Спеціальні потреби

Актуально

Україну сприймали як Russia Lite. Американські славісти запустили процес «деколонізації» вивчення регіону. Інтерв`ю

Оксана Шевель - професорка політології Університету Тафтса в Массачусетсі та віце-президентка Американської асоціації українських досліджень, яка до недавнього часу очолювала цю організацію.

Війна Росії в Україні викликала дискусії щодо підходу до вивчення Росії та Східної Європи в академічному середовищі США. Зокрема, темою конференції американських славистів, яка відбудеться у Філадельфії восени цього року, стане «деколонізація» досліджень регіону. «Повномасштабне вторгнення Росії в Україну призвело до широких закликів до переоцінки та трансформації русоцентричних відносин влади та ієрархії як у регіоні, так і в тому, як ми його вивчаємо»,- йдеться на сайті Асоціації слов'янських, східноєвропейських та євразійських досліджень.

Оксана Шевель - професорка політології Університету Тафтса в Массачусетсі та віце-президентка Американської асоціації українських досліджень до недавнього часу очолювала цю організацію.

В інтерв`ю «Голосу Америки» вона сказала, що чимало професорів, які викладають старшокурсникам та аспірантам, вже роблять це, виходячи з більш комплексного підходу, приділяючи увагу не лише Росії, а й іншим країнам регіону. Дехто з них негативно сприймає заклик до «деколонізації», вважаючи, що вони вже давно цього досягли у своїх лекціях та публікаціях. З іншого боку, сказала вона, викладання на рівні окремих курсів, середньої школи, можливо, бідніших університетів, досі створює у студентів спрощену картину розуміння регіону, яка спирається на часто помилкові уявлення, які довго домінували в науковому середовищі та суспільній думці.

«Україну знають набагато менше, ніж знають Росію, або знають її як якусь Russia Lite, де живуть люди, які не можуть кардинально відрізнятися. Якщо, припустимо, громадянське суспільство слабке в Росії, значить, воно, мабуть, слабке і в тих країнах, або слабкіше. Якщо там з демократією проблеми, значить, проблеми будь-де, якщо корупція в Росії, то, очевидно, корупція й в Україні», - зазначила вона в інтерв`ю, записаному за допомогою Skype.

Тетяна Ворожко, Голос Америки: З того, як висвітлюється та обговорюється війна Росії проти України, ми бачимо, що певною мірою якісь оцінки не співпадають з реальністю. Готовність українців чинити спротив недооцінювалися, а готовність росіян протистояти діям своєї влади переоцінювалася. Чи йде це від того, як історія цих країн викладається у Сполучених Штатах?

Оксана Шевель, Доцентка політології Університету Тафтс, Массачусетс: Якщо відповідати коротко, то так, це з цим пов`язано. Більшість людей в Америці, в країнах Західної Європи, навіть якщо вони вчилися в університеті, вони, можливо, прослухали якись один загальний курс з історії Росії. І цей загальний курс покриває багато століть і, очевидно, часто є дуже російськоцентричним, бо тим регіонам, які менші, не в центрі, приділяється менше уваги.

Не можна сказати, що всі курси такі, бо, звичайно, якщо це пристойний університет, там, припустимо, курси для аспірантів, курси для студентів старших курсів, там буде більш нюансоване викладання історії. Але загалом, для пересічного громадянина, середнього студента курсів, які приділяють більше уваги не Росії, а регіонам, так званому пострадянському регіону чи Східній Європі, набагато менше.

Україну знають значно менше, ніж знають Росію, або знають її як якусь Russia Lite, де живуть люди, які не можуть кардинально відрізнятися. Якщо припустимо громадянське суспільство слабке в Росії, значить, воно, мабуть, слабке і в тих країнах або слабкіше. Якщо там з демократією проблеми, значить проблеми будь-де, якщо корупція в Росії, то, очевидно, корупція й в Україні.

На це є різні причини - розмір будь-якої країни впливає на те, скільки їй уваги приділяють на загальних курсах, на попит студентів. Але так звана «деколонізація» славістики саме зараз фокусується на тому, щоб приділяти більше уваги не російським регіонам, а різним країнам, в тому числі, Україні і Центральній Азії.

Т.В.: Якщо говорити про українські голоси, українських дослідників, їх не вистачає чи просто немає попиту?

О.Ш.: Мені здається, тут є і те й інше. Якщо людина скаже: "Я хочу вивчати Росію" - ніколи питань не виникало, країна велика, важлива. Якщо хтось хоче вивчати Україну, це не означає, що він не зможе. Є багато людей, я знаю багато колег, які вивчали Україну, мають роботу, але дуже часто було і є таке ставлення, що може цього недостатньо. Таких спеціалістів стало більше за останні 30 років.

Потім постає питання, коли ми когось приймаємо на роботу в університет, і коли людина спеціалізується тільки на одній невеликій країні - не обов`язково Україні, це може бути країна Центральної Азії або Східної Європи, Балтії - чи зможе вона викладати так, що це було цікаво багатьом студентам, чи на ці курси достатньо прийде людей?

