Спеціальні потреби

Актуально

Дейна Періно: «Жінки у моїй родині завжди будували життя своїми руками»

Дейна Періно

Дейна Періно стала прес-секретарем Білого дому, коли їй не було ще й 35-ти років. Їй довелось працювати у два останні роки президентства Джорджа Буша-молодшого. Періно стала зразковим прикладом кар’єрного успіху жінки у сучасному американському суспільстві. Про те як вдається поєднувати професійні амбіції із сімейними обов’язками Дейна Періно розповіла в інтерв’ю «Голосу Америки».

ГА.: Дейно, Ви були першою жінкою, яка отримала пост прес-секретаря у республіканській адміністрації Білого дому. Коли це сталося, чи було у Вас відчуття, що Ви пробили ту скляну стелю, що не дозволяє жінкам просуватися службовою драбиною та досягати успіх у вищих ешелонах влади?

Д.П.: Насправді ні. По-перше, ця скляна стеля в якісь мірі ще досі існує. У якихось сферах вона вже почала давати тріщину, в інших – її вже дійсно розбили. Діді Майєрс була першою жінкою, яка стала прес-секретарем Білого дому. Вона працювала з Біллом Клінтоном, була його першим прес-секретарем. Тому багато у чому, оскільки вона була першопрохідцем, мені було простіше просуватися цим шляхом. Звичайно були випадки, коли і я була першопрохідцем. Річ у тому, що різниця у часі нашої роботи становила 15 років. Думаю, що до того моменту, коли третя жінка займе цю посаду, це не буде викликати приголомшення. І це чудово – для нашої країни – це добрий знак.

Г.А.: Ваша мамам пригадує, як вперше,приїхавши у Вашингтон у 6-річному віці та відвідавши Білий дім, Ви сказали: «Коли я виросту, буду працювати у Білому домі». Ваша мрія здійснилась. Сьогодні, коли Ви знаєте, що це таке, Ви б повернулись знову у Білий дім?

Д.П.: Які гарні запитання. Для мене це дуже зворушливо, що моя мама це запам’ятала. Вона навіть знайшла фотографію... Почну з того, що мої батьки завжди вивішували прапор США на веранді нашого будинку. Я, уявіть собі, навіть пам’ятаю ті часи, коли молоко приносили нам прямо під двері. У нас був такий спеціальний возик, у якому нам залишали молоко.

Університетська товаришка моєї мами тоді вже працювала в адміністрації президента Джиммі Картера. Моєму батькові тоді потрібно було поїхати у Вашингтон, а то були старі добрі часи, коли у відрядження людям дозволяли брати із собою родини. Одним словом, ми приїхали всі разом. Був День незалежності і подруга моєї мами організувала для нас екскурсію у Білий дім. Мені тоді дуже запам’ятався червоний телефонний апарат та ще кілька речей. Звичайно, коли тобі шість років, важко уявити, що на тебе чекає у житті.

Коли я виросла і почала робити кар’єру, я навіть не думала і не планувала, що буду працювати в Білому домі. Мені пощастило: я пропрацювала журналісткою, потім працювала у Конгресі – прес-секретарем конгресмена від Колорадо – мого рідного штату...

Коли мене питають, чи повернулась я б у Білий дім, я завжди кажу, що із самого початку я прийняла пропозицію зайняти пост прес-секретаря не тому, що мені хотілось отримати цю позицію виключно з професійних міркувань, а тому, що вона надійшла від президента Буша. Він був лідером, в якого я вірила, він надихнув мене на служіння моїй країні.

Коли я була заступником прес-секретаря, мене цілком влаштовувала моя робота. Світла софітів мені зовсім не хотілося. Втім так вже сталося, що у Тоні Сноу – мого попередника – виявили рак, і він вирішив залишити пост. Цікаво, але саме у той час я думала про те, щоб піти з Білого дому. На той момент я вже пропрацювала там шість років і не була впевнена, що протягну ще 2, тому працювати доводилось тяжко. Однак, в саме той день, коли я вже збиралась подавати заяву про звільнення. Мене запросили стати прес-секретарем. І я погодилась. Але знову ж таки – не тому, що хотіла стати публічною людиною. Я це зробила тому, що про це мене попросив мій президент.

Вже пізніше, я ближче познайомилась з батьком президента Буша – Джорджем Бушем-старшим. Ми його називали «сорок перший», тому що він був 41-им президентом США. Відповідно, Буша-молодшого ми називали «сорок третій».

