Євген Малолєтка про ціну Пулітцера: "Треба іноді бути дуже близько та ризикувати, але в цьому і полягає наша робота". Інтерв'ю

Євген Малолєтка – український фотокореспондент, який разом зі своїми колегами Мстиславом Черновим та Лорі Гіннант, а також фіксеркою Василісою Степаненко стали лауреатами найпрестижнішої журналістської нагороди – Пулітцерівської премії.

Нагороду в категорії Public Service (громадського служіння, – ред.) вони отримали за свою роботу в Маріуполі. У лютому-березні 2022-го вони знімали руйнування, спричинені обстрілами міста, та роботу лікарів у місцевих шпиталях. 9 березня Євген зняв наслідки обстрілу російськими військами міської лікарні № 3 Маріуполя та пацієнток пологового відділення.

Журналісти залишили Маріуполь 15 березня 2022 року у складі колони, яка виїхала з міста після відкриття гуманітарного коридору. Завдяки їхнім фотографіям та відео світ мав змогу зрозуміти, що насправді відбувається у блокадному місті, та через які випробування проходять його мешканці.

Пулітцер - не перша нагорода Малолєтки. У квітні Євген став переможцем одного з найпрестижніших фотоконкурсів World Press Photo. Він здобув перемогу зі світлиною "Авіаудар по пологовому будинку в Маріуполі". У 2022-му він також став лауреатом міжнародної журналістської премії імені Джеймса Найта.

Про те, чому йому важко радіти від нагороди, про професіоналізм українських журналістів та вплив самих фотографій і нагород за них на хід війни, Євген Малолєтка розказав в інтерв’ю Ірині Соломко.

Інтерв'ю було відредаговано для ясності та плинності.

Ірина Соломко, кореспондентка Голосу Америки: Євгене, вітаю вас з перемогою. Це надзвичайно важлива подія в світі американської журналістики, світової, а тепер ще й української, бо саме українські журналісти її отримали. Наскільки це для вас важливо?

Євген Малолєтка, лауреат Пулітцерівської премії: Це справді події, які не залишають нікого байдужими. Події, які навіть зараз відбуваються в Україні, мають бути розказані всьому світу. Тому ця нагорода – це відзнака за ту роботу, за ті проекти, які ми зробили впродовж всього року, не тільки в Маріуполі. Відзнака – це не тільки моя, а і всіх колег, які працювали над цими історіям – Мстислава [Чернова], Лорі [Гіннант], Василіси [Степаненко], (вони вчотирьох отримали нагороду, - ред.).

Це люди, які витратили дуже багато часу, щоб розказати, що відбувалось в той час. І те, що ми як представники української журналістики отримуємо цю нагороду, - це надихає нас працювати ще більше. Бо війна нікуди не ділася. І ми маємо і далі продовжувати працювати, щоб розказувати про воєнні злочини, ситуацію з безпекою. Ще дуже багато роботи, і ми не маємо зупинятись.

І.С.: Але якщо говорити про вас особисто, за минулий рік ви отримали дуже багато нагород. Чи можна сказати, що це найвище визнання для вас особисто?

Є.М.: Так, справді, всі мріють отримати Пулітцер, і, мабуть, я також мріяв. Але в цьому вирі подій, з такими матеріалами дуже важко емоційно отримувати нагороди. Ти отримуєш відзнаку за той жах, через який нам довелося пройти з цими людьми, аби розказати їхні історії. І, на жаль, це також відбивається на всіх нас, війна відбивається на всіх.

І це, справді, журналістський «Оскар», який залишиться і покаже, що українські журналісти компетентні і можуть працювати на рівні з міжнародними колегами, витримувати всі стандарти журналістики в тому числі.

І.С.: Власне, про стандарти. Щойно з’явилися фото, російські ресурси та високопосадовці говорили, що вони – несправжні. І ця нагорода зараз ставить крапку у цьому питанні?

Є.М.: Я думаю, що крапка вже давно поставлена, бо люди все це пройшли і все це бачили. Ти не можеш стерти ці свідчення, бо фотографії і відео залишаться. Дуже важливо, що багато журналістів висвітлює війну. Бо ще дуже багато злочинів, які мають бути задокументовані та верифіковані. І журналісти в такий складний безпековий час, ризикуючи своїм життям, іноді ціною власного життя, здобувають ці свідчення. І це дуже важливо сьогодні. І це не лише журналісти українські, які працювали над проектами. Це і фіксери, і водії… Це дуже багато людей, які приносили ці крихти інформації, і завдяки цим крихтам збиралася загальна картина всього того, що відбувалося.

