«Чорнобильці». Так називають в Україні людей, що потерпіли від аварії на Чорнобильській АЕС. Населення, евакуйоване після катастрофи 26 квітня 1986 року, та ліквідатори, які долали її наслідки, втратили свої домівки, позбулися здоров’я. Сьогодні, коли допуск у Чорнобильську зону став можливим, дехто з відселенців приїжджає перевідати свій покинутий дім.
Іванні 25, і вона ровесниця Чорнобиля. Коли вибухнув реактор на ЧАЕС і Прип’ять евакуювали, їй було всього шість місяців. Про місто, де народилась, багато чула від батьків. І завжди просилася поїхати туди.
Старшому брату Іванни, Євгену, на час аварії було 7. Він вчився у першому класі і добре все пам’ятає:
«Щасливе дитинство було там, у Прип’яті. А потім – переїзди, поліклініки...»
Коли їх евакуювали, малий Женя найдужче плакав за своїм горохом,– згадує мама. То ціла історія. Учителька дала завдання першокласникам виростить рослинку в горщику, і він посадив горох. Його горох виріс найкращим у класі. Женя його доглядав і поливав, а як евакуювалися, мусив залишити.
«Він той горох згадував постійно. А хто ж його там поливає? казав», – згадує Надія Петрівна.
Родина Макаревичів тепер кияни і мешкають на столичній околиці Троєщина. Але і мама Надія Петрівна, що працювала у Прип’яті фельдшером, і батько Василь Іванович, що будував бетонні блоки на станції, досі не можуть забути спалене радіацією місто, в якому були щасливі.
«Там райське місце. Річка, ліс поруч, дітей багато, всі молоді. Квітів багато було насаджено. Там дуже красиво було», – пригадує пані Надія.
Тепер тут Зона. Пропускні пункти, колючий дріт, дозиметричний контроль. На їхній вулиці, де мами гуляли з дитячими візочками по обсаджених трояндами алеях, – здичавілі нетрі. Замість галасу дітлашні, що гасає у футбол, – завивання вітру у розбитих шибках.
Аби потрапити до себе додому, потрібна перепустка і супровід відповідальної особи з МНС. Знадобиться ще здатність долати перешкоди. Усі помешкання давно стоять відчинені та порожні. У перші роки після відселення тут хазяйнували мародери, потім речі вивезли централізовано – для захоронення.
Про те, що на станції вибух і викид радіації – ніхто не сказав. Того ранку мама відправила сина в школу й заходилася мити вікна та фарбувати балкон; адже попереду були свята – Першотравень. Вона мила вікна, чекала батька з нічної зміни і дивувалася, чому доня так міцно спить.
Відвідавши свою квартиру, Макаревичі заходять до сусідів, зв’язок із якими загубили після відселення, – щоб надряпати на стіні свій київський телефон. У Прип’яті всюди такі графіті: працює пошта пост-ядерного періоду.
Розчарування: у Прип’ятському пологовому будинку Іванні не вдалося знайти документів із записом про своє народження. Зате Євген знайшов у школі, де вчився, журнал свого 1-Б. Відмічений навіть день аварії: 26 квітня 1986-го року. Макаревич Євген присутній на уроках.
Блукаючи порожнім містом-привидом, вони самі собі не ймуть віри, чи це дійсність, чи сон. Вони не впізнають свою Прип’ять, де у двори тепер заходять дикі кабани, а на центральному проспекті недавно бачили рись.
Їх минулого більше нема. Рідний дім втрачений назавжди. І здоров’я втрачене: у перші ж дні нахапавшись радіації, вони отримали повний букет чорнобильських болячок включно з онкологією. Держава їх зрадила: і тоді, коли промовчала про аварію, і тепер, коли батькові за 7 років ліквідаторства призначила пенсію, якої мало навіть на ліки.
Троє прип’ятчан посеред мертвого міста. Вони приїхали, щоб залишити тут свої страхи. Та виглядає, лиш роз’ятрили біль, який тримає їх уже чверть століття.
