Актуально
- Голос Америки
Ліс, чи екологічний цвинтар?
Понад 10 тисяч доларів, у середньому, коштує поховати людину у Сполучених Штатах. Лише ціна місця на цвинтарі може становити від кількасот доларів у провінції – до кількох тисяч у великому місті. Втім одна компанія у штаті Вірджинія пропонує альтернативу традиційному цвинтарю.
Мері Ен Гілі та Меріон Ебергард, не просто прогулюються лісом. Вони прийшли подивитися на дерево під яким планують знайти останній притулок.
«Чудово, бачиш, у нас будуть сусіди, Меріоне», - каже Мері Ен Гілі.
Це так званий, ліс екологічного спочинку, один з чотирьох у Сполучених Штатах. Джек Лоу президент компанії, яка відкрила цей лісовий цвинтар у жовтні 2007 року у штаті Вірджинія говорить:
«Ще два ми відкрили у 2008 і один у 2009 році. Цього року ми не відкрили жодного, але ще шість у процесі підготовки до відкриття. Понад 50 відсотків нашого бізнесу починається з того, що у когось вдома зберігається урна з прахом рідної людини».
Керол Сотел, є однією із поміж цих людей. Її чоловік помер у 1992 році.
«Його прах був у моїй спальні на трюмо у декоративній урні. Я збиралась тримати його поки не помру і попросити когось розвіяти його прах разом із моїм над Каскадними горами. Але я не знайшла нікого хто міг би зробити це з літака, тож і мій прах поховають у цьому лісі», - говорить Керол Сотел.
Прах закопують біля дерева в урні зробленій з кукурудзи, яка з часом розкладається у землі. Невеличкі таблички на дереві вказують хто саме похований у його підніжжі. Зі сторони ніколи не здогадаєшся, що це не просто ліс, а цвинтар.
«Це природа. І ми в екологічно чистій урні, що розчиниться і буде добривом для дерева. Мені подобається ця ідея», - каже Меріон Ебергард, яка також планує бути похована в екологічному цвинтарі.
У лісі під екологічні могили виділено 300 дерев. Усі пронумеровані і позначені на карті. Чимало з них вже заброньовані. Вільні позначені зеленими стрічками. Місця поховання розділені на індивідуальні та групові. Індивідуальне дерево коштує від 4,5 тисяч доларів, однак під ним може знайти спокій уся родина – до 15 осіб. Місце під груповим деревом коштує від 500 доларів. Гроші йдуть на підтримку лісу та гарантують догляд за місцем спочинку протягом 99 років.
«Люди думають, що ліс доглядає сам за собою. Насправді це не так. Дерева хворіють, за ними потрібно доглядати, лікувати, багато чого потрібно робити аби підтримувати здоровий ліс», - каже президент екологічного цвинтаря Джек Лоу.
Гектар землі відведений під цвинтар належить літньому табору церкви методистів. Для табору це спосіб заробити не наносячи шкоди природі. Пастор Рик Доусон пояснює:
«Табори завжди мають фінансові проблеми, тож вони вимушені вирубувати дерева і продавати їх. Зрозуміло, якщо ти зріжеш дерево, потрібно 30, 40, а то й 50 років поки виросте нове. Тож таким чином ми захищаємо природу, зберігаємо дерева і одночасно заробляємо гроші для табору. Виграють усі».
Поховання у такий спосіб наближає до природи не лише небіжчиків, каже пастор Рик Доусон:
«Коли люди приходять сюди, вони не відчувають себе на цвинтарі. Вони приходять сюди поспілкуватись із рідними, Богом та природою».
Останній притулок на цьому цвинтарі знаходять і домашні тварини. Заплативши за родинне дерево, клієнти можуть поховати поряд з собою також свого улюбленця.
Всі новини дня
- Голос Америки
Єдність НАТО є однією з причин успіху України у боротьбі проти Росії – Блінкен
Державний секретар США Ентоні Блінкен заявив, що «однією з головних причин успіху, якого Україна досягла у відсічі російській агресії», була єдність НАТО у підтримці України. Про це Блінкен заявив в Норвегії після зустрічі з Генеральним секретарем НАТО Єнсом Столтенберґом.