Під час нашого візиту до Китаю – ми поїхали туди на Олімпійські ігри – «сорок перший» розповів мені історію про те, що з ним сталося, коли він був послом у Китаї. Йому і Барбарі в Китаї дуже сподобалось. Вони навіть пересувались всюди на велосипедах – без охорони, щоб бути ближче до людей та мати змогу з ними поспілкуватись. І щойно Буш подумав: «Ось тільки зараз я по-справжньому почав розуміти країну, розуміти людей», до цього надійшло повідомлення з Білого дому – радних з військових питань просто наздогнав його на велосипеді: «Сер, Вам повідомлення від президента». Буш тоді подумав, що сталося щось погане, а виявилось, що Джеральд Форд попросив його повернутись та стати директором ЦРУ. Буш старший сказав, що в його плани це зовсім не входило – якийсь директор ЦРУ, але не міг же він відмовити своєму президентові.

Він мені тоді сказав: «Якщо твій президент тебе про щось просить – ти погоджуєшся без будь-яких запитань і робиш цю роботу так сумлінно і добре, наскільки це можливо».

Я працювала з Бушем-молодшим майже вісім років – останні два роки на посаді прес-секретаря. Чесно кажучи, припустити, що я це зроблю знову і коли-небудь знову повернусь у Білий дім, я не можу.

Г.А.:
Чи можете Ви сказати, що заплатили високу ціну за те, що займали таку високу посаду?

Д.П.:
Ні, я думаю, що тільки виграла. У всіх відношеннях. По-перше, будь-який чиновник, який працює на такій позиції, отримує непогані гроші. Втім, за це доводиться платити напруженим графіком. Мій будильник кожного ранку дзвонив у четвертій годині. Спати ми йшли о 9:30 вечора. Як правило, ще кожної ночі десь о першій годині я прокидалась у холодному поті, думаючи про те, як багато всього мені потрібно встигнути зробити. Я думала: «Треба було сказати так-то». « Я забула сказати щось президентові». Це був стан постійної тривоги.

Беручи до уваги, що я була прес-секретарем після терактів у США 11 вересня 2001-го року, я просто здригалася від телефонних дзвінків, думаючи, що це може бути ще якесь тривожне повідомлення.

З часом я зрозуміла, що найкраща зброя, яка є в нашій країні – це наш американський ідеалізм. Свобода. Ми це сприймаємо як належне, але якщо замислитись – якщо ви – жінка в Америці – не можна уявити собі кращого місця, щоб почати нове життя. У нас є всі можливості. Звичайно, у житті трапляється все що завгодно, але коли тобі випадає нагода подорожувати і побачити, через що проходять жінки в інших країнах (я провела 6 тижнів в Африці і не з розмов знаю, як там живуть жінки) – той факт, що мені доводилось вставати у четвертій ранку і що головним болем було те, що надрукував «Нью-Йорк Таймз» на головній сторінці... Ну то й що? Це ніяк не можна порівняти з тим, з чим кожного дня доводиться стикатися більшості жінок у світі.

Г.А.: Говорячи про нелегкий режим роботи, Ви згадали, що Ваш чоловік дуже допомагав Вам впоратись з тиском графіку. Що зараз відбувається у Вашій родині, Він досі допомагає з усім?

Д.П.: Мій чоловік, звичайно, став вимушеним учасником всіх моїх кар’єрних пересувань. Ми познайомились у літаку, він британець, деякий час я жила з ним у Великобританії. Він, як і я, великий прихильник президента Буша. Я пам’ятаю, вранці, читаючи газети. Він страшно обурювався тим, що про Джорджа Буша там говорили. Висловлював мені свої незадоволення, а я з кухні кричала: «Ні, ну цього ми не заслуговуємо».

Стосовно графіка, коли ви служите своїй країні, ваша родина, чоловік, діти ( в мене щоправда нема дітей) служать разом з вами. Наприклад, я за весь час своєї роботи на посаді прес-секретаря жодного разу не була у продуктовому магазині. Пітер якось поїхав у відрядження на два тижні. По закінченню його поїздки у моєму холодильнику залишились лише сушені манго та червоне вино. І цим я повечеряла перед його поверненням.

Зараз у моєму житті набагато менше стресу, втім графік мало змінився. Не те, що я цим пишаюсь, але у продовольчій крамниці я не була вже багато років.

