Війна Росії в Україні активізувала дискусію про місце України та регіону в світі, а безпрецедентна підтримка України на Заході змусила багатьох експертів переосмислити підходи до вивчення регіону. У цьому контексті виступи Оксани Забужко упродовж року війни у понад 20 країнах стали ще однією можливістю для України доносити свій голос, а не залишатися "на бек-вокалі" колишньої імперії, як висловилася сама письменниця.

Підписуйтеся на Голос Америки Українською в Telegram.

Бути проукраїнськими західним політикам слід було 30 років тому. А сьогодні їм варто бути проякутськими, прокарельськими, про-Комі і тд. Про це, а також про "травму русифікації", протистояння імперіям і все активнішу дискусію про переосмислення постколоніального вантажу та роль книжок у часи війни, українська письменниця і філософиня Оксана Забужко розказала в інтерв'ю Українській службі Голосу Америки.

Інтерв'ю відредаговане для ясності та плинності

Ганна Твердохліб, Голос Америки: Вашими книжками активно обмінюються у читацькому клубі українців Америки Books-R-Us. В одній з цих книг Ви писали, що українці ще не залікували колективний ПТСР, спричинений Емським указом. І я хочу запитати, чи нинішня війна Росії проти України допомагає нам зрозуміти суть цієї травми і, особливо, причину того, що так багато людей в Україні послуговувалися російською мовою.

Оксана Забужко: Та звісно допомагає. Тільки бачите, у нас відбувається амальгамізація травм, у нас стільки різнорідних “петеесерів”, що ми - ідеальний кейс для психологів майбутнього. На нас можна студіювати цілу ієрархію травм і як вони працюють, бо вони ще і між собою взаємодіють.

Це американським психотерапевтам, можливо, можна брати якусь одну травму своїх пацієнтів і місяцями її розкопувати, як тебе поранило щось у дитинстві, згрубша мовлячи. А у нас – множинність оцих колективних травм, при чому більшість із них не пропрацьована, та навіть не названа на ім’я…

А травму русифікації ми за 30 років ще навіть не починали проговорювати.

Я сама планувала писати щось про 70-ті роки – чим вони були для україномовної дитини у Києві, наприклад. Коли ми в сім’ях говорили українською, а за порогом починалася зона Емського указу, зона російської мови. І ми навіть не знали одне про одного, що вдома ми - україномовні. Скільки там драм! Це абсолютно незаймана тема.

Суржик - той був дозволений, осміяний і споневажуваний, це була мова селюцька і такою її дозволяли. А от інтеліґентська, літературна, нормативна, грамотна красива, українська - та мала дві версії: або “вы с Западной приехали?”, або “ах ты ж бандеровка сука, не добили вас”. Обидві версії я чула і обидві мене сукупно замкнули на вулиці на публічну українську у моїй юності. А потім нам розповідають, що “Киев говорил по-русски”, ага!

Г.Т.: Пам'ятаю Вашу розповідь, щось колись так подіяв випадок і в США, коли через зневажливі слова якоїсь жінки на конференції (мовляв “на тебе ніхто не дивиться”) до 3 ночі редагували промову і наступного дня мали “фурор” перед місцевою аудиторією.

О.З.: Є різні реакції, хтось від того накачує мускулатуру. До речі, гіпертрофовану. Бо десь в глибині душі, знаєте, я, насправді, ніжна, м'яка і трепетна квіточка.

Г.Т.: Гарно.

О.З.: Але якби я такою лишалася, то я б не вижила, розумієте? І відповідно оця потреба з дитинства - на війні, з дитинства - боротись за себе… От коли починають україномовні ділитися травмами, пам’яттю 70-х, мовляв: “А з вас сміялися?”, “А вас погрожували побити?”, а ти якось так мимоволі ніяково: з мене сміялися?! Та я сама кого хочеш поб’ю (сміється, - авт.).

Я ніколи не була у середовищі тих так званих упосліджених. Потрапити у коло принижених у підлітковій ієрархії, оцю нижчу омега-групу для мене в принципі було неможливо. Я в будь-якій компанії, навіть підлітків, які стояли на обліку у дитячій кімнаті міліції, все одно опинялася у лідерській групі.

Г.Т.: Тоді й не дивно, звідки взялися оці забужківські “влізання в танк”.

О.З.: Абсолютно!

Але я освоювала технології, як у ГУЛАГу інтелігенція серед “блатних”: я вміла розповідати страшні казки та “чорні” історії.