«Ми з першого дня говорили, що ми будемо робити і щодо підтримки України, і щодо тиску на Росію, і щодо зміцнення власного Альянсу. Ми зробили те, що сказали, і будемо це робити», – сказав Ентоні Блінкен під час спільної прес-конференції з Єнсом Столтенберґом в Осло.
Він додав, що партнери далі підтримуватимуть Україну, «щоб переконатися, що вона здолає російську агресію, яка триває вже більше року».
Напередодні липневого саміту НАТО, що має відбутися у Вільнюсі, Блінкен зауважив, що союзники по НАТО продовжать «зміцнювати наш власний оборонний альянс шляхом розробки планів стримування та оборони», а також продовжать процес залучення нових членів до Альянсу, зокрема Швеції.
Єнс Столтенберґ в Осло наголосив, що так само, як з Фінляндією та Швецією, всі члени НАТО погоджуються, що Україна стане членом альянсу, «коли настане відповідний час», і не Москві вирішувати, чи НАТО має розширюватись.
«Усі члени Альянсу погоджуються, що члени НАТО та Україна мають вирішити, коли настане відповідний час. Не Москві вирішувати питання про розширення НАТО», – сказав Столтенберґ.
Він додав, що головне зараз – забезпечити перемогу України, «тому що лише з незалежною, суверенною Україною в Європі взагалі можна вирішувати питання членства», та інші питання, які постануть вже після того, як війна закінчиться.
Україна закликає до того, щоб їй надали «чіткий сигнал» на липневому саміті про те, що Київ приєднається після закінчення конфлікту з Росією.
Україна визнає, що не стане членом НАТО, поки на її території точаться бойові дії, але хоче, щоб Альянс сказав щось чіткіше, ніж обіцянка, дана під час саміту в Бухаресті 2008 року, коли було сказано, що Україна стане членом НАТО, але не сказано, коли і за яких умов.
Україна також прагне отримати гарантії безпеки від країн НАТО ще до свого вступу.
Дипломати з країн НАТО кажуть, що Сполучені Штати, які були головним мотором, що допомагав просувати Україну в НАТО у 2008 році, зараз не бажають йти далі, ніж обіцянка щодо членства, яка була дана 15 років тому.
Говорячи про зміцнення самого Альянсу, Столтенберґ сказав, що є розуміння того, що потрібно більше вкладати в його обороноздатність, і що 2 відсотки від ВВП, які країни мають вкладати в оборону, є не «стеля, а мінімум». Також серед планів майбутнього саміту Столтенберґ згадав зміцнення партнерства з країнами в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.
Держсекретар США Ентоні Блінкен прибув до Осло в середу на зустріч міністрів закордонних справ країн НАТО. На цій останній нараді перед самітом у Вільнюсі партнери намагатимуться зменшити розбіжності щодо прагнення України приєднатися до альянсу, збільшити витрати, а також знайти нову кандидатуру на посаду генерального секретаря НАТО.
Макрон говоритиме з союзниками про «шлях України» до членства в НАТО
Президент Франції Еммануель Макрон заявив, що російське вторгнення в Україну і те, що він назвав намаганнями Москви знову розділити Європу й підпорядкувати держави на сході континенту, підтвердило важливість НАТО, а також потрібність просування України до вступу в західний оборонний союз.
Окремо у промові на конференції GLOBSEC у Братиславі Еммануель Макрон дякував Сполученим Штатам за забезпечення «більшої частини» допомоги Україні зброєю та даними американської розвідки, але підкреслив, що європейці повинні нести більшу відповідальність за безпеку на континенті.
Потрібен принаймні шлях до членства...Еммануель Макрон
Він сказав 31 травня, що впродовж найближчих тижнів радитиметься з союзниками про те, які гарантії безпеки треба надати України і додав, що українське членство в НАТО буде частиною тих розмов.
Французький президент закликав міжнародну спільноту негайно «допомогти Україні усіма засобами для здійснення ефективного контрнаступу», щоб виштовхнути російських загарбників і створити умови для міжнародних переговорів про тривалий мир і безпеку в Європі.
Еммануель Макрон долучився до нещодавніх тверджень канцлера Німеччини Олафа Шольца про те, що європейці не хочуть тимчасового перемир’я чи замороження конфлікту, а також відкидають прагнення Москви узаконити захоплення української території.
