Сайт компанії “Knightscope” повідомляє, що робот “K5” вміє виявляти незвичну активність та повідомляти про це людям, самостійно рухатися, робити живі трансляції у форматі 360 градусів та надсилати повідомлення у реальному часі. А у майбутньому, повідомляє сайт компанії, планується запровадити функцію виявлення вогнепальної зрої.

Для мене та мого скотч-тер’єра Текіли це був перший досвід зустрічі з роботом. Ми довго витріщалися, деякі люди теж підходили, дехто фотографував, а дехто проходив повз, мов нічого такого незвичного й нема.

Ділиться своїм досвідом у коментарях - чи зустрічали ви роботів? Які це у вас викликає почуття?

Передрук та інше використання матеріалів, розміщених на цьому веб-сайті, дозволяється за умови посилання на джерело.

Дивіться також: Пожирач сміття, що очищує річку в Балтиморі, став зіркою соцмереж

Думки, висловлені в рубриці «Моя Америка», передають погляди самих авторів і не відображають позицію «Голосу Америки».

Зазвичай українцям, які імігрують в США, не так важко адаптуватися. На загал працьовиті та спостережливі, ми знаходимо роботу, американських друзів та вміємо організовуватися у великі та активні діаспорські громади.

Але дуже часто завезені із собою «ментальні таргани» - звички у роботі та спілкуванні, які здаються нормальними в Україні, – перекреслюють наші досягнення та обмежують перспективи.

Особливості, про які мова піде далі, не є звичками, притаманними українцям споконвіку, а радше - спадком радянських часів. Не є вони і чисто українськими – не менше, а часто навіть більше, за моїм спостереженням, вони притаманні росіянам, а також – мешканцям інших країн колишнього Радянського Союзу та Східної Європи. Але для зручності я буду вживати «українці».

Не всі ці звички є винятково негативними, деякі, на мою думку, було б непогано в малій дозі прищепити американцям. Ну і, звичайно, не всі вони притаманні кожній людині рівномірно. Як кажуть коментатори у Фейсбуку «у всіх все по-різному».

Особливості, про які мова піде далі, не є звичками, притаманними українцям споконвіку, а радше - спадком радянських часів.

Усе, описане нижче –мої особисті висновки на базі власного досвіду 12 років навчання та проживання в США та досвіду друзів та знайомих. Коли я говорю «американці» чи «в США», я маю на увазі мейнстрім. Припускаю, що в громаді Амішів, у бандах з Сальвадору та навіть на Брайтон-Біч очікування дещо інші. Прохання мій опус так і сприймати.

Невміння планувати та дотримуватися планів

У США не обов’язково бути великим босом, аби мати календар зустрічей та подій. Розписані до хвилини розклади деяких 9-річних дітей, завантажених школою та спортивними заняттями, можливо, і перебір, але те, що дорослі після пропозиції зустрітися дістають свої календарі і шукають час, який всіх влаштує, я вважаю прекрасним явищем.

У США є нормальним планувати на місяць, два, а то і півроку наперед. Весілля взагалі планується часто за рік.

Хоча деякі «ментальні таргани», все ще продовжують жити та розмножуватися у моєму власному мозку, у цьому плані я, напевно, народилася американізованою.

Шкільний щоденник трансформувався у записник майже негайно по закінченню школи, що допомагало мені вчитися на стаціонарі і працювати на повну ставку в газеті. Щоправда дещо заважало в романтичному житті: не один залицяльник зник, коли на пропозицію побачення, я дивилася в цей записник і відповідала «Добре, наступного вівторка після сьомої, або в четвер, 8 квітня, зранку».

Усіх, хто їде в США, попереджаю: аналога слову «зідзвонимося» в англійській мові не існує. Що це навіть означає: або ти мені, або я тобі зателефоную, або ніхто нічого робити не буде? І якщо в особистих відносинах це ще можна зрозуміти як м’яку форму відмови, то що це тоді в ділових стосунках? І головне ж - дзвонять і питають «А що ти зараз робиш?»

Причому у США є нормальним планувати на місяць, два, а то і півроку наперед. Весілля взагалі планується часто за рік.

Я пам’ятаю, як в Україні в 2007-му році мене попросили організувати зустрічі датських чиновників з українськими – за місяць. Це стало предметом жартів у нашому офісі: хто з наших урядовців знає, що він тоді, у далекому майбутньому, буде робити?! Зараз навіть дивно, що вони так пізно звернулися.

Зовсім не обов’язково виправляти усі помилки та вказувати на усі недоліки, які ви помічаєте.

Оскільки люди серйозно ставляться до планування, то вони цих планів, якщо немає дуже поважних причин, дотримуються. В останні два роки в Україні в мої обов’язки входили зустрічі з депутатами та іншими високопосадовцями. Зустрічі планувалися, переважно, день на день і часто, з такою ж легкістю в останню мить скасовувалися.

