Українські громади у США переживають час інтеграції попередніх імміграцій з так званою четвертою хвилею, тобто іммігрантами, які почали прибувати до країни з кінця вісімдесятих років і до сьогодні. Процес досить складний і інколи навіть болісний. Одна з найбільших українських громад в Америці знаходиться у місті Парма, штату Огайо, неподалік Клівленду. Місцеві українці повільно, і не в усіх питаннях, але, схоже, знаходять спільну мову. Хоча проблем ще залишається дуже багато.
Парма типове одноповерхове американське містечко. Церкви тут найвищі споруди. Поміж численних конфесій куполи українських церков відразу кидаються в очі. Собор Святого Йосафата чи не найбільша українська греко-католицька церква в Пармі. При ньому працює українська католицька неповна середня школа. Мозаїка для оздоблення церкви була виготовлена в Італії. Разом з італійським майстром її клав парох церкви -- отець Андрій. У парафiї релігійні свята відзначають за новим, григоріанським календарем. I хоча церкву і відвідують чимало новоприбулих, більше їх можна зустріту у старокалендарнiй церкві Святої Покрови. Її парох отець Василь Петрів говорить, що саме дотримання давнiх українських традицій приваблює нових іммігрантів до його храму:
«Людина котра приїжджає з України, вона приходячи до нашої парафії, приходячи у храм, вона не відчуває різниці між тим, що вона була в Україні і тим, що вона є тут. Ми створюємо таку атмосферу, яка би захоплювала людей і їх притягала до парафії».
Велику кількість новоприбулих у Пармі складають п’ятидесятники. Якщо греко-католики та православні отримали церкви у спадок від попередніх поколiнь, вони власноруч збудували кілька церков. П’ятидесятники, загалом, є чи не найбільш організованою церковною громадою українців. До однієї з парафій, Слов`янської Церкви Повної Євангелії, щонеділі збирається кілька сот прихожан.
Православна церква Святого Володимира одна з найстаріших українських церков на околицях Клівленду. 1988 року, на тисячоліття Хрещення Київської Русі, вхід церкви був оздоблений мозаїчними картинами. Як розповідає настоятель храму отець Іван Наконечний, в мозаїці закладено частинку України:
«Ми таємно просили, щоб люди в той час привезли з собою воду з Дніпра та землю з Києва. І ми мішали ту воду і ту землю з Києва до цементу. І тому, коли ви поглянете на цю мозаїку, там є і частина України».
Біля церкви громада поставила пам’ятник жертвам українського Голодомору. Розташований при центральній дорозі Парми монумент нагадує пересічним американцям про маловідомі їм трагічні події в Україні.
У Пармі також працює три українські суботні школи. До школи імені Тараса Шевченка при соборі Святого Володимира щоранку у суботу приходить близько ста двадцяти дітей. Українську мову, історію, літературу, культуру вивчають як народжені в Україні діти, так і вже перше, друге, третє покоління, говорить вчителька Валентина Мартинюк:
«Вони хоч і не розуміють української мови сто процентів але ми їх учимо про Україну, ми їх учимо про їхні обряди, про їх історію».
Більшість вчителів в українських школах новоприбулі іммігранти, велика частина з яких професійні педагоги – серед них Галина Пляка, викладач української мови та літератури:
«Ми працюємо тут не за грошi. Ми працюємо тут в школі для того, щоби українці, діти, підростаюче покоління, знало, хто вони, якого вони роду, якого вони племені, щоб вони знали свою мову, свою історію, свою культуру, щоб вони знали літературу України. І тому ми приходимо кожної суботи сюди, щоби тих дітей навчити».
На вулицях Парми важко не помітити зростання бізнесів, заснованих українськими іммігрантами нової хвилі. Нові іммігранти своїми грошовими вкладеннями оживили i роботу Української кредитної спілки міста. Кредитівки, загалом, вважаються фінансовою кров’ю українських громад Америки, оскільки підтримують громадські організації. Рівень розвитку кредитівок, як правило, свідчить про розмір та міць осередку українців в тому чи іншому місті. Розповiдає менеджер клівлендської Федеральної кредитної спілки «Самопоміч» Орест Ліщинецький:
«Маємо нових, молодих членів кредитівки. Вони дуже спритні до економії, до роботи. Вони поширюють нашу громаду на більший і вищий рівень».
Однак, на думку батька Ореста, голови Об’єднання українських організацій Огайо Василя Ліщинецького, у новоприбулих ще не з’явилось розуміння важливості фінансово підтримувати українські установи:
«Та імміграція ще не вміє бути солідарною між собою, я не говорю про все українство, між собою. Щось щоби робити, треба піддержати фінансово. Немає ще того відчуття, що я маю частинку якусь вложити».
Один з активістів четвертої хвилин Андрій Гарматій бачить проблему повільної інтеграції у культурних відмінностях різних поколінь іммігрантів, які виростали у різних соціальних умовах.
«На жаль існує певне відокремлення між старою і новою імміграцією. Тут очевидно різниця у віці дається взнаки. А також дуже сильна культурна різниця у світосприйнятті і розумінні справ».
Ольга Чепак прибула до США кілька років тому і включилась у громадське життя українців. Зараз керує церковним та дитячим хорами при церкві Святої Покрови. Слабку активність своєї хвилі вона пояснює нелегким іммігрантським життям. Однак каже, що процес йде, і поміж новоприбулих все більше активістів:
«Ми пробуємо, ми вчимося. Знаєте, ми приїхали ще з тою інертністю з України, яку ми там мали. Знаєте, ми ідемо, ми ростемо у тому плані тому, що ми мусимо перебирати їхній досвід, перебирати те, що вони нам дали і продовжувати і побільшувати то».
Українська громада у Пармі та загалом навколо Клівленду вважається одним з найбільших відносно компактних поселень українців в Америці. За деякими підрахунками, тут мешкає від двадцяти до п’ятдесяти тисяч українців, велику частину з яких складають новоприбулі. Від того, чи зможуть вони знайти спільну мову з попередньою імміграцією, залежить напрямок розвитку громади у майбутньому.
На думку Василя Ліщинецького, якщо доля багатьох організацій українців не виглядає вже дуже багатообiцяючою, церкви та кредитівки напевно виживуть, оскільки вже зуміли привабити до себе нове покоління іммігрантів.