«Ми повинні включити Україну у надійну архітектуру безпеки, яка також потрібна і нам. Ось чому це обговорюватиметься впродовж кількох тижнів до вільнюського саміту (НАТО). І я виступаю за надання суттєвих та потужних гарантій безпеки Україні з двох причин: Україна сьогодні захищає Європу. Вона дає Європі гарантії безпеки. Друга причина полягає в тому, що в Україні зараз так багато військової техніки, що розширення гарантій безпеки відповідає нашим інтересам», - сказав президент Франції, зауваживши, що він згоден з висновками авторитетного американського аналітика Генрі Кіссінджера.
Ветеран американської дипломатії нещодавно повторив, що він сам раніше вважав недоцільним запрошення України в НАТО, але російське вторгнення змінило становище і показало, що затягування західних країн з позитивною відповіддю на українське прагнення вступити в альянс насправді не стримало агресивні пориви Москви і не допомогло уникнути війни.
Згодом у дискусії після виступу у Братиславі Еммануель Макрон повідомив, що питання вступу України в НАТО буде предметом його розмови наступного тижня з канцлером Німеччини Шольцом і переговорів з іншими партнерами, а у липні стане провідною темою на саміті НАТО у Вільнюсі.
Він зауважив, що «не впевнений» в тому, що до часу вільнюського саміту в альянсі буде досягнуто консенсусу щодо повноправного членства України в НАТО.
Еммануель Макрон наголосив, що гарантії безпеки для України повинні бути створені якомога швидше, і що вони повинні бути тверді й конкретні на відміну від Будапештського меморандуму 1994 року, в якому провідні ядерні держави, насамперед Росія, обіцяли шанувати суверенітет і кордони України.
«Я вважаю, що нам треба збудувати щось між гарантіями безпеки, які має Ізраїль і повноправним членством (в НАТО)», - поділився міркуваннями Макрон.
Але французький президент підкреслив, що навіть гарантії безпеки «ізраїльського типу» для України були б недостатні і мали б бути більш суттєвими.
«Нам потрібен принаймні шлях до членства», - сказав Еммануель Макрон.
Він кілька разів повторив, що Україна «де факто» захищає Європу, і українці отримали так багато західної зброї, що повинні бути «заякорені» в європейській структурі безпеки.
Французький президент сам нагадав, що 2019 року він говорив про «смерть мозку НАТО», але тепер заявив, що російський напад на Україну став «електрошоком» для організації, яка, за його словами, показала свою дієвість.
Еммануель Макрон також говорив про важливість збільшення європейської відповідальності за безпеку на континенті і про «європейську колону», що мала би підпирати систему безпеки Європи.
Колишній американський морпіх – про службу в Україні. Відео
Після майже року служби у теробороні України, до США у відпустку повернувся американець Едді Етью. Колишній морпіх не зміг залишатися осторонь після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Про службу та ставлення в Україні до ЛГБТ+ він розповів Христині Шевченко.
"Іноземцям важливо зрозуміти, чому українці, замість тікати від пітьми, побігли їй назустріч". Інтерв'ю з письменником Артемом Чапаєм
"Можна писати про нацизм, коли нацизм остаточно переможений. Коли Німеччину на якийсь час окупували, щоб примусово демократизувати. Але ніхто не збирається, наскільки я знаю, окупувати Росію", - переконаний український письменник та військовий ЗСУ Артем Чапай.
Навесні 2022-го Артем Чапай добровольцем приєднався до армії українських захисників, оскільки, за його словами, відчув, що значно краще бути не "пасивною жертвою агресії, а активним діячем опору проти неї".
У травні Чапай разом зі своїм колегою Артемом Чехом у Нью-Йорку взяли участь у фестивалі американського ПЕН-клубу "Голоси світу". Це була його друга поїздка за кордон від початку повномасштабного вторгнення. Письменник переконаний: участь у подібних заходах надзвичайно важлива для перемоги України на культурному фронті. У розмові з "Голосом Америки" Чапай зізнався, що не може зараз писати художні твори, і більш зосереджений на документалістиці. Роль письменника допомагає йому переживати нову воєнну та військову дійсність.
