Спеціальні потреби

Актуально

Соцопитування: Маккейн випереджає Обаму на 1,5%

Опитування громадської думки у США, проведені протягом вихідних показують, що кандидат у президенти від Республіканської партії сенатор Джон Маккейн обігнав свого конкурента від демократів сенатора Барака Обаму.

Згідно із середнім показником декількох основних соціологічних центрів США, за Маккейна сьогодні готові віддати свої голоси майже 47% виборців. За Обаму – 45,5%. Результати деяких опитувань навіть показують розрив у 10% на користь Маккейна.

Стрімкий зріст рейтингу республіканського кандидата відбувся одразу після з'їзду партії минулого тижня, на якому сенатора і було офіційно висунуто кандидатом у президенти США. Також рейтингу йому додало висунення губернатора Аляски Сари Пейлін кандидатом на посаду віце-президента.

Нинішній віце-президент, Ричард Чейні, який перебуває у Римі заявив журналістам, що не бачить причин, через які Пейлін не могла б впоратися з новою посадою у разі перемоги республіканців. За його словами її виступ на з'їзді партії у місті Сент-Пол перевершив усі сподівання.

Напевно найпопулярнішим висловом американських аналітиків та коментаторів щодо оцінки результатів з’їздів була фраза «зміна гри». Дійсно, висунення Сари Пейлін на посаду віце-президента потенційно може привернути на бік республіканців прихильників Гілларі Клінтон. І це привносить значний елемент невідомого у кампанію та просто робить її цікавішою.

Протягом наступних восьми тижнів сенатор Обама та його партнер Джо Байден зосередяться на штатах, із значною кількістю виборців, які ще остаточно не визначилися. Це – Вісконсин, Міннесота, Огайо та Флорида, а також на тих, де традиційно перемагали республіканці – Колорадо, Індіана та Вірджинія. Обама та Байден спробують переконати виборців, що президентство Маккейна не відрізнятиметься від восьми років керування країною Джорджем Бушем, що призвело до поганих економічних наслідків. Під час однієї із зустрічей з виборцями Байден зазначив:

«Мовчанка Республіканської партії просто оглушує. Вони промовчали на всі важливі теми – робочі місця, охорона здоров`я – всі теми, які цікавлять людей в таких містах як, наприклад, те, в якому я виріс».

Основна мета республіканців – привернути на свій бік робітників, в першу чергу жінок. Технологи кажуть, що сенатор Обама має довести те, що Маккейн вибрав жінку на посаду віце-президента зовсім не означає, що Маккейн підтримує політику, яка вигідна жінкам.

Сьогодні на виборчу кампанію Барака Обами його прихильники пожертвували майже 66 мільйонів доларів. І йому треба ще зібрати 135 мільйонів, які будуть в тому числі витрачені на політичну рекламу, як позитивну, так і негативну.

Тим часом Маккейн представив себе як незалежного політика, а Сару Пейлін – як його однодумицю:

«Я не можу дочекатися, коли представлю її у Вашингтоні. І сказати всім нечесним політикам, лобістам та групам за інтересами – мої друзі, ваш час закінчився».

Губернатор Пейлiн зайняла нішу агресивного нападника. У недiлю вона розкритикувала Обаму за його висловлювання під час консервативного телешоу щодо збільшення військової присутності американців в Іраку.

На сьогодні Маккейн вже має 85 мільйонів доларів з федерального фонду. Як і демократи, республіканці планують зосередитися на штатах, в яких чимала частина виборців ще не визначилася, а також на кількох традиційно демократичних. І в центрі їхньої боротьби – жінки, особливо без вищої освіти. Тут всі сподівання покладаються на Сару Пейлін.

Всі новини дня

"Я просто хотіла допомогти дітям" - 7-річна американка Лілі надихнула тата на великий проект із допомоги Україні

Ініціатори проекту "Швидкі зі США для України" Крис Менсон та його донька Лілі 

У штаті Іллінойс маленька американська дівчинка Лілі надихнула тата на великий проект із допомоги Україні. Донька попросила батьків допомогти українським дітям. У відповідь її тато зайнявся пошуком та відправкою в Україну автомобілів швидкої допомоги. Він вже відправив понад 20 швидких і кілька пожежних машин. Кореспонденти "Голосу Америки" зустрілись з родиною і розпитали про цей сімейний благодійний проект.