Т.В.: Ви сказали, що протягом останніх 30 років стало більше людей, які вивчають Україну. Ми знаємо, що в Гарварді є Інститут українських досліджень. Є такі професори, як Тімоті Снайдер, Сергій Плохій. В Канаді - Сергій Єкельчик. Який внесок вони зробили в розуміння України в останні роки?

О.Ш.: Я більше можу сказати про політологію, бо я сама політолог. Я читаю курс оглядової порівняльної політики. Ми беремо приклади різних країн, і, як правило, якщо взяти підручник з порівняльної політики, там будуть Росія, Індія, Франція. України там немає. Чому там немає України? Україна там має бути. Я в своєму курсі буду так робити. В мене не буде підручника для цього. Я сама буду літературу підшуковувати. Але, в принципі, якщо ця деколонізація буде просуватися, то підручники з порівняльної політики, які будуть видаватися та мати приклади дослідження (case study), мені здається, там має бути присутнім case study України. І цим самим буде більше розуміння України як країни, і буде більший внесок в теорію порівняльної політики.

Т.В.: Якщо ми говоримо про спадок домінування російських голосів, ми можемо побачити, що існує певне нерозумннія колонізаційної, імперської політики. Наприклад, в музеї я своїми очима бачила, що написано «Одеса, Росія». Мені пояснюють, що на тої момент Одеса була частиною Російської імперії. Але цього немає, коли ми говоримо, наприклад, що людина народилася в Делі, коли Індія була колонією Англії, ніхто не говорить, що людина народилася в Англії. Чому ця відмінність?

О.Ш.: Тут мені, здається, декілька причин. Одна з них полягає в тому, що Росія завжди себе позиціонувала як деколоніальна країна, якщо ми дивимося на радянський період. СРСР боровся з колоніалізмом і вони підтимували деколоніальні рухи. Навіть сама ідея, що Російська імперія, скажімо, Радянський Союз теж був імперією, це для пересічного громадянина, не експерта, навіть не сприймається.

Росія завжди робила цей наголос і це було частково простіше робити, тому що це була територіальна імперія - не заморська імперія як Англія, де було очевидно, де знаходиться метрополія, а де були її колонії. А в Росії вона так територіально розросталася, що, де конкретно закінчувалася сама Росія, а де починалася імперія, було складно сказати. Одеса була імперським завоюванням. З точки зору сьогоднішньої України, це очевидно, але з точки зору того, як ця імперія розросталася, це «ісконно російская зємля». Цей наратив просочувався за кордон також.

Якщо ми кажемо, що Одеса - це Україна, для багатьох це дивно. (На їхню думку) вона, може, стала Україною у 91-му році - тобто, знову ж таки нерозуміння тих процесів. Катерина заснувала Одесу, і що це означає, що там до цього нічого не було? Це не так. Ми це знаємо.

І навіть сам факт, що все радянське називалося російським. Я кілька років тому вичитувала студентську дипломну роботу, і він, студент, там регулярно використовував слово російська армія, коли він описував події Другої світової війни. І йому кажу: "Чому ти так робиш?" А він каже: "Хіба так не можна? Я читав у книжках, там кажуть російська армія?" Це процес, який тривав віками. Якщо процес деколонізації буде йти, це займе роки.

Т.В.: А чи є внутрішні опір процесові деколонізації чи це структурні проблеми?

О.Ш.: Я думаю що є, бо багато людей вважають, і це доречний аргумент, кажуть - я спеціаліст зісторії, я викладаю історію Росії в якомусь університеті. Я не викладаю її таким чином як мене опосередковано, може, звинувачують. Я дивлюся на складність суспільного життя, не тільки дивлюся, що царі робили, і не буду казати студентам, що Росія в Центральній Азії принесла лише модернізацію, що я ці проблеми обговорюю, і тому, що ще мені треба деколонізувати? Багато викладачів, професорів, які викладають історію в цій частині світу, вони вважають, що вони давно вже більш критично до цього підходять, вони не ведуть пряму паралель від Київської Русі до сьогоднішньої Росії, не будуть казати, що радянська влада принесла лише позитив.

Т.В.: А вже не ведуть походження Росії з Київської Русі чи все ще ведуть?

О.Ш.: Якщо ви візьмете курс на рівні аспірантури, який вивчає історію Росії, очевидно, там ніхто не скаже, що от була Київська Русь, а потім стала путінська Росія. Але, якщо ви візьмете пересічного студента, який прослухав один якийсь курс або в школі, або в університеті, то у них така ідея досі існує. Вони не знають про 300 років між монгольською навалою і так званим об`єднанням України з Росією (відповідно до імперської та радянської історіографії - ГА), які процеси там відбувалися, що там було в Польсько-Литовському князівстві. Але що була Київська Русь і ми якось прийшли до Росії - ця ідея закріпилася в головах багатьох людей на Заході.

Т.В.: Чи можуть щось зробити українські науковці чи українська держава, наукові інституції, щоб допомогти цьому процесу деколонизації?

В американських університетах є велика свобода викладання, свобода думки. Навіть сама ідея, що хтось може сказати - ось ти викладаєш російську історію, покажи як ти викладаєш, я покажу, як треба - це абсолютно тут не сприйметься

О.Ш.: В американських західних університетах є велика свобода викладання, свобода думки. Навіть сама ідея, що хтось може сказати - ось ти викладаєш російську історію, покажи як ти викладаєш, я покажу, як треба - це абсолютно тут не сприйметься, навіть від колег це не сприйметься, не кажучи від закордонної держави.

