Спеціальні потреби

Пітер Борисів: «Українські багатії мають створити фонд для підтримки кіномитців» (Інтерв’ю)


Пітер Борисів

Американський кінопродюсер українського походження радить українським олігархам інвестувати в українське кіно, сценаристам – вчити англійську, а кіночиновникам відмовлятися від пихи

Малим хлопцем Пітер Борисів знав не одного представника американської мафії. Йому випало жити у районі, де всім заправляли представники Коза Ностри. Відтак чи то жартома чи то серйозно він підмигує: «Всі кінопродюсери у світі, щоб ви знали великі мафіозі». Наша розмова точиться переважно про американську та українську кіноіндустрії. Він щедро ділиться спогадами про Голлівуд у 80-х і 90-х. А ще про те – чому нині російські інвестори можуть ефективніше впливати на Голлівуд ніж, скажімо, президент США Дональд Трамп.

Тетяна Харченко: Пітере, Ви вчилися на історика в США, опановували анатомію в Італії. Як сталося, що з таких недотичних до кіно галузей, Ви прийшли у кінофінансування?

Пітер Борисів: Після навчання, я працював у Голландії в галузі торгового фінансування. Нам запропонували виробляти фільми у тодішній Югославії в обмін на інші послуги. Я захопився цією ідеєю, коли зрозумів, що в кіноіндустрії є не тільки величезна кількість грошей, але також, що як індустрія, вона ніколи не була збитковою: чи війна, чи депресія, чи Бог знає що – кіноіндустрія світова заробляє не тільки даний прибуток, але також завжди більше, ніж рік перед тим. Хоча робити інвестицію в одиничний кінопроект – дуже і дуже небезпечно. Майже всі люди, які так чинять, свої гроші програють. Я шукав спосіб – зробити ті інвестиції ефективними.

Т.Х.: І знайшли?

П.Б.: Я казав інвесторам: «Уяви, що ти стоїш біля берега і дивишся на хвилі, які приходять із моря. Ти кажеш – ось та третя – буде найвища, а хтось інший переконаний, що найвищою хвилею буде та п’ята. Але насправді ніхто не знає, яка з них буде найвища. Що ми знаємо точно – це що прилив буде два рази на день і відлив мусить бути два рази на день. Так що інвестиція також має бути на приливі й відливі, а не на одиноких фільмах». Ми робили досить ґрунтовну аналітику різних кінофільмів, аби визначити, які параметри впливають на прибуток і відпрацювали алгоритм, щоб керувати нашими кіноінвестиціями.

Т.Х.: На що саме треба звертати увагу при фінансуванні фільму?

П.Б.: Надзвичайно важливим є аналіз витрат на кінострічки. Адже в світі є багато кінопродюсерів таких, що як подаєш їм руку, вітаючись, то після того треба пальці перераховувати, бо часом пальця чи двох – може бракувати (Сміється). Тодішній наш алгоритм, нині виглядав би як дитяча забавка, хоча – треба визнати – його основа залишилась незмінною.

Т.Х.: Свої гроші Вам довіряли багато інвесторів. Як вам вдавалося завоювати їхню прихильність?

П.Б.: Якось на зустрічі з продюсером й потенційним інвестором, який був власником банку, ми обговорювали ідею кінопроекту. Продюсер того проекту дуже хотів зробити фільм, в якому головною зіркою була б акторка Наташа Кінскі. Дочка відомого німецького актора Клауса Кінскі, на той час вона й сама була знаменитістю й вважалася жіночим секс-символом у світі.

Я відхиляв той проект, як надто ризикований. Шанси, що він приніс би нам гроші були мінімальні. Продюсер запропонував прислати до мене Наташу Кінскі, щоб вона особисто приїхала на кілька днів, і прочитала мені сценарій. Так йому хотілося зробити той проект. Від всієї тієї дискусії я дуже втомився. Пам’ятаю, як сказав йому: «Господи, та що я буду з тією Наташою Кінскі робити?» Тоді власник банку, відреагував блискавично: «Якщо цей хлопець уміє відмовитися від такої пропозиції, то саме йому я довірю свої гроші».

