До 70-ї річниці від початку Другої світової війни в Україні видали дослідження про невідому трагедію 2 мільйонів українських жертв нацизму.
«Мені було 16 років, коли мене забрали в Німеччину… Я працювала у хазяїна. Праця була пекельна, а годували дуже погано... Тому доводилося красти картоплю у свиней».
«Я знала трави і листя, які можна було їсти. Після цього були судороги і серцеві болі. Коли нас визволили американці, я не могла випити склянку молока. Мені було тоді 18 років, і важила я 18 кг».
«Додому хотіли всі. Один покладе руку під прес і розчавить палець, інший «випадково» відріже два пальці. Усі думали, що їх відішлють додому, та проходив місяць, пальці загоювались, і їх знову ставили до верстатів, щоб замінити німецьких робітників, які повинні були йти на фронт».
Це спогади колишніх «остарбайтерів» – «робітників зі Сходу», примусово вивезених на роботу з України до нацистської Німеччини у роки Другої світової війни. Про їхні трагічні долі розповідають рядки з листів та щоденників; фотографії з невільницьких посвідчень з нашивкою OST і табірним номером; написи на надгробках цвинтарів німецьких міст.
Усі ці документи увійшли до книги «Гірке слово остарбайтер», яка щойно побачила світ (Львів, НВФ «Українські технології», 2009). Як каже автор дослідження, запорізький журналіст Віктор Педак, матеріали для своєї книги він збирав упродовж 15 років – і в Україні, і під час численних мандрівок до Німеччини, куди їздив на запрошення німецьких колег або за власний кошт.
Тема остарбайтерів досі залишається білою плямою в новітній українській історії, а її вивченням донині опікуються лише самодіяльні ентузіасти.
«І це незважаючи на масштаби трагедії!» – обурюється Педак. Згідно з офіційними цифрами, з усіх окупованих радянських територій нацисти депортували до Німеччини як робочу силу 2,8 мільйона людей. З них абсолютну більшість – 2,2 мільйона невільників – було вивезено з України.
«Лишень уявіть, понад 2 мільйона примусових робітників, переважно молодих і зовсім юних – ішлося про ціле покоління українців! І про цю трагічну сторінку не написано жодної наукової праці, а у сучасному шкільному підручнику українським остарбайтерам присвячено заледве два рядки! – бідкається дослідник. І додає: -- Порівняймо, Голокосту євреїв у цьому ж підручнику відведено 3 сторінки».
«До часу розвалу СРСР ця тема була табу в Україні», -- каже колишній остарбайтер, а нині американський журналіст Роман Ференцевич. У своїй передмові до щойно виданої книжки він назвав остарбайтерів «жертвами двох диктатур»; «поколінням, тяжко скаліченим чужими і своїми». Адже на багатьох із тих, кому пощастило вижити на каторжних роботах у Німеччині, по закінченню війни чекав фільтраційний табір НКВД і совєтський Гулаг. Інші, повернувшись додому, жили все життя у страхові, з незмивним тавром «зрадників» та «підсобників фашистів».
А вже у незалежній Україні доля скривдила їх знову. Жертви німецького нацизму, а потім сталінських репресій, остарбайтери стали ще й жертвами українських шахраїв від влади. Компенсація примусовим «робітникам зі Сходу», яку виплатила Німеччина, була мізерною порівняно з сумою виплат жертвам нацизму в Європі. Та й те вкрали чиновники у своїй власній державі. В усіх на слуху «справа Жердицького», очільника «Градобанку», засудженого за нецільове використання мільйонів дойчмарок, призначених для відшкодування колишнім рабам Третього райху.
Так чи інакше, з виділених 400 мільйонів марок до українських остарбайтерів дійшло всього лише 154 мільйони. Більшість із тих потерпілих, які дожили і діждалися компенсації, отримали по 300 марок на руки – справедливо назвавши їх «останньою образою».
«Сумно, що в роки СРСР ця тема була «табу», а зараз ця тема вже начебто в минулому, -- каже автор дослідження Віктор Педак. – Виплату компенсацій закінчено, проблему закрито. А правди, гіркої правди так ніхто і не сказав».
Книжка «Гірке слово остарбайтер», що вийшла скромним накладом у 500 примірників, робить внесок у те, щоб сьогодні, через 70 років після початку Другої світової війни, правда таки прозвучала.