Але, припустимо, якщо б в української держави були гроші на якісь стипендії поїхати в Україну вивчати. Було багато програм до війни, за якими студенти їздили в Росію, де вивчали мову, якісь предмети, де викладання, очевидно, було з якимось наголосом. Не треба навіть якусь політичну лінію з ними проводити, а просто, що ви знаходитеся в цьому супсільстві, бачите процеси, які там проходять, дискусії, які ведуться навіть в українських сімях, це було б дуже корисно. Організації славістики теж можуть виділяти більше грошей саме на таких студентів.

Центрів викладння україністики не так багато – є в Гарварді, є в Канаді, можливо, можна було б їх заснувати більше. Але ідея, як буде викладатися історія, це, в принципі, мені здається, має бути внутрішній процес в самому академічному середовищі.

Всі новини дня

Сенатори США розглянуть домовленість про збільшення боргового ліміту. Угода не обмежить допомогу Україні, пишуть ЗМІ

Спікер Палати представників США Кевін Маккарті, Конгрес, 31 травня 2023 року

Палата представників Конгресу США в середу затвердила домовленість щодо збільшення боргового ліміту США, яка дозволить уникнути безпрецедентного для США дефолту. Тепер домовленість мають підтримати в американському Сенаті.

Домовленість, досягнута під час перемовин президента США Джо Байдена та спікера Палати представників Кевіна Маккарті, передбачає обмеження бюджетних витрат. Домовленість не обмежить здатність адміністрації Байдена надавати більше військової допомоги Україні, повідомляє Bloomberg з посиланням на джерела в Білому домі. Збільшення фінансування для України буде включене до додаткових бюджетних заходів, які не підпадають під обмеження в рамках угоди, вказав виданню представник адміністрації США. Видання також вказує, що 30 травня директор з питань бюджету Білого дому Шаланда Янг негативно відповіла на питання щодо того, чи вплине угода на здатність України отримати більше фінансування.

Після голосування в Палаті представників в середу, лідер більшості в Сенаті Чак Шумер і лідер сенатської меншості Мітч Макконнелл заявили, що сподіваються на підтримку законопроекту Сенатом вже найближчими днями.

Міністерство фінансів США попередило, що уряд матиме складнощі з поточними виплатами вже в понеділок, якщо ліміт боргу не буде підвищено.

Палата представників ухвалила закон 314 голосами за, проти 117, незважаючи на заперечення республіканців, які стверджували, що він недостатньо скорочує витрати, і демократів, які стверджували, що скорочення надто велике.

Проти законопроекту проголосували 71 законодавець від Республіканської партії, що є більшістю, а також 46 демократів.

У заяві після голосування в середу Байден назвав угоду «двопартійним компромісом».

"Він захищає ключові пріоритети та досягнення за останні два роки, включаючи історичні інвестиції, які створюють робочі місця по всій країні. Для мене честь захищати медичне обслуговування і соціальне забезпечення американців, Medicare і Medicaid. Він захищає важливі програми для мільйонів працьовитих сімей, студентів і ветеранів", - сказав Байден.

Маккарті сказав журналістам, що ухвалити законопроект "було нелегко". Він наголосив на економії бюджету та розкритикував демократів, які хочуть відокремити дебати про витрати від підвищення ліміту боргу.

"Ми ставимо громадян Америки на перше місце, і ми не пішли легким шляхом, – сказав Маккарті. - Ми не просто як наші попередники підняли ліміт, ми вирішили, що потрібно витрачати менше, і досягли цієї мети".

Маккарті сказав, що він має намір слідувати за діями в середу, докладаючи більше зусиль для скорочення федеральних витрат.

Законопроект, переданий на розгляд Сенату, передбачає скасування ліміту запозичень до січня 2025 року та включає дворічну бюджетну угоду, згідно з якою федеральні витрати залишаються незмінними у 2024 році та збільшуються на 1% у 2025 році. Законопроект не передбачає збільшення рівня оподаткування і не зупиняє зростання державного боргу.

Інші законодавчі акти включають скорочення найму нових агентів податковою адміністрацією, вимогу про те, щоб штати повернули федеральному уряду 30 мільярдів доларів невитраченої допомоги на боротьбу з пандемією коронавірусу, та збільшення вимог щодо праці для отримання продовольчої допомоги необхідно працювати.

В цій статті використано матеріали Associated Press, Agence France-Presse та Reuters.

Єдність НАТО є однією з причин успіху України у боротьбі проти Росії – Блінкен

Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг (ліворуч) та держсекретар США Ентоні Блінкен (праворуч) спілкуються під час зустрічі міністрів закордонних справ НАТО в Осло, Норвегія, у четвер, 1 червня 2023 року. (AP Photo/Сергій Крупа)

Державний секретар США Ентоні Блінкен заявив, що «однією з головних причин успіху, якого Україна досягла у відсічі російській агресії», була єдність НАТО у підтримці України. Про це Блінкен заявив в Норвегії після зустрічі з Генеральним секретарем НАТО Єнсом Столтенберґом.

