Спеціальні потреби

Ольга Онишко: "Маленька людина – це герой сьогоднішнього дня"

  • Голос Америки

Ольга Онишко: "Маленька людина – це герой сьогоднішнього дня"

Цими днями в кінотеатрах США та Канади проходить презентація документального фільму «Три історії Галичини». Режисер стрічки Ольга Онишко відповіла на деякі запитання відвідувачів Facebook сторінки Української служби «Голосу Америки».

Г.А.: Які відгуки отримала ваша стрічка?

О.О.: Досі ті люди, які бачили фільм, сприймали його просто надзвичайно тепло. Вчора була прем’єра стрічки у столичному Вашингтоні та штаті Мериленд. Зали театру «Landmark» були переповненим. Покази відбувались у трьох місцях: власне у Вашингтоні, у місті Балтимор та предемісті Вашингтона – Бетезді.

Під час спілкування із залом після показу стрічки, були дуже гарні відгуки від глядачів. А найбільшою несподіванкою було те, що на перегляді були двоє євреїв, які пережили Голокост. Одна з них – жінка з Борислава – одна з 78 осіб, що пережили Голокост (перед війною у місті проживало 20 тисяч євреїв); та чоловік зі Львова – один з 56 осіб, які пережили Голокост у місті, де перед війною 18% населення складали євреї. Після перегляду, за словами чоловіка, він знову захотів повернутись назад і подивитись на колишню батьківщину. Перед тим думати про це йому не дозволяло почуття жалю.

Так само були лемки, яких по суті після переселення майже не лишилося на території Галичини. Вони дякували, казали, що фільм був про їхніх загиблих родичів, батьків, матерів, дідусів.

Після 5 років роботи над проектом, ці подяки справили надзвичайно велике враження, і були доказом того, що фільм є насправді потрібен.

Г.А.: Над чим Ви працюєте зараз?

О.О.: Є кілька проектів. Кілька документальних і є написаний сценарій до художнього фільму. Якщо говорити про документальний фільм, то йдеться про проблему включення дітей з розумовими вадами до загальноосвітньої школи та дорослих з розумовими вадами – до активного життя та праці.

Г.А.: Дайте поради молодим режисерами щодо залучення коштів для зйомок?

О.О.: Це є дуже важко, але не здавайтеся, бо якщо це вдалося нам, то і ви зможете. Нас підтримували наші друзі, родичі, знайомі. Документальне кіно не окуповується і єдине, що може спрацювати – це близькість вашої теми людям. Так, музику до фільму написали безкоштовно українець Юрко Дуда та ліванець Серж Гало. Це був їхній вклад.

Переклади та транскрипцію робили приблизно 25 людей з різних куточків світу. Це нудна і довга робота і вони робили її безкоштовно. Без них, ми би не зробили фільм.

Пізніше, на етапі зведення кольору та музики, ми звернулися до однієї з найкращих продакшн-компаній у Вашингтоні. Вони не є близькими ні до українців, ні до євреїв. Переглянувши фільм, вони надали свої послуги безкоштовно – а це коштувало б більше 40 тисяч доларів.

Фундація Україна-США придбала нам комп’ютер з програмою для монтування. Мерія міста Львів надала машину для зйомок. Деякі друзі у Вашингтоні влаштовували вечірки на яких збирали гроші. Отак – із світу по нитці, вийшла наша сорочка. Отже головне – ідея, і якщо в неї вірити, то за тобою підуть.

Г.А.: Де в США можна отримати освіту в галузі режисури?

О.О.: Для мене найкраща школа – це Американський університету Вашингтоні, бо це моя американська Альма Матер. Водночас зверніть увагу на Школу кінематографії у Празі. Це мабуть найдоступніше. У США це – кіношколи у Південній Каліфорнії – одна в Лос-Анджелесі, інша – у Сан-Франциско. І звісно ж нью-йоркська кіношкола.

Я би також не відкидала технічне навчання в Українських ВНЗ, наприклад, Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого – чудесна школа для технічної підготовки.

Г.А.: Чи відрізняється режисерська освіта в Україні та США?

О.О.: Я ніколи не вчилася на режисурі в Україні, а закінчила трирічну програму в галузі кінематографії у США, але думаю, що в Україні вчать техніці зйомки фільму краще, ніж будь-де. Світло, побудова кадру – це справжня школа. Тут можна згадати Довженка, Вертова і Ейзенштейна, які започаткували кінематографічну традицію, що до сих пір живе в Україні і є підручником для США.

З іншого боку, набагато сильніше в США є вміння викласти історію (story telling) в стрічці. Я думаю, що до якоїсь міри, наш успіх протягом цих кількох днів, завдячує тому, що ми намагалися поєднати ці дві школи. Нашим оператором був Петро Дідула, який є прямим втіленням доброї традиції української фотографії. Нам всі говорять, що «картинка дуже гарно виглядає».

Г.А.: Якими є останні тенденції у документальному кіно в США та світі?

О.О.: Є дві речі. Перша – фокус на людину, а не на ідею. Проблема показується через людину, через неї проводиться ідея автора. Це загальносвітова тенденція – концентруватись на людині та її переживаннях. Маленька людина – це герой сьогоднішнього дня. Отже ми вертаємося до основи кіно і Чарлі Чапліна.

Друга тенденція – як в документалістиці так і в Голлівуді – відповідальність за зміни. Фільм оцінюється в міру того, як він може принести зміну. Це пов’язано із емоціями на хвилі яких прийшов до влади Обама.

Кожен документаліст нині вважає за потрібне зробити не лише фільм, але і зміну. Тому – вертаючи до нашого фільму – готовність людей щось пробачити і змінити свою думку після 60 років, може вказувати, що ми на правильному шляху.

Інше за темою

XS
SM
MD
LG