Мій чоловік працює вдома і домашнє господарство переважно на його плечах. Але для нашої родини – це нормально. Ми багато чого робимо один для одного.

Г.А.: Ваш чоловік навіть якось зізнався, що і прання на ньому…

Д.П.: Він зізнався, а потім пожалкував. Відразу стільки запитань... Хоча мені здається, що в основному ми просто віддаємо речі в хімчистку.

Г.А: Дейно, а у Вас є таке відчуття, що завдяки Вашому прикладу у інших жінок з’явилось більше можливостей стати успішними на професійній ниві, у сфері публічної політики?

Д.П.: І так, і ні. Це, звичайно, не тільки моя заслуга. Багато хто робив це і до мене. Сьогодні, коли я думаю про свою бабусю, яка під час Другої світової війни працювала на технічному обслуговуванні літаків та танків, я розумію, що вона була прикладом служіння країні. Моя друга бабуся виростила дев’ять дітей, працюючи на фермі, поки її чоловік заробляв гроші на шахті. Загалом, жінки у моїй родині завжди працювали та будували життя власними руками.

Стосовно сьогоднішнього дня...Я знаю, що молоді жінки в Америці відчувають величезну відповідальність та соціальний тиск. Вони намагаються робити кар’єру в умовах високої конкуренції. Вони досягають успіхів...Втім, їм постійно здається, що вони б могли досягти більшого. Це такий жіноча ідеалістичність.

У мене на цю тему є гарна історія. Тобі завжди здається, що ти недостатньо гарна дружина, недостатньо гарна мама, друг, колега, начальник. Перелік можна продовжувати. Жінки з найрізноманітніших сфер життя переймаються саме цим.

І от Тоні Сноу – мій попередник на посту прес-секретаря президента – у свій останній день у Білому домі прийшов до мене в кабінет і спитав: «Ну як ти себе почуваєш?» Я відповіла: «Не дуже, тому що не знаю, як зможу Вас замінити». Тоді він поклав мені руки на плечі і сказав: «Ти набагато краща і талановитіша, ніж сама про себе думаєш. Все у тебе вийде».

Через два тижні, наводячи порядок на своєму столі, я спіймала себе на думці, що зрозуміла, про що він говорив – мені не треба було намагатись бути схожою на нього, мені просто потрібно було бути собою. І це було для мене моментом прозріння. Тепер мені хочеться поділитися цим знанням з іншими жінками.

Я створила організацію під назвою «Хвилинка на поради». Це – як сеанс бліц-знайомств, тільки жінки знайомляться не з потенційними кавалерами, а з іншими жінками, відомими та успішними на професійній ниві. На мою думку, ця програма має великий успіх, і мені приносить велике моральне задоволення той факт, що я можу поділитися з жінками своєю порадою.

Г.А.: Є у Вашій програмі щось подібне до Глобального союзу сестер?

Д.П.: Так, трохи є. Зараз навіть на міжнародному рівні є такі програми. Відомо – якщо навчити жінку читати, вся родина навчиться читати. Якщо ви навчите її якимось базовим медичним прийомам, вся родина, і навіть громада (скажімо, селище) отримають від цього користь. Залишивши Білий дім, я поїхала на шість тижнів в Африку волонтером за програмою АнтиСНІД, який допоміг заснувати президент Буш. Там я чітко усвідомила, що саме жінки мобілізувались у боротьбі з хворобами та проблемами, у той час, як чоловіки перебували у постійному пошуку роботи, який часто закінчувався за чаркою спиртного.

У мене є відчуття, що як жінки – поза політичними рамками – ми краще розуміємо одна одну. Так, наприклад, якщо я Вам скажу, що на жінці лежить тягар відповідальності досягти успіху, я бачу, що ви мене розумієте дуже добре.

Г.А.:
Якщо б Вас попросили дати рецепт того, як жінці стати успішною у кар’єрі та саморозвитку, що б Ви порадили?

Д.П.: Лише один?!!

Г.А.:
Гаразд, давайте три!

Д.П.:
Перша порада – вимкнути телевізор і почати читати. Телевізійні програми, які сьогодні дуже популярні в Америці, ніяк не зроблять Вас багатшими. Звичайно, на півгодини можна відволіктись – але не більше. Для того, щоб досягти успіху, треба читати – читати різні речі – белетристику, документальну прозу, періодичні видання. Важливо також читати авторів, з якими Ви не погоджуєтесь. Це дуже допомагає розвитку особистості.