Т.Х.: За ті кілька десятиліть відколи Ви почали працювати в Голлівуді, якими на Вашу думку були найбільші зміни в американській кіноіндустрії?

П.Б.: Фінансові. Тепер у Голлівуді роблять фільми з бюджетами однієї стрічки в 200 мільйонів доларів. Колись ці ж гроші йшли на фінансування двох кіностудій протягом двох років. І цей вплив величезних грошей часто є негативним. Він призводить до того, що керівники кіностудій бояться зробити помилку. Вони бояться схибити, адже потім їм відповідати перед головою того гедж-фонду, який зробив інвестицію й дав їм мільярд доларів чи щось таке… і Бог знає – чиї то гроші – може навіть самого Путіна. Через це вони роблять не оригінальні фільми, а переробки. Нема більше тієї креативності, що була колись. Всі мусять коритися кіностудіям чи фірмам, які контролюють кіностудії.

Т.Х.: Про гроші Путіна в Голлівуді це Ви серйозно?

П.Б.: Звісно, Росія завжди – ще від комуністів розуміла, який влив на народ має кіно. Це тому в Союзі виробляли багато фільмів. Це тому були кіностудії в Москві, Одесі, Києві та Ялті. Стосовно грошей Путіна. Хочу вам нагадати випадок: у Вашингтонському готелі кілька років тому мертвим знайшли колишнього радника Володимира Путіна – Михайла Лесіна. Тоді вирішили, що він сам себе забив до смерті. Дуже мені «подобалося» те формулювання. Так от: його син фінансував два чи три фільми з Анджеліною Джолі.

Російські олігархи взагалі гроші мають скрізь. Їхній вплив на кіноіндустрію дуже серйозний. Якщо ви поїдете на кінофестиваль до Канн, то зауважите, що там більше людей говорить російською, ніж французькою. (…) В Голлівуді цей вплив теж відчутний: прогуляйтеся Вест Голлівудом або бульваром Санта Моніка в Лос Анджелесі – й побачите – там крамниці й ті – описані лише російською мовою. (…) Політично керувати кінематографом у Америці дуже складно. Набагато легше це робити фінансово. Саме тому російський вплив на Голлівуд може бути набагато більш ефективним, ніж вплив, наприклад, Трампа.

Т.Х.: А що Ви можете сказати про українську діаспору в Голлівуді? Наскільки вагомою є вона?

П.Б.: Я почав їздити до Голлівуду ще у 80-х роках. Зв’язків із Україною у мене тоді не було. Та й сама Україна ще не була свобідною державою. Українська діаспора тут включала одразу кілька славних хлопців: акторів, людей, які працювали в продакшені. Наприкінці 90-х, коли я сюди переселився я познайомився з Джеком Палансом (справжнє імя Володимир Палагнюк – американський актор українського походження – авт.) і його дружиною. Ми навіть постаралися заснувати тут Hollywood Trident Foundation. Він ту організацію дуже підтримував, але нас українців було насправді замало, щоб згуртуватися саме як українці в американському кінобізнесі.

Пітер Борисів показує намальовані Палансом картини і навіть іграшкового півня, якого той змайстрував. Каже – зірка американських вестернів і володар «Оскара» Паланс любив малювати. А ще часто пригадував, як його батько Іван щодня перед вечерею читав дітям українську газету – чотири сторінки – від початку і до кінця: тільки після цього діти могли вечеряти.

«Джек був справжнім українським патріотом, – каже Борисів. – Він ніколи не забував, що він українець, а я його вважав щирим другом».

Сам Борисів українську вивчив від мами. Нею він володіє бездоганно.

Т.Х.: Якось Ви сказали, що українцям не варто мати ілюзій про те, що приїхавши до Голлівуду тут буде легко знайти якогось іншого українця, який дасть на фільм кілька мільйонів. А як тоді тут пробиватися?