«Ми з першого дня говорили, що ми будемо робити і щодо підтримки України, і щодо тиску на Росію, і щодо зміцнення власного Альянсу. Ми зробили те, що сказали, і будемо це робити», – сказав Ентоні Блінкен під час спільної прес-конференції з Єнсом Столтенберґом в Осло.

Він додав, що партнери далі підтримуватимуть Україну, «щоб переконатися, що вона здолає російську агресію, яка триває вже більше року».

Напередодні липневого саміту НАТО, що має відбутися у Вільнюсі, Блінкен зауважив, що союзники по НАТО продовжать «зміцнювати наш власний оборонний альянс шляхом розробки планів стримування та оборони», а також продовжать процес залучення нових членів до Альянсу, зокрема Швеції.

Єнс Столтенберґ в Осло наголосив, що так само, як з Фінляндією та Швецією, всі члени НАТО погоджуються, що Україна стане членом альянсу, «коли настане відповідний час», і не Москві вирішувати, чи НАТО має розширюватись.

«Усі члени Альянсу погоджуються, що члени НАТО та Україна мають вирішити, коли настане відповідний час. Не Москві вирішувати питання про розширення НАТО», – сказав Столтенберґ.

Він додав, що головне зараз – забезпечити перемогу України, «тому що лише з незалежною, суверенною Україною в Європі взагалі можна вирішувати питання членства», та інші питання, які постануть вже після того, як війна закінчиться.

Україна закликає до того, щоб їй надали «чіткий сигнал» на липневому саміті про те, що Київ приєднається після закінчення конфлікту з Росією.

Україна визнає, що не стане членом НАТО, поки на її території точаться бойові дії, але хоче, щоб Альянс сказав щось чіткіше, ніж обіцянка, дана під час саміту в Бухаресті 2008 року, коли було сказано, що Україна стане членом НАТО, але не сказано, коли і за яких умов.

Україна також прагне отримати гарантії безпеки від країн НАТО ще до свого вступу.

Дипломати з країн НАТО кажуть, що Сполучені Штати, які були головним мотором, що допомагав просувати Україну в НАТО у 2008 році, зараз не бажають йти далі, ніж обіцянка щодо членства, яка була дана 15 років тому.

Говорячи про зміцнення самого Альянсу, Столтенберґ сказав, що є розуміння того, що потрібно більше вкладати в його обороноздатність, і що 2 відсотки від ВВП, які країни мають вкладати в оборону, є не «стеля, а мінімум». Також серед планів майбутнього саміту Столтенберґ згадав зміцнення партнерства з країнами в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.

Держсекретар США Ентоні Блінкен прибув до Осло в середу на зустріч міністрів закордонних справ країн НАТО. На цій останній нараді перед самітом у Вільнюсі партнери намагатимуться зменшити розбіжності щодо прагнення України приєднатися до альянсу, збільшити витрати, а також знайти нову кандидатуру на посаду генерального секретаря НАТО.

Макрон говоритиме з союзниками про «шлях України» до членства в НАТО

Остання зустріч Еммануеля Макрона з президентом Росії була 7 лютого 2022 року за лічені тижні до початку відкритого російського вторгнення в Україну 24 лютого. Макрон тоді казав, що Путін вчергове заперечував свої приготування до повномасштабної війни проти України.

Президент Франції Еммануель Макрон заявив, що російське вторгнення в Україну і те, що він назвав намаганнями Москви знову розділити Європу й підпорядкувати держави на сході континенту, підтвердило важливість НАТО, а також потрібність просування України до вступу в західний оборонний союз.

Окремо у промові на конференції GLOBSEC у Братиславі Еммануель Макрон дякував Сполученим Штатам за забезпечення «більшої частини» допомоги Україні зброєю та даними американської розвідки, але підкреслив, що європейці повинні нести більшу відповідальність за безпеку на континенті.

Потрібен принаймні шлях до членства...
Еммануель Макрон

Він сказав 31 травня, що впродовж найближчих тижнів радитиметься з союзниками про те, які гарантії безпеки треба надати України і додав, що українське членство в НАТО буде частиною тих розмов.

Французький президент закликав міжнародну спільноту негайно «допомогти Україні усіма засобами для здійснення ефективного контрнаступу», щоб виштовхнути російських загарбників і створити умови для міжнародних переговорів про тривалий мир і безпеку в Європі.

Еммануель Макрон долучився до нещодавніх тверджень канцлера Німеччини Олафа Шольца про те, що європейці не хочуть тимчасового перемир’я чи замороження конфлікту, а також відкидають прагнення Москви узаконити захоплення української території.

«Ми повинні включити Україну у надійну архітектуру безпеки, яка також потрібна і нам. Ось чому це обговорюватиметься впродовж кількох тижнів до вільнюського саміту (НАТО). І я виступаю за надання суттєвих та потужних гарантій безпеки Україні з двох причин: Україна сьогодні захищає Європу. Вона дає Європі гарантії безпеки. Друга причина полягає в тому, що в Україні зараз так багато військової техніки, що розширення гарантій безпеки відповідає нашим інтересам», - сказав президент Франції, зауваживши, що він згоден з висновками авторитетного американського аналітика Генрі Кіссінджера.