Про те, як він був змушений звернутися до психотерапевта, про переклад та друк своєї книжки у США, а також феномен світової підтримки України Чапай розповів у інтерв’ю Ірині Соломко.
Ірина Соломко, кореспондентка "Голосу Америки": Артеме, якщо говорити про Артема Чапая-письменника та Артема Чапая-солдата? Яка роль у вас зараз переважає?
Артем Чапай, письменник та військовий: Зараз практично увесь мій час займає служба. Якщо ж говорити про внутрішній стан, то мабуть, мене дуже підтримує ця інша роль письменника. Я вже понад рік відірваний від своєї родини, бачив її буквально кілька разів. Мої рідні через путінську агресію стали біженцями. Але ось ця роль письменника, можливо, допомагає. Бо коли стає важко, ти, принаймні, починаєш казати собі: "Я спостерігаю, можливо, я щось про це напишу".
Зараз я поки не знаю, в якій формі взагалі це можливо. Є якесь відчуття, що для цього недостатньо слів, по-перше. А по-друге, поки все не закінчилося, дуже складно щось писати. Бо таке відчуття, що якби ти зараз про це писав, це був би такий паразитизм на стражданнях інших людей, і на власних стражданнях також.
Поки все не закінчилося, дуже складно щось писати. Бо таке відчуття, що якби ти зараз про це писав, це був би такий паразитизм на стражданнях інших людей, і на власних стражданнях також
Але я розумію, що попри те, що я військовий, багатьом людям значно гірше, ніж мені. Тому писати про всі ці страшні історії - про загиблих, тортури - доволі складно психологічно. Але принаймні роль письменника допомагає витримати повсякдення армійське життя. Допомагає трохи поставити себе ніби в роль спостерігача.
І.С.: Але ви ж могли не піти служити?
А.Ч.: По-перше, юридично, наскільки мені відомо, в письменників немає ніякої броні. Тобто, письменники – це не співробітники залізниці, наприклад. Тому коли люди кажуть, що у них якась важливіша функція, я до цього трошки скептично ставлюсь. Я розглядаю це як самовиправдання. І більше ціную, коли люди прямо кажуть, що вони бояться.
Якщо ж говорити психологічно, я теж кілька разів про це думав, чи міг би я не піти?.. І я для себе не бачив іншого варіанту. Я сам втікав із власного дому, і мені дуже не подобалося це почуття жертви. Я відчув, що набагато краще бути не пасивною жертвою агресії, а активним діячем опору проти неї.
І крім того, мені знову ж, чи то психологічно, чи за поглядами, дуже не подобалось і продовжує не подобатися те, що війна майже повністю перекладена на плечі непривілейованих бідних людей. Більша частина моєї роти – це будівельники, селяни, охоронці супермаркетів. І мені здається, це не зовсім правильно.
Одна з моїх улюблених книжок "1984" Оруела. І там є момент про те, як зламали головного героя. Йому почали погрожувати зробити з ним те, що він боявся найбільше. І він почав казати: "Не робіть це зі мною, робіть це з моєю близькою людиною". І мені не хотілося почуватися в ролі зламаної людини. І, в принципі, розуміючи, що є ситуація, коли просто треба ризикнути життям, цей був мій вибір. Так, відтоді мені дуже пощастило. Я потрапив у підрозділ, який є, по суті, військовою поліцією. Це рота охорони, і у нас у рази менше загиблих, ніж, наприклад, у піхоті.
Я прекрасно розумію, що кожна людина хоче вижити, у кожної людини є цей інстинкт виживання, тому я не засуджую тих, хто прямо каже про ці речі, що він боїться. Мені важко засуджувати, бо я сам потрапив в умови, де, по суті, імовірність загинути не набагато вища, ніж, скажімо, у цивільних у тому ж регіоні.
Для себе я розумію, що не піти я не міг, і те, що я письменник, можливо, тільки додає того, що я не міг не піти. Бо ти повинен як людина публічна подавати приклад.
Тому засуджувати інших важко, але для себе я розумію, що не піти я не міг, і те, що я письменник, можливо, тільки додає того, що я не міг не піти. Бо ти повинен як людина публічна подавати приклад.
