Спеціальні потреби

Неймовірна історія сили духу ветеранів АТО, які реабілітуються в Лос-Анджелесі


Воїни АТО Олександр Пономарьов і Дмитро Медведь разом із дружинами дивують американських тренерів оптимізмом, наполегливістю й силою волі. Обоє вони вчаться ходити заново

Українська громада США продовжує підтримувати бійців АТО, які отримали травми під час бойових дій. Окремий внесок у цю справу робить організація Revived Soldiers Ukraine. Заснована більше року тому вона вже привезла на реабілітацію до Америки 18 українських військових. Двоє з них – Олександр Пономарьов та Дмитро Медведь нині проходять реабілітацію в центрі Next Step у Лос-Анджелесі. Однолітки Олександр та Дмитро своїм оптимізмом та бойовим духом вразили американських тренерів. Їх наступна ціль – вразити ще й коханих і рідних, і довести, що в житті нема нічого неможливого: хлопці, які нині пересуваються на колясках, мріють навчитися ходити.

З 34-річним десантником Олександром зустрічаємося на вихідних. На реабілітацію до Лос-Анджелеса він прибув у грудні. Сашко отримав поранення під час виконання бойового завдання в 2014-му році в Донецькій області. Куля пошкодила хребет й залишила паралізованою нижню частину тіла. Відтак – усупереч прогнозам лікарів він підвівся на ліжку, навчився себе обслуговувати й бореться за те, щоб одного дня навчитися ходити заново. За його гумором й бадьорістю відчувається – сила духу й вишкіл. Народжений у Кіровограді, Олександр із дитинства мріяв стати льотчиком.

Сашко попри складність вправ, не забуває кепкувати. Цього разу – в образі супермена
Сашко попри складність вправ, не забуває кепкувати. Цього разу – в образі супермена

«У нас був розквартирований полк бомбардувальної авіації, там дуже багато було військових, – пригадує ветеран Олександр Пономарьов. – Десь, мабуть, відсотків шістдесят – більше, ніж половина. Звичайно, ми діти дружили, грались в одному дворі, то така була мрія, як знаєш – стати льотчиком».

Свою мрію літати Олександр здійснив, коли став десантником. Він показує фотографії зі свого навчання в США, де був за обміном військових ще до війни. Й пригадує, як все починалося – після зміни кількох професій – спершу відправився на службу в Кіровоградському в загоні спецпризначення. А згодом зустрів там і своє кохання – жінку, яка так само, як і він – мріяла про військову кар’єру й для цього пішла у спецназ.

Олену тренери Олександра називають найкращою й найвірнішою підтримкою коханому. Кажуть, оптимізм цієї пари їх вражає щодня
Олену тренери Олександра називають найкращою й найвірнішою підтримкою коханому. Кажуть, оптимізм цієї пари їх вражає щодня

«Армія мене дуже змінила. Я стала зовсім іншою людною. Моє відношення до людей змінилося. В армії я познайомилась із іншим контингентом людей, які зовсім відрізнялись від цивільних. Практично всі, до єдиного… окей, не можу сказати, що до єдиного, але переважна більшість із них – це неймовірні люди. Вони дуже відрізняються своїм як духовними, так і моральними якостями».

Сашко забирає Дмитра з аеропорту
Сашко забирає Дмитра з аеропорту

Разом вони ось уже сім років. Кажуть, завжди були одне для одного, в першу чергу, найкращими друзями. Ось і сьогодні вони ділять обов’язки порівну: Олена готує плов, а Сашко, щоб допомогти, відправляється за продуктами. Сьогодні у них особливий вечір. До Лос-Анджелеса на реабілітацію їде капітан збройних сил України – харків’янин Дмитро Медведь із дружиною Анею. В аеропорту їх зустрічає місцева громада українців. А вже через день обидві пари відправляються в реабілітаційний центр для паралізованих Next Step.

Хоч вправи для хлопців надзвичайно виснажливі, виду вони не подають. Ще й встигають смішити тренерів. Так, коли один із тренерів каже Олександру, що той накачав груди не згірше за супермена, той лише відмахується. «А – та це силікон». Такі незламні клієнти для центру – велика рідкість, зізнається тутешній тренер Дейвид Мерін, який до слова і сам має українське коріння.

«Робота з військовими особлива. Всі вони прибувають уже з певним рівнем фізичної підготовки. Тоді як деякі наші клієнти, часом перед травмою були не такими фізично вправними. Тих, хто не був активним не так вже й просто примусити робити вправи. Солдати ж навпаки – самі намагаються братися за нові речі. Вони не бояться жодних вправ. Працювати з ними – радість», – каже Дейв.

Українських бійців навантаження не лякають
Українських бійців навантаження не лякають

З ним погоджується і директор центру Next Step Джоел Венґер. «Коли Олександр сюди приїхав, він міг утримувати десь 50 відсотків ваги свого тіла, а зараз це вже десь 65-70 відсотків, при цьому він стоїть, - каже Джоел. – Це значний поступ. Я не візьмуся давати якісь прогнози про те, що він зможе чи не зможе робити в майбутньому. Все буде залежати від складності його травми, того, як будуть відновлюватися функції й того, скільки він, як окремий індивід буде докладати зусиль. Але я б сказав, що для нього нема жодних обмежень. Він має брати таку планку, що ліміт для нього – хіба що небо».