Ветеран американської дипломатії нещодавно повторив, що він сам раніше вважав недоцільним запрошення України в НАТО, але російське вторгнення змінило становище і показало, що затягування західних країн з позитивною відповіддю на українське прагнення вступити в альянс насправді не стримало агресивні пориви Москви і не допомогло уникнути війни.

Згодом у дискусії після виступу у Братиславі Еммануель Макрон повідомив, що питання вступу України в НАТО буде предметом його розмови наступного тижня з канцлером Німеччини Шольцом і переговорів з іншими партнерами, а у липні стане провідною темою на саміті НАТО у Вільнюсі.

Він зауважив, що «не впевнений» в тому, що до часу вільнюського саміту в альянсі буде досягнуто консенсусу щодо повноправного членства України в НАТО.

Еммануель Макрон наголосив, що гарантії безпеки для України повинні бути створені якомога швидше, і що вони повинні бути тверді й конкретні на відміну від Будапештського меморандуму 1994 року, в якому провідні ядерні держави, насамперед Росія, обіцяли шанувати суверенітет і кордони України.

«Я вважаю, що нам треба збудувати щось між гарантіями безпеки, які має Ізраїль і повноправним членством (в НАТО)», - поділився міркуваннями Макрон.

Але французький президент підкреслив, що навіть гарантії безпеки «ізраїльського типу» для України були б недостатні і мали б бути більш суттєвими.

«Нам потрібен принаймні шлях до членства», - сказав Еммануель Макрон.

Він кілька разів повторив, що Україна «де факто» захищає Європу, і українці отримали так багато західної зброї, що повинні бути «заякорені» в європейській структурі безпеки.

Французький президент сам нагадав, що 2019 року він говорив про «смерть мозку НАТО», але тепер заявив, що російський напад на Україну став «електрошоком» для організації, яка, за його словами, показала свою дієвість.

Еммануель Макрон також говорив про важливість збільшення європейської відповідальності за безпеку на континенті і про «європейську колону», що мала би підпирати систему безпеки Європи.

Колишній американський морпіх – про службу в Україні. Відео

Колишній американський морпіх – про службу в Україні. Відео
please wait

No media source currently available

0:00 0:03:17 0:00

Після майже року служби у теробороні України, до США у відпустку повернувся американець Едді Етью. Колишній морпіх не зміг залишатися осторонь після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Про службу та ставлення в Україні до ЛГБТ+ він розповів Христині Шевченко.

"Іноземцям важливо зрозуміти, чому українці, замість тікати від пітьми, побігли їй назустріч". Інтерв'ю з письменником Артемом Чапаєм

У розмові з "Голосом Америки" Чапай зізнався, що роль письменника допомагає йому переживати нову військову дійсність

"Можна писати про нацизм, коли нацизм остаточно переможений. Коли Німеччину на якийсь час окупували, щоб примусово демократизувати. Але ніхто не збирається, наскільки я знаю, окупувати Росію", - переконаний український письменник та військовий ЗСУ Артем Чапай.

Навесні 2022-го Артем Чапай добровольцем приєднався до армії українських захисників, оскільки, за його словами, відчув, що значно краще бути не "пасивною жертвою агресії, а активним діячем опору проти неї".

У травні Чапай разом зі своїм колегою Артемом Чехом у Нью-Йорку взяли участь у фестивалі американського ПЕН-клубу "Голоси світу". Це була його друга поїздка за кордон від початку повномасштабного вторгнення. Письменник переконаний: участь у подібних заходах надзвичайно важлива для перемоги України на культурному фронті. У розмові з "Голосом Америки" Чапай зізнався, що не може зараз писати художні твори, і більш зосереджений на документалістиці. Роль письменника допомагає йому переживати нову воєнну та військову дійсність.

Про те, як він був змушений звернутися до психотерапевта, про переклад та друк своєї книжки у США, а також феномен світової підтримки України Чапай розповів у інтерв’ю Ірині Соломко.

"З днем письменника", - так привітав себе військовослужбовець Артем Чапай у березні цього року
"З днем письменника", - так привітав себе військовослужбовець Артем Чапай у березні цього року

Ірина Соломко, кореспондентка "Голосу Америки": Артеме, якщо говорити про Артема Чапая-письменника та Артема Чапая-солдата? Яка роль у вас зараз переважає?

Артем Чапай, письменник та військовий: Зараз практично увесь мій час займає служба. Якщо ж говорити про внутрішній стан, то мабуть, мене дуже підтримує ця інша роль письменника. Я вже понад рік відірваний від своєї родини, бачив її буквально кілька разів. Мої рідні через путінську агресію стали біженцями. Але ось ця роль письменника, можливо, допомагає. Бо коли стає важко, ти, принаймні, починаєш казати собі: "Я спостерігаю, можливо, я щось про це напишу".

Зараз я поки не знаю, в якій формі взагалі це можливо. Є якесь відчуття, що для цього недостатньо слів, по-перше. А по-друге, поки все не закінчилося, дуже складно щось писати. Бо таке відчуття, що якби ти зараз про це писав, це був би такий паразитизм на стражданнях інших людей, і на власних стражданнях також.