І.С. Якщо говорити про роль слова в війні, воно завжди було і є. І під час Першої, Другої світових війн письменники йшли на передову, створювали спеціальні підрозділи і писали про це. Наскільки я розумію зараз дуже важко писати, практично ніхто не пише. Як у вас?
А.Ч.: Якщо говорити про "На західному фронті без змін" або "Прощавай зброя", вони були написані років через десять після війни. Якщо ми згадаємо Другу світову війну Курта Воннегута, його найвідоміша книжка про війну написана 15 років після війни.
Думаю, ця ситуація дуже подібна. Я іноді пишу, але я пишу, коли мене просять на замовлення матеріали для західних ЗМІ. Я розумію, що це матеріали, так би мовити, "на злобу дня". І вони висвітлюють тільки позитивні речі в українському суспільстві. Бо зараз нам потрібно не розбиратися з тими проблемами, які є. Зараз нам потрібно, в першу чергу, отримати більше допомоги, оскільки вона нам необхідна для того, щоб вижити. Зараз мова іде просто про виживання.
А писати художні твори про те, де буде чесно описана сміливість одних, і, наприклад, нечесність інших, це можна робити через 5-10 років після закінчення війни.
І.С. Тобто зараз очікувати потужних книжок про війну не варто?
А.Ч.: Я не можу сказати, завжди бувають винятки. Наприклад, книжки про Голокост були написані буквально як тільки це закінчилося. Найвідоміша, про яку я зараз згадую, це книжка Віктора Франкла "Людина у пошуках справжнього сенсу". Вона була написана в 1946 році. Тобто буває і таке, звичайно.
І.С. Але те, що ви зараз бачите на ринку, що з’являється про війну, наскільки воно змістовне?
А.Ч.: Є якісь твори від маловідомих людей, які не в армії. Це також потрібно. Тобто потрібно описувати почуття біженців. Чи правильніше сказати - біженок, бо переважно це жінки з дітьми. Мені було б дуже цікаво, наприклад, прочитати книжку, яку написала людина, що вирішила ухилитися від служби. Бо це також є. Але я сумніваю, що хтось зможе про це чесно розказати.
Тобто я поки ще не можу назвати твір, про який чув і який би мене вразив. Долинають якісь речі, іноді кон’юнктурні. Наприклад, були заявлені романи з назвами "Буча" та "Маріуполь", і вони потім були відкликані. Бо, в принципі, багато хто розуміє, що не хочеться паразитувати на чужих стражданнях.
Було б цікаво прочитати розповіді тих людей, які це справді пережили, навіть необов'язково це мають бути професійні письменники. Але, коли інша людина це робить за гарячими слідами, це неоднозначно сприймається.
Я думаю, що з'явиться багато нових текстів від нових людей, про яких ми не знаємо, від людей, які просто пройшли через це все пекло і мусять цим поділитися, мусять виговоритися. Мені здається, це навіть було би цінніше, ніж від людей, які вже до того були письменниками
Я думаю, що з'явиться багато нових текстів від нових людей, про яких ми не знаємо, від людей, які просто пройшли через це все пекло і мусять цим поділитися, мусять виговоритися. Мені здається, це навіть було би цінніше, ніж від людей, які вже до того були письменниками.
І.С.: Ви зараз в Нью-Йорку, частина вашої місії – це фіналізація домовленостей щодо перекладу та друку вашої книжки у США. Це сталося теж деякою мірою завдяки війні.
А.Ч.: Мені здається, ми всі прекрасно усвідомлюємо, що, на жаль, цей підвищений інтерес до української культури в цілому, і до літератури зокрема, він викликаний війною і дався дуже дорогою ціною. Тому це ті речі, які викликають неоднозначні почуття. Хотілося, щоб після того, як війна закінчилася, про українську культуру знову не забували. Щоб читачі на заході звернули увагу на те, що є доволі багато різноманітної української літератури, і, можливо, почали цікавитися іншими книжками, які не пов'язані з війною.
Не хотілося б, щоб Україна асоціювалася лише з війною, як колись було із Чорнобилем. В Україні дуже багато інших хороших і значно кращих речей.
І.С.: Але ваша книжка The Ukraine, ви вважаєте, чи це найкращий вибір серед вашого доробку?