Маленька Лілі Менсон разом з татом вчаться говорити українською. У свої 7 років вона знає, як сказати українською “привіт”, “дякую”, "добрий вечір".

Ще рік тому Лілі не знала про існування України. Наприкінці лютого вона дізналась, що десь далеко за океаном почалась велика війна.

"Я дивилась новини з татом, і там в новинах була війна. Тато хотів змінити канал, щоб я не бачила поганих речей.

Я знала, що такі дітки, яким стільки ж років як мені, страждали, змушені були евакуюватись зі свого дому, може, втрачали батьків. І я насправді просто хотіла допомогти, будь-яким чином.
Лілі Менсон, мешканка штату Іллінойс, 7 років

Але я хотіла допомогти і почала молитися за них перед сном", - згадує Лілі Менсон.

Її тато Крис згадує, що дізнавшись про війну Лілі кілька днів не знаходила собі місця, вона розпитувала батьків про українських дітей і часто сумувала.

“Це її настільки турбувало, що якось за вечерею ми молились і вона попросила: "А давайте помолимось за народ України". Це нас з дружиною здивувало, заскочило мене зненацька. Ми тоді сказали: "Звісно, давай і за Україну". Так тривало кілька днів. Ми бачили, що її це хвилює. І потім, в якийсь момент, вона мені сказала: тату, а ми якось можемо їм допомогти?” - згадує Крис Менсен, батько Лілі.

Основне, що Лілі знає про війну в Україні, що там страждають багато дітей.

Лілі Менсон: "Я знала, що такі дітки, яким стільки ж років як мені, страждали, змушені були евакуюватись зі свого дому, може, втрачали батьків. І я насправді просто хотіла допомогти, будь-яким чином".

Її тато Крис Менсен - колишній військовий. Наразі працює у відділі комунікацій в медичній компанії. Саме тому після прохання доньки в нього виникла ідея - спробувати знайти для українських потреб автомобілі швидкої допомоги. Так стартував його проект “Швидкі зі США для України”.

Крис Менсон: "Я - звичайний пересічний американець. Я подзвонив другові, з яким працював, розповів йому про свою ідею, а він такий: це божевілля. Але запропонував подзвонити у місцевий медичний центр і спитати, чи в них немає швидкої, яку можна віддати на благодійність. Я туди подзвонив, розповів ситуацію, і єдине їхнє питання було до мене: яке авто треба - на бензині чи дизель? Так ми відправили першу машину швидкої в Україну".

Всі ці американські швидкі мають всередині інвентери. Коли працює двигун, виробляється тепло та електрика. Фактично, це генератори на колесах.
Крис Менсон, ініціатор проекту "Швидкі зі США для України"

Кожен автомобіль швидкої, який надсилає Крис за підтримки небайдужих, обладнаний необхідним медичним спорядженням.

Там є “кардіомонітори, дефібрилятори, різні типи медичного транспортування поранених", - розповідає Крис.

"Коли ми домовляємось про швидкі, завжди просимо людей наповнити машини якомога більшою кількістю обладнання. Щоб машина була готова їхати на виклик", - ділиться ініціатор благодійного проекту.

Ці автомобілі під час руху спроможні самостійно виробляти тепло та електрику для забезпечення медичних потреб.

"Всі ці американські швидкі мають всередині інвентери. Коли працює двигун, виробляється тепло та електрика. Фактично, це генератори на колесах. А нещодавно ми отримали швидку, яка має сонячні панелі. То ж на цій машині ніколи не турбуватимуться, що там можуть сісти батареї", - зазначив Крис Менсон.

Крис Менсон, його донька Лілі, сенатор з Іллінойсу Дік Дурбін та активісти благодійної організації UMANA під час урочистого підписання благодійних пожежних машин для України
Крис Менсон, його донька Лілі, сенатор з Іллінойсу Дік Дурбін та активісти благодійної організації UMANA під час урочистого підписання благодійних пожежних машин для України

Щоб привабити увагу потенційних благодійників, Крис влаштовує урочистості із офіційної передачі автомобілів. Під час цих заходів політики, бізнесмени та місцеві урядовці підписують машини, які поїдуть в Україну.