Г.Т.: Отже, “сторітеллінг” рятує?

О.З.: О так, я з цього робила серіали! І мене всі сиділи й покірно слухали, у тому числі й реальні бандюгани, які через кілька років справді пішли у тюрму.

Це ціла драматургія, невиписана і нерозказана. Як і з тією ж русифікацією. Вже під час повномасштабної війни я десь вичитала фразу, чому, мовляв, так важко нашим русифікованим громадянам повернутися до української мови, при тому, що це мова прабабусь чи бабусь. Але для цього треба визнати, прийняти і зрозуміти, що “я народився у російськомовній родині тому, що 2-3 покоління тому з моїми предками зробили щось погане”.

Тобто що ця травма є частиною мене і моя російськомовність є продуктом якогось приниження чи травми моїх безпосередніх предків, від якої вони не змогли захиститися.

Г.Т.: У цьому напевно важко зізнатися самому собі.

О.З.: Дуже! Ось чому я і кажу, що ця травма русифікації непропрацьована і непроговорена. Помічаю для себе, що молодь, яка переходить на українську (такий широкий похід був після ‘14-го, а зараз тим більше), обов'язково nolens volens, без будь-якої психологічної консультації і без грамотних книжок (чи взагалі без будь-яких книжок) чисто стихійно навпомацки проробляють це як генераційну травму. Вони з'ясовують - ага, мій батько ще україномовним народився, пішов у школу у Харкові, там з нього сміялися, він став російськомовним від тиску середовища. А мій дід ще був україномовним, а десь там поїхав до Сибіру, а десь там женився чи ще щось, і так далі. Словом, це обов'язково відбувається. Люди індивідуально, навмання, наосліп без підручника чи інструкцій, без розуміння колективного досвіду, без коучів відкривають велосипед, не знаючи, що вони пропрацьовують трансгенераційну травму, повертаючись до тієї точки, в якій їхніх предків було зрусифіковано.

І тільки тоді їх реукраїнізація 2-3 покоління “по тому” стає надійною і стабільною, усвідомленою, і вже посттравматичною. Якщо цієї роботи не зроблено, то імпульсивно може й переходять, а потім - регрес “а мне так легче”, “а я привыкла”, “у меня идиоматики нету”.

Г.Т.: Світ у пошуку простих рішень цього року вперто намагався звести на одній сцені українців і росіян. Ви, знаю, не погодилися на зустрічі з Акуніним. Як пояснюєте іноземцям, чому такі пропозиції неприпустимі?

О.З.: Та я з багатьма відмовлялася зустрітися!.. Від самого 24 лютого доводилося пояснювати, чому я цього не буду робити. Людям з абсолютно щирими намірами і невинно кліпаючими очима, німецьким журналістам, британським журналістам - їм доводилося трохи чи не дослідження якесь робити.

На біса пояснювати, чому я з Акуніним чи Уліцкою не сяду в одній студії? Але насправді все дуже просто і я думаю, що це пора говорити вголос.

І спеціально до так званих старих демократій, як вони себе називають, яких ми можемо тепер називати колишніми імперіями (хай це їх травмує, але це правда) треба донести: пора дати голос субалтерну, тобто підпорядкованому! Є оце знамените есе Ґаятрі Чакраворті Співак “Can the subaltern speak?” - класика постколоніальних студій з цього починається.

Дайте голос замовчуваному. Дайте голос колонізованому. Ні слова про нас без нас.

Ви слухали росіян 300 років, що ви з того зрозуміли?!

Чи не здається вам, що пора дати голос колонізованому, підпорядкованому, не щоб компенсувати, звичайно, бо це неможливо, за всі ці 300 років, коли ви слухали їх, поневолювачів, а не нас - із закляпленим ротом.

І з тим, що ви слухали, ви тепер сіли в калюжу і мусите переписувати всі свої русоцентричні, під їх диктовку понаписувані підручники із Russian, Soviet, Eastern European і яких завгодно ще studies. Бо виявляється, що все це була брехня. А брехня це була тому, що ви слухали їх і не слухали нас.

Час, коли можна було мати дві точки зору, минув. Ви цей час спустили в унітаз.

Зараз час слухати нас. Що говорили вони - ви прекрасно знаєте. Настільки прекрасно, що вам це ще забувати, перепрошую, доведеться довше, ніж одне покоління.

Г.Т.: Чують ці колишні імперії такий аргумент?

