Спеціальні потреби

Як колишні військовики США з Project Dynamo рятують людей з охоплених війною частин України


Браян Стерн, Фото: Facebook @ProjectDynamo.org
Браян Стерн, Фото: Facebook @ProjectDynamo.org

Понад 20 російських пропускних пунктів, 18 годин швидкісної їзди дорогами України, ночівля на конспіративній квартирі – й американський громадянин Кирило Александров із сім’єю дістався до Польщі. 2 квітня 27-річного Александрова, звинуваченого у шпигунстві, його дружину-українку та тещу, які жили на Херсонщині, арештували російські військовики й утримували понад місяць.

Силову операцію із визволення Александрова, а також сотні інших місій із порятунку людей різного віку й різної національності, що опинились у небезпеці, проводить приватна організація Project Dynamo.

Навіщо вони ризикують власним життям, витягаючи людей із охоплених війною районів України, а також про те, чого вони зараз найбільше потребують - Голосу Америки розповів Браян Стерн, ветеран американської армії та співзасновник організації.

Голос Америки: Як ви почали рятувати людей?

Браян Стерн: Project Dynamo - «Проект Дайнамо» - це неприбуткова, фінансована донорами міжнародна організація з порятунку, сформована у серпні 2021 у відповідь на виведення військ (США та союзників – ГА) з Афганістану. Ми виконували операції там і продовжуємо це робити – ми не переключились на Україну, а розширили свою діяльність на Україну.

Коли ви почали здійснювати свої операції в Україні?

Ми почали працювати в Україні, коли росіяни почали накопичувати свої сили на кордонах України. Один з наших донорів, який щедро допомагав нам із місіями в Афганістані, спитав, чи ми поїдемо в Україну. Я сказав, що ми це розглядали, але не дуже-то планували. Він сказав: «Я не знаю нікого в Афганістані і я все одно був радий вам допомогти, а в Україні у мене є бізнес і багато українських друзів. Чи ви думаєте, що «Дайнамо» туди поїде?»

Ми подумали про це. Ми були дуже успішними в Афганістані, робили те, що більше ніхто не міг. Моя команда у США й Канаді були першими у багатьох речах в Афганістані. Але насправді коли ми потрапили до Афганістану, з точки зору рятувальної місії все вже було складно, було дуже погано.

З Україною ми мали можливість поїхати туди до війни. Як у Біблії із ковчегом Ноя до потопу. Це те, як ми собі про це подумали. Що як ми дістанемось туди до початку війни? Але раптом і не буде війни, ми сподівались, що не буде війни. Але виявилось, що ми були праві.

Ми здійснили свою першу рятувальну місію, коли перші ракети впали у Києві 24 лютого, ми почали першу операцію за годину після того, а ще півтори години потому вже виїжджали з міста. Ми були готові. Ніхто не знав, якою виявиться війна.

Здається, це було так давно, наче війна триває роками. Але насправді це лише кілька місяців, що за воєнними стандартами – швидко. Тож ми не знали, чи ми зможемо полетіти, чи буде закрито авіапростір, чи це буде лише схід, південь чи вся країна.

У нас було багато ідей, тож ми розбудували інфраструктуру – фізичну та у плані людей, ми знайшли людей, місця, транспорт, всі речі – до того, як все почалось, сподіваючись, що нам ніколи не потрібно буде це використати. Тож відтоді ми оперуємо там кожен, кожен день.

Скільки людей вам вдалось врятувати?

Близько 700. Це різні люди, немовлята, старші люди, вагітні жінки, люди, яким закидають те, що вони «американські шпигуни». Ми рятуємо не лише американців. Зокрема, ми врятували родину, яку до того ми евакуювали з Афганістану до України, а тепер – ми вивезли їх до Швейцарії.

У нас були ізраїльські громадяни, ветерани війни, діти, собаки, коти, ми навіть врятували папугу, який був у чоловіка, якого ми витягли.

Ми думаємо про те, як вивезти із небезпечних зон якомога більше людей. Ми не автобусні перевезення, тож якщо вам потрібно доїхати зі Львова до кордону, то це не те, що ми робимо. Ми робимо складні речі.

Ми пріоритизуємо залежно від обставин, це може бути що завгодно, це може бути локація. Якщо це Маріуполь, якщо це звинувачення у шпигунстві, - ми звертаємо більше уваги.

Передусім, ми допомагаємо немовлятам і дітям. В Україні багато дітей, народжених від сурогатних матерів. У них немає паспорту, й їхні батьки не з ними. У нас було дуже, дуже багато таких випадків.

І як ви вирішуєте такі ситуації?

