Спеціальні потреби

Роз’єднання Чехословаччини. Історія розлучення


Прага, листопад 1989 року

Прага – Двадцять років минає з часу, коли чеські та словацькі політичні лідери остаточно домовились про роз’єднання Чехословаччини. Таким чином була перегорнута остання сторінка у понад 70-річній історії Чехословаччини – однієї, як здавалось тоді, з найстабільніших країн у центрі Європи. Із роз’єднанням Чехословаччини також закінчилися складні й напружені дворічні переговори про те, як після падіння комуністичного режиму і перемоги демократичної «оксамитової революції» у листопаді 1989 року має виглядати країна чехів і словаків.

На думку більшості учасників подій 20-річної давнини, відразу після «оксамитової революції» стало очевидним, що федеративна Чехословаччина такою, якою вона існувала до 1989 року, за комуністичного режиму, існувати не зможе. У чеському і словацькому суспільстві запанували нові вільні думки та ідеї, еволюція торкнулось усіх сторін життя. Наприклад, зі значними емоціями обговорювалось питання назви країни: залишити по-старому «Чехословаччина», чи окремо – «Чехія та Словаччина». Компромісу не було знайдено і відразу чехословацькі відносини відчутно напружились.

Словаки також шукали для себе інших, виразніших форм федерації, прагнули суверенітету і незалежності, вперше зайшла мова і про конфедерацію. Однак переговори щодо поділу повноважень у нових політичних умовах не внесли ясності до чесько-словацького діалогу.

Клаус і Мечіар Чехословаччину не вберегли

Потрібно було шукати інших шляхів. Цим зайнялися дві головні дійові особи тих подій – Вацлав Клаус, нинішній президент Чехії, а в 1992 році чеський прем’єр та лідер найсильнішої правої Громадянсько-демократичної партії, і Владімір Мечіар, тодішній словацький прем’єр і голова найбільшої партії лівого спрямування – Руху за демократичну Словаччину. Саме вони відіграли головну роль у подіях, які привели до розпаду Чехословаччини.

Для переговорів була вибрана нейтральна територія поза Прагою і Братиславою – місто Брно, а в ньому вілла Туґендгат – унікальна пам’ятка функціоналістичної архітектури. Саме там у складних і довгих переговорах шукали компромісу Вацлав Клаус і Владімір Мечіар. Однак до компромісу не дійшло. Масла до вогню підлила Словацька народна Рада – парламент Словаччини, який 17 липня 1992 року схвалив Декларацію про державний суверенітет країни.

Словаки прагнули незалежності

На думку чеського політичного аналітика Любоша Палати розділу Чехословаччини не можна було уникнути.
Насамперед йшлося про прагнення словаків до самостійності й незалежності, економічних мотивів розділу не було

«Головна причина полягала в тому, що частина словацького суспільства прагнула мати самостійну державу, хотіла її реалізації, – зазначає він. – Словаччина крокувала в напрямку самостійності і це був доволі виразний напрямок. А чеські політичні представники, яких тоді очолював Вацлав Клаус, не хотіли задовольнити ці амбіції Словаччини. Тоді мова зайшла про сильну форму федерації, однак для словаків це було неприйнятним. Тобто насамперед йшлося про прагнення словаків до самостійності й незалежності, економічних мотивів розділу не було».

Сьогодні лунають голоси, що потрібно оприлюднити всі записи переговорів Клауса і Мечіара, що вже час відкрити всі сторінки історії. Однак на перебіг подій, які настали після серпня 1992 року, це впливу не матиме. Після «оксамитової революції» прийшло «оксамитове» роз’єднання. Остання хвилина 31 грудня 1992 року закінчила відлік часу в історії Чехословаччини, з боєм годинника опівночі на 1 січня 1993 року на карті Європи з’явились дві нові держави – Чеська Республіка і Словацька Республіка.
Передрук з "Радіо Свобода"

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG