Спеціальні потреби

Вийшов фільм про роботу англійського хірурга в Україні





Минулого тижня на американському каналі громадського телебачення PBS із великим успіхом вийшла документальна стрічка «Англійський хірург». Знятий австралійським документалістом Джеффрі Смітом фільм розповідає про англійського нейрохірурга Генрі Марша, який вже п'ятнадцять років їздить в Київ робити найскладніші операції на мозку. Центральна тема фільму - його дружба та співпраця з українським нейрохірургом Ігорем Курильцем. Цей фільм, який робився два роки, зібрав безліч нагород на фестивалях документального кіно. З автором фільму Джеффрі Смітом розмовляла Тетяна Ворожко.

ТВ: Як ви знайшли сюжет для фільму «Англійський хірург»?

ДС: Я їздив в Україну впродовж багатьох років і завжди хотів зробити фільм про Україну, але в мене не було цікавої історії. Доктора Генрі Марша я зустрів у Лондоні випадково і абсолютно з іншої причини. Мене попросили зробити фільм про хірургів. Під час розмови за келишком горілки ми швидко дізналися, що обидва любимо та знаємо Україну. Це була доленосна зустріч. Він був ідеальним героєм, і коли я нарешті поїхав з ним у Київ, я знав буквально через півгодини, що вже маю фільм, який хочу зняти.

ТВ: А чому доктор Марш став для вас ідеальним, як ви кажете, героєм фільму?

ДС: Коли я вперше зустрів Генрі, мене вразило, що він більше здавався творчою людиною, ніж медиком. Він - мислитель, який також є і нейрохірургом. Його будинок є дуже артистичним, він робить багато речей власними руками, збирає предмети мистецтва, його захоплюють ідеї та сюжети. І це чудово, бо він брав участь у створенні фільму, а також - що є дуже важливим - він довіряв мені, відкрився, не боявся показати свої слабкі місця. Він не є таким самовпевненим всезнайкою хірургом, який холодно поводиться зі своїми пацієнтами та не має з ними емоційних стосунків. Навпаки, він дуже переживає за своїх пацієнтів. Він насправді набагато молодший, ніж виглядає. Йому тільки 59 років, а виглядає він на 10 років старшим. Це тому що він справді переживає за своїх пацієнтів, він пускає нас у цей світ дилеми, розмірковує на камеру: «Чи маю я робити це, чи ні… якщо я зроблю це, то що буде з пацієнтом; а якщо я зроблю те, то тоді що буде з пацієнтом?» Саме це робить його таким фантастичним героєм. Він пускає вас у цей світ і артикулює моральну боротьбу.

ТВ: В одному інтерв'ю ви розповідаєте, що Генрі Марш, ще до того як ви почали працювати над фільмом, став одним з ваших найближчих друзів. А вам цей факт у роботі не заважав? Важко ж бути об'єктивним, коли знімаєш кіно про друга.

ДС: Навпаки, я особисто дивуюся, чому більше людей не робить документальні фільми про людей, яких вони близько знають. У сухому залишку, те, що ви бачите у фільмі, - це стосунки героя з режисером. У нашому випадку це - гарні стосунки, побудовані на довірі, любові та гідності. Аудиторія це відчуває, вони почуваються безпечно щодо того, куди рухається історія, коли Генрі пускає мене у своє життя, у життя своїх пацієнтів. А коли це погані стосунки, коли автор фільму використовує свого героя, обманює - аудиторія це відчуває. Тут не йдеться про об'єктивність. Ми не робимо фільму про факти, ми робимо фільм про почуття, внутрішню боротьбу. Отже чим ближче ти до героя, тим краще.

ТВ: Ви виросли в Австралії, живете та працюєте у Лондоні. Чим вас зацікавила Україна?

ДС: Багато людей мають дивні романи. Якщо чесно, то не знаю. В перший раз я поїхав у Радянський Союз ще у 1983 році. Я їхав потягом через всю Росію, провів час в Москві, в Іркутську, в Україні, зустрів фантастичних людей. Я закохався в Україну, її поетичність, її проблеми, всю її трагічність та емоційність. І Генрі також вивчав про радянські республіки в університеті і знав багато. І як тільки він зміг, то в 92-93-х роках поїхав в Україну та в Москву.

ТВ: Яка сцена у фільмі для вас самих є найемоційнішою, яка історія вас зачепила за живе, коли ви працювали над фільмом?

ДС: Сцена, яка є найбільш емоційною для мене, Генрі, а також для аудиторії - історія про те, як він намагався допомогти маленькій дівчині на ім'я Таня. І він не зміг, і переживає через це. І у фіналі фільму він повертається, аби побачити маму Тані. Це - дуже емоційна зустріч. Він намагався допомогти, намагався врятувати життя дівчинки і, хоча він цього зробити не зміг, у його провалі є певна шляхетність. Він дав цим людям надію. І саме тому її мама все ще любить його, незважаючи на те що сталося. Це зачіпає за живе. Всі розуміють людину, яка спробувала, але не змогла, і в якій є певна вразливість, бо він не може про це забути.