Друга порада – жінки повинні дбати про своє здоров’я. Здоров’я – це все. Здорова жінка – це здорова родина. Я завжди раджу жінкам знайти фізичні вправи собі до вподоби і неухильно дотримуватись режиму. Чим раніше почнеш, тим краще – з віком важче стає увійти у «форму».

Третє – якщо б я мала дати лише одну пораду, я б вибрала цю. Якщо Ви хочете досягти успіху – будьте собою і будьте чесними із собою. Я, наприклад, коли зрозуміла, що мої політичні вподобання – консервативні, відчула величезне полегшення. Всі шанси, які мені випадали пізніше у житті, виникли тому, що я відверто говорю людям те, що думаю. З президентом Бушем було саме так – я могла сказати йому все, що думаю, з повагою, втім я могла по-справжньому переконати його щось зробити. Якщо мені це вдавалось – я говорила «Так, сер» і виконувала його вказівки. Втім завжди відчувала, що завжди можу, повернувшись додому, подивитись у дзеркало і відчути гордість за те, що я робила.

Всі новини дня

США не надавали Україні зброї, яка могла б досягнути аеропорту в Криму – високопосадовець Пентагону

Аеропорт «Саки» в окупованому Росією Криму

Серед американських поставок зброї в Україну не було такої, яка могла б досягнути аеропорт «Саки» в Криму, сказав високопосадовець Пентагону.

Під час брифінгу у п’ятницю виокопосадовець Міністерства оборони США заявив, Україна не отримувала зброї, яка могла б досягнути військовий аеропорт «Саки» в Криму, але він додав, що вибух у Саках «мав значний вплив на російські повітряні сили та авіаційний персонал».

«Я не маю відповідей на питання про те, що сталося в Саках, єдине, що я можу сказати, що це не були ATACMS, бо ми не надавали їх Україні, але, як відомо, це мало досить значний вплив на російські повітряні сили та авіаційний персонал», – сказав чиновник Пентагону.

Американський оперативно-тактичний ракетний комплекс стріляє балістичними ракетами до 300 кілометрів дальності.

Міністерство оборони Росії заявило 10 серпня, що на території аеродрому «Саки» сталася детонація кількох авіаційних боєприпасів. Державне агентство ТАСС з посиланням на джерело у Міноборони Росії повідомило, що причиною вибухів стало порушення вимог пожежної безпеки.

На аеродромі, де базувався полк літаків-винищувачів до складу якого входили літаки, які завдавали ракетно-бомбові удари по території України, синхронно відбувалося два вибухи.

Військові експерти припускають, що вони могли статися внаслідок обстрілу випущених Україною ракет.

Україна публічно не взяла на себе відповідальність за напад і не повідомила, як саме він був здійснений.

Як «Голос Америки» повідомляв раніше, на думку деяких експертів, з якими говорили західні ЗМІ, вибухи в Криму були, ймовірно, спричинені використанням українськими силами балістичних ракет малої дальності «Грім-2» українського виробництва, або неідентифікованої західної системи чи модифікованих літальних апаратів без екіпажу (БПЛА) з боєприпасами.

Колишній командувач збройних сил США в Європі генерал Бен Годжес заявив, що «немає абсолютно жодного сумніву, що вибухи були спричинені не випадковою детонацією, а за атакою стояли українські сили або диверсанти».

Британська розвідка повідомила, що, за її даними, російська армія втратила щонайменше вісім військових літаків – щонайменше п’ять винищувачів-бомбардувальників Су-24 і три багатоцільові винищувачі Су-30 майже напевно були знищені або серйозно пошкоджені в результаті вибухів, мовиться у повідомленні розвідки, яке вранці 12 серпня опублікувало Міністерство оборони Великої Британії.

«Втрата восьми бойових літаків становить незначну частку від загального парку літаків, доступних Росії для ведення війни. Але в основному Саки використовувалися як база для авіації Чорноморського флоту Росії. Спроможність морської авіації флоту зараз значно знижена», – мовиться у поідомленні.

Також у п’ятницю українські військові заявили, що їхня артилерія влучила в російський склад боєприпасів біля Каховського мосту, ключового мосту на півдні країни. Речниця військових південного напрямку додала, що тепер Україна має можливість вразити майже всі лінії постачання Москви в окупованому регіоні.