“Швидка допомога - сам цей автомобіль вже є доказом нашої підтримки, - каже Крис. - Але підписати швидку чи пожежну є свого роду повідомленням до українців, що вони не одні. У нас сенатори підписували автомобілі, люди в Україні це бачитимуть і відчуватимуть підтримку".

Майже кожен автомобіль має один особливий підпис - від маленької Лілі.

Я б хотіла сказати українським дітям, що ця війна скоро закінчиться, і що мій тато, і моя мама, і я також - ми дуже пишаємось, що вони такі сміливі і пройшли через так багато випробувань.
Лілі Менсон, мешканка штату Іллінойс, 7 років

На пожежній Лілі намалювала серце і цифру 19, бо це був їхній 19-тий автомобіль для України.

"Тату, а тут я намалювала соняшник, тому що соняшники - це національна квітка України", - гордо вигукує дівчинка.

Після війни Лілі мріє відвідати Україну і побачити соняшникові поля, про які розповідав їй тато. Вона також знає від тата, що в Україні смачна їжа і чудові люди.

Лілі Менсон у розмові з журналістами передає послання українським дітям: "Я б хотіла сказати українським дітям, що ця війна скоро закінчиться, і що мій тато, і моя мама, і я також - ми дуже пишаємось, що вони такі сміливі і пройшли через так багато випробувань".

Вона розмірковує, якою американською їжею буде пригощати колись українських дітей: "думаю, українські діти любили б наші бургери. Мій тато робить дуже смачні бургери. А ще багато дітей любили б нашу кукурудзу і барбекю".

До війни в Україні Крис ніколи не був за кордоном. Втім з початком благодійного проекту, каже, відчув потребу поїхати в Україну і на власні очі переконатись, куди потрапляють ці медичні авто.

Згадує, як після першої поїздки в Україну зрозумів для себе, що Україна ніколи не програє цю війну: "Я говорив з людьми, я бачив їх, і вони мене дуже надихнули. Коли я повернувся, то сказав собі: треба подвоїти зусилля і знайти більше автомобілів швидкої допомоги, щоб допомогти людям в Україні. Моя дружина це сприймає як моє покликання від Бога".

Під час подорожей Україною Крису Менсону доводиться інколи ховатись від обстрілів або змінювати маршрути. Втім, він каже, завжди намагається привезти доньці українських смаколиків.

"Я йому сказала: окей, якщо ти їдеш в Україну, принаймні, привези мені трохи українського шоколаду. І це було круто, він привіз дві чи три коробки українського шоколаду", - розповідає Лілі.

Минулої весни Лілі пообіцяла татові торт, якщо Крис доставить в Україну 20 автомобілів. Переможну двадцятку святкували наприкінці жовтня.

Лілі Менсон: "Він отримав шоколадний торт із ванільним кремом і на ньому було написана цифра 20”.

До кінця 2022 року Крис Менсон сповідається подвоїти "переможну двадцятку". Крім того, каже, почав отримувати для України американські пожежні машини.

За 7 місяців роботи, Крис запевняє, жодного разу не сумнівався у правильності того, що він робить для України.

"У мене було кілька разів, коли навертались сльози. Якось в Україні мені дали мені список речей, що їм потрібно для обладнання автомобілів швидкої, і в тому списку були педіатричні мішки Амбу - це така пластикова річ, схожа на пляшку, яку ви інколи бачите у фільмах. Її здушують, щоб допомогти людині дихати, і воно має маску. Я домовився, мені їх багато прислали. Коли я відкрив коробку і побачив ці мішки Амбу - маска біля цих мішків була дуже маленька. Це означає, що там в Україні є немовлята, які не можуть дихати.

Машина швидкої допомоги, яку Крис Менсон готує до відправлення в Україну
Машина швидкої допомоги, яку Крис Менсон готує до відправлення в Україну

І життя цих новонароджених дітей залежить від того, хто стискає цей мішок. Коли я їх побачив, мене дуже пробрало, я заплакав”, - каже американський благодійник.

Під час інтерв'ю у Криса постійно дзвонить телефон. Він домовляється про черговий автомобіль швидкої. Наступне авто, каже, буде фіолетового кольору.

Крис Менсон: "Лілі, я зараз вже домовився про 29 швидких. Як буде тридцять, може скажемо мамі, і ще один тортик?"

