Спеціальні потреби

Три роки з Януковичем. 25 лютого 2010 року відбулася інавгурація президента, який прийшов до влади, обіцяючи «почути кожного» і побудувати «Україну для людей».

Як змінилася країна за ці три роки? Чи виконуються обіцянки, що давалися виборцям? Ми вирішили нагадати кілька положень з передвиборчої програми Януковича і порівняти з сьогоднішньою реальністю. Ситуацію в економіці для Голосу Америки прокоментував президент Центру економічного розвитку Олександр Пасхавер, ситуацію з правами людини – правозахисник Євген Захаров, стан справ у боротьбі з корупцією – президент Transparency International Україна Олексій Хмара.

1. ЕКОНОМІКА

«Моя мета – Україна серед 20-ти найбільш економічно розвинених країн світу» (з передвиборчої програми Віктора Януковича)

Олександр Пасхавер: «В суспільстві є відчуття близької економічної катастрофи».

«Оцінюючи здобутки президента в економіці, ми мусимо пам’ятати, що всі ці три роки були роками світової стагнації. А ми дуже слабка економіка, ми дуже залежні від світових тенденцій. Тому треба мати на увазі, що президент працює в непростих умовах. Це перше. Друге – його помилки. Він так зробив, що ніхто не хоче мати з ним справу. Ніхто не хоче давати гроші, ніхто не хоче робити інвестиції в українські проекти – ні Захід, ні Росія. І третє – може, найважливіше. Коли він прийшов, то інтелектуали з його команди досить вміло вказали на ті реформи, які нам потрібні в економіці. Вони їх окреслили, вони їх включили у свої плани. Але від самого початку було зрозуміло, що ці реформи суперечать інтересам цієї влади. Бо ця влада робить те, що робили всі інші влади, але... як би це сказати... вона не соромиться. Тобто для неї абсолютно природно, що влада – це прибутковий бізнес, інакше для чого вона потрібна! Цю тезу нинішні очільники держави сприймають буквально, прямолінійно. І тому вони за визначенням не можуть робити ці реформи. Вони не можуть давати реформи, пов’язані, наприклад, зі свободою підприємництва, зі зменшенням ролі держави. Ну це ж просто прямий збиток!

І оці три названі чинники для нас, для громадян, складаються в якесь відчуття близької економічної катастрофи. Бо грошей ніхто не дає, реформи не йдуть, економіка дуже слабка, до того ж у світі стагнація. Куди, питається, бігти?»

2. ПРАВА ЛЮДИНИ

«Правові реформи... відповідатимуть європейським стандартам демократії» (з передвиборчої програми Віктора Януковича)

Євген Захаров: «Демократичні цінності з внутрішньою політикою Януковича не поєднуються».

«Нинішня ситуація з правами людини мені нагадує бочку дьогтю з ложкою меду. Тобто від початку президентства Януковича, у 2010-11 роках, тривав активний наступ на права людини. Необхідність дотримання прав людини ігнорувалася повністю; була обрана жорстка внутрішня політика, заснована на придушенні всіх опонентів влади. Для цього застосовували кримінальні переслідування з політичних мотивів, в Україні з’явилися політичні в’язні. В середині 2011 року стало зрозуміло, що ця політика не має успіху, бо зустрічає опір з боку громадянського суспільства та наражає владу на загрозу міжнародної ізоляції. В результаті було вирішено політику змінити. Припинити найбільш одіозні дії, які заводять у глухий кут. І виконувати те, що вимагають міжнародні інституції, – якщо це не загрожує владним інтересам.

Звідси й з’явилася оця «ложка меду». Тобто можна сказати, що деякі вимоги були виконані. Зокрема, ухвалений новий достатньо прогресивний Кримінально-процесуальний кодекс, нові закони про громадські об’єднання, про благодійні фонди, розгорталася система безоплатної правової допомоги, якої не було раніше. Усе це мало на меті показати, що українська держава все ж поважає права людини, демократичні цінності.

Проте з другого боку, все те, що з точки зору владної верхівки, несло загрозу її інтересам, абсолютно безпардонно відкидається. І в цьому сенсі внутрішня політика залишилася такою ж, як була, тільки стала більш витонченою. Вже майже немає нових кримінальних переслідувань за політичними мотивами, їх значно менше, ніж було в 2010 – 11 роках.

Але, наприклад, жодна рекомендація Ради Європи щодо судової реформи (окрім КПК) не була виконана. Президент і його оточення не хочуть випускати з рук контроль над судами. І за президентства Януковича суд втратив навіть ту куцу незалежність, яку він мав колись. Зараз суддівська гілка влади повністю залежна від президента.

Ще Августин Блаженний у IV сторіччі нашої ери казав, що держава без незалежного суду це не держава, а зграя розбійників. Це залишається істиною і в наш час. Неможливо поєднати заяви про євроінтеграційну перспективу України, про демократичні цінності і внутрішню політику Януковича. Вони не поєднуються».