Російської реакції поки не надходило. Агентство Reuters, яке передає слова української заяви, сказало, що не може незалежно її підтвердити.

«Жертв російської окупації було б менше, якби українці знали свою історію» – В'ятрович

Група школярів навколо виставки фотографій в’язнів ГУЛАГу та жертв Великого терору, яка проходила в галереї Tate Modern. Виставка «Червона зірка над Росією» в Лондоні,  7 листопада 2017 року була присвячена сторіччю Жовтневої революції . (AP Photo/Kirsty Wigglesworth)

Опір, який чинить сьогоднішня Україна, для багатьох іноземців був несподіваним. Однак для тих, хто знає історію українського руху опору середини минулого століття, нинішня війна Росії проти України, показала багато знайомого. Дослідники вказують на подібність методів пропаганди, операцій зі залякування та приборкання українців. Розширити ці знання, дізнатися більше безпосередньо з документів незабаром зможуть і англомовні читачі.

Книжка під назвою «Ворожі архіви. Радянські протиповстанські операції та Український націоналістичний рух» нещодавно надійшла у передпродаж в Канаді. Її видало університетське видавництво McGill-Queen's University Press .

Співавтором цієї збірки перекладених архівних документів є український історик Володимир В’ятрович. Екс-директор Архіву Служби безпеки України, відомого як «архіви КДБ», колишній перший голова Інституту національної пам’яті, а нині народний депутат України та боєць територіальної оборони, В'ятрович розповів Голосу Америки про свою роботу над проектом.

Володимир В’ятрович: Це, мабуть, один з найтриваліших моїх видавничих проектів, який почався ще 10 років тому, коли я працював в Українському науковому інституті Гарвардського університету, а перед тим працював директором Архіву Служби безпеки України.

І саме в цьому архіві я побачив величезну кількість документів які збирали радянські спецслужби про розвиток, становлення і боротьбу українського повстанського руху.

Це – найбільша колекція, яка дає можливість зрозуміти історію повстанського руху 1940–50-х років. Коли я вже працював півроку у Сполучених Штатах Америки, я побачив як мало первинних джерел з історії Української повстанської армії Організації українських націоналістів доступні для західних вчених, як мало вони використовуються.

Це – найважливіші документи структур підпілля, а з іншого боку – найголовніші документи радянської каральної системи про боротьбу з повстанським рухом

Відтак виникла ідея яку ми опрацювали з Любомиром Луцюком, зробити свого роду хрестоматію, тобто набір найважливіших документів з історії ОУН та УПА та боротьби проти УПА з боку НКВД протягом 1940–50-х років.

Вийшла велика книжка, вона забрала у нас багато часу, тому що насправді дуже великий масив роботи було зроблено Мартою Олійник, яка була перекладачкою. У книжку увійшов 161 документ. Тобто, з одного боку, це – найважливіші документи самих структур підпілля, а з іншого боку – найголовніші документи радянської каральної системи про боротьбу з цим повстанським рухом.

Книга – десь близько 1000 сторінок і вступна стаття наша з Любомиром Луцюком, для того щоб надати повний контекст, про які теми йдеться в цих документах. Надиво, попри те, що книжка забрала скільки часу і я боявся що вона може бути нікому не цікавою, якраз тепер, коли вона вже має потрапити до читача, її актуальність вийшла навіть загостреною.

Книжка пояснює, чому українці здатні так завзято зараз боротися проти Росії

Ця книжка пояснює дуже багато для іноземців, для англомовних читачів. Вона пояснює, чому українці здатні так завзято зараз боротися проти Росії. Це – з одного боку, а з іншого боку, вона показує ті самі злочинні способи придушення українського національного руху, які використовувалися в сорокових-п’ятдесятих роках, які зараз використовуються у війні проти України.

Наталія Чурікова, Голос Америки: Багато істориків і аналітиків, які вивчали історію Радянського Союзу, історію радянської репресивної системи, говорять про те, що методи Росії не змінилися, її риторика не змінилася. Тобто те, що можна було почути раніше про українських націоналістів, що це – «фашисти», «вбивці», «бандерівці», ця риторика незмінною дійшла до наших днів. Чи можна за цією книжкою простежити за першоджерелами, звідки ці речі з'явилися, як вони народилися?