Після обстеження Дмитра Медведя він також додає:

«Щодо Дмитра – ми сьогодні тільки зустрілися. Але виглядає так, що у нього великий потенціал. Мені цікаво буде подивитися, що він зможе на біговій доріжці. Йому потрібно буде старатися робити кроки самостійно, а наше завдання буде зробити його більш активним на ногах».

Своє кохання Дмитро знайшов на Луганщині, коли відправився захищати український кордон
Своє кохання Дмитро знайшов на Луганщині, коли відправився захищати український кордон

У центрі Дмитро ще не знаючи, що попереду його чекає перше обстеження з випробуваннями на повну викладається на тренажері. А вже згодом, коли йому кажуть, що у нього зависокий тиск – найбільше хвилюється, щоб це не стало перешкодою для тренувань.

Дмитро розповідає – про те, що на Україну чекає війна, зрозумів, ще коли на Євромайдані почалися розстріли. Але навіть, усвідомлюючи це, а також нікудишнє забезпечення Збройних Сил, у 2014-му Дмитро відправився охороняти український кордон із Росією в Луганській області. Каже, вагань не мав жодних.

«Є така професія – батьківщину захищати, – каже ветеран Дмитро Медведь. – Присяга дається раз в житті. Присяга – це не порожні слова. Це не обіцянка. Це присяга. Я думав, що мій невеличкий досвід у військах стане в нагоді хлопцям».

Свою тендітну дружину Аню він зустріне теж на Луганщині, а після початку війни забере її до батьків у Харків. Коли його поранять – вона буде першою – хто боротиметься за те, щоб її коханий вчився ходити. У Харківському науковому інституті протезування Дмитро не тільки навчиться підводитися, а й стане інструктором для таких як і сам – ветеранів.

Недільного вечора українці Лос-Анджелеса вітають ветерана з прильотом
Недільного вечора українці Лос-Анджелеса вітають ветерана з прильотом

«Діма дуже сильний, якщо він береться, то робить, – каже дружина Дмитра Медведя – Анна. – Все таки мені здається, що у нього така сила духу від-того, що він військовий. Це виховувалося – він закінчив військовий університет. І я його також підтримувала і не було жодного такого дня, щоб він сказав, що: «Аню, я не буду ходити ... я тобі такий не потрібен».

Поїздка хлопців до Лос-Анджелесу стала можливою завдяки благодійній організації «Відродження Захисників України». Створена більше року тому вона вже привезла до США 18 українських військових. Волонтер організації Андрій Гось каже – нині у них нова ціль – відкрити реабілітаційний центр подібний до Next Step в Україні.

Найбільша ціль обох хлопців у майбутньому – навчитися ходити. А вже зараз українській владі вони радять почати створювати безбар’єрне середовище для потребуючих
Найбільша ціль обох хлопців у майбутньому – навчитися ходити. А вже зараз українській владі вони радять почати створювати безбар’єрне середовище для потребуючих

«Відкриття такого реабілітаційного центру, як NextStep – це логічний крок адже зараз в Україні є близько 241 солдата із пошкодженнями хребта і це тільки солдата. На його створення – закупку обладнання та тренування реабілітологів нам потрібно 300 тисяч доларів. Зараз ми шукаємо спонсорів», волонтер організації Revived Soldiers Ukraine Андрій Гось.

Поширювати свій реабілітаційний досвід у майбутньому планує й Дмитро Медведь. Він навіть задумується над тим, щоби відкрити власний центр. Сашко ж освоює професію програміста. А поки що у них обох єдина ціль: навчитися ходити. Олександр пообіцяв це дружині. Дмитро ж сподівається, що коли через півроку повернеться додому на зустріч рідним буде іти самотужки – з паличкою. Каже – головне, не розхвилюватися в той момент і – не випусти її з рук.

Дивіться також: США вперше вдались до прямої атаки сирійського режиму і готові робити більше

  • 16x9 Image

    Тетяна Харченко

    Має більш ніж 16-річний досвід у журналістиці. Починала з роботи кореспондентки на радіо «Континент» у Києві. Відтоді працювала журналісткою на телеканалі СТБ, а також у виданнях: «Україна молода», «Газета по-українськи», «Новинар»; спеціальною кореспонденткою і текстовою редакторкою ранкових випусків телеканалу СІТІ, оглядачкою та головною редакторкою сайту «Медіа Бізнес»; дописувала для National Geographic Україна.

    Має дві вищі освіти – за першою – фольклористка й викладачка української мови та літератури. Диплом режисерки документального кіна отримала як стипендіатка програми Fulbright, в американському університеті Wake Forest, що у Північній Кароліні.

    Є авторкою кількох документальних короткометражних фільмів, два з яких – «Пісні надії» та «Солдат-метелик» – були показані на американських кінофестивалях: RiverRun International Film Festival та Princeton Film Festival. З «Голосом Америки» була від весни 2014 року до осені 2017 року. Працювала як відеооператорка, журналістка та продюсерка. Відзняла серію сюжетів про українську діаспору в США з Бостона, Нью-Йорка, Парк-Сіті, Балтимора, Вашингтона, Арлінгтона, Нью-Джерсі та Лос-Анджелеса.       

Facebook Forum

XS
SM
MD
LG