Спеціальні потреби

Північна Дакота: 120 років історії від нащадків українських поселенців


Як українці знайшли краще майбутнє у Північній Дакоті більше століття тому. Відео
please wait

No media source currently available

0:00 0:05:01 0:00

Як українці знайшли краще майбутнє у Північній Дакоті більше століття тому. Відео

У середині 19 сторіччя, щоб заохотити поселенців до суворого за кліматом штату Північна Дакота, уряд США, за певних умов, виділяв безкоштовні земельні ділянки. Українці прибули сюди 1896 року, одними з останніх, тож їм дісталися найскладніші для фермерства клаптики землі. Однак, вони подолали усі труднощі та зуміли передати нащадкам свою культуру та традиції. Понад 120 років потому українці Північної Дакоти, практично, не говорять українською, але не забувають свого коріння. Ми відвідали українську родину, яка досі живе та хазяйнує на тій самій землі, на якій для них прокладали нелегкий шлях до американської мрії їх пращури.

Кам’яний грот із фігурою Ісуса Христа на старому цвинтарі Св.Йосафата – данина першим українським емігрантам у Північній Дакоті. Його збудував батько Дона Басараби, Рой, у пам’ять про важке життя переселенців.

«Мій батько збудував цей грот, в пам’ять про українців, які приїхали сюди без нічого, пережили страждання у пошуках землі.».

Дональд Басараба показує надгробки: тут похована його прабабуся, яка іммігрувала до США із Тульчина Вінницької області, однак не пережила першої ж суворої зими у Північній Дакоті, залишивши на чоловіка сімох дітей.

На цьому ж цвинтарі - понад десяток могил дітей із українськими прізвищами. «На початку 1900 років загинули всі ці діти через епідемію іспанського грипу», каже Дон.

Північна Дакота із вкрай несприятливими для життя умовами мало чим приваблювала поселенців. То ж американський уряд у 1862 році видав закон, який передбачав виділення безкоштовних земель для охочих сюди переїхати.

«Homestead act, він передбачав, що уряд видавав громадянам 160 соток землі. Впродовж 5 років люди мали прожити на цій землі, створити сім’ю, посадити дерево, завести корову, почати займатись землеробством, посіяти пшеницю, тоді через 5 років ти отримував право власності на цю землю».

Дон досі живе на земельній ділянці, яку отримали його предки понад 100 років тому. В цьому домі він створив сім’ю. Дружину шукав серед українців. «Я зустрів справжню українську дівчину, на 100% українку, і це було дуже важко знайти, особливо в цьому краї, я щасливий. Для мене головна річ була, що вона – українка».

«Від нас до найближчого продовольчого магазину 80 кілометрів», каже дружина Керол Басараба, «але ми навчились закуповувати продукти наперед. Я б ні за що не поміняла місце, де ми живемо. Тут тихо, спокійно».

«Коли дідусь сюди переселився у 1916 році, тут був лише колодязь», продовжує Дон. «Вони руками викопали криницю, з часом він збудував хату, хлів і завів корову. Це було їхнє перше господарство».

Сьогодні у господарстві Басарабів - 300 корів і 9 коней. Основний їхній прибуток – продаж телят.

«Телята народжуються весною. Ми доглядаємо за ними кілька місяців, восени відлучаємо від корови і продаємо. Здебільшого продаємо самців. Самиці лишаються, вони народжують телят і замінюють старих корів, яких ми, згодом, також продаємо», розповідає Керол. Нещодавно на їхній ділянці знайшли поклади нафти. То ж сім’я орендує родовище нафтовій компанії і отримує з цього додатковий прибуток.

Дон і Керол – третє покоління українців, народжених в Америці. Розмовну мову майже втратили, але до української церкви продовжують ходити.

Дон каже, що вони моляться в українській церкві за візантійською традицією. Служба проводиться десь на 40 відсотків українською, решта англійською. Завдяки церкві підтримують і українські традиції. Керол каже, що вони святкують Різдво, святять великодній кошик, дотримуються посту перед Великоднем, вишиваємо рушники.

«Ми повинні мати на різдвяному столі голубці, рибу, грибну підливу, три види вареників: з капустою, з картоплею і з чорносливом, оселедець, пиріг з маком. Я намагаюсь завжди мати 12 страв на столі як 12 апостолів. Обов’язково солома на столі, тому що Ісус народився в яслах, на соломі. Голова сім’ї молиться перед вечерею».

Ці традиції понад 100 років привезли у Північну Дакоту українці, які шукали кращого життя, і не побоялися оселитись в одному із холодніших штатів. Батько Дона – Рой Басараба – переконаний – їхні предки недаремно пройшли через важкі випробування:

«Їм було так тяжко, вони багато чим пожертвували, щоб життя їхніх дітей було кращим. І тепер воно справді краще». Він згадує, як життя українських емігрантів покращувалось. Відтак у громаді стало популярним побажання, яке пан Басараба передає в Україну:

«Посилаю привіт вам всім на Україні, дай боже здоров’я, і щоби вам було краще ніж торік»

Дивіться також: Падіння Берлінської стіни: три десятки років не змогли повністю усунути відчуття двоякості. Відео

  • 16x9 Image

    Ярина Матвійчук

    Приєдналася до команди «Голосу Америки» у 2014 році. Перед тим працювала в американському журналі National Geographic та на «Радіо Свобода» ведучою та редактором програми «Ранкова Свобода». У Києві волонтерила на «Радіо Марія» та в кіностудії Cinema House Group, у Гавані доглядала за хворими українськими дітьми в рамках проекту «Україна – Куба». Своїм найбільшим хобі вважає 3-річну доньку Марійку та подорожі з родиною. Розповідає, що любить книжки і поважає добре почуття гумору. Рецептом свого життя називає «Похвалу глупоті» Е. Роттердамського. Мріє покататися на всіх видах транспорту та спробувати їжу різних народів світу.

Facebook Forum

XS
SM
MD
LG