В.В.: Абсолютно переконаний, що ця книжка дає дуже багато зрозуміти з того, що зараз робиться у цій війні. Я зараз з вами говорю з містечка Ворзель на Київщині. У кількаста метрах від мого дому було застрелено під час окупації мого сусіда. Десь 2-3 км звідси є сумнозвісна Буча, фотографії якоїсь схвилювали і налякали весь світ, коли вони побачили розстріляних цивільних мешканців.

Так от все те, що відбувалося тут зараз на Київщині, всі страшні тижні окупації – все це мені, як історику, нагадало те,що робилося на західній Україні в 40-ві роки. Якраз документи, які ми публікуємо в цій книзі, розповідають про ці страшні факти розстрілів цивільного населення, розповідають про депортації, які здійснювалися, розповідають про викрадення дітей, про спроби вгамувати український національний рух голодом.

Тобто всі ці методи, які використовувалися Радянським Союзом у 1920-30-х роках спочатку для українського національного руху на центральній і південній Україні, а потім 1940-50х на західній Україні, всі ці методи практично використовуються і зараз.

Радянська влада, знала: фіксувала факти боротьби повстанців з окупаційною владою нацистів, але використовувала цей міф для пропаганди, дискредитації націоналістів

Більше того, книжка спростовує один з ключових міфів, який використовується в російській пропаганді, про колабораціоністський характер українського визвольного руху, про те, що всі українці нібито співпрацювали з нацистами. У книзі окремий великий розділ на кілька десятків документів, це все документи якраз про боротьбу українських повстанців із нацистським тоталітарним окупаційним режимом.

З цих документів чітко видно, що совєти, радянська влада, знала про цю боротьбу, фіксувала факти цієї боротьби повстанців з окупаційною владою нацистів, але, тим не менше, використовувала це в якості пропаганди для дискредитації націоналістів. Абсолютно аналогічну ситуацію ми маємо зараз, коли історичні міфи використовуються саме для того, щоб дискредитувати Україну, українців перед світом, але ми бачимо, що вже зараз це не працює.

Зараз ми, слава Богу, маємо можливість доносити до світу правду про те, що відбувається в Україні, про те, що відбувається, зокрема на окупованих росіянами територіях.

Н.Ч.: Багато людей на сході України були здивовані, шоковані тим що почалася війна, і тим, що Росія дійсно зуміла напасти на Україну, про що на західній Україні говорилися протягом багатьох десятиліть, тому що ця пам'ять збереглася в родинах. Чи ця ситуація змінилася, з того, що ви бачите зараз своїх сусідів?

Розуміння того, що на жаль, ця війна була неминучою, приходить, якщо ми  проаналізуємо історію українсько-російських стосунків

В.В.: Абсолютно. Зараз розуміння того що Росія є небезпечним ворогом, стало абсолютно масштабним, абсолютна більшість українців розуміє це. Якщо на початках української незалежності, протягом перших 20 років, така думка була, радше, маргінальною, справді більше походила з середовища тих мешканців західної України, де ще збереглася пам’ять про злочини Росії, то зараз по цих свіжих слідах, свіжих злочинах Росії, розуміння того, яку екзистенційну загрозу для українців становить Росія, та її бажання знищити українців, воно є абстолюто масовим.

Розуміння того, що на жаль, ця війна була неминучою, приходить, якщо ми проаналізуємо історію українсько-російських стосунків.

Це – зовсім не є історія якихось братерських стосунків, як про це намагається говорити Путін, чи інші речники російської пропаганди. Це - історія постійного протистояння, це – історія постійних намагань Росії знищити українців як окрему національну спільноту. На жаль, ці спроби продовжується і в наш час, але мені здається, що зараз в Україні є найкраща нагорода для того, щоб врешті-решт вийти з цієї, напевно, столітньої війни, переможцями, тому що зараз українці, як ніколи, єдині, зараз українці, як ніколи, мають масову підтримку світу.

Н.Ч.: Що зараз ви відчуваєте як український історик, який може пережити фактично події 70-80-ти літньої давності, коли те, про що ви описували в цій книзі, вам розповідали люди, які були учасниками тих подій, ви тепер маєте можливість пережити сам?

В.В.: Історики часом кажуть, що минуле - це інша країна. Ми отримали можливість потрапити до цієї іншої країни і побачити, що вона нам дуже близька. Минуле живе в сьогоденні. Ми мали якісь дуже оптимістичні очкування, що війна ніколи не повториться, що злочини ніколи не повторяться, що люди змінилися, цивілізація пішла набагато далі. На жаль, ці очікування виявилися марними.