П.Б.: В Голлівуді все інакше. Тут нема великої громади українців в кіноіндустрії, як в Україні, де люди, які працюють у кіно одне одного знають і після кількох років знайомства можуть одне одному допомогти. Це інший світ. Більше того, тут є люди, які представляються українцями, а працюють на інтереси інших країн.

Борисів пригадує, як компанія, що представилася шанувальницею українського кіно, й мала робити субтитри для оскарівської версії фільма «Мамай» Олеся Саніна – на виході віддала режисерові брак. Субтитри довелося перероблювати в останній день перед подачею на «Оскар».

«Ми їхали від лабораторії до офісу Кіноакадемії, і мабуть, десь 90 миль на годину летіли (більш ніж 140 км на годину – авт.). І я тоді собі думав, що якби ми не зробили пробний перший показ, якби ми не зауважили, що була така серйозна помилка із субтитрами, то на Оскарі показали б кіно, яке не мало би жодного сенсу й українці виглядали б як купа дураків, які навіть не вміють субтитри поставити. До сьогоднішнього дня я вважаю, що той брак був задуманий навмисно». (…)

А щодо того як в Голлівуді добиватися свого. Думаю, гарним прикладом є історія Михайла Когута. Колись він був президентом усього постпродакшену компанії Sony. Він не шукав тут українців, які могли б йому допомогти. Він почав із дуже низької позиції в Columbia Pictures чи тоді воно ще було Metro Goldwyn Mayer, і помаленьку-помаленьку, вийшов на верх, тому що дуже добре працював.

Т.Х.: Як Ви думаєте, чому Україна досі не спромоглася запропонувати на «Оскар» переможну стрічку?

П.Б.: Тому що українська кіноіндустрія народилася в час Радянського Союзу. Кіностудія Довженка в останній рік роботи під Союзом створила щось 26 чи 30 повнометражних фільмів. І фінансова структура, й менталітет людей із української кіноіндустрії дуже відрізняється від західного. Змінити їх – це як посеред моря розвернути величезний танкер, за секунду таке не зробиш.

Я пам’ятаю ще як Стівен Спілберґ знімав «Список Шиндлера». Ми познайомилися з людиною, яка від нього організовувала зйомки. Їм треба було знімати Варшавське гетто. Але вони думали, що як будуть знімати ті сцени в Україні, то зможуть зберегти щось там шість чи сім мільйонів доларів. Ми домовилися, щоб представник Стівена Спілберґа зустрівся обговорити це питання з тодішнім головою кіностудії Довженка. Сам представник приїхати не міг, але українці могли б поїхати до Варшави на ту зустріч. Коли ми прийшли до голови кіностудії той заявив нам таке: «Я голова кіностудії Довженка, як Спілберґ хоче знімати на моїй кіностудії, то він до мене має їхати!». І уявіть собі – він відправив до представника Спілберґа такий факс. Ну, ви знаєте, що Спілберґ із тим факсом зробив.

Т.Х.: Зараз доволі популярним способом отримати фінансування на кінопроекти в Україні є пітчинги Держкіно. Зокрема, на конкурс виносили й проекти про «героїзм воїнів, які брали участь у захисті України в роки Другої світової війни та під час проведення антитерористичної операції», що Ви думаєте про такі конкурси?

П.Б.: Загалом, я вважаю, що такі конкурси – це гарний приклад радянського менталітету. Коли є якась поважна комісія і та поважна комісія щось схвалює. Реальність же така, що це може задовольнити якусь кількість осіб, але це не є щось таке, що буде впливати на кіноіндустрію.

Т.Х.: Серед проектів був, зокрема, і фільм про Донецький аеропорт.