О.З.: Чують чують! Вони дуже не люблять, коли їм нагадують, що вони колишні імперії. Але це треба робити, не треба цього соромитись, перепрошую. Пізно вже чогось соромитись, завеликою кров'ю ми заплатили за те, що ми дуже довго соромилися.

Причому це стосується не тільки нас, слава Богу, у нас у такій позиції є союзники – трохи більш західні і фортунніше від нас географічно локалізовані наші товариші по колишньому “російському табору”. У нас є країни Балтії, є Польща – країни, які у тому самому Європейському Союзі десятиліттями намагалися застерегти перед російським імперіалізмом, а їм говорили поблажливо, що “це ваші комплекси, ваші непропрацьовані історичні травми, це ваш націоналізм” і так далі. Тепер вони стоять у позі “а ми ж казали!”.

І тепер нарешті починається зміна риторики. В котромусь із англомовних провідних видань була навіть стаття у тому руслі, що зараз лідерство переходить до ось цієї “колишньої Східної Європи” замість західної, яка вела свою, так би мовити, геополітичну розгру, в якій вона вважала молоді демократії такими дурненькими, а вона, значить, через їх голови з Росією торгуючи, їм покаже, по чому хліб і сіль і як треба будувати mutually beneficial cooperation, і взагалі зв'язки і контакти між народами в умовах, розумієте, нової реальності, нового світу і так далі. А ці “дурні” все ніяк не можуть забути свої “глибоко націоналістичні травми”.

Г.Т.: Щодо, як Ви кажете, зміни риторики, чи достатньо, на Вашу думку, еволюціонували погляди і політика Заходу щодо України? Від промови президента Джорджа Буша-старшого у Києві у ‘91 році до політики адміністрації Джо Байдена у підтримці України сьогодні?

О.З.: Зараз пізно бути там, де вони повинні були бути у 1991 році. Зараз треба бути у 2023-му і далекоглядний західний політик має бути не проукраїнським (проукраїнським він мав бути у ‘91-му).

Зараз він має бути проякутським, протувинським, проудмуртським, про-Комі, прокарельським, і далі за списком так званих суб'єктів РФ. І коли подивитися на те, з чого вона складається, то можна зрозуміти нарешті, що вона ніяким чином не може бути демократизована, поки вона є імперією.

Г.Т.: Якби Ви виступали зараз перед Конгресом США, як перед депутатами Європарламенту на початку війни, то чи закликали б до цього?

О.З.: Ця теза – бути проякутськими, прокарельськими і так далі – для них ще нова, її треба повторювати, вмовляти і робити буднями сучасного політичного дискурсу. І взагалі звернути увагу на те, що російського народу, як вони його бачать, так само немає, як вони російським народом називали нас 30 років тому.

Треба увімкнути концепт, якого перед тим взагалі не існувало.

Бо з 91-го року, даруйте, в усіх сказати б трагедіях 20-го століття з отієї східної сторони звинувачено було комунізм. Не російський імперіалізм, а комунізм, - звідки й ця ідіотична Chicken Kiev Speech промова Буша, яку Ви згадали.

Ось вам винуватець – комунізм і які, мовляв, проблеми? Його буде подолано, відповідно Москва одразу демократизується, а ви тут – зі своїми ідіотичними претензіями на суіцидальний націоналізм, якийсь там сепаратизм і так далі. “Всім - дивитися туди, у Кремлі сонце сходить, у них вчіться”.

Г.Т.: То може ця страшна війна якраз допоможе побачити справжнього винуватця?

О.З.: От власне тільки зараз у політичний дискурс і входить поняття “російський імперіалізм”.

Г.Т.: У Вас є звернення до імперій у “Новому законі Архімеда”.

О.З.: Так! “Мужчинам, імперіям, часу: Не руш моїх кіл!”

Г.Т.: Ви писали колись про “свідчення, що ми таки народ великої культури” - коли українці, тікаючи від війни чи від більшовиків, “першим ділом у біженських бараках добували папір, верстат і заходжувалися друкувати книжки”. Знаю хлопця з Харкова, який, працюючи на одному із заводів Праги, складає кошти для відкриття друкарні.

Чи бачите і Ви такі приклади сьогодні серед українських біженців?