Цікаво потрапити у вир історії, але це і страшно, коли ти бачиш, як багато жертв це коштує для українців

На жаль, ми не так далеко відійшли від свого минулого. Однією з цілей росіян у цій загарбницькій війні є повернути нас у це совєтське минуле, цими ж страшними совєтськми способами. Цікаво спостерігати, що робиться довкола, потрапити у вир історії, але це і страшно, коли ти бачиш, як багато жертв це коштує для українців. Причиною цих жертв є те, що українці не знали своєї історії.

Знову таки, багато людей з околиць Київщини, де я живу, мали можливість евакуюватися, але залишилися на місці тому що не вважали для себе загрозою росіян. Тому що не вважали, що з їхнього боку можуть бути аж такі страшні злочини, які сталися протягом місяця окупації. Мені здається, що якби більше українців знали історію українсько-російських стосунків, історію різних російських окупацій, їхньої поведінки в захоплених містах, починаючи від Батурина на початку 18 століття, напевно, більша частина людей могла б себе врятувати, уникнувши перебування в російській окупації.

Н.Ч.: Я бачу, що і ви, і багато ваших колишніх колег з Інституту національної пам'яті зараз взяли зброю в руки, яка мотивація за цим стоїть?

В.В.: Я взяв зброю в руки 24 лютого, в перший день, коли почалася війна, коли мав можливість отримати зброю, отримав автомат Калашникова 1971 року, трохи старший за мене, не найкраща, можливо, зброя, але достатньо ефективна. Я приєднався до батальйону територіальної оборони, яка стояла на кордонах кордонах Києва, очікуючи наступу з боку Ірпеня і Бучі.

Протягом двох місяців ми захищали Київ, намагаючись не допустити російського вторгнення в столицю України. Після того, як небезпека для столиці минула, я повернувся до виконання депутатських повноважень. Батальйон, до якого я належав, переміщений на південь, бере участь боях на межі Миколаївської та Херсонської областей. Я приїжджаю до хлопців, намагаюся їм допомагати матеріально, знаходити речі, які їм надзвичайно необхідні, мова йде про рації, автомобілі, і я тішуся, що цей момент небезпеки показав, що зокрема і мої колеги історики здатні мобілізуватися, здатні об'єднатися і стати на захист України.

Я радий, що серед тих, хто зараз продовжує бути захисниками України, мої друзі – історик і декан історичного факультету Іван Патриляк, один із співредакторів «Історичної правди» Вахтакнг Кіпіані, Володимир Бірчак і багато інших. Це – ті люди, які знають історію і знають з історії масштаби російської загрози, вони роблять все, щоб захистити свій народ від цієї загрози.

Інтерв’ю Голосу Америки із міністром закордонних справ Тайваню про настрої в країні і загрозу з боку Китаю. Відео

Послідовну підтримку Україні з початку повномасштабного вторгнення висловлюють у Тайвані. Його міністр закордонних справ заявив, що радо прийме у столиці Тайбеї міжнародні делегації.

Володимир В’ятрович - про маловідомі сторінки українсько-російських відносин. Інтерв'ю

«Ворожі архіви. Радянські протиповстанські операції та Український націоналістичний рух» - книжка з такою назвою нещодавно вийшла аглійською мовою у Канаді. Її мета - розповісти західній аудиторії про маловідомі сторінки українсько-російських відносин.

Розслідування СNN: російська версія подій в Оленівці – «найбільш імовірно – фальшивка»

Рідні та друзі захисників маріупольського заводу «Азовсталь» проводять акцію з вимогою визнати Росію державою-спонсором тероризму, після вбивства українських військовополонених у в’язниці в Оленівці, що під Донецьком.

Американська телекомпанія CNN опублікувала розслідування загибелі кількох десятків українських військовополонених на території тюрми в Оленівці, містечка в окупованій російськими військами Донецькій області України.

Журналісти телеканалу, які провели розслідування, що базується на аналізі відео та фотографій з місця події, супутникових знімків до і після атаки, а також роботи судово-медичних експертів і експертів зі зброї, доходять висновку, що російська версія подій «дуже ймовірно є вигадкою».

«Практично немає шансів, що ракета HIMARS завдала шкоди складу, де утримувалися в'язні», – мовиться у статті CNN.