Здавалося, що свій час ці люди сприймали як продукт, який бере участь в постійному тендері, – хто подасть заявку крутіше? Згодом я почала діяти як «Американські авіалінії» - домовлялася про більшу кількість переговорів, ніж фізично могла осилити.

Надмірна прямолінійність, критичність та брак делікатності

Кожний, хто коли-небудь розмістив «крик душі» у Фейсбуці, щоб отримати у коментарях «спочатку навчися коми розставляти», з цією душевною рисою українського народу знайомий. Відкрию великий секрет: зовсім не обов’язково виправляти усі помилки та вказувати на усі недоліки, які ви помічаєте.

І над цим я сама важко працюю. Зовсім нещодавно один американський журналіст підвозив мене до дому і розповідав про свою роботу за кордоном. «Ташкент - цікаве місто. Але там майже одні росіяни живуть, узбеки – переважно в селах та маленьких містах». «Неправда, - вирвалося з мене проти моєї волі. – Думаю, що там росіян не більше 20%». Після чого дістала смартфон і знайшла інформацію на підтвердження своїх слів. «Ну і для чого я це зробила?- сварила я сама себе, виходячи з машини. - Жоден узбек не оцінить, а мої відносини з ним можуть і зіпсуватися».

Моя подруга, одружена з американцем, розповідає, як йдучи в гості, він її попереджає: «Кохана, у них новий ремонт і тобі все сподобалося».

«Критика – це неповага до смаку та судження іншої людини», - повчала мене американська подруга ще на першому році мого проживання в США. Ми пішли в крамницю, вона приміряла сукню і запитала мою думку. «Мерієль, у жодному разі її не купуй. Виглядає, ніби вона зроблена з паперу», - чесно відповіла я. «З іншого боку, - продовжувала Мерієль осмислювати наші культурні відмінності, - якщо ти скажеш, що мені щось пасує, то я точно буду знати, що так воно і є».

Водночас, на жаль, багатьом людям з країн колишнього Радянського Союзу притаманна агресивна реакція на будь-яку думку, яка не збігається з їхньою власною.

До подібного висновку прийшов автор бестселеру «Делікатне мистецтво не турбуватися: Контр-інтуїтивний підхід до гарного життя» Марк Менсон. Він був вражений, коли дівчина на побачення в Санкт-Петербурзі чітко йому розповіла, в чому він неправий, та вирішив, що так і треба жити.

Я думаю, що він і тут не правий: пострадянська прямота йде не від невміння брехати, а від відсутності звички дбати про те, як ваші слова будуть сприйняті іншою людиною. «На ображених воду возять», - цитували міфичну практику доставки води у нас в школі.

Принаймні, у всіх наведених вище випадках відмінна думка, хоч і доносилася в лоб, але без агресії. А з журналістом ми навіть змогли погодитися, що обидва праві: він був у Ташкенті 25 років тому, коли етнічний склад міста був іншим.

Водночас, на жаль, багатьом людям з країн колишнього Радянського Союзу притаманна агресивна реакція на будь-яку думку, яка не збігається з їхньою власною. Особливо це помітно в соціальних мережах. І якщо, коли мова йде про російську агресію за кордоном, це зрозуміти можна, то чим можна пояснити потік образ під час дискусії на тему, а де і чи можна в США смачно поїсти?

Несприйняття «невагомих» скарг

Нам притаманно відкидати скарги інших, коли ми вважаємо, що вони не є достатньо вагомими, аби заслуговувати на наше співчуття.

«Знайшла на що скаржитися. Наші прабабки в полі народжували/діди на собі землю орали/ а діти в школу в сусіднє село пішки ходили ...» - от із цієї серії.

У США так більше роблять люди старшого покоління, а українці – з мого досвіду – в будь-якому віці можуть ошелешити такою відповіддю.

Ще гірше, коли негативний досвід інших використовується для самоствердження та пошуку недоліків співрозмовника. «У ресторані їжа не сподобалася? А мені – нормально. Це просто в тебе шлунок слабкий». «Дві години на метро добиралася? А не треба в такому селі жити. Я за 10 хвилин дістався» (останнє – реальна розмова, у варіаціях якої я неодноразово брала участь).

Одного разу, ще коли я ще жила в Україні, мене попросили опікуватися чотирма волонтерами Корпусу миру – показати їм місто, допомогти закупити шампуні- зубні щітки. Ми прийшли в якусь забігайлівку і одному з хлопців принесли чай з лимоном, а він хотів без лимона. Офіціантка виправляти помилку не поспішала і Браян перебував на межі гострого культурного шоку. Я чомусь встала на бік закладу: «У тебе алергія на лимон?» - запитала я Браяна. «Ні». «Ну так пий».

