“Неповна правда” про війну заважає українцям відновлюватися психологічно – інтерв'ю з воєнною психологинею і переговірницею Іриною Андрух

Війна психологічно травмує навіть не кожного четвертого, як звучить у ремарках міжнародних організацій, а усі 100% людей, котрі ідентифікують себе українцями. Таких висновків дійшла Ірина Андрух – військова психологиня, кандидатка наук, підполковниця Збройних сил України, професійна переговірниця.

Ірина має досвід перемовин з терористами та особисто вивозила людей із гарячих точок у Афганістані, Сирії, працювала в Іраку й Ірані, а внаслідок повномасштабного вторгнення Росії в Україну їй довелося евакуювати з-під обстрілів власних батьків. Документальний фільм журналістки Голосу Америки Ксенії Туркової про участь Ірини Андрух у рятувальній операції в Афганістані здобув перше місце на Нью-Йоркському фестивалі кіно та телебачення.

В інтерв'ю журналістці Української служби Голосу Америки Ганні Твердохліб військова психологиня розповіла, як, на її думку, повинна діяти Україна на національному рівні, щоб допомогти українцям долати психологічні травми війни. А також про те, що “неповна правда” у інформаційному полі в час війни заважає людям відновлювати власне психічне здоров'я.

Інтерв’ю відредаговане для ясності та плинності

Ваш аналіз психологічного стану української нації у час війни вражає. Ви пишете: “Українці не стали слабшими чи наляканішими, ми просто перестали бути повною мірою щасливими”. Як з цим бути?

Так, психоемоційний стан значно погіршився. Тобто українці стають нацією без щастя. Це страшні цифри: ми кажемо про те, що абсолютно всі, до кого доторкнулася війна, тобто 100% цих людей у майбутньому матимуть проблеми із психічним здоров'ям і відновленням.

Тут ми кажемо про те, що це стосується і негромадян України, а також людей, які виїхали з України ще до війни, або були народжені не в Україні, але розуміють, що вони українці за походженням. Тобто 100 % людей, які ідентифікують себе з Україною, вони усі перебувають під впливом психотравмуючої ситуації.

Тобто нам потрібно зараз задіяти фахівців, які почнуть працювати. Не розповідати про програми, не виступати на конференціях, не піднімати ці теми на світовому рівні. Та ні, треба просто йти і працювати. Треба йти до людей. Де ті штаби, в яких приймають психологи, ну де? Міністерство надзвичайних ситуацій не справляється з таким об'ємом роботи. Навчити людей навіть про перші кроки надання психологічної допомоги – це можливо. Ти можеш навчити свого сусіда, який підтримає добрим словом. Давайте закінчувати розводити бюрократію і популізм та починати працювати, діяти. Виступи з трибун не рятують українців.

І не обов'язково вивозити за кордон людей, це можна робити і в межах України. Дійсно, тільки після того, як ми ліквідуємо стрес-фактор, не буде тієї війни, тоді ми можемо говорити про шлях до повного відновлення. А на теперішньому етапі ми можемо підтримувати психологічне здоров'я українців.

На теперішній час я вважаю, що робота розпочата. Є певні кроки і ми бачимо: засновуються національні, державні програми, які будуть поступово, мабуть, запроваджувати інноваційні методи з поліпшення психологічного здоров'я українців. Але я наразі не бачу дієвих методів, методик, які були б застосовані. Тому що необхідно сьогодні підтримувати один одного. Не просто казати, що після перемоги ми почнемо відновлювати націю, усе – після перемоги. Ні, сьогодні. Люди живуть більше року у війні. Більше року під впливом стресу. Саме тому важливо вже зараз починати відновлювати довіру до психологів, адже в українців немає культури походу до психотерапевта, консультанта, до психолога. Бо вважається “у мене все гаразд з розумом, я не піду до психолога”. А потрібно.

Як ви оцінюєте інформаційне поле, у якому живуть українці? Чи справді вважаєте, що під час війни у медіа присутнє прагнення применшити реальність загроз?

Я вважаю, що зараз інформація подається порційно і трохи цензуровано. Тобто ми не маємо стовідсоткової правди про те, що відбувається у країні. З одного боку, мабуть це правильно, щоб не давати додаткову інформацію ворогу. Але з іншого боку, це не зовсім правильно, тому що населення України формує собі реальність, якої не існує. Тому нам потрібно більше правди! Так, вона буде травмуючою, але її важливо доносити до людей.

Ми повинні говорити правду. Навіть на прикладі того, що сталося у Каховці. Сказали правду, показали, що це затоплення і українці мобілізувалися. Весь світ взагалі дивується, наскільки українці здатні мобілізуватися, наскільки вони стійкі у кризових ситуаціях, нікому такого не вдавалося, мені здається. Тому на правду українці реагують тим, що вирушають допомагати.

Тобто суцільне “налаштування на позитив” насправді робить психіці ведмежу послугу?