О.З.: Такі історії треба збирати і видавати. Для мене найбільш пронизливим свідченням того, що так, ми нація великої культури і нація книжкової культури, було відео, здається, із квітня, із Харкова, який є нашою видавничою столицею в Україні. Саме там - більшість друкарень, книжкові склади (у тому числі найбільшої в Україні книжкової мережі “Є”). І тоді прийшли волонтери, які евакуювали… книжки. І оця вервечка волонтерів у дворі, які передають і вантажать книжки швиденько, поки не обстрілюють... Евакуація книжок - це одна з найбільш символічних подій війни для мене.

Це абсолютно порівнянно з тим, як поводилася наша діаспора у таборах ДіПі, знаходячи верстати для книгодрукування.

Г.Т.: Непоодинокі випадки в США, коли українські батьки вимагали прибрати з програми книгу “Злочин і кара”, ще навіть до війни. Цікаво почути Вашу точку зору, як авторки статті у англомовному літературному журналі “Читання російської літератури після Бучанської різанини”.

О.З. Я мислю не як педагог, а радше на рівні того, як це має бути переопрацьовано і перепрочитано інтелектуальною елітою, тою самою славістикою насамперед.

Г.Т.: А потім прийти до школи, так?

О.З.: Абсолютно справедливо. Звичайно, що мають бути програми змінені. Це як у одному з недавніх чисел видання New Yorker Еліф Батуман пише статтю “Перепрочитання російської класики в тіні української війни” - про імперіалізм російської літератури, де вона перечитує Пушкіна у Грузії на російському семінарі і вперше відкриває, що "Боже мій, де ж мої очі були? Чим оце я захоплювалася усі попередні 20 років мого життя, як russian scholar?! Я, жінка, при чому дочка емігрантів турецьких, як я могла не бачити оцього абсолютно репресивного, колоніального, імперіалістичного, шовіністичного?"..

Г.Т. У нашому попередньому інтерв'ю, Ви порадили не боятися читати дитині страшних українських народних казок – щоб вчився лякатися і розуміти, що є питання, на які немає відповіді. Як Ваша онучка сьогодні проживає війну, які питання ставить і що відповідаєте?

О.З.: Стресовані діти насправді, звичайно. Це дійсно травмуюче. Я вдома не була взагалі-то з серпня, тому контролю за тим, як мої малюки переживають і сприймають (а вони переживають, і це великий стрес), я безпосередньо не маю, на жаль. Але є речі, які мене вражаються від підлітків, скажімо. Від фактично дітей, які приходять на зустрічі. Наприклад, недавно у Польщі дві дівчинки прийшли на презентацію книжки “Найдовша подорож” у Вроцлаві, то вже було видання шостою чи сьомою мовою цієї книги. Підходять і кажуть: “От часом буває, що ніби забудешся на якийсь час, а потім тобі хтось щось скаже, як ти тут думаєш про котиків, як там війна. І ти зразу почуваєш себе і вибитою з рівноваги, і винною, що у безпеці сидиш тут, а не там десь у підвалі”. А я дивлюся і думаю: “А що ж тебе так легко вибити з рівноваги?” І питаю: “Вибачте, а скільки вам років?”

15, - відповідає…

Я одразу й не зрозуміла - макіяж, та й презентація “доросла”. Бачу -дівчинка молоденька, ну але хто її знає. А то – дитина…

Питаю про батьків – ех, мовляв, батьки й самі дезорієнтовані. Я зрозуміла, що йдеться ще й про кризу, яка мала б статися за інших умов. Передчасне дорослішання - оце усвідомлення, що батьки - “не порішають”, що є проблема, перед якою вони безсилі. І що взагалі не справляються. І що “дорослих нема в домі”. У підлітковому віці ви ще мусите мати це відчуття, що між вами і величезним, незрозумілим, але дуже привабливим і загадковим дорослим світом ще стоять батьки. Ти можеш об них буцатися, протестувати, воювати з ними, але вони є, і вони вирішують. Виявити, що батьки безпорадні - це криза, шок і потрясіння для підлітка.

Г.Т.: Що Ви відповіли дівчаткам?

О.З.: Ці діти очевидно досить добре структуровані, раз вони самі прийшли на Забужко - у пошуках відповідей на свої питання, і потім ще й підійшли спитати додатково. У мене є якихось 5-10 хв, мене там далі тягнуть організатори за ногу, але я кажу: почекайте, бо тут важливіше, справді важливіше. І я їм пояснюю: ні ні, це не означає, любі мої дівчатка, що весь світ рухнув, що вам не треба вчитися, що цінності усі полетіли і все це не рахується, ні! навпаки!