А.Ч.: Я знову маю всім пояснювати, чому я її назвав The Ukraine. Це була іронія з приводу помилкової назви. І з іншого боку, обігрувався артикль the як "саме той". Я це взяв із англійської літератури, не з американської, а саме з британської.
Є така фраза "The England, which is really England". Тобто "Та Англія, яка є справді Англією". І я так само це обігрую: "Та Україна, яка є справді Україною". І мені здається, в цій ситуації, в цей момент, це хороший вибір. Ця книжка була написана і задумана з метою представити Україну, перш за все, для самих українців. Ту Україну, яка дуже відрізняється від пропагандистських роликів, офіційного туризму чи красивих фотографій з дрону. Це Україна зсередини. Я просто перебуваю під впливом письменників, які писали про речі, в яких драма розкривається з середини. Я, в першу чергу, зараз про Гемінгвея можу думати. Не буду приховувати, що свого часу на мене і росіянин Чехов також справив враження. Це не комерційна, не жанрова література.
І ось ця книга для українців представляє саме ту Україну, яку ми всі звикли бачити. Тобто це бабусі з "кравчучками". Ця книжка писалася та складалася в такий пазл впродовж восьми-десяти років. Тому мені здається, що наразі, коли іноземцям, наприклад, важливо зрозуміти, що таке та Україна, і чому ті українці, замість того, щоб тікати від пітьми, побігли їй назустріч. І книжка доволі гарно це показує.
І.С.: А коли вона буде надрукована у Сполучній Штатах?
А.Ч.: Книжка вже практично повністю перекладена, але це довгий виробничий процес. Сподіваюся, на початку 2024 року вона вже буде.
І.С.: Це була ініціатива американського видавництва?
А.Ч.: Це була не моя ініціатива. На той момент, коли починалися переговори, я вже кілька місяців служив в армії. Це доволі парадоксальні якісь такі речі, коли ти з одного боку сидиш там на телефоні, передаєш повітряні тривоги, а з іншого боку, тобі в той момент кажуть, що тебе опублікувало видання "Нью-Йоркер". Або ти йдеш в наряді з автоматом, тут тобі пишуть, що тебе будуть видавати в Америці. Просто настільки різні світи, особливо в перші місяці, це дуже сильний розрив був.
Я зараз не вперше за кордоном, я вперше потрапив за кордон після дев’яти місяців служби. Це була Німеччина, і це було перед Різдвом з усіма цими прикрашеними вулицями та базарами. І у мене було відчуття, що це все намальовано, що це пластик, що справжня реальність вдома, де якраз Путін почав бомбити уже і цивільне населення, і, відповідно, немає електрики, води, інтернету.
І.С.: Тобто війна нівелює усі ці досягнення?
А.Ч. Скажімо, вони не викликали на початку аж якихось емоцій, тому що тебе плющить від того, що ти вже майже рік не бачив своїх дітей. Через те, що в тебе немає свободи, є певний ризик для життя, бо ти не знаєш, коли і куди тебе можуть перенаправити. Відповідно, ці речі здаються, як з іншої планети.
І.С.: Це життя на паузі чи стан «замороженності»?
Я вже якось змирився і прийняв те, що я не знаю, коли це закінчиться. Я розумію, що служити буду, скоріш за все, до демобілізації
А.Ч. Так, в перші місяці чи півроку було відчуття, що це життя на паузі. Зараз є відчуття, що це і є тепер наше нове життя. Я вже якось змирився і прийняв те, що я не знаю, коли це закінчиться. Я розумію, що служити буду, скоріш за все, до демобілізації. І, відповідно, ти починаєш розуміти, що в цих умовах треба якось жити, виживати.
Не буду приховувати, я десь від листопада вимушений був звернутися до психотерапії, оскільки відчував, що не вигрібаю. У мене були якісь істеричні думки. І після кількох місяців психотерапії мене навпаки зараз починає лякати, наскільки добре я пристосувався. На даний момент ти все якось блокуєш, бо треба функціонувати. Бо в армії ти не можеш сказати: "Я вигорів".
Але я так розумію, що коли це все закінчиться, воно почне просто вихлюпуватися назовні, ти почнеш розуміти, скільки ти втратив, в першу чергу, знайомих та друзів. Воно буде ще дуже довго вилазити в суспільстві, причому, іноді, в непередбачуваних формах.