Позитивне мислення – це дуже гарно, коли у тебе все добре. Коли у тебе війна, то не потрібно того робити, не потрібно казати “все добре, все гаразд, вперед!” Так, вперед, але не “добре”, не “гаразд”. У країні - війна. І потрібно людей все-таки налаштовувати на те, що це важко. Важко психологічно жити у стані війни. Важко психологічно розуміти, що у тебе немає води, світла, чи ти не знаєш, куди прилетить ракета. Про це потрібно казати. Тому що інакше люди починають боятися своїх справжніх почуттів. Мені страшно, я вважаю, що щось недобре, але я не можу про це казати, тому що всі мені кажуть “все гаразд, ти ж живий, все гаразд!”. Можливо, зовні людина жива, вона ходить, виконує якусь діяльність, але її душа та психіка вже напівмертва. Тому що війна все-таки знищує не тільки фізично, але й морально.

Я казала неодноразово про те, що в українців є усвідомлення моральної несправедливості. Були плани, було життя. І раптом – війна. За що? Чому?..

Тож зараз немає сенсу просто казати “все гаразд”. Та ні, гаразд було “до”. Зараз – не гаразд. І треба цю ситуацію сприймати, треба навчитися сприймати нові реалії.

Чи можливо “повернути до життя” цю, як ви кажете, напівмертву частину психіки?

Одразу скажу, що ці знання і цей досвід залишаться назавжди. Ми не зможемо собі стерти пам'ять і сказати, що нічого не було. Але вплив психотравмуючої ситуації можливо зменшити і зробити можна навіть так, що це не матиме вагомого впливу на подальшу життєдіяльність людини, це залишиться лише як ремарка історична – “я пережив війну”. Для цього, знову ж таки, повинна впроваджуватися психологічна, психокорекційна робота.

Що саме варто зробити, щоб жах війни залишився такою “історичною ремаркою” у спогадах, а не болючою раною, що заважає жити?

Якщо ми кажемо про загальнонаціональний, державний рівень, то це має бути реабілітація для різних категорій населення – для цивільних, для людей, які пережили полон, для дітей, для військовослужбовців, які повернулися з бойових дій, для інвалідів війни. Це перша складова. І ця реабілітація повинна бути медико-психологічна, тобто надання допомоги медичної і супровід психологів. На національному рівні, у тому числі в медійному просторі бажано все-таки більше говорити про ті методи, які люди можуть застосовувати для того, щоб психологічно відновлюватися. Не просто кричати, що все гаразд, а прикладами власними показувати методи. Варто об'єднуватися у волонтерські групи, бути зайнятими. Знову повернутися до тієї рутини, яку ти мав до війни. Якщо ти звик займатися спортом і в тебе є на це час, але немає сил – змушуй себе, займайся спортом. Оточити себе так званими теплими людьми - людьми, які тебе чують, розуміють, не засуджують. Починати ділитися своїми переживаннями, не блокувати це, у жодному разі не засуджувати людину за те, що вона має іншу думку або інші відчуття чи почуття. Намагатися все-таки один до одного бути більш людяними, чуйними, адже це горе, яке торкнулося кожного.

І давайте це показувати один одному. Більше розповідати в медіа, показувати і психологічні практики, і розмови з психологами, інтерв'ю психологів, запроваджувати передачі, де психологи можуть виступати, навіть якісь дзвінки робити, включення.

Я скажу чесно: не у всіх є гроші, щоб звернутися до психолога. Друге – не у всіх є бажання. Третє – не всі знають про цю можливість.

Тому про це потрібно говорити.

Крім досвіду АТО і війни в Україні ви також брали участь у порятунку людей з Афганістану, коли Талібан спричинив хаос у Кабулі. Що давало Вам сміливість виходити за межі аеропорту, який єдиний був під охороною (як це показано у документальному фільмі “Фатіма”)?

На той момент я максимально мобілізувала себе і розуміла, що від мене залежить життя півтисячі людей і їхніх сімей.

А ще вдома мама з татом мене чекають, тобто я зобов'язана бути в порядку, повернутися додому живою. Другий момент – це ті навички, якими я володію. Я змогла досягнути розуміння з боку керівництва охорони аеропорту, що я залишу цю територію, вийду в місто. У тому, як ви кажете, хаосі, я розуміла певний порядок, головне до нього прилаштуватися. Вийшовши, я подивилася, що відбувається, як все облаштовано, де стріляють, хто кричить, де натовп, де мають бути мої автобуси з людьми, які прибувають. Я оцінила все, що побачила, і у голові скала картинку того, що я маю робити. Далі я виконувала чітко інструкції військовослужбовців, які казали мені, як я маю рухатися, за якою командою і куди бігти, бо вони відповідали за безпеку мою і тих людей, яких ми евакуйовуємо. Все це дозволило мені зробити логічний ланцюг, у якому я почувалася безпечно.

Я чітко знала, що я недарма навчалася, недарма працювала, і я можу це зробити. Дійсно, межі існують виключно в голові людини.

Де цьому вчать?