Це означає, що війна - це повінь, як у середньовічних літописах. Повінь, під час якої навпаки треба рятуватися, структуруватися, починаєте з дрібниць, з малих кроків, впорядковуєте те, що в голові, впорядковуєте простір довкола себе. Починаєте з того, що вранці ліжко прибираєте. І так, освіта потрібна. Щоб ви могли вчепитися у цьому світі, незалежно куди вас цією хвилею повені ще винесе. Щоб ви могли вчепитися за найближчу колоду і щоб вас не затягло під воду. Ви мусите мати певні напрацювання. Все, бачу реакцію по очах: ясно, вчитися все одно треба, і професію здобувати треба. Так, треба!

Світ міняється, у світі повінь, батьки дезорієнтовані, але це не означає, що все рухнуло і я падаю в депресію. Ні ні ні! Світ дуже цікавий, життя попереду велике, довге. Просто так от накрило історією, так.

Г.Т.: А що радите дорослим, щоб морально пережити роковини війни і загалом цю реальність?

О.З.: Я дивлюся, як нас розхитують інформаційно, важко зрозуміти, де спецоперації інформаційні, а де інертна хвиля, де злий намір, а де бездумність, коли потягли всі те саме постити. Не можу сказати, що я сиджу у гаджетах і відстежую, бо насправді просто немає часу з моїми графіками робочими. І вони мене, до речі, й рятують від дуже багатьох депресій. Коли маєш купу видавничих зобов'язань, які треба закрити упродовж тижня, то тобі нема коли страждати.

Г.Т.: Тобто рецепт - завантажити себе роботою?

О.З.: Абсолютно! Мені у цьому сенсі просто пощастило, бо я відразу потрапила “на конвеєр”, і мене поволокло по ньому так, що уже не зіскочиш – коли цих книжок виходить все більше і більше, поїздки, презентації і так далі. Якраз подивилася - упродовж наступного місяця 12 країн.

Г.Т.: Для своєї нової книги Ви очікували велику конкуренцію, але конкурувати довелося, як Ви кажете, не з книгами про війну, а із біографіями президента Зеленського.

Відомий Ваш вислів про його прихід до влади “Нам усім хакнули мозок”, бо якщо сьогодні ми - кейс для психологів, то тоді були чудовим кейсом для політтехнологів. Як оцінюєте його роботу зараз, чи зігріває Вам душу світове захоплення Зеленським?

О.З.: Душу воно не зігріває, бо значно легше захоплюватися Зеленським, аніж Україною, про яку й далі можна нічого не знати. І це ненормально, коли про цю війну на німецькому ринку, а він один з найбільших і найрозвиненіших, з'являється 6 (шість!) біографій Зеленського. Що це додає німецькому читачеві до знання про Україну, що? Якийсь час було окей, людина правильно читає правильні месиджі, актор із роллю впорався. Поводиться саме так, як має поводитися президент воюючої країни, виголошує саме такі месиджі. Я навіть кілька разів брала його перед знайомими в оборону, коли казали, мовляв, що він собі дозволяє, вимагаючи “дайте нам!”, а що самі зробили, щоб цю зброю мати і налагодити процес належно? Я ж ставала на його захист і казала "ні ні, якраз з точки зору дипломатичної він поводиться дуже правильно, він вселяє комплекс вини, даруйте, у західних лідерів, і абсолютно заслужено".

Оця зміна парадигми з прохального благального “дайте нам” до нагадування (елемент ароганції тут якраз не завадить!), що, холєра, ви нам винні! Ви нас здали у Будапешті, що, до речі, стало прямим наслідком тієї самої chicken speech промови Буша, бо вважалося, що Росія більш reliable, аніж Україна, щоб мати ядерну зброю. Ну от і маєте.

Г.Т.: До речі, однією з авторок тієї промови президента Буша була Кондоліза Райс. Сьогодні вона має дуже проукраїнську позицію (зокрема, і в інтерв'ю Голосу Америки), на відміну від фактично проросійської промови ‘91 року. Чи будуть, на Вашу думку, автори президентських промов колись отримувати “літературні премії”?

О.З.: Ну думаю, що ми довідаємося, хто це пише. Бо це добрі тексти. І в принципі з роллю спікера цієї війни, умовно кажучи, президент справляється. Але, даруйте, коли виявляється, що навіть притомні і “просунуті” журналісти у тій-таки Німеччині ніколи не чули імені Залужного і були переконані, що це Зеленський веде воєнні кампанії і дивувалися, довідавшись, що в Україні є інший командор – то такі казуси є неприйнятними.