Таку стереотипну українку, яка закатує очі на «смішні» скарги інших, описала комедіантка Марія Шехата в «NewYorkTimes». «Мені дали список терапевтів і тільки одна, українська жінка, була доступна. Хоча вона мені сподобалася, у неї не було багато співчуття до моїх проблем. Коли я їй сказала, що в моїй квартирі пропадає гаряча вода, вона сказала “Неймовірно, на що ви, американці, скаржитеся”. А коли я їй сказала, що в мене проблема зі встановленням чітких кордонів з іншими людьми, вона відповіла «І в Росії така ж проблема».

І це – палиця з двома кінцями. Моя сестра, стоматолог, яка теж живе у США, розповідає, що найскладніше в її роботі мати справу з батьками дітей, які у відповідь на будь-яку демонстрацію дискомфорту з боку своїх нащадків, замість того, щоб сказати «Терпи козак, отаманом станеш», починають співчувати, жаліти, викликаючи в них справжню істерику.

Оскільки в цьому плані я мама не реформована, а мій чоловік – колишній військовий, то у нас росте справжній козак. Якщо треба, він може пройти 7 км, встати о 4-ій ранку (на літак), якщо голодний чи хоче пити, повідомить нас про цю потребу та буде терпляче чекати на її задоволення, ніколи не ниє і ні на що не скаржиться. (Це – правда, але бачите, як я самоствердилася на недоліках інших – так робити не треба).

Інколи знецінюються не лише проблеми, а і особистий досвід («це тобі здалося») та досягнення («це тобі пощастило»), що зовсім не красиво.

Непрохані поради

Українці інколи дають поради, про які їх ніхто не просить. Мене найбільш вразив мій знайомий, який зустрівши мене в метро, уважно роздивився мій лоб, тоді (дуже давно) з вугрями, і запитав «а ти прищики спиртом не пробувала виводити?»

У США (і я знову говорю про мейнстрім) непрохана порада сприймається як демонстрація власної переваги та втручання в особистий простір іншої людини. Навіть на Інтернет-форумах, де жінки розміщують питання для того, щоб інші матері поділилися з ними своїм досвідом, американки обережні.

«Це, звичайно, не моя справа, і у всіх свої обставини, але ось у нас вийшло так ...» - випереджають вони рекомендацію про те, як привчити дитину до горщика.

Вчити життю у США не дуже прийнято. Фото автора.
Вчити життю у США не дуже прийнято. Фото автора.

І сподіваюся, що писати про те, що не можна нав`язувати свій життєвий вибір як єдино вірний – коли і з ким одружуватися, скільки і чи взагалі мати дітей, де жити і що їсти - вже не треба. Це і так зрозуміло, правда ж?

Але тут не треба плутати з рекомендаціями – якщо ви скажете американцю, що ви кудись їдете, а він там вже був, то ризикуєте нарватися на цілий список пропозицій, куди вам варто піти, в якому ресторані їсти та що робити.

Ниття та скарги

Хоча нам інколи важко висловити співчуття іншим «Воду відключили? Та ви на Троєщині не жили!», багато хто з нас не бачить проблеми в тому, щоб вилити усі сумні подробиці свого життя оптом на іншу людину.

У той же час американські психологи радять людям не боятися ділитися своїми бідами з близькими людьми - співчуття оточуючих допомагає зберегти психічне здоров'я, не скотитися в депресію і заощадити на психоаналітику.

Одна моя американська подруга запитала в мене поради щодо своєї інструкторки з йоги, імігрантки з України. Та запросила її на каву, після чого за 30 хвилин розповіла усю свою біографію, в якій не було ані промінчика щастя та радості. Подруга, юрист в уряді, мала два версії: або вона самотня і їй немає з ким поговорити, або вона шукає юридичну допомогу.

«Це вона так спілкується», - дала я свою оцінку ситуації. З`ясувалося, що та жінка встигла розповісти свою історію усім відвідувачам занять, так і не попросивши про конкретну допомогу.

У той же час американські психологи радять людям не боятися ділитися своїми бідами з близькими людьми - співчуття оточуючих допомагає зберегти психічне здоров'я, не скотитися в депресію і заощадити на психоаналітику. Для себе я висновок зробила такий: я і сама можу поплакатися, і без осуду вислухаю скарги інших людей, але у вузькому колі родини.

Виховання – це не лише про батьків та школу. У першу чергу, це те – що ми робимо відносно нас самих. І якщо самовиховання та самовдосконалення на Батьківщині може бути річчю корисною, то в імміграції - життєве необхідною. Інколи приїжджі досягають цього легко та швидко, зробивши незначні зміни у власній поведінці. В інших же випадках - на це йдуть роки та навіть десятиліття.

Передрук та інше використання матеріалів, розміщених на цьому веб-сайті, дозволяється за умови посилання на джерело.

Дивіться також: Досвід українського режисера та оператора в Голлівуді. Відео

Більше

XS
SM
MD
LG