П.Б.: Ну, історія про наших кіборгів, це історія про війну. Тобто в ній напевно можна знайти загальнолюдські речі. Успішне кіно – завжди звертається до загальнолюдського питання – воно про любов, трагедію, війну, конфлікт. Але в історій про війну є свої мінуси. Тому що хочемо ми того чи ні – навіть це кіно муситиме конкурувати з фільмами із Бредом Піттом. Це той ринок, де легко можна витратити 60-80 мільйонів доларів. Відтак – я не впевнений, що конкурс є найкращим підходом для такого питання. Тому що вигравати конкурс, де є якийсь комітет…

Знаєте, в Америці кажуть, що верблюд – це є кінь, якого вигадав комітет. На мою думку, підхід – що народ вирішує, комісар оголошує, а комітет геніїв збирається і щось там ухвалює – хибний.

Ні, треба копіювати підхід, на якому були збудовані кіностудії в Америці. Вони шукали надзвичайно здібних людей – акторів, режисерів і підтримували їх, виховували їх, вчили їх. Помагали їм, щоби найліпші з найліпших, могли вискочити на світовий ринок.

Т.Х.: Але де тоді шукати підтримки українським кіномитцям?

П.Б.: Правильним підходом було б створити Фонд приватних інвесторів, який проводив би підготовчу працю для кінопроектів. В Україні для цього є пару хлопців, які мають 100-300 мільйонів доларів десь там на Кіпрі чи Бог знає де. Цей фонд мав би знаходити сценаристів і готувати першокласні англомовні сценарії. Далі створювати пакети, в яких вже будуть підібрані цілі команди, які могли б бути акторами, режисерами тих сценаріїв. При цьому два-три мільйони доларів на підготовчий етап для кожного окремого фільму було б достатньо. Згодом, такі правильно відпрацьовані кінопроекти можна буде знімати в копродукції з американцями, канадцями, французами.

Т.Х.: Хто може бути серед інвесторів такого фонду?

П.Б.: Я справді не знаю. Я покладаюся на нову генерацію. Тому що багато українських олігархів не цікавляться цим. Їх взагалі мало що цікавить. Вони не дуже дивляться куди їх гроші ідуть, аби тільки ті поверталися більшими. Я сподіваюся, що війна щось у цьому сенсі змінить, може, вони зрозуміють, що Україна це також земля, за яку так багато хлопців загинуло і в ній є щось дуже-дуже цінне, що наша людська совість кличе боронити.

Т.Х.: Ви часто радите українським сценаристам вчити англійську…

П.Б.: Так, тому що в Україні мають усвідомити, що вся успішна світова кіноіндустрія – англомовна. Англійську на високому рівні мають викладати у всіх українських кіношколах. Як Стівен Спілберґ знову надумає щось знімати в Україні, то він для того не буде вчити українську. Ми – українці – маємо адаптуватися до сучасних вимог кіноринку.

Дивіться також: Неймовірна історія сили духу ветеранів АТО, які реабілітуються в Лос-Анджелесі

  • 16x9 Image

    Тетяна Харченко

    Має більш ніж 16-річний досвід у журналістиці. Починала з роботи кореспондентки на радіо «Континент» у Києві. Відтоді працювала журналісткою на телеканалі СТБ, а також у виданнях «Україна молода», «Газета по-українськи», «Новинар», спеціальним кореспондентом і текстовим редактором ранкових випусків телеканалу СІТІ, оглядачем і головною редакторкою сайту «Медіа Бізнес»; дописувала для National Geographic Україна.

    Має дві вищі освіти. За першою – філолог-фольклорист. Диплом режисера документального кіно отримала як стипендіатка програми Fulbright в американському університеті Wake Forest, що у Північній Кароліні.

    Є авторкою кількох документальних короткометражних фільмів, два з яких – «Пісні надії» та «Солдат-метелик» – були показані на американських кінофестивалях RiverRun International Film Festival та Princeton Film Festival. З «Голосом Америки» з весни 2014 року. Працює одночасно як відео-операторка, журналістка та продюсерка. Відзняла серію сюжетів про українську діаспору в США з Бостона, Нью-Йорка, Парк-Сіті, Балтимора, Вашингтона, Фінікса та Нью-Джерсі.

Facebook Forum

XS
SM
MD
LG