Спеціальні потреби

Євген Глібовицький: «Любити Україну і любити цю державу – різні речі»

  • Олена Пронічева

Євген Глібовицький брав участь в найбільшим медійних проектах України. Маючи за плечима роботу в Київських відомостях на СТБ, УТ1, 5-му каналі, 1+1 та ін., Євген не надто милосердний в оцінці рівня українських медіа, історію яких творив.

«Журналістика за 20 років так і не подорослішала», - каже Глібовицький, який в 2002—2003-му разом з Романом Скрипіним та Андрієм Шевченком був співрозробником концепції «5 каналу».

Нині професійний консультант, Євген Глібовицький, поділився своїм баченням концепції за якою повинна розвиватись Україна.

Г.А.: Нещодавно Ви запропонували Києво-Могилянській Академії відокремитися від держави, мотивуючи, що держава сьогодні – головний ворог країни. Тобто, щоб в Україні бути успішним інститутом, який розвивається, треба не належати державі?

Є.Г.: Я думаю, що ми допустили багато помилок з проектуванням держави, не країни, а держави. І цих помилок частково не можна було уникнути, бо ще за тиждень до проголошення незалежності сама постановка питання про незалежність могла виглядати дивною. І в українських батьків-засновників незалежності не було тієї можливості думати, як наприклад, було в американських засновників незалежності. Але в той самий час ми і далі допускали критичні помилки. І коли я говорю про проблеми з українською державою, то я хочу, щоб усі розуміли, що ми говоримо саме про державу.

Ми не говоримо про країну. Кожен з нас може і має бути патріотом України, але це необов’язково повинно виключати нашу критичність до того, як оперує держава як послуга, сервіс, найнятий суспільством. Я намагаюся дивитися на українську державу через французьку логіку, де є кілька республік. Кожна з цих республік була заснована на інших цінностях ніж попередня. І вона давала відповіді на ті запитання, які не давала попередня держава.

Ця держава не дала відповіді на запитання про те, що Україна дає світові, і чому світ повинен цінувати цю Україну. Чому світ повинен ставитись до нас з повагою? Ми не можемо відповісти на запитання – що ми даємо світу? Ми можемо тільки говорити про те, що ми в нього беремо. Тому я б розділяв 2 різні речі – одне, це – любити Україну, а друге – любити той спосіб, в який держава обслуговує своїх громадян. І це абсолютно різні речі.

Ми можемо бути інакшими, я пригадую атмосферу стосунків між громадянином і державою в перший місяць після Помаранчевої революції. Коли багато українців сказали – «принципово більше не будемо давати хабарів». Це ті, які зараз дуже розчаровані. Ми можемо поводитись інакше. Виїжджаючи за кордон, я помічаю, що одні й ті самі водії поводять себе в Україні і поза її межами по-різному.

Питання в тому, яким чином налаштуватись на інший набір правил. І щоб налаштуватись на цей набір правил, нам практично треба переосмислити себе. Треба подивитися в дзеркало, і зізнатися в багатьох речах самому собі. Наприклад, що теперішня влада багато в чому не відрізняється від своїх виборців. Те, що відрізняє теперішню владу та виборця – це ступінь реалізованості. Це означає, що ми маємо не тільки удосконалювати владу, але і удосконалювати себе.

Г.А.: Говорячи про удосконалення, без сильного громадянського суспільства не можливо сформувати ані країну, ані державу в цій країні. В Україні воно встигло сформуватися за 20 років?

Є.Г.: Я не сказав би, що громадянське суспільство – це щось таке чого або немає, або воно є. Воно завжди є, навіть в дуже закритих країнах. Просто має різні прояви, різну силу, різний ступінь організованості. Ті дискусії, які зараз відбуваються на Фейсбуці – це і є прояв громадянського суспільства.

Це можуть бути люди, необ’єднані в неформальну одиницю. Вони можуть бути незареєстровані державою. Але це є громадянське суспільство. Люди обговорюють свої права, обговорюють свої обов’язки, обговорюють стосунки між собою та якимись інститутами.

Я скажу таку парадоксальну річ. Мені здається, що громадянське суспільство дістало дуже сильний поштовх до розвитку з приходом Віктора Януковича. Бо з’явилась очевидна загроза. Те, що відбувається з країною після перемоги Януковича – це така жорстка форма вакцинації. Ми зараз починаємо бачити, чого не можна робити, що є деякі речі, яких просто не можна допускати. Тепер питання – чи буде критична маса тих, хто зробив висновки.

Ми ніколи не виборювали незалежність України у велетенських масштабах. Це були або тисячі, або десятки тисяч, але це не був рух десятків мільйонів. І ми говоримо про те, щоб зараз після 1991 року, коли незалежність впала нам на голову, в 2004, в 200-надцятому ми мусимо дороблювати те, що не доробити в 1991.

Ми мусимо усвідомити цінність України. І усвідомивши цю цінність, почати її реалізовувати. Треба зрозуміти, що це все – наша відповідальність. Що цей голова сільради обраний нами. Це наша країна, ми не можемо до не ставитись, як до країни, яка знаходиться в окупації. Єдина окупація, яка є – це окупація нас нами самими. Ми шукаємо винних, але пора почати дивитися на себе.

Г.А.: Чи дивилися Ви на українську журналістику зі сторони? Наскільки вона змінилася за 20 років?

Є.Г.: Я б сказав, що вона не подорослішала. Вона починалася, як чудове відгалуження есеїстики, і десь на тому рівні залишилася. Проблема не в наявності чи браку талантів та добрих фахівців, проблема в тому, що ми не змогли побудувати вільний медіа-ринок. Іншими словами, немає запиту на якість. Немає причини, чому журналіст повинен скакати вище своїх можливостей. І сьогодні ми практично нищимо ті таланти, які в нас є.

Я покладаю величезні надії на те, що з технологічною революцією, яка буде відбуватися з переходом з офлайн на онлайн, на цифру, з’явиться багато нових гравців, яких зараз немає. Маленькі стартапи, які розуміють зміну філософії, зможуть перемогти сьогоднішніх гравців так само, як свого часу ссавці перемогли динозаврів. І все буде залежати від того, як українські споживачі інформації будуть розуміти – наскільки важливо вимагати якості в отриманні інформації. В Україні існує міф про те, що ми добре поінформовані.

Насправді, якщо ми беремо якість інформації на основі якої ми робимо судження про світ, економіку, свій добробут, - ця якість є жахливою. І виникає розрив між нашим уявленням про те, що ця якість є прийнятною, і якою вона є насправді. Значної шкоди завдає те, що журналісти, які ставали відомими, дуже часто конвертували свій успіх або в політичні дивіденди, або в якісь інші, не відстоюючи при цьому ці позиції, які принципові для побудови відкритого медіа-ринку.

На жаль, багато журналістів є в полоні можливостей, які вони очікують від реалізації своїх прав як четвертої влади. Насправді, роль ментора в XX столітті перетворилася на модератора. Тому дуже важливо разом з новою Україною побудувати і нову журналістику. Адже одне без другого неможливе.

XS
SM
MD
LG