"Окей, тату, тортик буде готовий для тебе!" - відповідає Лілі і з гордістю обіймає свого тата.

Я не думаю, що Будапештський меморандум має майбутнє – Стівен Пайфер. Відео

Я не думаю, що Будапештський меморандум має майбутнє – Стівен Пайфер. Відео
please wait

No media source currently available

0:00 0:01:08 0:00

«Через те як росіяни просто порвали Будапештський меморандум, зараз я не думаю, що він має майбутнє», – посол США в Україні 1998-2000 рр. Стівен Пайфер.

Щорічний саміт Моді та Путіна не відбудеться - ЗМІ 

Прем’єр-міністр Індії Нарендра Моді 

НЬЮ-ДЕЛІ, 9 грудня (Reuters) – Прем’єр-міністр Індії Нарендра Моді та президент Росії Володимир Путін не будуть проводити щорічний особистий саміт цього року, повідомило джерело в індійському уряді в п’ятницю. Моді та Путін спілкувались у вересні.

Раніше того дня Bloomberg News повідомило, що рішення про скасування саміту було прийнято після завуальованих погроз Путіна застосувати ядерну зброю у війні в Україні.

Урядове джерело, яке відмовилося назвати своє ім'я, посилаючись на делікатність питання, повідомило, що рішення не проводити саміт було прийнято набагато раніше, і що ядерний кут не був фактором.

Путін відвідав Нью-Делі в грудні минулого року під час 21-го щорічного саміту Індія – Росія.

Прес-секретарі міністерства закордонних справ Індії та посольства Росії в Нью-Делі не відповіли на запит Reuters щодо коментарів щодо звіту Bloomberg.

Моді та Путін зустрілися на полях саміту блоку регіональної безпеки в Узбекистані у вересні та кілька разів розмовляли по телефону цього року, включно з темою вторгнення Росії в Україну.

Індія, яка разом з Китаєм стала одним із найбільших покупців російської нафти з початку війни в лютому, прямо не засудила те, що Росія називає своєю «спеціальною військовою операцією» в Україні.

Російський чиновник сказав Bloomberg, що рішення Індії не проводити саміт було зрозуміло на саміті Шанхайської організації співробітництва в Узбекистані, де Моді сказав Путіну, що це «не епоха війни».

Під час війни в Україні Путін висловлював низку погано завуальованих ядерних погроз, але кілька високопосадовців неодноразово заперечували плани Москви застосувати ядерну зброю в Україні та звинувачували Захід у загостренні ядерної риторики.

CША готують  команди саперів для розмінування територій в Україні 

Архівне фото: український сапер досліджує зруйновану будівлю в рамках операції з розмінування Новоселівки, Донецька область, листопад, 2022 року. (AP Photo/Andriy Andriyenko)

США розраховують до весни 2023 року сформувати та профінансувати роботу 100 розмінувальних команд в Україні. Про це заявив представник Державного департаменту США, менеджер у справах Європи Майкл Тірре під час брифінгу Гельсінської комісії Конгресу США в четвер.

Майкл Тірре відзначив високу ефективність українських саперів, які, починаючи з березня, знешкодили близько 500 тис вибухонебезпечних предметів. Водночас представник Держдепартаменту США наголосив, що українцям потрібні додаткові навчання, адже серед саперів уже були втрати в процесі роботи.

На тренування, обладнання, а також забезпечення роботи команд із розмінування в Україні Державний департамент США цього року виділяє 91,5 млн дол. “Ця програма - унікальна. Це єдиний серед профінансованих іноземними державами великий проект із навчання саперів всередині України. Адже інші такі проекти зазвичай вимагають, аби українські фахівці виїжджали за кордон. Крім того, всі інші урядові організації можуть узяти участь у цьому проекті та ділитися досвідом. Він був створений як програма для координації між різними країнами-донорами. Скажімо, кілька країн планують постачати обладнання, але не можуть проводити тренувальні курси в Україні. Наш проект допоможе заповнити цю прогалину”.

Державний департамент США виділив 91,5 млн дол на допомогу Україні з розмінуванням. Кошти спрямовують на навчання, надання обладнання з метою проведення операцій розмінування а також забезпечення роботи команд з розмінування, йдеться в повідомленні Гельсінської комісії.