І.С.: Коли ми з вами спілкувалися в Нью-Йорку на вашій виставці, ви говорили про те, що вам би хотілося вірити, що фотографія може змінити хід війни, але зараз реальність трохи інша, порівнюючи з тою самою Першою або Другою світовими війнами. Але ось такі нагороди, вони допомагають змінювати хід війни?

Є.М.: Мені так здається, що все це дало певну оцінку та розуміння ситуації, як виглядала війна, як було на початках у Маріуполі. І це дало розуміння: те, що ми бачили на власні очі – дуже відрізнялося від того, що казали пропагандистські російські медіа. Тому журналісти так важливі, коли йде війна. І витримувати всі стандарти та доносити людям правильну, перевірену інформацію коштує дуже багато і іноді дуже дорого. Бо ви ж знаєте, що багато наших колег загинули чи отримали поранення під час роботи.

І.С.: Ще одне важливе питання стосується червоних ліній. В українських медіа вони є. Наприклад, не повідомляють про кількість загиблих та поранених з українського боку, більш того, навіть не питають про це. Ви працюєте для світової агенції, яка цих запобіжників не має. Наскільки вам важко працювати в таких умовах? Чи немає конфлікту між Малолєткою-українцем та Малолєткою-журналістом?

Є.М.: Так, працювати в своїй країні, це інше, аніж приїжджати час від часу. Але я думаю, що на будь-якій війні завжди є обмеження, в тому числі це пов'язано з безпековою ситуацією. Ми живемо в час, коли війна йде майже онлайн, тому ми бачимо деякі обмеження щодо висвітлення інформації. Тому я можу сказати, що є, наприклад, ембарго щодо часу, але я не скажу, що ми маємо якісь червоні лінії. Ми працюємо так, як і раніше. Але є певні умови щодо оперативного поширення інформації [щодо прильотів], які ми маємо показувати не одразу.

І.С.: Ви зараз отримали журналістський «Оскар», це, по суті, вершина в кар'єрі. Але як ви бачите свій подальший професійний розвиток?

Є.М.: Ми працюємо і далі, бо війна не закінчилась, вона продовжується, і основна наша мета як українців і як журналістів – продовжувати працювати. Не можна поставити крапку, бо отримав цю нагороду, сказати: «Все, я вичерпався».

Найскладніше не тільки дійти, а ще й втримати. Тому важливо зберігати енергію, щоб працювати далі. Не видихнутися на цьому марафоні. Бо ця війна – це не стометрівка, це – марафон. І треба іноді економити сили, енергію, щоб і далі працювати в повноцінному режимі.

І.С.: Ви продовжуєте їздити гарячі точки. Ці людські історії і досі залишаються у фокусі вашої уваги?

Є.М.: Ми постійно їздимо на передову, спілкуємося з хлопцями. Бо там справді складно, там відчуваєшся, наскільки важливо показувати ситуації зсередини. Іноді це – уламки, які ти збираєш, щоб розказати загальну картину. Бо іноді треба бути дуже глибоко, бо здалеку ти можеш не побачити основної проблеми. Тому треба бути іноді дуже близько та ризикувати, але в цьому і полягає наша робота.

Але у нас дуже крута команда. Це люди-професіонали, з якими не страшно кудись їхати. І ти розумієш, що в тебе є надійне плече, яке завжди поряд. Ще хочу відзначити, що ми отримали потужне висвітлення наших матеріалів завдяки тому, що наша агенція [Associated Press] розповсюдила цей матеріал по всьому світу. І дуже багато людей побачило його з перших днів війни.

І.С.: Це, а також ваша нагорода, говорять про те, що, незважаючи на всі розмови, що світ втомлюється від війни і України, фокус уваги досі на Україні?

Є.М.: Так, тримати такий рівень новин і постійно казати про Україну – складно. Тим паче, пройшов вже рік. Але що поробиш? Ми стараємося та розказуємо, але час від часу є зниження інтересу в інформаційному пості. Без редакції та її підтримки ми – ніхто. Просто люди, які працювали в полі. За нами стоїть велика агенція, дуже серйозні редактори, які працювали з нашими матеріалами, випускали їх, редагували. І це великий шмат роботи.

Дивіться також:

"Доказ воєнного злочину" - український фотограф Євген Малолєтка отримав престижну премію для фотожурналістів World Press Photo