Поки все не закінчилося, дуже складно щось писати. Бо таке відчуття, що якби ти зараз про це писав, це був би такий паразитизм на стражданнях інших людей, і на власних стражданнях також

Але я розумію, що попри те, що я військовий, багатьом людям значно гірше, ніж мені. Тому писати про всі ці страшні історії - про загиблих, тортури - доволі складно психологічно. Але принаймні роль письменника допомагає витримати повсякдення армійське життя. Допомагає трохи поставити себе ніби в роль спостерігача.

І.С.: Але ви ж могли не піти служити?

А.Ч.: По-перше, юридично, наскільки мені відомо, в письменників немає ніякої броні. Тобто, письменники – це не співробітники залізниці, наприклад. Тому коли люди кажуть, що у них якась важливіша функція, я до цього трошки скептично ставлюсь. Я розглядаю це як самовиправдання. І більше ціную, коли люди прямо кажуть, що вони бояться.

Якщо ж говорити психологічно, я теж кілька разів про це думав, чи міг би я не піти?.. І я для себе не бачив іншого варіанту. Я сам втікав із власного дому, і мені дуже не подобалося це почуття жертви. Я відчув, що набагато краще бути не пасивною жертвою агресії, а активним діячем опору проти неї.

І крім того, мені знову ж, чи то психологічно, чи за поглядами, дуже не подобалось і продовжує не подобатися те, що війна майже повністю перекладена на плечі непривілейованих бідних людей. Більша частина моєї роти – це будівельники, селяни, охоронці супермаркетів. І мені здається, це не зовсім правильно.

Одна з моїх улюблених книжок "1984" Оруела. І там є момент про те, як зламали головного героя. Йому почали погрожувати зробити з ним те, що він боявся найбільше. І він почав казати: "Не робіть це зі мною, робіть це з моєю близькою людиною". І мені не хотілося почуватися в ролі зламаної людини. І, в принципі, розуміючи, що є ситуація, коли просто треба ризикнути життям, цей був мій вибір. Так, відтоді мені дуже пощастило. Я потрапив у підрозділ, який є, по суті, військовою поліцією. Це рота охорони, і у нас у рази менше загиблих, ніж, наприклад, у піхоті.

Я прекрасно розумію, що кожна людина хоче вижити, у кожної людини є цей інстинкт виживання, тому я не засуджую тих, хто прямо каже про ці речі, що він боїться. Мені важко засуджувати, бо я сам потрапив в умови, де, по суті, імовірність загинути не набагато вища, ніж, скажімо, у цивільних у тому ж регіоні.

Для себе я розумію, що не піти я не міг, і те, що я письменник, можливо, тільки додає того, що я не міг не піти. Бо ти повинен як людина публічна подавати приклад.

Тому засуджувати інших важко, але для себе я розумію, що не піти я не міг, і те, що я письменник, можливо, тільки додає того, що я не міг не піти. Бо ти повинен як людина публічна подавати приклад.

І.С. Якщо говорити про роль слова в війні, воно завжди було і є. І під час Першої, Другої світових війн письменники йшли на передову, створювали спеціальні підрозділи і писали про це. Наскільки я розумію зараз дуже важко писати, практично ніхто не пише. Як у вас?

А.Ч.: Якщо говорити про "На західному фронті без змін" або "Прощавай зброя", вони були написані років через десять після війни. Якщо ми згадаємо Другу світову війну Курта Воннегута, його найвідоміша книжка про війну написана 15 років після війни.

Думаю, ця ситуація дуже подібна. Я іноді пишу, але я пишу, коли мене просять на замовлення матеріали для західних ЗМІ. Я розумію, що це матеріали, так би мовити, "на злобу дня". І вони висвітлюють тільки позитивні речі в українському суспільстві. Бо зараз нам потрібно не розбиратися з тими проблемами, які є. Зараз нам потрібно, в першу чергу, отримати більше допомоги, оскільки вона нам необхідна для того, щоб вижити. Зараз мова іде просто про виживання.

А писати художні твори про те, де буде чесно описана сміливість одних, і, наприклад, нечесність інших, це можна робити через 5-10 років після закінчення війни.

Артем Чапай практично одразу після початку повномасштабного вторгнення добровільно долучився до лав ЗСУ
Артем Чапай практично одразу після початку повномасштабного вторгнення добровільно долучився до лав ЗСУ

І.С. Тобто зараз очікувати потужних книжок про війну не варто?

А.Ч.: Я не можу сказати, завжди бувають винятки. Наприклад, книжки про Голокост були написані буквально як тільки це закінчилося. Найвідоміша, про яку я зараз згадую, це книжка Віктора Франкла "Людина у пошуках справжнього сенсу". Вона була написана в 1946 році. Тобто буває і таке, звичайно.

І.С. Але те, що ви зараз бачите на ринку, що з’являється про війну, наскільки воно змістовне?

А.Ч.: Є якісь твори від маловідомих людей, які не в армії. Це також потрібно. Тобто потрібно описувати почуття біженців. Чи правильніше сказати - біженок, бо переважно це жінки з дітьми. Мені було б дуже цікаво, наприклад, прочитати книжку, яку написала людина, що вирішила ухилитися від служби. Бо це також є. Але я сумніваю, що хтось зможе про це чесно розказати.