Раніше у Державному департаменті США повідомили, що 47,6 млн доларів на термінову гуманітарну допомогу з розмінування отримала компанія Tetra Tech. Американська компанія у співпраці з Українською асоціацією саперів має навчити українців знаходити та знешкоджувати протипіхотні міни, боєприпаси, що не вибухнули, саморобні вибухові пристрої та інші вибухонебезпечні предмети.

Віце-президент компанії Tetra Tech Тодд Бігг повідомив, що три команди з розмінування за підтримки США вже готуються до роботи на сході та півдні України. Про це він розповів під час брифінгу Гельсінської комісії Конгресу США: “Зараз ми маємо три команди в Харківській та Миколаївській областях, вони починають досліджувати території щодо виявлення вибухонебезпечних предметів, і це дозволить внести відповідну інформацію в українську базу. Тоді ці розмінувальні команди отримають завдання і ресурси відповідно до міжнародних стандартів”.

Він також наголосив, що американці налаштовані на тривалу співпрацю, адже на розмінування української території знадобляться роки. “Коли бойові дії завершаться, ми перейдемо до планової зачистки території”, - розповів Бігг.

У Держдепі США очікують, що розмінування України буде одним із найбільших викликів із часів Другої світової війни. На наявність мін потрібно перевірити понад 160 тис кв км. Складність процесу - не лише в обсязі, а й у підступності мінування росіянами.

Майкл Тірре заявив, що росіяни в Україні використовують таку ж тактику, як терористи ІДІЛ в Сирії та Іраку: «Від українських посадовців, які працюють на місці, ми знаємо, що російські солдати цілеспрямовано мінують цивільні будинки, зокрема дитячі іграшки, і навіть тіла вбитих. Жахливе використання вибухових пристроїв російськими військовими нагадує тактику бойовиків ІДІЛ в Іраку та Сирії, де терористи намагалися вбити стільки цивільних, скільки можливо, щоб люди боялися повертатися до своїх домівок».

Україна стала однією з найбільш замінованих країн у світі ще до повномасштабної війни, нагадали в Гельсінській комісії. За її даними, після початку російської агресії - з 2014 до 2022 року - від мін та вибухонебезпечних предметів в Україні загинуло понад 1100 цивільних осіб. Серед них - і американець Джозеф Стоун, який був у складі моніторингової групи ОБСЄ, авто якої у квітні 2017 року потрапило на протитанкову міну на Луганщині. За даними Гельсінської комісії, Україна - п’ята у світі за кількістю поранень від мін серед цивільних осіб, та у трійці за кількістю нещасних випадків, спричинених протитранспортними мінами.

Днями про допомогу Україні в розмінуванні на суму близько 11 млн доларів США також оголосила Канада. Під час зустрічі з міністром міжнародного розвитку Канади Харджитом Саджаном представники українського парламенту подякували за підтримку, йдеться на сайті Верховної Ради. Крім того, голова Комітету Верховної Ради з питань інтеграції України до ЄС Іванна Климпуш-Цинцадзе відзначила важливість канадської тренінгової місії Unifier, яка допомагає в підготовці українських саперів із 2014 р.: «Ми знаємо, наскільки важливо, що ця місія далі триває і скільки наших захисників та захисниць пройшли цю тренінгову школу, яка точно дає результат і можливості їм бути більш ефективними, більш витривалими та успішними у захисті країни, у вигнанні ворога і звільненні наших територій».

"Я не простягаю руку ворогу" - директорка ІМІ відмовилась від премії, яку присудили журналістам з України та Росії. Інтерв'ю 

Фото для ілюстрації

Виконавча директорка Інституту Масової Інформації Оксана Романюк відмовилась отримати Премію зі свободи слова Johann Philipp Palm Award від німецького фонду Palm Foundation. Причиною стало те, що премію їй присудили разом із російським журналістом Олексієм Венедиктовим. Пані Романюк назвала Венедиктова “кремлівським лібералом”, саме тому, за її словами, відмовляється "подавати руку ворогу”.

Інститут Масової Інформації - це громадська організації, яка працює у напрямку захисту свободи слова та сприяння розвитку української журналістики. Ксенія Туркова з Голосу Америки розпитала очільницю ІМІ про ситуацію навколо цієї премії і як поставився до відмови української лауреатки її російський колега.

