Наприкінці жовтня 1944 року перший батальйон 141 піхотного полку США прорвався через німецьку лінію фронту в північно-східній частині Франції, і опинився в оточенні. Солдати «пропалого батальйону», як назвало їх військове командування того часу, були приречені на загибель або полон, якби не героїчна рятувальна операція, проведена бойовою групою 442 полку, що складалася головно із американських солдатів японського походження. Напередодні дня ветеранів, яке у США відзначали 11 листопада, у Г’юстоні зібралися головні учасники цієї події.
Цим чоловікам далеко за 80. Але поважний вік не завадив їм приїхати на зустріч, влаштовану Національним меморіальним фондом японських американців, з нагоди 65 річниці їх героїчної операції. Привітати ветеранів прибув і голова об’єднаного комітету начальників штабів Збройних сил США адмірал Майкл Мален:
«Ви представляєте особливу групу того надзвичайного покоління, мужність, доблесть і героїзм», - сказав він, звертаючись до присутніх.
Пригадуючи події того часу, 88-літній ветеран війни Джордж Сакато досі дивується, що зумів вижити.
«Три-чотири рази біля мене ставалися вибухи, в мене стріляли не знати скільки разів. Я хворів на дифтерію, кір і запалення легенів».
Чотириста сорок друга бойова команда, яка складалася переважно з американців японського походження, під час операції визволення оточених, зазнала важких втрат. Один з найближчих друзів Сакато загинув, коли німці контратакували:
«Я підповз до нього і він помер у моїх обіймах. Я втратив контроль над собою і вирішив, що вб’ю негідника, який стріляв або сам загину».
Серед понад двохсот солдатів, яких Сакато і його друзі врятувати, був Джек Вільсон, якому тепер вісімдесят п’ять. «Як би не вони, мене не було б тут сьогодні», - згадує він.
Американські японці пішли на війну, не дивлячись на те, що їх сім’ї знаходилися у США в таборах для інтернованих, куди їх запроторив уряд, підозрюючи їх у шпигунській діяльності. Вільсон вважає це ганебним розділом в історії США:
«Їх запроторили в ці табори для інтернованих. Багато з них втратили все крім одягу, який мали на собі».
Джек Вільсон каже, що американські вояки японського походження продемонстрували і свою лояльність, і свою стійкість:
«Вони прагнули довести і вони довели, що вони – щирі американці».
Дон Секі, якому зараз вісімдесят п’ять, втратив ліву руку через поранення з кулемета. Він не вважає врятування «Пропалого батальйону» актом героїзму:
«Ми мусили це зробити. Хтось мусив це зробити.... Ми пішли ва-банк, на всіх сто відсотків».
Діти японських іммігрантів, каже Секі, не могли діяти інакше:
«Нас так виховали, що ні свою країну ні свою сім’ю не можна залишати в біді».
Хоч ці учасники тодішніх подій, можливо, не такі вже сильні тілом, дух любові до батьківщини, яка не завжди їм довіряла, вони зберігають досі.
