Спеціальні потреби

Дейна Періно: «Жінки у моїй родині завжди будували життя своїми руками»

  • Голос Америки

Дейна Періно

Дейна Періно стала прес-секретарем Білого дому, коли їй не було ще й 35-ти років. Їй довелось працювати у два останні роки президентства Джорджа Буша-молодшого. Періно стала зразковим прикладом кар’єрного успіху жінки у сучасному американському суспільстві. Про те як вдається поєднувати професійні амбіції із сімейними обов’язками Дейна Періно розповіла в інтерв’ю «Голосу Америки».

ГА.: Дейно, Ви були першою жінкою, яка отримала пост прес-секретаря у республіканській адміністрації Білого дому. Коли це сталося, чи було у Вас відчуття, що Ви пробили ту скляну стелю, що не дозволяє жінкам просуватися службовою драбиною та досягати успіх у вищих ешелонах влади?

Д.П.: Насправді ні. По-перше, ця скляна стеля в якісь мірі ще досі існує. У якихось сферах вона вже почала давати тріщину, в інших – її вже дійсно розбили. Діді Майєрс була першою жінкою, яка стала прес-секретарем Білого дому. Вона працювала з Біллом Клінтоном, була його першим прес-секретарем. Тому багато у чому, оскільки вона була першопрохідцем, мені було простіше просуватися цим шляхом. Звичайно були випадки, коли і я була першопрохідцем. Річ у тому, що різниця у часі нашої роботи становила 15 років. Думаю, що до того моменту, коли третя жінка займе цю посаду, це не буде викликати приголомшення. І це чудово – для нашої країни – це добрий знак.

Г.А.: Ваша мамам пригадує, як вперше,приїхавши у Вашингтон у 6-річному віці та відвідавши Білий дім, Ви сказали: «Коли я виросту, буду працювати у Білому домі». Ваша мрія здійснилась. Сьогодні, коли Ви знаєте, що це таке, Ви б повернулись знову у Білий дім?

Д.П.: Які гарні запитання. Для мене це дуже зворушливо, що моя мама це запам’ятала. Вона навіть знайшла фотографію... Почну з того, що мої батьки завжди вивішували прапор США на веранді нашого будинку. Я, уявіть собі, навіть пам’ятаю ті часи, коли молоко приносили нам прямо під двері. У нас був такий спеціальний возик, у якому нам залишали молоко.

Університетська товаришка моєї мами тоді вже працювала в адміністрації президента Джиммі Картера. Моєму батькові тоді потрібно було поїхати у Вашингтон, а то були старі добрі часи, коли у відрядження людям дозволяли брати із собою родини. Одним словом, ми приїхали всі разом. Був День незалежності і подруга моєї мами організувала для нас екскурсію у Білий дім. Мені тоді дуже запам’ятався червоний телефонний апарат та ще кілька речей. Звичайно, коли тобі шість років, важко уявити, що на тебе чекає у житті.

Коли я виросла і почала робити кар’єру, я навіть не думала і не планувала, що буду працювати в Білому домі. Мені пощастило: я пропрацювала журналісткою, потім працювала у Конгресі – прес-секретарем конгресмена від Колорадо – мого рідного штату...

Коли мене питають, чи повернулась я б у Білий дім, я завжди кажу, що із самого початку я прийняла пропозицію зайняти пост прес-секретаря не тому, що мені хотілось отримати цю позицію виключно з професійних міркувань, а тому, що вона надійшла від президента Буша. Він був лідером, в якого я вірила, він надихнув мене на служіння моїй країні.

Коли я була заступником прес-секретаря, мене цілком влаштовувала моя робота. Світла софітів мені зовсім не хотілося. Втім так вже сталося, що у Тоні Сноу – мого попередника – виявили рак, і він вирішив залишити пост. Цікаво, але саме у той час я думала про те, щоб піти з Білого дому. На той момент я вже пропрацювала там шість років і не була впевнена, що протягну ще 2, тому працювати доводилось тяжко. Однак, в саме той день, коли я вже збиралась подавати заяву про звільнення. Мене запросили стати прес-секретарем. І я погодилась. Але знову ж таки – не тому, що хотіла стати публічною людиною. Я це зробила тому, що про це мене попросив мій президент.

Вже пізніше, я ближче познайомилась з батьком президента Буша – Джорджем Бушем-старшим. Ми його називали «сорок перший», тому що він був 41-им президентом США. Відповідно, Буша-молодшого ми називали «сорок третій».