У цьому випадку має статись три речі – одночасно, у гармонії. В адміністративному питанні потрібно мати дозвіл забрати дитину, отримати паспорт, всі папери для перетину кордону. Медичний компонент – вони немовлята, тож потрібні лікарі, медсестри, неонатальні спеціалісти, люди, що розуміються на дітях, яких ми наймаємо.

І є виконавча складова – взяти дитину, безпечно переправити через зону бойових дій, перетнути кордон і передати родині. Всі ці речі мають бути бездоганними.

Найскладнішою операцією ваша організація називає порятунок американського громадянина Кирила Александрова та його дружини й тещі з полону на Херсонщині. Розкажіть, як це відбувалось.

Кирила хибно звинуватили у тому, що він шпигун, просто тому, що він – американець. Він нічого не робив, просто за те, що він американський громадянин, всі в його громаді знали, що він американець, - тому що навіщо це ховати.

Ми працювали за двома напрямками. Ми були у контакті із Кирилом за два дні до його арешту, що було чудово, а також ми були у контакті із його родиною в Америці. Це дуже допомогло.

У нас було 2 ідеї: вести переговори про звільнення. На жаль, у мене не має важелів впливу. Якщо це викуп, то вони захочуть мільйони, а у нас цього немає. Зазвичай, коли ти ведеш переговори, треба мати щось, що можна їм віддати, а у нас такого не було, тож це було дуже складно. У нас немає російських полонених для обміну, я не уряд. Але це був перший план – це були переговори.

Другий план, який ми розробляли в той час, - це була одностороння операція: знайти варіант забрати його звідти, де він є, і переправити, куди потрібно. Тож ми це й зробили.

Ми опрацьовували багато варіантів. Говорили про те, де його тримали, - це було прямо на Дніпрі. Я міг взяти маленький човен, спуститись вниз по ріці, забрати його з дружиною і поплисти назад. Ми говорили про операцію з повітря чи на землі.

Операція почалась на День перемоги, поки всі у Москві дивились парад, дивились Путіна по телебаченню, аплодували. Ми жартуємо, що у росіян був свій день перемоги, а наступного дня – у нас був свій.

Російський переговорник, з яким ми обговорювали звільнення Кирила, подзвонив нам після того, як він вже був у нас. І він не знав, що він у нас, і сказав: «Давайте продовжувати переговори». Я сказав: «Справа закрита». Він спитав: «І що мені з ним робити?» Я відповів: «Він уже зі мною». Він сказав: «Що?»

Скільки людей у вашій групі?

Ми не видаємо нашу кількість, росіяни нас не дуже люблять, і вони розумні. Але ми дуже, дуже маленька група, менша, ніж думає чимало людей. У нас є також українські партнери, з якими ми працюємо на місцях.

Більшість представників вашої команди мають військове минуле?

Так, зараз уся моя американська група має військове минуле.

У вашій групі всі – не українці? Чому ви ризикуєте, рятуючи українців?

Для нас немає різниці між українськими чи американськими цивільними. Коли країни починають війну, у ній беруть участь політики й військовики. Але посередині залишаються мирні люди, які платять найвищу ціну.

Кирило та його родина щасливо жили на прекрасній фермі у гарній місцині, вони не зробили нічого нікому поганого – ані Україні, ані Росії. Вони просто жили, щасливо, нікого не чіпали. Допоки не прийшла жорстока, жорстока сила і зробила їх жертвами воєнних злочинів. Ось що сталось.

Тож чи важливо, що він – поляк, українець, американець чи китаєць? Ні. Ніхто не заслуговує на таке ставлення. Тому це й є воєнний злочин. Тому що це насильство проти людяності. Кирило та його родина – перші американські жертви воєнних злочинів, які вижили, було багато людей, які не вижили.

З якою метою ви розповідаєте про свою діяльність у медіа?

Звучить смішно, але нам дуже потрібне фінансування. Ми з командою готові працювати, ми любимо виконувати ці операції. Але реальність у тому, що нам потрібні гроші, все коштує чимало.

Ми волонтери, нам не платять. Ми з командою у дорозі – з серпня 2021. І ми не заробляємо. Може, в якийсь момент це зміниться, ми говоримо про це, бо це довгий час, і наші родини не дуже раді, бо вдома треба оплачувати рахунки. Але наші операції дуже дорогі. Але якщо у мене вибір – взяти собі сто доларів чи заплатити їх за бензин в Україні, щоб витягти Кирила, то як я можу на цьому заробити?

  • 16x9 Image

    Марія Прус

    В українській службі Голосу Америки з 2016 року. Висвітлює політику, культурні та соціальні події, а також життя української громади у США. Має ступінь магістра Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Відео - найголовніше

Футбол на протезах - завдяки майстрам з Данії. Відео
please wait

No media source currently available

0:00 0:03:29 0:00
XS
SM
MD
LG