Тобто я поки ще не можу назвати твір, про який чув і який би мене вразив. Долинають якісь речі, іноді кон’юнктурні. Наприклад, були заявлені романи з назвами "Буча" та "Маріуполь", і вони потім були відкликані. Бо, в принципі, багато хто розуміє, що не хочеться паразитувати на чужих стражданнях.

Було б цікаво прочитати розповіді тих людей, які це справді пережили, навіть необов'язково це мають бути професійні письменники. Але, коли інша людина це робить за гарячими слідами, це неоднозначно сприймається.

Я думаю, що з'явиться багато нових текстів від нових людей, про яких ми не знаємо, від людей, які просто пройшли через це все пекло і мусять цим поділитися, мусять виговоритися. Мені здається, це навіть було би цінніше, ніж від людей, які вже до того були письменниками

Я думаю, що з'явиться багато нових текстів від нових людей, про яких ми не знаємо, від людей, які просто пройшли через це все пекло і мусять цим поділитися, мусять виговоритися. Мені здається, це навіть було би цінніше, ніж від людей, які вже до того були письменниками.

І.С.: Ви зараз в Нью-Йорку, частина вашої місії – це фіналізація домовленостей щодо перекладу та друку вашої книжки у США. Це сталося теж деякою мірою завдяки війні.

А.Ч.: Мені здається, ми всі прекрасно усвідомлюємо, що, на жаль, цей підвищений інтерес до української культури в цілому, і до літератури зокрема, він викликаний війною і дався дуже дорогою ціною. Тому це ті речі, які викликають неоднозначні почуття. Хотілося, щоб після того, як війна закінчилася, про українську культуру знову не забували. Щоб читачі на заході звернули увагу на те, що є доволі багато різноманітної української літератури, і, можливо, почали цікавитися іншими книжками, які не пов'язані з війною.

Не хотілося б, щоб Україна асоціювалася лише з війною, як колись було із Чорнобилем. В Україні дуже багато інших хороших і значно кращих речей.

І.С.: Але ваша книжка The Ukraine, ви вважаєте, чи це найкращий вибір серед вашого доробку?

А.Ч.: Я знову маю всім пояснювати, чому я її назвав The Ukraine. Це була іронія з приводу помилкової назви. І з іншого боку, обігрувався артикль the як "саме той". Я це взяв із англійської літератури, не з американської, а саме з британської.

Є така фраза "The England, which is really England". Тобто "Та Англія, яка є справді Англією". І я так само це обігрую: "Та Україна, яка є справді Україною". І мені здається, в цій ситуації, в цей момент, це хороший вибір. Ця книжка була написана і задумана з метою представити Україну, перш за все, для самих українців. Ту Україну, яка дуже відрізняється від пропагандистських роликів, офіційного туризму чи красивих фотографій з дрону. Це Україна зсередини. Я просто перебуваю під впливом письменників, які писали про речі, в яких драма розкривається з середини. Я, в першу чергу, зараз про Гемінгвея можу думати. Не буду приховувати, що свого часу на мене і росіянин Чехов також справив враження. Це не комерційна, не жанрова література.

І ось ця книга для українців представляє саме ту Україну, яку ми всі звикли бачити. Тобто це бабусі з "кравчучками". Ця книжка писалася та складалася в такий пазл впродовж восьми-десяти років. Тому мені здається, що наразі, коли іноземцям, наприклад, важливо зрозуміти, що таке та Україна, і чому ті українці, замість того, щоб тікати від пітьми, побігли їй назустріч. І книжка доволі гарно це показує.

І.С.: А коли вона буде надрукована у Сполучній Штатах?

А.Ч.: Книжка вже практично повністю перекладена, але це довгий виробничий процес. Сподіваюся, на початку 2024 року вона вже буде.

І.С.: Це була ініціатива американського видавництва?

А.Ч.: Це була не моя ініціатива. На той момент, коли починалися переговори, я вже кілька місяців служив в армії. Це доволі парадоксальні якісь такі речі, коли ти з одного боку сидиш там на телефоні, передаєш повітряні тривоги, а з іншого боку, тобі в той момент кажуть, що тебе опублікувало видання "Нью-Йоркер". Або ти йдеш в наряді з автоматом, тут тобі пишуть, що тебе будуть видавати в Америці. Просто настільки різні світи, особливо в перші місяці, це дуже сильний розрив був.

Від початку повномасштабного вторгнення матеріали Чапая публікувалися у провідних американських медіа
Від початку повномасштабного вторгнення матеріали Чапая публікувалися у провідних американських медіа

Я зараз не вперше за кордоном, я вперше потрапив за кордон після дев’яти місяців служби. Це була Німеччина, і це було перед Різдвом з усіма цими прикрашеними вулицями та базарами. І у мене було відчуття, що це все намальовано, що це пластик, що справжня реальність вдома, де якраз Путін почав бомбити уже і цивільне населення, і, відповідно, немає електрики, води, інтернету.

І.С.: Тобто війна нівелює усі ці досягнення?

А.Ч. Скажімо, вони не викликали на початку аж якихось емоцій, тому що тебе плющить від того, що ти вже майже рік не бачив своїх дітей. Через те, що в тебе немає свободи, є певний ризик для життя, бо ти не знаєш, коли і куди тебе можуть перенаправити. Відповідно, ці речі здаються, як з іншої планети.