Під час нашого візиту до Китаю – ми поїхали туди на Олімпійські ігри – «сорок перший» розповів мені історію про те, що з ним сталося, коли він був послом у Китаї. Йому і Барбарі в Китаї дуже сподобалось. Вони навіть пересувались всюди на велосипедах – без охорони, щоб бути ближче до людей та мати змогу з ними поспілкуватись. І щойно Буш подумав: «Ось тільки зараз я по-справжньому почав розуміти країну, розуміти людей», до цього надійшло повідомлення з Білого дому – радних з військових питань просто наздогнав його на велосипеді: «Сер, Вам повідомлення від президента». Буш тоді подумав, що сталося щось погане, а виявилось, що Джеральд Форд попросив його повернутись та стати директором ЦРУ. Буш старший сказав, що в його плани це зовсім не входило – якийсь директор ЦРУ, але не міг же він відмовити своєму президентові.

Він мені тоді сказав: «Якщо твій президент тебе про щось просить – ти погоджуєшся без будь-яких запитань і робиш цю роботу так сумлінно і добре, наскільки це можливо».

Я працювала з Бушем-молодшим майже вісім років – останні два роки на посаді прес-секретаря. Чесно кажучи, припустити, що я це зроблю знову і коли-небудь знову повернусь у Білий дім, я не можу.

Г.А.:
Чи можете Ви сказати, що заплатили високу ціну за те, що займали таку високу посаду?

Д.П.:
Ні, я думаю, що тільки виграла. У всіх відношеннях. По-перше, будь-який чиновник, який працює на такій позиції, отримує непогані гроші. Втім, за це доводиться платити напруженим графіком. Мій будильник кожного ранку дзвонив у четвертій годині. Спати ми йшли о 9:30 вечора. Як правило, ще кожної ночі десь о першій годині я прокидалась у холодному поті, думаючи про те, як багато всього мені потрібно встигнути зробити. Я думала: «Треба було сказати так-то». « Я забула сказати щось президентові». Це був стан постійної тривоги.

Беручи до уваги, що я була прес-секретарем після терактів у США 11 вересня 2001-го року, я просто здригалася від телефонних дзвінків, думаючи, що це може бути ще якесь тривожне повідомлення.

З часом я зрозуміла, що найкраща зброя, яка є в нашій країні – це наш американський ідеалізм. Свобода. Ми це сприймаємо як належне, але якщо замислитись – якщо ви – жінка в Америці – не можна уявити собі кращого місця, щоб почати нове життя. У нас є всі можливості. Звичайно, у житті трапляється все що завгодно, але коли тобі випадає нагода подорожувати і побачити, через що проходять жінки в інших країнах (я провела 6 тижнів в Африці і не з розмов знаю, як там живуть жінки) – той факт, що мені доводилось вставати у четвертій ранку і що головним болем було те, що надрукував «Нью-Йорк Таймз» на головній сторінці... Ну то й що? Це ніяк не можна порівняти з тим, з чим кожного дня доводиться стикатися більшості жінок у світі.

Г.А.: Говорячи про нелегкий режим роботи, Ви згадали, що Ваш чоловік дуже допомагав Вам впоратись з тиском графіку. Що зараз відбувається у Вашій родині, Він досі допомагає з усім?

Д.П.: Мій чоловік, звичайно, став вимушеним учасником всіх моїх кар’єрних пересувань. Ми познайомились у літаку, він британець, деякий час я жила з ним у Великобританії. Він, як і я, великий прихильник президента Буша. Я пам’ятаю, вранці, читаючи газети. Він страшно обурювався тим, що про Джорджа Буша там говорили. Висловлював мені свої незадоволення, а я з кухні кричала: «Ні, ну цього ми не заслуговуємо».

Стосовно графіка, коли ви служите своїй країні, ваша родина, чоловік, діти ( в мене щоправда нема дітей) служать разом з вами. Наприклад, я за весь час своєї роботи на посаді прес-секретаря жодного разу не була у продуктовому магазині. Пітер якось поїхав у відрядження на два тижні. По закінченню його поїздки у моєму холодильнику залишились лише сушені манго та червоне вино. І цим я повечеряла перед його поверненням.

Зараз у моєму житті набагато менше стресу, втім графік мало змінився. Не те, що я цим пишаюсь, але у продовольчій крамниці я не була вже багато років.

Мій чоловік працює вдома і домашнє господарство переважно на його плечах. Але для нашої родини – це нормально. Ми багато чого робимо один для одного.

Г.А.: Ваш чоловік навіть якось зізнався, що і прання на ньому…

Д.П.: Він зізнався, а потім пожалкував. Відразу стільки запитань... Хоча мені здається, що в основному ми просто віддаємо речі в хімчистку.

Г.А: Дейно, а у Вас є таке відчуття, що завдяки Вашому прикладу у інших жінок з’явилось більше можливостей стати успішними на професійній ниві, у сфері публічної політики?