3. БОРОТЬБА З КОРУПЦІЄЮ

«Я доб’юсь, щоб і президент, і пересічний громадянин були рівними перед законом»(з передвиборчої програми Віктора Януковича)

Олексій Хмара: «Сьогодні президент Янукович сприймається як іменне уособлення політичної корупції».

«Для боротьби з корупцією потрібна політична воля. Чи є вона у президента? Коли він тільки прийшов на посаду, буквально другим його указом був указ про створення Національного антикорупційного комітету. Це мав бути єдиний координуючий орган для боротьби з корупцією. Зараз минуло три роки, і ви можете запитати у людей: чи вони щось чули про Антикорупційний комітет? Ось уже понад півтора року він не збирається. В жовтні 2011 року президент сказав, що нам треба збиратися часто, буквально щомісяця – і після цього зібрання припинилися взагалі. Тобто можна вже сказати: політичної волі нема.

Другий аспект, який багатьох цікавить, – рівність усіх перед законом. Тобто люди сподіваються, що почнеться боротьба з корупцією, крадії і хабарники сядуть. Два роки тому багатьом здавалося, що саме це і відбувається. Були гучні скандали не тільки з екс-посадовцями уряду Тимошенко, а ще й з паном Галицьким, який очолював Держслужбу зайнятості, або в Криму з паном Гриценком, який займався земельними питаннями, з головою Держфінпослуг Волгою...

Таких скандалів було багато, вони стосувалися політиків з різних таборів, і тому можна було говорити: рівність перед законом, може, в Україні й не працює, проте шанси опинитися на лаві підсудних є у кожного, незалежно від політичної приналежності.

Але як тільки примітні політичні опоненти були нейтралізовані – боротьба з корупціонерами припинилася. Принаймні гучних справ, гучних фактів більше немає.

Отож принцип рівності усіх перед законом зараз не проявляється ніяк, хоча кожен з великих посадовців – на жаль, кожен, незалежно від партійної приналежності – дійсно зав’язаний у корупційні схеми. І теоретично кожен може претендувати на візит правоохоронців.

Натомість правоохоронці сьогодні зайняті іншим: державним рейдерством.
І тут ми переходимо якраз до третьої особливості нинішнього режиму, яка активно почала проявлятися. Три роки тому, коли Віктор Федорович прийшов на посаду, ми чули про рейдерство як про бич російської економіки. Для українців це було щось із книжок, з газет, з телеекранів, – у реальному житті такого було дуже мало. Ще два роки тому, коли великі олігархи ділили між собою власність, держава в це ніби не втручалася, а тільки намагалася розрулювати державною рукою ці конфлікти. Але зрештою сьогодні держава стала чи не головним рейдером в Україні. Фіскальні, силові відомства від імені керівництва країни, зокрема й президента, забирають бізнеси у одних, переводять на інших. І сьогодні все більш популярним словом стало слово «Сім’я». Яке зовсім нічого не має спільного з поняттям родини, а радше розуміється як мафія або клан, тобто італійський буквальний переклад.

І, власне, коли ми говоримо про боротьбу з корупцією – то сьогодні ті люди, які були покликані її обмежувати і з нею боротися, саме ці люди найчастіше асоціюються з великою політичною корупцією, з проявами рейдерства. Сьогодні все більше говорять про пряму участь «Сім’ї» і оточення президента в управлінні величезними активами в Україні.

Я мушу визнати: мала побутова корупція в Україні – в лікарні, у школі, на дорогах – яка була, така і є; стабільно негативна ситуація; нічого не помінялося. Я мушу віддати належне: з корупцією адміністративною, з якою стикається бізнес, зараз потроху наводиться лад, посуваємось до кращого: дерегуляція присутня, в онлайн виводять багато послуг, спрощують початок бізнесу.

А от з великою політичною корупцією – з тим, що, наприклад, у Межигір’ї відбувається, або з тими скандалами про розбазарювання бюджетних коштів, про які ми читаємо у журналістських розслідуваннях на Українській правді, – отут велика біда. Тут, на мою думку, стало значно гірше, ніж було. Зараз посадовці по максимуму використовують своє становище, аби швидко збагатитися. Карколомно ростуть відкати і дерибани. Ті, хто має доступ до бюджету, сприймають бюджет відомства чи країни як свій власний. І на жаль, апетити чиновників аж ніяк не обмежують правоохоронні органи. Міліція і прокуратура служать радше «як ланцюгові пси» на службі цих казнокрадів. Тож найгірша, на мою думку, саме політична корупція в Україні. Вона дійшла до тієї межі, коли засмерділося. Гірше вже, мабуть, бути не може.

А якщо узагальнити все сказане – то сьогодні особа, яка наділена найвищою політичною владою в країні, сприймається як найбільший корупціонер. Такий, власне, діагноз триріччя президента України. Три роки тому він починав як борець з великою політичною корупцією, а сьогодні в очах громадськості і міжнародної спільноти виглядає як іменне уособлення політичної корупції в Україні».

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG