Олександр Солдатов займається релігійною темою упродовж кількох десятків років. Він вважає, що православна церква в Росії є однією з ключових ланок у ланцюзі державної пропаганди та має єдиний центр. В Україні ситуація зовсім протилежна. Чому це так - Олександр Солдатов розповів в екслюзивному інтерв'ю «Голосу Америки».

«Голос Америки»: Олександре, що стало причиною створення порталу, публікації якого пов’язані з такою специфічною темою – релігією?

Олександр Солдатов: Сайт Портал-Кредо.ру існує з 2002 року. Він створений групою незалежних журналістів на чолі зі мною. Я займався церковною журналістикою ще з 80-х років. Першим місцем моєї роботи, як світського журналіста, була газета «Московські новини». Потім якийсь час я працював на «Радіо Свобода». Я закінчив таку екзотичну, можна сказати, групу церковної журналістики МДУ ім. Ломоносова на факультеті журналістики. Така група існувала в 90-і роки. Паралельно я отримував духовну освіту в семінарії Преподобного Іова Почаївського Російської православної церкви закордоном, до якої належу з 1991 року.

Цей досвід, моя професійна освіта викликали бажання створити якийсь новий жанр – говорити про всі релігії, говорити про проблеми релігійно-суспільного життя зі світської точки зору. Ось це була моя ідея фікс.

Зазвичай, ми мали два види журналістики, пов’язані з релігією в Росії: або конфесійна – видання, канали, сайти релігійних організацій, або дуже маргінальна тема, яка знаходиться десь на узбіччі інтересів великих світських ЗМІ і, як правило, висвітлюється в них досить поверхово, дилетантськи, непрофесійно. Я хотів високі стандарти професійної світської журналістики застосувати до цієї специфічної сфери релігійного життя. Крім цього я бачив місію нашого порталу в тому, щоб зруйнувати монополію Московського патріархату на інформацію про церковне життя, на інтерпретацію якихось процесів церковного життя, що відбуваються в Росії і взагалі на пострадянському просторі та, по змозі, захищати релігійні організації від дискримінації, гонінь. На жаль, в Росії, в деяких інших країнах пострадянського простору, незважаючи на релігійне відродження, досі живі чимало комплексів атеїстичної держави. Ті ж інструменти, та ж риторика, ті ж штампи, які застосовувалися в радянські часи проти всіх віруючих, зараз застосовуються проти інших – так званих сектантів, розкольників, проти нових релігійних рухів. Моїм завдання було боротися з цими пережитками атеїзму, які тепер є одним з інструментів пропаганди офіційної державної релігійності.

Г.А.: Чому Ви переїхали до України?

О.С.: Наш портал існує 14 років і він завжди відчував певні проблеми: ми піддавалися різним атакам хакерів, погрозам тощо. У 2013 році проти нас почали судовий процес: один із наших відеоматеріалів було визнано судом у Володимирі екстремістським. Це призвело до великих складнощів у нашій роботі в Росії. З Україною я пов’язаний ще з часів Помаранчевої революції 2004 року. Я гаряче підтримав ті події, брав у них участь. Після чого дуже захопився українською культурою, українською духовною традицією, жив певний час у Києві, вивчив українську мову. Тому цілком природно для мене було в умовах гонінь, коли практично неможливо було працювати в Москві, переїхати до Києва. Тепер я бачу своїм завданням створити головну редакцію нашого порталу в Києві, поки немає відповідних умов у Москві, але продовжувати працювати на російську аудиторію, підтримувати ті релігійні організації, які в Росії піддаються дискримінації. Тобто, продовжувати виконувати нашу місію у вільніших умовах і поряд з цією зоною бойових дій.

Г.А.: Вважаючи, що Ви займаєтеся релігійною журналістикою понад 30 років, наскільки змінилася Церква?

О.С.: Під Церквою в Росії можна мати на увазі різні організації. Напевно, в першу чергу ми говоримо про Російську православну церкву Московського патріархату (РПЦ МП) – державну церкву, яка і в 1980 році, і зараз служить усіма своїми силами, можливостями державній владі. РПЦ я називаю церквою Московського патріархату, оскільки, по-перше, не вважаю її законною спадкоємицею історичної Російської Церкви – її справжні правонаступниці Російська православна церква за кордоном і катакомбники – а, по-друге, щоб підкреслити її московську, а не російську ідентичність, бо справжня Русь – це не Москва, а Україна. В основі цієї релігійної організації, яка, зрозуміло, що контролює абсолютну більшість храмів у Росії, велика частина росіян декларує свою приналежність до неї, в основі ідеології цієї організації лежить так зване сергіанство – доктрина, сформульована в кінці 1920-х років митрополитом Сергієм Страгородським – першим радянським патріархом, як його називають. Ця доктрина полягає в тому, що за будь-якої влади, відверто богоборчої, відверто антихристиянської, Церква повинна підкреслювати свою лояльність цій владі. Вона – Церква – може вижити тільки в тому випадку, якщо є державним інститутом. У катакомбах, поза державною системою, з точки зору сергіанства, Церква приречена на вимирання, на зникнення. Тому Сергій доклав максимум зусиль для того, щоб у таких складних протиприродних для християн умовах, які склалися після більшовицького перевороту, в перші роки радянської влади, особливо в кінці 30-х років, щоб в цих умовах довести потрібність, корисність Церкви новому режиму. Зрештою, зусилля увінчалися успіхом.

У 1943 році був укладений конкордат між Сталіним і митрополитом Сергієм. На основі цього конкордату була створена сучасна структура Московського патріархату. Тому, за самим фактом свого народження, за умовами свого походження, ця релігійна організація націлена на те, щоб бути департаментом державної системи, щоб обслуговувати владу. Чим вона займалася і в радянські часи, займається і зараз. Був дуже короткий відрізок часу, напевно, з 1990 по 1992 рік, коли виникла якась загроза цілісності Московського патріархату: чи збережеться ця організація в нових геополітичних умовах. Але, все-таки, в кінці кінців, після деяких коливань, нова російська влада зробила ставку на цю конфесію, побачила в ній важливе джерело своєї власної легітимності. А вже під час правління Путіна, зрозуміло, що Московський патріархат став особливо затребуваним і є одним із ключових ланок у ланцюзі державної пропаганди, в ланцюзі державної міфології, обґрунтуванням права Путіна і права його команди на владу.

У порівнянні з 1980-м роком, звичайно, роль Московського патріархату зросла. Тепер його ієрархи, особливо патріарх, є частиною вищої номенклатури держави. Патріарх посідає восьме місце в офіційному протоколі Російської Федерації. Він знаходиться вище багатьох міністрів, користується послугами Федеральної служби охорони, бере участь у найважливіших державних заходах, благословляє президента при вступі його на посаду. Масу таких символічних робить речей, які говорять про те, що ця Церква – Московський патріархат, сергіанська організація, створена за радянської влади – є одним з джерел взагалі нинішнього державного ладу, одним з джерел влади Путіна і взагалі нинішньої політичної системи в Росії.

Що стосується інших Церков, то в деяких становище навіть погіршилося у порівнянні з 1980-м роком. Я думаю, що деякі протестантські громади, які займалися активною місіонерською роботою в брежнєвський період, зараз зайняли таку вичікувальну позицію, вважаючи, що провокувати владу надмірною активністю було б неправильно; що треба перечекати період гонінь, зосередитися на якійсь внутрішній духовній роботі, щоб потім, коли цей період закінчиться, знову вийти зі своєю місіонерською проповіддю на широкі простори Росії.

Крім того, є певне пастирське вигоряння, втома від релігійного відродження 90-х років. Це явище характерне для багатьох священиків офіційної Церкви Московського патріархату. Але ще у великій мірі для протестантів. Тому, з одного боку, ми бачимо тісніше зрощення офіційної Церкви з державою, а з іншого боку ми бачимо деяку втому від місіонерського вибуху 90-х, коли і багато православних активістів, і тим більше протестантських, немов би відпочивають від цього сплеску в очікуванні якихось нових можливостей, яких поки що політична ситуація їм не надає.

Г.А.: Дуже часто можна почути, що РПЦ є ледь не розвідувальною сіткою ФСБ як всередині країни, так і за її межами. Наскільки сильні зв’язки між Російською православною церквою і російськими спецслужбами?