В основному я вчилася вже під час роботи на власному досвіді після воєнного інституту, і вже потім писала свою дисертацію з психології у надзвичайних і кризових ситуаціях.

Дійсно, я проходила курси від ООН (в Індії) та від НАТО (зокрема у Німеччині).

Ми вчилися, як працювати у кризових ситуаціях, як надавати психологічну допомогу та супроводжувати людей після різноманітних стресів - війни, посухи, повені, зґвалтування, викрадення дітей, смерті близьких родичів - усі ці ситуації були відпрацьовані.

А також, звичайно, законодавча та нормативна база діяльності ООН. Курс НАТО більше був спрямований на інформаційно-психологічну складову: про інформаційну стратегію, про розвиток критичного мислення, про вміння ідентифікувати дезінформацію.

І у кожному курсі червоною лінією проходила психологія, адже вона дає розуміння як взаємодіяти з людьми, як знайти консенсус. Бо навіть у переговорному процесі немає переможців і переможених, це завжди компроміс. Я чітко розумію, які інтереси представляю - національні, державні, власні. Однак інша сторона приходить на перемовини з власними інтересами також. І тут важливо досягти консенсусу, щоб кожен з нас, вийшовши з перемовин, вважав себе переможцем і був задоволений.

Ваші перемовини допомогли врятувати тисячі людей з небезпеки. Чи є у вас пояснення дій терористів, що штовхає людей на ці злочини?

Я вважаю, що це все це закладено ще у дитинстві, все звідти. І психологічні травми, і схильність до впливу пропаганди - все це у дитинстві формується, нашими родинами або тим місцем, де ми виховуємося, бо ж не у кожної дитини є родина, на жаль. Тому якщо ми будемо піклуватися про наших дітей, їх психічне здоров'я, освіту, я впевнена, що жоден з українців ніколи не розпочне війну. А якщо ми будемо розповсюджувати цю програму на весь світ, то я впевнена, що всі війни закінчуються. Бо вбивати один одного немає сенсу взагалі.

Місця вашого власного дитинства сьогодні також в окупації? Коли ви були там востаннє?

Це взагалі невгамовний біль, який живе в мені. Я народилася у Лисичанську Луганської області, зараз це окупована територія. Щороку я намагалася приїхати на Великдень до Лисичанська, провідати спочилих рідних, піти на цвинтар, віддати їм шану. І зараз місця мого дитинства, мрій, зростання - все це понівечено. Коли я побачила, що будинок культури повністю зруйнований, мені навіть не вірилося. Бо на першому поверсі була сцена, де ми танцювали, на другому - бібліотека, де я вивчала поетів рідного краю, наприклад, Володимира Сосюру, який написав усім відомий вірш “Любіть Україну”, він був родом з Дебальцева Донецької області.

Коли я побачила перші кадри зруйнованого Лисичанська, то у мене було відчуття, ніби руйнується щось всередині мене. Я не вірила, що так буває.

Коли ми говорили про Афганістан, інші гарячі точки – це було далеко. Я знала, що я їду, допомагаю, і потім повертаюся додому, на свята їду до рідних у Лисичанськ. А тепер у мене немає дому. Тобто я людина всього світу, але без дому. Мені нема куди повертатися. Я не можу повернутися у Лисичанськ з об'єктивних причин. Та і у Києві у квартирі моїх батьків зараз живуть наші рідні, переселенці зі сходу України. Мої друзі, близькі - усі розсіяні по всьому світу. Що таке домівка? Це затишок і безпека. Коли я приїжджаю до Києва, я розумію, що безпеки нема, отже і затишок дуже нестійкий. І мені боляче.

Я розумію людей, я розумію українців, тому що моя домівка зруйнована, у мене розірваний зв'язок з багатьма рідними. І я не одна, хто це переживає.

У фільмі “Фатіма” є зворушливий момент, де ви зустрічаєте батьків, яких вдалося евакуювати, і кажете, що тепер точно знаєте, що таке щастя. Чи можна це вважати позитивною стороною пережитого?

Якщо у загальному, то війна – це дуже погано, це катастрофа. Але кожна кризова ситуація так чи інакше все одно приносить і якісь гарні речі. Українці не знали, що ми такі єдині і що ми всі так любимо один одного. Тому що часто казали - Схід окремо, Захід окремо, та ні, зараз все видно - Україна єдина і мабуть вперше за роки незалежності Україна об'єдналася на 100%.

Побачити своїх батьків живими знову – так, це щастя. Я прокидаюся щоранку і не чую обстрілів - це щастя для мене. Тож не створювати собі позитив, якого не існує, але дійсно намагатися його роздивитись у тих речах, які поряд з нами – це шлях до того, щоб вижити і вистояти у нинішніх реаліях. Навіть після жахливого обстрілу у Києві були дуже кумедні ситуації – я знайшла і там, з чого посміятися, як собі підняти настрій, бо якщо не буду піклуватися про себе, ніхто не попіклується – всі люди зайняті.