Ксенія Туркова: Пані Оксано, коли ви дізналися про те, що вас висунули на цю премію разом з Венедиктовим, наскільки це було несподівано? Чи очікували ви, що ваше нагородження можуть об'єднати з нагородженням російського журналіста?

Оксана Романюк: Не очікувала. Я дізналася про це у травні, і, якщо чесно, тоді було взагалі не до премії. Я прочитала, суперздивувалася і написала їм листа, мовляв, дякую, що ви мене висунули, але я категорично відмовляюсь у цьому брати участь. Організатори намагались мене переконати, велось довге листування…

Я надавала там свою аргументацію, свої факти, вони намагались мені пояснити свою точку зору. І я зрозуміла, що між нами є якась нестача розуміння пов'язана, по-перше, з досвідом і бекграундом, оскільки ми зараз переживаємо безпосередньо досвід насильства, досвід захисту нашої ідентичності, і для нас не є можливим те, що пропонує нам Західна Європа - простягнути руку ворогу, як мені пропонували. Я розумію, що їхне бажання було абсолютно щирим. Вони просто не розуміють всієї глибини цієї ситуації, в них немає такого сусіда коло кордонів. Тому тут треба більше пояснювати, напевне.

К.Т.: А як вони це пояснювали?

О.Р.: Вони пояснювали це позитивним своїм бажанням… Знаєте, як у правозахисному русі розділяють на миротворців і тих, хто за справедливість. Ось тут була чисто миротворча позиція, буквально мені казали, що “ти маєш простягнути руку ворогу”, буквально такими словами.

На мою думку, Венедиктов легітимізував ситуацію зі знищенням свободи слова в Росії
Оксана Романюк, виконавча директорка ІМІ

А для мене це неприпустимо не лише через ситуацію, в якій ми опинилися. Для того, щоб простягати руку, має відбутися певний комплекс заходів. Мають відбутися перемога, суди, покарання, власне, покаяння — як це було з Німеччиною. Тому що 42 журналісти загинули, наших колег. Буквально за тиждень до війни ми з Олександром Маховим обговорювали тренінги для журналістів. (журналіст О.Махов був у складі ЗСУ, загинув 4 травня 2022 року під час артилерійського обстрілу біля м.Ізюм - ред. ГА) Буквально за два дні до того, як росіяни убили Макса Лєвіна, він мені телефонував, в нього були ідеі стосово заяв про роботу журналістів на передовій.

Друга причина (відмови - ред. ГА) - це сама особистість Венедиктова. Є росіяни, які варті поваги, наприклад, група “Меморіал”, результат їхньої роботи, безумовно, цінний. Але Венедиктов зробив низку висловлювань щодо України, казав, що це просто територія.

На мою думку, він легітимізував ситуацію зі знищенням свободи слова в Росії. Мені здається, що це було б неправильно. І це було б певною зрадою по відношенню до наших колег, які зараз все ж таки - за свободу слова.

К.Т.: А з ним безпосередньо ви спілкувались щодо цієї премії?

О.Р.: Я з ним не спілкувалася. Думаю, що його, як і мене, повідомили офіційним листом організатори: що ось така премія, ось такі номінанти. Я припускаю, він мав бачити, що там була українська претендентка, і раптом вона кудись зникла. Я не знаю, чи комунікували з ним ці організатори. У мене б виникли якісь питання, але я не можу за нього тут відповідати.

К.Т.: Ви згадали “Меморіал”; нещодавно була схожа ситуація із Нобелівською премією миру, коли нагороду отримали російські, українські та білоруські правозахисники. І теж тоді були питання, навіщо так поєднувати і, хай і ненавмисне, повторювати російський наратив про так званий “триєдиний народ”. Чому Захід досі сприймає країни пострадянського простору як один, як тут кажуть англійською, package?

О.Р.: Тому що вони бояться змін, я зрозуміла це вже станом на зараз. Будь-які зміни - це небезпечно, і для Заходу легше нас пакувати в цей package, ніж очікувати чогось невідомого від України.

Україна раптом стає гравцем, який має свою точку зору, який не хоче пакуватися вже в цей package, а хоче бути в пакеті зі зхідноєвропейськими країнами - членами Євросоюзу. Україна має своє бачення, свої якісь там претензії, ще щось. Це незручно. Простіше все звести до статусу кво, звести нас знову у цю радянську парадигму.

Колись до війни мені розказували деякі європейські дипломати, що навіщо ви взагалі щось тут будуєте, якусь ідентичність, якщо все одно вам не вирватись з-під гніту? Все рівно на вас цей тягар буде висіти, і РФ вас не випустить, у вас немає шансів. Мені здається, що у цьому причина — цей страх змін.

І ще один нюанс: ми пережили низку екзистенційних криз, коли розпався Радянський Союз, коли були 90-ті роки, Революція Гідності — і так далі, і так далі. Ми постійно ці зміни переживали, відновлювались і йшли далі. Але в них (на Заході) не було таких сильних криз, і через це, можливо, вони не готові з ними зіштовхуватись. Я бачу, що це просто намагання максимально все законсервувати у тому вигляді, як воно є.

К.Т.: А як цього позбутись?

О.Р.: Є кілька, напевно, варіантів. Один з варіантів подій — це… як мені казали: “Ви, українці, дуже агресивні, дуже енергійні”, напевне, так і треба - дуже гучно про себе заявляти.

З іншого боку, наша така агресивна позиція зрозуміла, але вона змушує певну цільову аудиторію замикатись, знаєте, як в такого броненосця, повністю в себе закуклюватись і нікуди не рухатись, не розвиватись. Тому паралельно з публічним озвученням своєї позиції важливо також продовжувати діалог і пояснювати нашу позицію, наводити факти.

І трете — нам треба своє робити, якось рухатися вперед, тому що іншого виходу немає просто, це питання нашого виживання. Просто не здаватись, рухатись вперед.

К.Т.: Ви написали вчора, що попереду багато роботи, щоб розвіяти російську імперську магію. А про яку саме роботу йдеться і як насправді розвіяти цю магію?

О.Р.: Тут також треба діяти на кількох рівнях. Перший рівень, я вважаю, це юридичний. Я все ж таки думаю, що має бути створений спеціальний трибунал щодо дій Росії, і я хочу побачити на цьому трибуналі безпосередніх пропагандистів, тих людей, які віддавали вказівки, які створювали цю абсолютно жахливу, агресивну пропаганду, тому що ми більше не використовуємо термін просто “пропаганда” — це геноцидна риторика, яка абсолютно перекликається з руандійським випадком, це заклики до нападів на цивільну інфраструктуру і так далі.

Друге — це, власне, робота з так званими російськими лібералами (чи я не знаю, як їх називати коректно). Тому що нещодавна ситуація з каналом "Дождь" показала, принаймні для нас, деяку інфантильність, неготовність брати на себе відповідальність. Я тут можу багато говорити, у нас дуже багато здивування вся ця історія викликала. І мені здається, що до цього кластеру представників цієї спільноти також мають бути вимоги стосовно дотримання етичних стандартів, напевно, більшої уваги до етики, до професійних стандартів журналістики. Неприпустимо вживати таку термінологію, як "Бєлорусія" чи "на Україні". Це дуже такі маленькі приклади.

Більше критичного ставлення має бути, більше переосмислення, можливо, самоаналізу, самооцінки, тому що так не може бути, ви не можете сказати, що це просто війна Путіна. Ви все ж таки є частиною всієї цієї історії. Якщо ви є частиною, то ви не можете підтримувати будь-кого, хто бере в руки зброю і йде вбивати українців, це неприпустимо. Кожен агресор має бути покараний. Кожен агресор. Він не може заслуговувати на підтримку.

Третя група — це росіяни, з якими, я вважаю, в нас є потенціал до діалогу. Насправді в мене було багато знайомих росіян до 24 лютого, ми спілкувалися. І після 24 лютого з цього кола знайомих лише двоє людей мені написали в приват, і я знаю, що їм дуже соромно за цю ситуацію. Вони описують цю ситуацію в категоріях, які нам зрозумілі. Вони кажуть, що їм соромно публічно виступати, тому що вони не знають навіть, що казати. Ось ця позиція — вона нам більш зрозуміла.