Г.Т.: Обкладинка журналу Time із портретом генерала Залужного мала б на них вплинути. Чи то тільки в Україні вона викликала такий фурор?

О.З. Ситуація з журналістами, про яку я казала, була на Франкфуртському книжковому ярмарку, а журнал вийшов пізніше. Та й взагалі у Німеччині не так вже і читають Time, бо інформація за мовними зонами теж ділиться відповідно. Але ота публікація і обкладинка у журналі Time стала насправді проривом, котрий поклав крапку на “і” у цій темі. Бо забагато на Заході, перепрошую, було людей, навіть серед ньюзмейкерів, котрі не мали поняття, хто насправді в Україні виграє війну. І щиро вірили, що Зеленський є головнокомандувачем і планує кампанії – ну “бо Путін же планує там у себе якісь кампанії, очевидно так само і Зеленський є таким генієм воєнної стратегії і тактики”.

У кожному разі, я говорю і зрештою у “Найдовшій подорожі” я пишу про українське суспільство як про агента, актора історичної драми, котре наділене власною волею і діє з цієї самої власної волі – яким би не було ім'я вибраного лідера. І хто б ним не був - мусить улягати колективній волі українського народу. І тому інтерес до цього суспільства мав би бути більшим, аніж інтерес до того, що на фасаді.

Бо 30 років так і відбувалося - обличчя з фасаду (Кучма, Ющенко, Янукович, Тимошенко і далі за списком) входили в новинний обіг, ми були news worthy, але говорили не про країну. Бо країна прописується не обличчями президентів, навіть шістьома. Країна прописується культурою.

І тому в цьому сенсі постановка - нарешті! - минулого року “Касандри” Лесі Українки у лондонському театрі Омнібус для мене набагато більш значуща, аніж шоста чи сьома біографія Зеленського.

Г.Т.: То може, знову ж таки, російська війна допомогла і з цим? Раніше “Касандру” ж не ставили ще?

О.З.: Жартуєте! Вона навіть не була перекладена сучасною англійською мовою.

Г.Т.: І “Польові дослідження українського сексу” стосуються Сполучених Штатів, і, наприклад, “Як рубали вишневий сад” - книга про те, як українська аристократія була збережена в еміграції, зокрема в США. Чи маєте ще письменницькі інтереси на американському ґрунті?

О.З.: Складно мені зараз щось прогнозувати. Я більше хотіла б книжок на українському ґрунті, тримаючи кулачки, щоб ми швидше перемогли і почали відбудову. Бо чим більше це тягнеться, тим з більшою тривогою дивлюся я на те, як нам ворог перетворює наші квітучі міста у місячний пейзаж.

Я б тут хотіла додати до вашого питання про cancel culture і про те, чому російська культура має зараз потіснитися і дати місце українській. Тому що весь цей час, кожну годину російська зброя робить cancel culture українській культурі. І про це говориться дуже мало насправді. Я була одним із спікерів на Единбурзькому культурному саміті, де говорила про знищені пам'ятки культурної інфраструктури, а їх уже понад 600. Але йдеться не тільки про знищення музеїв, бібліотек чи пам'яток архітектури і кінотеатрів. Йдеться напряму про те, що зараз не пишеться, не знімається, не ставиться, не презентується. На все не прочитане, не відвідане і так далі. Це і є пряма фізична щоденна cancel culture - культура відміни і відміна культури.

А в цих умовах ще й мати нахабство забирати час дискусіями про “російську культуру” і виборювати далі для неї місце під сонцем – це просто називається "колаборація з убивцями з особливим цинізмом".

Г.Т.: Дякую Вам за розмову і скажіть, будь ласка, наостанок щось позитивне, як тим дівчаткам у Вроцлаві.

О.З.: Позитивне у тому, що ми переможемо. І нас чекає велика робота - на кілька поколінь. Бо світ дуже зміниться, і нам його міняти. Ми стаємо тим наріжним каменем, млином, на якому відбуваються історичні зміни - “Божі млини мелють повільно, але незворотньо”.

Ми сьогодні, думаючи, що вирішуємо питання власного виживання, насправді переформатовуємо світ на століття наперед. Це несамовито трудний, відповідальний і несамовито внутрішньо багатий час для роботи, осмислення і переосмислення. Так що дай нам всім, Боже, сили на ці історичні випробування.