Спеціальні потреби

"Я в голові так зробила, що він у мене живий": як живуть діти загиблих героїв АТО


З часу агресії на Сході України українці за кордоном надали значну допомогу Україні у різні способи. Так, американські українці сприяли створенню особливого проекту допомоги родинам загиблих воїнів, в першу чергу дітям, слабка психіка яких особливо уразлива до душевних потрясінь, як то загибель батька. Зараз програма «Покоління майбутнього» обмежена, оскільки волонтери невзмозі допомогти великій кількості дітей. Тоді родини загиблих воїнів сподіваються на допомогу держави.

Женя Багірова - донька загиблого героя АТО. "Ось це тато, і ось іще", показує фотографії тата Женя. Минуло два роки, як вона живе без батька. Зараз їй 14 років, а коли прийшла звістка про його загибель в АТО, Жені було 12.

"Я тата сильно любила. Дуже веселий, дуже добрий", - каже Женя.

Усі кажуть, начебто я сама з собою вдома розмовляю, але насправді я з татом розмовляю
Женя Багірова

Тепер вони з мамою живуть удвох у приватному будиночку в Ірпені під Києвом. Кожна дрібниця нагадує тут про батька. І хоч минуло два роки, Женя досі не змирилася з втратою. Каже – він поряд, дарма що не можна обняти. І часто говорить з ним на самоті: розповідає про прочитані книжки і про справи у школі.

Усі кажуть, начебто я сама з собою вдома розмовляю, але насправді я з татом розмовляю, - каже Женя, - я в голові так зробила, що він у мене живий.

Її батько – Ільгар Багіров, позивний «Балу». Український патріот азербайджанського походження. Легендарний командир блокпосту під Дебальцевим. Він загинув у вересні 2014-го року. Тепер одна з вулиць в Ірпені називається "Багірова".

На вулиці Максима Ридзанича, на вулиці тата...
Єгор Ридзанич

А поряд з Ірпенем, у містечку Буча, мешкає родина іншого героя АТО. Кіборг Максим Ридзанич загинув у Донецькому аеропорту. У нього залишилося троє дітей. Колись вони гуляли по цій вулиці разом із татом, а тепер ця вулиця названа його ім'ям.

"Молодший брат любив кататись на скейті, старший брат на велосипеді, а я на роликах", розповідає Каріна Ридзанич, донька загиблого героя АТО Максима Ридзанича.

"На вулиці Максима Ридзанича, на вулиці тата..." - каже син героя Єгор Ридзанич.

Скоро другі роковини, як загинув чоловік, а психологічні проблеми в дітей лише загострились, – скаржиться дружина героя АТО. Особливо тяжко переживає донька, не сприймає втрату батька. Досі вірить, що він повернеться – хоча й була на похороні.

"Донька одразу почала відкидати версію, що це батько. Перша її реакція на моє повідомлення була – я його ненавиджу. Я його ненавиджу, тому що він не мав іти. Ми його всі відговорювали. Чому він пішов? Він мене залишив, він мене покинув", - розповідає Ірина Ридзанич, вдова загиблого героя АТО.

"Іноді хочеться закритися, плакати, рвати на собі волосся, але я не можу це собі дозволити, коли є поряд діти. І в принципі, я розумію, що я маю робити для того, щоб мені стало легше. Діти – у них нема цього поняття, що їм треба для цього робити. І для цього дуже потрібна, дуже потрібна саме підліткова психологічна допомога", - каже Ірина.

Лариса Кадуріна заснувала громадську організацію, що опікується дітьми з родин загиблих та тяжко поранених в АТО. Каже – довелося з нуля збирати інформацію про такі родини і їхні потреби. Завдяки волонтерському проекту психологічну реабілітацію в санаторіях пройшли 100 дітей з усієї України.

"Ідея прийшла з Америки. До мене звернувся Михайло Козаренко, президент Інституту суспільного розвитку з Нью-Йорка, сказав, що діаспора хоче допомогти, і хочуть допомогти саме родинам загиблих і дітям. У США є величезний досвід після В’єтнамської війни. Там розуміють, що поранені, загиблі і вдови – це одна категорія, а діти – це зовсім інша категорія, можливо, найбільш незахищена і вразлива, якій треба допомогти. І це треба робити негайно, сьогодні", - каже Лариса Кадуріна, керівник волонтерської організації "Покоління майбутнього".

"Тому що коли дитина росте з цією бідою, вона сама не здатна її подолати. Тільки професійний психолог може допомогти вийти з цього стану. Інакше дитина замикається", - розповідає Лариса.

Досі проект існував виключно коштом діаспори. Але зараз у нас є великі сподівання на те, що нарешті це буде мати якісь риси державної програми, - каже Лариса.

А Женя Багірова каже – в санаторії, куди їй допомогли поїхати волонтери, було добре. Там вона зустріла нових друзів – таких, як сама, чиї батьки загинули на фронті. З ними їй комфортніше спілкуватися. Бо тільки вони її розуміють.

"Вони розуміють, що треба дорожити тим, що в тебе є. А ті діти, у кого є все і є батьки, вони не розуміють, що у них щастя", - каже Женя.

Дивіться також: Які виклики та питання стоять перед внутрішньо переміщеними особами розглядають в ООН жінки-лідери

Facebook Forum

Інше за темою

XS
SM
MD
LG