О.С.: Що стосується співпраці ієрархів Московського патріархату з органами державної безпеки – то це класична тема будь-яких досліджень з новітньої церковної історії. Дійсно, загальновідомий факт, що за радянської влади вище духовенство Московського патріархату перебувало на службі у КДБ як штатні агенти. Зазвичай, ця агентура формувалися двома шляхами. Були люди безпосередньо спрямовані в Московський патріархат з КДБ. У деяких школах КДБ діяли навіть певні підрозділи, які готували фахівців з роботи з релігійними організаціями. Ці фахівці потім іноді брали священицький сан, ставали архієреями, грали роль до кінця. Більш поширеним шляхом є вербування студентів семінарій, молодих священиків. Так, наприклад, був завербований майбутній патріарх Алексій II, про що було дуже багато публікацій в естонській пресі. Особливо в 90-і роки, коли були розсекречені архіви КДБ Естонської РСР. Він був молодим священиком, служив в сільській парафії. Однак звернув на себе увагу місцевих чекістів. Алексій II подавав певні надії, знав німецьку мову (він етнічний німець). Тому його вирішили використовувати для зовнішньої діяльності Церкви, для того, щоб він виїжджав за кордон і говорив про те, наскільки вільно живе Церква в Радянському Союзі. І таким чином, як йдеться в цих звітах КДБ в Естонській РСР, Олексій Рідіґер був завербований на своїх патріотичних переконаннях. Це напевно найбільш поширений шлях для більшості духовенства. Неможливо було зробити кар’єру в Радянському Союзі, стати єпископом, не будучи інформатором КДБ, не маючи якогось агентурного прізвиська. Але це був вертикальний зв’язок. Ця церковна агентура перебувала підлеглою командуванню КДБ.

Після падіння радянської влади тип відносин між церковною агентурою і КДБ змінився. Якщо раніше це було суто таке вертикальне підпорядкування, то тепер виникло набагато більше горизонтальних зв’язків. Вищі ієрархи, архієреї, члени Священного Синоду просто мають якісь спільні бізнес-інтереси з генералами КДБ, чи якісь загальні неформальні інтереси, дружбу, захоплення. Деякі співробітники КДБ, ФСБ нинішнього, просто духовно опікуються в храмах і монастирях Московського патріархату. Потім вони разом проводять дозвілля з ієрархами, і з якимись намісниками, архімандритами цих монастирів. Тут класичний приклад – це лубянський архімандрит Тихон (Шевкунов) – намісник Стрітенського монастиря в центрі Москви на Лубянці, який нещодавно став єпископом. Ця людина до початку 2000-х мала репутацію духівника президента Путіна. У свою чергу, його з Путіним познайомили якраз представники ФСБ, які стали відвідувати з якогось моменту, ще в 90-і роки, Стрітенський монастир, розташований поруч зі штаб-квартирою ФСБ. Монастир оголосив, що ось ця будівля є частиною пастирської території, входить в зону пастирської відповідальності цього монастиря. Тому він просто зобов’язаний в силу свого місцезнаходження дбати про співробітників цієї установи. Таким чином, прямих агентів, які ось так би служили в якості рядових, як це було в радянські часи, зараз досить мало в Церкві, хоча, безумовно є і такі. Зараз має місце більш системне, глибоке зрощення, інтеграція вищої ієрархії і командування ФСБ на різних рівнях. Це просто частина інтеграції політичної системи і Московського патріархату в цілому.

Вона також інтегрована з військовими, чиновниками якихось адміністрацій, регіонів. Просто ФСБ стала інститутом, що грає набагато важливішу, ключову роль у всій системі влади в Росії, ніж це було в радянські часи. Зараз чи не половина губернаторів, мерів, глав адміністрацій є колишніми або діючими офіцерами ФСБ. Штат цієї організації сильно розрісся. Тому кожен більш-менш активний підприємець, громадський діяч, релігійний, дуже швидко в роботі стикається з цією організацією. І, звичайно, виникає необхідність завести з нею партнерські відносини. Зрештою ці партнерські відносини стають все більш тісними, аж до повного злиття. В основі цього процесу лежить навіть певна ідеологія, що ФСБ це саме такий передовий загін, це благородний лицарський орден, який впорядковує життя Росії, який найчіткіше усвідомлює наші національні інтереси. Тому, якщо в радянські часи було ганебно бути агентом КДБ і мати якусь кличку, то зараз це навпаки. Багато церковних ієрархів нагороджуються відзнаками ФСБ і, в свою чергу, нагороджують церковними орденами генералів ФСБ. Зараз в офіційній пропаганді і громадській думці не вважається непристойною така співпраця. Зараз сформувався образ такий романтичний, піднесений, образ чекіста як рятівника вітчизни, як остання надія, опора. Зрештою, люди прекрасно усвідомлюють, що президент Путін – чекіст. І за це його ще більше поважають. Це аж ніяк не є приводом для якихось глузувань над ним або якогось сумніву в його порядності.