Д.П.: І так, і ні. Це, звичайно, не тільки моя заслуга. Багато хто робив це і до мене. Сьогодні, коли я думаю про свою бабусю, яка під час Другої світової війни працювала на технічному обслуговуванні літаків та танків, я розумію, що вона була прикладом служіння країні. Моя друга бабуся виростила дев’ять дітей, працюючи на фермі, поки її чоловік заробляв гроші на шахті. Загалом, жінки у моїй родині завжди працювали та будували життя власними руками.

Стосовно сьогоднішнього дня...Я знаю, що молоді жінки в Америці відчувають величезну відповідальність та соціальний тиск. Вони намагаються робити кар’єру в умовах високої конкуренції. Вони досягають успіхів...Втім, їм постійно здається, що вони б могли досягти більшого. Це такий жіноча ідеалістичність.

У мене на цю тему є гарна історія. Тобі завжди здається, що ти недостатньо гарна дружина, недостатньо гарна мама, друг, колега, начальник. Перелік можна продовжувати. Жінки з найрізноманітніших сфер життя переймаються саме цим.

І от Тоні Сноу – мій попередник на посту прес-секретаря президента – у свій останній день у Білому домі прийшов до мене в кабінет і спитав: «Ну як ти себе почуваєш?» Я відповіла: «Не дуже, тому що не знаю, як зможу Вас замінити». Тоді він поклав мені руки на плечі і сказав: «Ти набагато краща і талановитіша, ніж сама про себе думаєш. Все у тебе вийде».

Через два тижні, наводячи порядок на своєму столі, я спіймала себе на думці, що зрозуміла, про що він говорив – мені не треба було намагатись бути схожою на нього, мені просто потрібно було бути собою. І це було для мене моментом прозріння. Тепер мені хочеться поділитися цим знанням з іншими жінками.

Я створила організацію під назвою «Хвилинка на поради». Це – як сеанс бліц-знайомств, тільки жінки знайомляться не з потенційними кавалерами, а з іншими жінками, відомими та успішними на професійній ниві. На мою думку, ця програма має великий успіх, і мені приносить велике моральне задоволення той факт, що я можу поділитися з жінками своєю порадою.

Г.А.: Є у Вашій програмі щось подібне до Глобального союзу сестер?

Д.П.: Так, трохи є. Зараз навіть на міжнародному рівні є такі програми. Відомо – якщо навчити жінку читати, вся родина навчиться читати. Якщо ви навчите її якимось базовим медичним прийомам, вся родина, і навіть громада (скажімо, селище) отримають від цього користь. Залишивши Білий дім, я поїхала на шість тижнів в Африку волонтером за програмою АнтиСНІД, який допоміг заснувати президент Буш. Там я чітко усвідомила, що саме жінки мобілізувались у боротьбі з хворобами та проблемами, у той час, як чоловіки перебували у постійному пошуку роботи, який часто закінчувався за чаркою спиртного.

У мене є відчуття, що як жінки – поза політичними рамками – ми краще розуміємо одна одну. Так, наприклад, якщо я Вам скажу, що на жінці лежить тягар відповідальності досягти успіху, я бачу, що ви мене розумієте дуже добре.

Г.А.:
Якщо б Вас попросили дати рецепт того, як жінці стати успішною у кар’єрі та саморозвитку, що б Ви порадили?

Д.П.: Лише один?!!

Г.А.:
Гаразд, давайте три!

Д.П.:
Перша порада – вимкнути телевізор і почати читати. Телевізійні програми, які сьогодні дуже популярні в Америці, ніяк не зроблять Вас багатшими. Звичайно, на півгодини можна відволіктись – але не більше. Для того, щоб досягти успіху, треба читати – читати різні речі – белетристику, документальну прозу, періодичні видання. Важливо також читати авторів, з якими Ви не погоджуєтесь. Це дуже допомагає розвитку особистості.

Друга порада – жінки повинні дбати про своє здоров’я. Здоров’я – це все. Здорова жінка – це здорова родина. Я завжди раджу жінкам знайти фізичні вправи собі до вподоби і неухильно дотримуватись режиму. Чим раніше почнеш, тим краще – з віком важче стає увійти у «форму».

Третє – якщо б я мала дати лише одну пораду, я б вибрала цю. Якщо Ви хочете досягти успіху – будьте собою і будьте чесними із собою. Я, наприклад, коли зрозуміла, що мої політичні вподобання – консервативні, відчула величезне полегшення. Всі шанси, які мені випадали пізніше у житті, виникли тому, що я відверто говорю людям те, що думаю. З президентом Бушем було саме так – я могла сказати йому все, що думаю, з повагою, втім я могла по-справжньому переконати його щось зробити. Якщо мені це вдавалось – я говорила «Так, сер» і виконувала його вказівки. Втім завжди відчувала, що завжди можу, повернувшись додому, подивитись у дзеркало і відчути гордість за те, що я робила.

XS
SM
MD
LG