Спеціальні потреби

Прага – Вага голосу чеських «шістдесятників», які вступили у боротьбу з комуністичним режимом, і нині, через понад півстоліття від тих подій, дуже велика. Чехи до своїх дисидентів прислухаються, вони їх шанують, і більше: першим чехословацьким, а потім чеським президентом чехи обрали одного з них – п’ять разів засудженого комуністами правозахисника і дисидента Вацлава Гавела.

«Шістдесятники» – це, по суті, невелика група людей, які не побоялись оголосити війну тоталітарному комуністичному режиму й окупації країни військом так званого мирного Варшавського пакту. Вони відразу заявили про свої головні цілі – орієнтацію на загальнолюдські цінності, побудову демократичного суспільства, об’єднання з вільним західним світом. Їхні головні вимоги базувались на Хартії прав і свобод людини.

І справді, група «шістдесятників» не була великою, у порівнянні з тодішньою 15-мільйонною Чехословаччиною. Програмний документ борців проти комуністичного режиму під назвою «Хартія 77» підписало всього 243 особи. Серед тих, хто очолив боротьбу, був один із «шістдесятників» – Вацлав Гавел. Це він, ризикуючи бути ув’язненим, започаткував щорічну традицію вклонитися Янові Палаху – празькому студентові, який 19 січня 1969 року спалив себе на знак протесту проти окупації Чехословаччини.

Яна Палаха ховала ціла Прага, і ця тиша скорботи розбудила увесь народ. На відміну від українського героя Олекси Гірника, який актом самоспалення висловив протест проти русифікації України, про що широкий загал українців дізнався відносно недавно, шляхетний чин свого земляка чехи запам’ятали відразу і назавжди.

Саме чеські «шістдесятники» тяжкою щоденною працею і з ризиком для життя зуміли підняти високо гасло Вацлава Гавела «Правда і кохання переможе» і стати прикладом для суспільства. Це, зокрема, думка відомого чеського письменника, дисидента з 10-літнім тюремним стажем, нині вже 80-літнього Їржі Странського, якою він поділився з Радіо Свобода.
Вони залишились вірними головній думці дисидентського руху – бути сторожовим псом демократії

«Це покоління тих «шістдесятників», які в позитивному сенсі слова залишились вірними Вацлаву Гавелові, навіть якщо мали до нього і певні застереження. Вони залишились вірними головній думці дисидентського руху – прагненню бути сторожовим псом демократії. Ці люди від самого початку розуміли, що демократія не означає, що можна робити все, що забагнеться. Вони знали, що демократія – це насамперед порядок. Адже, щоб людина могла вільно жити і вільно говорити, вона мусить цю свободу вільно висловлюватись надати всім іншим навколо себе», – зауважує Їржі Странський.

У позиції пересічного громадянина – сила безсилих

Вацлава Гавела чи Їржі Странського режим не милував, але кожне їхнє слово з-за ґрат потужним відлунням відгукувалось у суспільстві. Потайки працював самвидав, п’єси Вацлава Гавела секретною поштою передавались на Захід, там вперше аплодували їхньому сміливому авторові.

На уранових рудниках із такою виразною назвою Vojna відстояли свою свободу десятки інших чеських «шістдесятників». А щоб пам’ять про них не згасла, перше, що зробили чехи після падіння комуністичного режиму, – відкрили в концтаборі «Война» музей комуністичного режиму. Про це чеське суспільство знає, ідею Вацлава Гавела про вирішальну роль пересічного громадянина в житті суспільства, про те, що він називав «неполітичною політикою», тут вдалось швидко відродити.

«Гадаю, що в порівнянні з Україною є певні відмінності. Чехія – невелика країна, вона відносно гомогенна, і суспільство більше знає про себе. І друге: Вацлав Гавел був непересічною людиною, якому вдалось згуртувати і об’єднати навколо себе інших людей», – зазначає професор Карлового університету в Празі Ян Сокол.

Феномен лідера Вацлава Гавела безсумнівний, не підлягає сумніву й те, що демократичні цінності правди і свободи, право людини на вільне волевиявлення скорити не можна. Свідчення того – «Празька весна», яку свого часу пережили Угорщина і Польща, її паростки восени 2004 року зійшли і в Україні. Та на відміну від Чехії, «рух шістдесятників», його високий духовний імператив не сягнув тут кожного. Надто довгою, навіть трагічною, з Голодомором і багатомільйонними розстрілами, є спадщина комуністичного режиму в Україні.

«Різниця полягає в традиціях, що є між нами. Адже Чехословаччина мала демократичні традиції, розвинене громадянське суспільство ще перед Другою світовою війною, і в 60–80-х роках тут жило кілька поколінь людей, які виросли в демократичній передвоєнній Чехословаччині. Це відіграло велику роль у розвитку громадянського суспільства і дисидентських рухів. У цьому середовищі шукав своїх однодумців Вацлав Гавел. Важливу роль відіграло й те, що Чеська Республіка лежить у центрі Європи, дивитись і стежити за подіями країнам-сусідам ближче. Україна в цьому відношенні є менш помітною, вона більш віддалена від головних центрів Західної Європи», – зауважує ректор Нью-Йоркського університету в Празі, професор Іржі Пеге.

Політика мусить бути моральною

В одному зі своїх головних виступів у чеському парламенті в березні 1995 року Вацлав Гавел наголосив, що не можна вимагати від співгромадян правди, якщо їхні лідери дурять людей, не можна вимагати від громадян чесності, якщо їх лідери крадуть, не можна їх вчити духовності й моралі, якщо лідери неморальні, брехливі й ниці. Ця дорога веде в нікуди.

Таким є духовний заповіт Вацлава Гавела – чеського дисидента і європейського громадянина. Заповіт намагаються виконувати звичайні чехи у своєму щоденному житті, в цьому, на думку Вацлава Гавела, «сила безсилих». До того ж, на сторожі чеської демократії все ще стоять «шістдесятники», на жаль, щороку їх стає менше, але сила авторитету, вага їхнього впливу на рівень суспільної моралі від цього не зменшується.

Передрук з "Радіо Свобода"
XS
SM
MD
LG