Згідно з версією, яку обстоюють російські офіційні особи та ЗМІ, Україна вбила власних солдатів ударом з HIMARS, тому що не хотіла, щоб вони зізналися у військових злочинах, і щоб відбити бажання інших здаватися.

CNN називає це повідомлення «настільки ж цинічним, як і жорстоким».

Як кажуть експерти, з якими говорили журналісти CNN, це не міг бути удар HIMARS, але вони не можуть точно сказати, що вбило та поранило стількох в’язнів, однак експерти кажуть, що «більшість ознак вказують на інтенсивну пожежу». Також вони звертають увагу на слова свідків, що не було чути звуку ракети, яка б летіла в напрямку Оленівки.

«Відсутність доступу унеможливлює остаточні висновки», – мовиться у статті CNN.

Експерти, на роботу яких спирається CNN, кажуть, що вранці 29 липня склад, у якому перебували українські полонені, яких перевели туди з інших бараків напередодні, охопила масштабна пожежа.

Експерти вважають, що наявні дані свідчать про раптову та інтенсивну пожежу в будівлі. Також вони зазначають, що, за словами представників номінальної влади, так званого —«ДНР», охоронці не постраждали.

Вивчивши стан будівлі, стін та даху, а також порівнявши їх зі супутниковими фотографіями з інших складів, які були знищені за допомогою американських ракетних установок HIMARS, експерти стверджують, що пожежа виникла всередині будинку, і що влучення HIMARS призвело б до «значно більших руйнувань».

«Ознак суттєвого пошкодження вибухом на спорудах або на тілах практично немає. Виглядає, що збитки спричинені великою та інтенсивною пожежею. Значна частина пошкоджень даху також, здається, спричинена його падінням, а не впливом траекторії боєприпасу чи вибуху», – сказав експерт зі зброї Кріс Кобб-Сміт в інтерв’ю CNN.

Офіційні особи США, до яких звернулися журналісти телеканалу, також відхилили думку про використання HIMARS. «Це був точно не HIMARS», – сказав чиновник, з яким розмовляли репортери CNN.

Також експерти говорять, що не було жодної причини використовувати HIMARS для такого нападу, бо це надто дорога зброя. Крім того, Оленівка є лише в кількох кілометрах від лінії фронту. Для враження цілі на такій відстані достатньо було використати наявні українські види зброї.

Напередодні речник Білого дому з питань національної безпеки, Джон Крібі сказав, що розвідка США має дані про те, що Росія намагатиметься підтасувати докази, щоб покласти вину на українців та американську зброю.

«За нашими очікуваннями, російські офіційні особи планують сфальсифікувати докази, щоб приписати напад на Оленівську в’язницю 29 липня Збройним силам України», – повідомив Кірбі.

Державний секретар США Ентоні Блінкен у телефонній розмові з з міністром закордонних справ України Дмитром Кулебою наголосив, що Сполучені Штати робитимуть усе для того, щоб винні у загибелі військовополонених в Оленівці були притянуті до відповідальності.

Київ відкидає звинувачення і каже, що це був цілеспрямований «терористичний акт», який здійснила Росія з метою приховати свої злочини – катування та вбивства в колонії.

Українські чиновники вважають, що пожежу всередині складу спричинила термобарична зброя. Експерт Кобб-Сміт каже, що хоча і не виключає теоретично використання термобаричної зброї, але вважає, що це могло бути «щось набагато простіше».

Як зазначає CNN, німецький патологоанатом професор Бенджамін Ондрушка, який працював над розслідуванням воєнних злочинів у Бучі, каже, що лише повний розтин покаже причину смерті, але зображення свідчать про вогонь принаймні 300 градусів за Цельсієм а, можливо, вдвічі більше.

Організація Об’єднаних Націй у суботу пообіцяла допомогу Україні у розслідуванні нападу на в’язницю в Оленівці, але ані ООН, ні представники Червоного Хреста, які були посередниками на переговорах про здачу в полон батальйону «Азов», до якого належала більшість полонених, не отримали доступу до колонії в Оленівці.

Щонайменше 50 українських полонених, які здалися за наказом українського командування в полон після майже трьохмісячної облоги заводу «Азовсталь», загинули в колонії так званої «ДНР» на території Оленівки, селища міського типу в Донецькій області. Їхні імена досі залишаються невідомими. Російська сторона не передала Україні список загиблих.

Більше

XS
SM
MD
LG