Г.А.: Чи відрізняється російське православ’я від українського?

О.С.: Дійсно, сучасне московське православ’я дуже відрізняється від українського. Хоча більша частина Української православної церкви як і раніше знаходиться в юрисдикції Московського патріархату. Це пов’язано з глибинними історичними причинами і взагалі з корінною відмінністю української культури і українського типу духовності від російської. Головним чином це пояснюється подіями останніх 25 років, тим, що політична доля України та Російської Федерації склалася по-різному. Україна, зі всіма застереженнями, з усіма труднощами повертається в лоно західноєвропейського культурного і духовного простору. А Росія, чим далі, тим більше протиставляє себе цьому простору, намагаючись запропонувати світові якісь альтернативні проекти глобального розвитку, альтернативні духовні проекти. «Свята Русь, як останній оплот боротьби проти антихристового Заходу» – це, наприклад, ключова пропагандистська ідея російського, московського православ’я зараз. В Україні на початку 90-х років склалася така політична ситуація, що дуже важливо було колишньому комуністичному керівництву, що прийшло до влади і проголосило незалежність України, реалізувати ідею «в незалежній державі – незалежна Церква». З нею багато разів виступав президент Кравчук, якого активно підтримав його близький друг патріарх Філарет – тоді ще митрополит – Філарет (Денисенко). Кравчук і еліта, яка прийшла до влади в Україні на початку 90-х років, дійсно усвідомлювали, що справжньої незалежності не буде, якщо держава не візьме під свій контроль Церкву. Церква в Україні, ще в радянські часи, становила майже половину всього приходу Московського патріархату. В Україні церковне життя було набагато активнішим, ніж в Росії, через те, що у 30-ті - 40-ві роки були приєднані західні території – Галичина, Буковина, де більшість храмів ніколи не закривалася, де релігійне життя вирувало і практично не обмежувалося радянською владою. Тому для України релігійний фактор дуже важливий, і формування незалежності неможливо уявити без того, щоб ключова Церква, головна Церква країни, не підтримувала цю незалежність, щоб вона перестала бути провідником імперської ідеології, щоб вона перестала вселяти думку українцям, що відрив від Росії – це якесь тимчасове історичне непорозуміння, яке має так чи інакше вирішитися, що Церква є оплотом тієї єдності, яка була притаманна нашим народам і має реалізуватися в формах єдиної державності. Тому президент Кравчук доклав багато зусиль, щоб допомогти Українській Церкві відірватися від Москви. Але з різних причин – через суперечки навколо особистості самого митрополита Філарета, через так званий уніатський (греко-католицький) фактор – більшість православних парафій в Україні не відокремилися від Московської патріархії, не пішли в так званий розкол, і зараз є дійсно найчисленнішою релігійною організацією. З одного боку, ось цей поділ Українських Церков є результатом проголошення Україною незалежності та повернення її в лоно західної культури, з іншого боку прихильність більшості православних українців Церкві Московського патріархату, кидає дуже серйозний виклик цій незалежності, для української державності. Позитивна відмінність полягає в тому, що за більш ліберальних умов розвитку української державності, православні змогли організувати кілька альтернативних духовних центрів, які мають фактично однакову вагу.

Перш за все це Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ МП)), Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ (КП)). Також в деяких регіонах є і Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). У Росії, на жаль, не було такого моменту, коли ось ця так звана симфонія – союз церковної влади і державної – ослабла б до такої міри, щоб церковні діячі могли самі сформувати органи церковного правління. Безумовно, всередині Російської православної церкви Московського патріархату є багато груп несумісних одна з одною, які в умовах свободи обов’язково розділилися б, створили б теж центри незалежної церковної влади, як це сталося в Україні. Але жорсткий контроль, симфонія, не дозволяють їм діяти самостійно. Я думаю, що в Росії тільки державна влада, тільки Кремль є так званою «скрєпою», яка забезпечує юрисдикційну єдність Московського патріархату. В Україні ситуація була іншою, і тому Церква мала можливість вільніше розвиватися, і ось ці різноспрямовані тенденції, які існували всередині Церкви, нарешті втілилися в незалежні одна від одної юрисдикції. УПЦ (МП) дійсно великий виклик для сучасної України, оскільки сама її вірність Москві є певним таким нагадуванням для українців, що державність їх не зовсім справжня, що вона – умовне, тимчасове явище.

Патріарх Кирило любить підкреслювати, що при поділі Радянського Союзу на нові держави тільки Церква змогла зберегти ту єдність, яка внутрішньо притаманна більшості наших людей.