ТВ: Як вам працювалося в Україні? Чи важко було отримувати дозволи на зйомки? Записувати та знімати інтерв'ю з пацієнтами?

ДС: Я думаю, що оскільки я часто їздив в Україну, я розумів, що треба робити, аби досягти своєї мети. А також окрім англійської, в нас була ще українська знімальна група із дуже ефективною менеджерем з виробництва. Отримати ж доступ до лікарні СБУ - що, можливо, було б не можливо в інший час - стало можливо через те, що його керівник був добрий товариш Ігоря Курилця і він подумав, що це чудова ідея і дав нам дозвіл знімати. Щождо пацієнтів, то всі були дуже відкриті. Як тільки вони розуміли, що ми робимо фільм про Генрі і Ігоря, вони з радістю із нами співпрацювали. В Україні, на щастя, немає історії брудної експлуатації людей телебаченням. Люди не звикли до ідеї, що мас-медіа може представити їх зовсім в іншому світлі. Ми провели дуже багато часу з пацієнтами в коридорах лікарні з нашою українською знімальною групою. Все проговорювалося, пояснювалося і ми не отримали нічого іншого окрім великого бажання співпрацювати і надати допомогу.

ТВ: Якщо фільм буде показаний в Україні, то що українське суспільство зможе дізнатися про себе?

ДС: Ви знаєте не гірше мене, що існують гарні речі, які характеризують українське суспільство. Люди пишаються своєю країною і мають на це підстави. Але річ, яка є не дуже здоровою в українському суспільстві - це його національна риса - заздрість. Ігор став жертвою злого умислу багатьох людей, які намагаються його зупинити через професійну заздрість. Я думаю, що українське суспільство сьогодні - і в першу чергу нове покоління - мають сприйняти ідею, що людей таких як Ігор треба підтримувати, а не критикувати та намагатися зупинити. Можливо для людини старшого покоління цей фільм беде незручним через те, як він змальовує систему, але я сподіваюся, що вони зрозуміють, що ці чоловіки намагаються робити правильні речі. Я думаю, що це позитивна ідея для людей в Україні. Такі люди як Ігор вибирають залишитися в Україні, вибирають працювати в Україні. Я сподіваюся, що цей фільм покажуть в Україні і люди це зрозуміють.

ТВ: А щодо позитиву? Яке враження для себе про Україну могла для себе зробити, скажімо, американська аудиторія, яка подивилася фільм цього тижня?

ДС: Перші українці, яких ми бачимо, це - Ігор і Мар`ян - пацієнт. Мар`ян дуже бідна людина зі Західної України. Але він ходить до Церкви, де священик звертається до прихожан із проханням його підтримати. І ці люди, які самі бідні, дають йому гроші. А потім ми бачимо його сусіда, Станіслава, який практично нічого навіть не говорить у фільмі, але він присвятив свій особистий час, аби подорожувати з Мар`яном до Києва та підтримати його у цій дуже травматичній операції. З цієї точки зору, ти бачиш дуже сильні характери та риси в українському суспільстві. Разом із Ігорем вони - спражні герої. Я думаю, що аудиторія в Америці подумає після перегляду фільму дуже позитивно про українців.

ТВ: Чи продовжує доктор Марш працювати в Україні зараз?

ДС: З того часу коли фільм був зроблений, Генрі був в Україні принаймні 6 разів. І коли він знаходиться у Англії, він консультує Ігоря по телефону, дивиться рентгени, його робота та відданість не припиняються. Це триватиме доти, поки він може подорожувати.

ТВ: Коли я дивилася фільм, я звернула увагу на те, з якою ретельністю була зроблена звукова доріжка. Можете трохи розповісти про свою роботу над звуком?

ДС: Коли ви йдете до кінотеатру та бачите цей фільм, то найбільше враження на вас напевно зробить відчуття звуку. Багато документальних фільмів не приділяють достатньо уваги звуку. Можливо картинка є великою на екрані, але звук малий. І аудиторія, напевно, навіть не розуміючи чому, не відчуває перебування у кінотеатрі. Я поклав багато зусиль, аби переконатися, що ми відобразили світ госпіталю, український світ. Також мені пощастило і я зміг переконати свого друга Ніколаса Кейва написати для мене музику. Музика у фільмі є дуже важливою, і необхідно, аби композитор написав її саме для цього фільму. Нік та Воррен - генїї саундтреку. Музика додає дуже багато до емоцій та відчуття, що ви побували в цьому місці. Це багато зусиль, але не так вже і багато грошей. 10% бюджету пішло на звук, але це варте того. Після перегляду відчуваєш, що ти подивився фільм, драму, справжнє кіно. І воно було задумано, знято та змонтовано як драматична п'єса.

ТВ: Чи є вже домовленості про показ «Англійського хірурга» в Україні?

ДС: Ми були на фестивалях документального кіно в Києві та Харкові. На двох фестивалях ми отримало чотири нагороди. Зараз після успіху цього фільму в США ми працюємо над тим, аби показати його на українському телебаченні.

Вишиванки захоплюють світ. Інтерактивна мапа

XS
SM
MD
LG