Коли виходять якісь росіяни і розказують виключно про себе, це просто викликає дуже багато запитань. Тому, якщо говорити про зміни, я думаю, що змін я б хотіла чекати від цієї третьої групи росіян, які усвідомлюють відповідальність, які усвідомлюють цю ситуацію з імперіалізмом, в якій ми усі опинились, які усвідомлюють жахливі наслідки пропаганди. Мені шкода, що їхні голоси дуже слабо чути, і вони практично невидимі на фоні дуже розпіарених відомих організацій, які отримують фінансування.

К.Т.: Існує такий дискурс, що зараз журналісти не можуть бути беземоційними, нейтральними, що треба чітко розуміти, на якому ти боці, тому що війна. Звісно, вона чорно-біла, там немає відтінків. Але є такий дискурс, що після війни буде складно, мабуть, повернутися до об'єктивної журналістики. Які, на вашу думку, головні виклики війна поставила перед українськими ЗМІ?

О.Р.: Дуже багато викликів. Відповідь про емоційність полягає просто в дотриманні професійних стандартів. І якщо у нас виникають якісь ситуації, пов'язані з емоційними історіями, ми дуже багато консультуємося, радимося з колегами з цього приводу. Зараз є виклики кількох рівнів.

Перше — це, звісно, виклик, пов'язаний з контентом. 80-90% контенту зараз — це війна. І дуже складно навіть писати на якусь іншу тематику. Але я бачу, що онлайн-медіа активно пишуть, викривають навіть корупцію, критичні матеріали пишуть про представників влади. Мене бентежить також поява нашого марафону теленовин: я вважаю, що він себе вже вичерпав, з ним потрібно попрощатись, це вже зрозуміло.

Також є виклик, пов'язаний з безпекою. Безумовно, кожна редакція сьогодні вже навчилася, як в цьому плані викручуватись, але ще рік тому я не думала, що буду вміти оперативно накладати турнікети, якісь такі речі.

Є виклик, пов'язаний з фінансами: зруйнувались традиційні зв'язки, інфраструктура, зруйнувались, власне, нормальні практики, через це дуже багато ЗМІ зараз втратили джерела фінансування, кілька сотень ЗМІ закрилися вже станом на сьогодні внаслідок цієї ситуації. Але кожна криза все ж таки - це якесь переродження, і зараз у нас багато медіа шукають фінансові рішення, і ці фінансові рішення пов'язані зі збільшенням відповідальності, збільшенням діалогу зі своєю аудиторією, з поданням інформації саме про те, що цікаво аудиторії. Тобто це не просто якесь медіа “в космосі”, яке фінансувалося якимось Василем Пупкіним, місцевим олігархом. ЗМІ уже починають усвідомлювати себе як медіа, в якого є конкретна ніша, конкретна аудиторія. Я вважаю, що це позитивно.

А також є виклики, пов'язані з повсякденним життям. Ми проводили опитування, і 97% журналістів, які тут у нас живуть, зазначили, що перебувають у стресі — або через себе, або через свою родину, або через роботу. Тобто, напевно, це те, що лежить на поверхні, але тут є один нюанс: ми постійно колотимося — у різних конфігураціях, нам все не подобається, ми постійно якісь заяви робимо… Навіть війна цю колотнечу не спинила. Постійно там щось у якихось чатах мені пишуть, давайте робить якусь заяву, ще щось, ще щось… Це, як кажуть, ці українці, вони ніяк не заспокояться.

К.Т.: Ну, думаю, що це хороша, добра ознака, тому що українці критично ставляться самі до себе.

О.Р.: З одного боку, це позитив, а з іншого боку, ми постійно на цьому маятнику, нас постійно щось не влаштовує, і ми починаємо далі це хитати, і, можливо, це те, чим ми відрізняємось від всіх консервативних країн, в яких, не дай бог, щоб цей маятник хитнувся. Можливо, це ознака молодої країни, яка перебуває в пошуку своєї моделі — і це не дуже добра, напевно, ознака. Але це ознака розквіту.

КТ: Дуже дякую вам, пані Оксано, за цей коментар.

О.Р.: Дякую вам також.

«Завдання №1 – це вижити», – Сергій Притула. Відео
please wait

No media source currently available

0:00 0:00:57 0:00

Більше

XS
SM
MD
LG