Г.А.: За 25 років незалежності, в Україні неодноразово лунали заклики заборонити УПЦ (МП) за її антидержавну діяльність, яка в багатьох випадках носить відкритий характер. Після Революції Гідності подібні фрази стали лунати дедалі частіше.

О.С.: Проблему можна вирішити двома способами. По-перше, в тих випадках, коли ієрархи Української православної церкви Московського патріархату відкрито благословляють зброю, терористичні групи на сході України – ці дії повинні розглядатися відповідно до діючого законодавства, у тому числі міжнародного. Я думаю, що якби в Росії Московський патріархат благословляв чеченських бойовиків, чи хоча б окремі єпископи на Кавказі це робили – то така організація була б визнана політичною, а не релігійною, і її діяльність була б заборонена. Зрозуміло, що в Україні до всього Московському патріархату неможливо застосувати подібні методи. Тому держава, президент повинні приділити особливу увагу тим єпископам і тим суспільно-церковним організаціям в УПЦ (МП), які прагнуть до так званої канонічної автокефалії. Таких досить багато особливо на заході України, на Волині, де вже майже цілком припинене поминання патріарха Кирила у храмах. Я думаю, що ось це питання – поминання патріарха Кирила – повинно розглядатися радше в політичній площині та не вважатися питанням релігійним, оскільки патріарх Кирило фігура, насамперед, політична.

Г.А.: Нещодавно патріарх Української греко-католицької церкви Святослав заявив, що УГКЦ розглядає перехід на західний календар. Що означають його слова для України?

О.С.: Я знаю, що більшість парафій УГКЦ на Заході, принаймні в Західній Європі, давно дотримуються Григоріанського календаря, тобто святкують основні християнські свята разом з католиками латинського обряду за так званим «новим стилем». В Україні ж це питання знаходиться в контексті взаємин Греко-католицької церкви з Православними церквами. Оскільки Греко-католицька церква, висловлюючись сучасною мовою – це місіонерський проект, повернення православних до лона Римської Церкви – західного культурного простору. Це повернення проходитиме з точки зору греко-католиків успішніше, якщо УГКЦ буде максимально адаптована до православних традицій, звичаїв. Тому її перехід на новий стиль можливий тільки в тому випадку, якщо православні перейдуть на новий стиль. Багато хто з них про це говорять, у тому числі і в Московському патріархаті. На останнє Різдво, зазвичай навколо Різдва ці суперечки посилюються, деякі єпископи УПЦ (МП) та церковні активісти виступили з ініціативою все-таки подумати про перехід на новий стиль, посилаючись на те, що більшість офіційних православних Церков, 12 з 16, дотримуються нового стилю. Оскільки все-таки Україна рухається від Москви у бік Константинополя, а Константинополь служить за новим стилем, то справедливо подумати, щоб в майбутньому теж перейти на цей стиль. Цікаво, що в цьому році і президент Порошенко, і глава РНБО Турчинов висловилися за перехід на новий стиль. Я не думаю, що це питання найближчого року, але у всякому разі Українська Церква перейде на новий стиль раніше, ніж московська, і греко-католики перейдуть разом з православними. Не думаю, що в Україні вони окремо будуть це питання вирішувати.

Г.А.: Ви думаєте, що перехід на західний календар може стати наріжним каменем створення єдиної помісної православної церкви в Україні?

О.С.: Я думаю, що наріжним каменем – навряд чи, але одним з важливих чинників зближення Української Церкви з рештою світового православ’я – він стати може. Головний ключовий фактор – це перехід з московської юрисдикції до константинопольської. Справа в тому, що передача Київської митрополії Москві в 17 столітті була неканонічною і це визнав Константинопольський патріархат в 1924 році, коли надавав автокефалію Польській православній церкві. Спираючись на цей документ Константинопольського патріархату, можна проголосити повернення Української Церкви в лоно Константинопольської повністю на канонічних підставах, до чого закликає митрополит Олександр (Драбинко) та деякі інші діячі. Поки цей процес гальмується тим, що УПЦ очолили промосковські ієрархи, такі як митрополит Онуфрій, які використовують старий стиль, як спосіб прив’язати Українську Церкву до Москви. Поки вона прив’язана до старого стилю, решта українських церков не зважаться перейти на новий стиль, оскільки вони бачать свою місію в тому, щоб поступово якомога більшу кількість православних витягнути з обіймів Москви.

Г.А.: Дякую.