І.С.: Це життя на паузі чи стан «замороженності»?

Я вже якось змирився і прийняв те, що я не знаю, коли це закінчиться. Я розумію, що служити буду, скоріш за все, до демобілізації

А.Ч. Так, в перші місяці чи півроку було відчуття, що це життя на паузі. Зараз є відчуття, що це і є тепер наше нове життя. Я вже якось змирився і прийняв те, що я не знаю, коли це закінчиться. Я розумію, що служити буду, скоріш за все, до демобілізації. І, відповідно, ти починаєш розуміти, що в цих умовах треба якось жити, виживати.

Не буду приховувати, я десь від листопада вимушений був звернутися до психотерапії, оскільки відчував, що не вигрібаю. У мене були якісь істеричні думки. І після кількох місяців психотерапії мене навпаки зараз починає лякати, наскільки добре я пристосувався. На даний момент ти все якось блокуєш, бо треба функціонувати. Бо в армії ти не можеш сказати: "Я вигорів".

Але я так розумію, що коли це все закінчиться, воно почне просто вихлюпуватися назовні, ти почнеш розуміти, скільки ти втратив, в першу чергу, знайомих та друзів. Воно буде ще дуже довго вилазити в суспільстві, причому, іноді, в непередбачуваних формах.

І.С.: Ця пауза стосується і Чапая-письменника? Як ви думаєте, вам вдасться повернутися у стан творчості?

А.Ч.: Впевнений, що вдасться. На те й існують психотерапевти. Не впевнений, що захочеться писати саме про війну. Що це буде, поки важко передбачити. Може, ти почнеш писати космічну оперу або фентезі, або сценарії для мультика. Тому треба буде на кілька років взяти паузу і просто займатися чимось іншим. І за кілька років, може, й захочеться про це говорити.

Можливо ми постійно будемо жити під цією загрозою. Я цього найбільше боюся. Це була одна з моїх мотивацій піти служити - щоб це не доводилось моїм дітям робити

Бо є один дуже важливий момент. Ми все ще не знаємо, як це все закінчиться. Тобто може бути так, як би мені хотілося, щоб Росія більше нікому не могла загрожувати. В якій формі це буде? В ідеалі – демократизація.

Але я не вірю в демократизації Росії. Можливо, ми постійно будемо жити під цією загрозою. Я цього найбільше боюся. Це була одна з моїх мотивацій піти служити - щоб це не доводилось моїм дітям робити. Щоб ми не жили в країні, яка постійно перебуває на пороховій бочці, біля дракона, який в будь-який момент знову може вилізти.

Можливо, я помиляюся, але я просто не знаю в історії Росії періодів, коли вона була демократичною. Можливо, вона почне розвалюватися, але ми все одно будемо біля порохової бочки. Від цього залежить, як ми зможемо про це писати. Можна писати про нацизм, коли нацизм остаточно переможений. Німеччину на якийсь час окупували, щоб примусово демократизувати. Але ніхто ж не збирається, наскільки я знаю, окупувати Росію.

І.С.: Ви майже рік жили в Сполучених Штатах, напевно, змогли зрозуміти американську ментальність. Як ви думаєте, американці розуміють українців? І їхня підтримка, наскільки вона щира, чи надовго її вистачить?

А.Ч.: Я насправді дуже здивований, наскільки взагалі в цій ситуації світові не байдуже. Треба розуміти, що ніхто не може повністю відчути емпатію до чужих переживань. Але якщо порівнювати з голодом в Ємені чи з ситуацією з жінками в Афганістані, ми маємо бути, якщо не вдячними, то, принаймні, дивуватися, наскільки нас підтримують.

Я розумію, що це йдеться також і про власні інтереси. Що, наприклад, поляки переживають, що вони наступні, а американці – що розладнається вся система. Тобто я розумію, що це робиться з власних інтересів, в тому числі, але також і зі співчуття. І мене дуже дивує, наскільки велика солідарність.

Моя дружина вимушено стала самотньою матір’ю-біженкою

От моя дружина вимушено стала самотньою матір’ю-біженкою. Ми ж відчуваємо, наскільки до українських біженців ставляться інакше, ніж, наприклад, до сирійських. Це ситуація неоднозначна, але принаймні з позиції нашої ми маємо це цінувати, як мінімум.

І.С.: Ви буваєте на фестивалях і бачите, що попри війну, на них запрошують російських письменників, вони продовжують отримувати нагороди. Це бажання - поставити на одній сцені українців та росіян – що за ним приховане?

А.Ч. Я це пояснюю знову ж таки власними інтересами, навіть, неусвідомленими чи непроговореними. І коли, наприклад, німці дають якусь премію російській опозиційній письменниці, то це, в першу чергу, робиться, щоб ще більше розхитати Росію. Тому я до цього ставлюся емоційно спокійно, але особисто я з ними не хочу мати нічого спільного, як мінімум, до підписання якогось там мирного договору між Україною та Росією.

І.С.: Якою ви бачите перемогу Україну?

А.Ч.: В ідеалі такою, щоб це не могло повторитися. Ніколи знову…

Більше

Відео - найголовніше

XS
SM
MD
LG