І.С.: Ця пауза стосується і Чапая-письменника? Як ви думаєте, вам вдасться повернутися у стан творчості?
А.Ч.: Впевнений, що вдасться. На те й існують психотерапевти. Не впевнений, що захочеться писати саме про війну. Що це буде, поки важко передбачити. Може, ти почнеш писати космічну оперу або фентезі, або сценарії для мультика. Тому треба буде на кілька років взяти паузу і просто займатися чимось іншим. І за кілька років, може, й захочеться про це говорити.
Можливо ми постійно будемо жити під цією загрозою. Я цього найбільше боюся. Це була одна з моїх мотивацій піти служити - щоб це не доводилось моїм дітям робити
Бо є один дуже важливий момент. Ми все ще не знаємо, як це все закінчиться. Тобто може бути так, як би мені хотілося, щоб Росія більше нікому не могла загрожувати. В якій формі це буде? В ідеалі – демократизація.
Але я не вірю в демократизації Росії. Можливо, ми постійно будемо жити під цією загрозою. Я цього найбільше боюся. Це була одна з моїх мотивацій піти служити - щоб це не доводилось моїм дітям робити. Щоб ми не жили в країні, яка постійно перебуває на пороховій бочці, біля дракона, який в будь-який момент знову може вилізти.
Можливо, я помиляюся, але я просто не знаю в історії Росії періодів, коли вона була демократичною. Можливо, вона почне розвалюватися, але ми все одно будемо біля порохової бочки. Від цього залежить, як ми зможемо про це писати. Можна писати про нацизм, коли нацизм остаточно переможений. Німеччину на якийсь час окупували, щоб примусово демократизувати. Але ніхто ж не збирається, наскільки я знаю, окупувати Росію.
І.С.: Ви майже рік жили в Сполучених Штатах, напевно, змогли зрозуміти американську ментальність. Як ви думаєте, американці розуміють українців? І їхня підтримка, наскільки вона щира, чи надовго її вистачить?
А.Ч.: Я насправді дуже здивований, наскільки взагалі в цій ситуації світові не байдуже. Треба розуміти, що ніхто не може повністю відчути емпатію до чужих переживань. Але якщо порівнювати з голодом в Ємені чи з ситуацією з жінками в Афганістані, ми маємо бути, якщо не вдячними, то, принаймні, дивуватися, наскільки нас підтримують.
Я розумію, що це йдеться також і про власні інтереси. Що, наприклад, поляки переживають, що вони наступні, а американці – що розладнається вся система. Тобто я розумію, що це робиться з власних інтересів, в тому числі, але також і зі співчуття. І мене дуже дивує, наскільки велика солідарність.
Моя дружина вимушено стала самотньою матір’ю-біженкою
От моя дружина вимушено стала самотньою матір’ю-біженкою. Ми ж відчуваємо, наскільки до українських біженців ставляться інакше, ніж, наприклад, до сирійських. Це ситуація неоднозначна, але принаймні з позиції нашої ми маємо це цінувати, як мінімум.
І.С.: Ви буваєте на фестивалях і бачите, що попри війну, на них запрошують російських письменників, вони продовжують отримувати нагороди. Це бажання - поставити на одній сцені українців та росіян – що за ним приховане?
А.Ч. Я це пояснюю знову ж таки власними інтересами, навіть, неусвідомленими чи непроговореними. І коли, наприклад, німці дають якусь премію російській опозиційній письменниці, то це, в першу чергу, робиться, щоб ще більше розхитати Росію. Тому я до цього ставлюся емоційно спокійно, але особисто я з ними не хочу мати нічого спільного, як мінімум, до підписання якогось там мирного договору між Україною та Росією.
І.С.: Якою ви бачите перемогу Україну?
А.Ч.: В ідеалі такою, щоб це не могло повторитися. Ніколи знову…
Нова зброя США прибуде на фронт у найближчі дні. Відео
Сполучені Штати оголосили новий пакет військової допомоги Україні на суму $300 млн. Акцент цього раунду безпекової підтримки - на боєприпасах і протиповітряній обороні. Закладена у ньому зброя потрапить у руки українців у найближчі дні.
Форум