Спеціальні потреби

Безкоштовні заняття, заборона телефонів, тактовний персонал: 5 відмінностей тренажерок у США та в Україні


Думки, висловлені в рубриці «Моя Америка», передають погляди самих авторів і не відображають позицію «Голосу Америки».

Нахабність у ставленні до клієнтів, нав’язливий маркетинг, високі ціни й доплати за додаткові послуги – ось, з мого особистого досвіду, спільні риси більшості мережевих спортивних закладів Києва. Клієнти отримують зливу смс-реклами, навіть якщо щойно придбали абонемент, за загублену пластикову картку, що насправді коштує копійки, стягують нічогенький штраф, а за кожну додаткову послугу треба доплачувати.

Цей тренажерний мікросвіт – квінтесенція ставлення українського бізнесу до своїх споживачів. Українські качалки можуть купувати модне обладнання, запозичувати за кордоном концепції чи адаптувати програми спортивних занять, однак нікуди не зникає відчуття, що це саме клієнтові за його ж гроші роблять величезну послугу, – а не навпаки.

Спортивну індустрію у США зі щорічним обсягом у майже сто мільярдів доларів важко порівнювати з українськими спортклубами. Однак, щоб запровадити деякі з цих правильних американських стандартів, додаткових витрат із боку бізнесу не потрібно, а потрібне лише бажання змін.

Телефонний етикет.

Якось у роздягальні одного клубу в Києві я помітила цікаву особу, яка із губками качечкою у негліже робила серію селфі у дзеркало. Я встигла сходити в душ, помити й висушити волосся, одягнутись у зимовий одяг, - а вона все вертілась з телефоном і знімала свої філейні частини то так, то інак.

І байдуже, що в кадр може потрапити хтось інший – адже роздягальня наполовину забита оголеними жінками різного віку й комплекцій, які – о сором! - прийшли у тренажерку не заради фото для інстаграму, а з банальною метою – потренуватись.

Табличка «користуватись мобільними телефонами у залі заборонено, фото- й відеозйомка на телефон у роздягальні заборонені» - ось перше, на що я звернула увагу в одному з модних тренажерних залів у центрі Вашингтона, куди, до речі, ходить відомий телеведучий CNN Андерсон Купер.

Однак, правило no photos allowed створене не лише для приватності зірок, а й для комфорту всіх відвідувачів. І дійсно, я поки не зустрічала людей, які б або довго й голосно говорили в залі по телефону або подовгу фотографували себе замість того, щоб власне тренуватись.

Безкоштовні рушники й вода

Фонтанчики із очищеною протічною водою взагалі у США розміщені в парках, торгівельних центрах, у громадських туалетах. Можливо, вода у них не найсмачніша, проте цілком безпечна для вживання. А у спортивних залах фонтанчики – обов’язкова складова.

Чисті білі рушники – є великі, для душу чи басейну та маленькі, зручніші у тренажерці – а також паперові серветки тeж часто доступні у необмеженій кількості. Ніхто не слідкує, чи не вкраде клієнт рушник, тож їх не видають під картку. Натомість, вони просто складені стосиками на поличках, і повертати їх просто – кинути в загальний кошик.

Майже всюди у душі можна знайти гелі, шампуні, кондиціонери, зволожувальний крем. А в одній з модних дорогих мереж у перевдягалках мене вразило те, що там ще й були дезодорант, резинки для волосся, одноразові бритви, засіб для зняття макіяжу, гігієнічні засоби, ватні палички й диски. Або, наприклад, у маленькій йога-студії неподалік від мого дому є навіть трохи декоративної косметики для загального користування.

І мені ще не доводилось бачити, як хтось краде рушник, вичавлює собі у баночку шампунь чи кладе у кишеню жменьку ватних паличок.

Гігієна як правило доброго тону

Після занять в американських спортивних залах все обладнання необхідно не просто прибрати за собою, а й протерти спиртовими серветками, які великими баняками стоять у кожній студії чи залі. І це правило виконують майже всі.

Також в тренажерках ніхто не контролює, чи ти приходиш у змінному чи вуличному взутті, - привіт, київські бахіли!

У Києві я вітала це правило гарного тону і сама завжди надягала їх поверх чобіт у сніг і дощ, бо сама ненавиділа вступати босими ногами у калюжі в роздягальні.

Однак, чистоту американських вулиць з українськими – не порівняти. Тож на тренування люди не завжди приносять змінне взуття, а одразу ідуть туди у спортивному, й підлога все одно залишається чистою.

Тренер обов’язково має кваліфікацію. І такт

Якщо великі мережі спортивних закладів в Україні іще загалом слідкують за тим, аби їхні тренери мали відповідну кваліфікацію, то у різноманітних гуртках, на моєму досвіді, ніхто не дбає, щоб людина, яка буквально змушує кількадесят сердець битись частіше, мала елементарні навички домедичної допомоги. Навіть не йдеться про базові знання анатомії чи психології.

У США ж будь-які фітнес-тренери, повинні пройти кілька рівнів підготовки та іспитів. Перший – основи фізичних вправ, фізіології, методики побудови індивідуальних чи групових занять. Другий – базові знання про різновиди вправ (силові, аеробіка, інтервальні, аквафітнес, з елементами бойових мистецтв, танці, йога, пілатес) та основи правильного харчування і контролю за вагою. Третій рівень – вміння адаптувати програму занять для різних людей: літніх, вагітних, з надмірною вагою, а також розвиток бізнес- і комунікаційних навичок.

Лише отримавши ці базові знання, можна отримувати кваліфікацію тренера індивідуальних чи групових занять й почати викладати аеробіку чи вправи з гирею.

Однак, окрім професійного навчання, американських тренерів, за моїм досвідом, відрізняє від українських підкреслена тактовність.

Якось на груповому тренуванні в київському мережевому спортзалі тренер кричала на дівчину й навіть висміювала її – просто за те, що вона неправильно виконувала присідання. Замість того, щоб навчити її правильно.

Я не можу уявити собі таке ставлення до клієнтів у США. Часом їхня тактовність аж надмірна. Наприклад, мій улюблений викладач йоги настільки ввічливий і делікатний, що ніколи не зробить зауваження під час заняття чоловікові, який постійно голосно позіхає із гучністю ричання лева, або жінці, що носить із десяток браслетів, що дзеленчать. Хоча, коли ти у позі воїна або у стані нідри, це добряче відволікає.

І зовсім нещодавно на одному з аеробних тренувань американська інструкторка вирішила не звертати увагу на жінку, яка прийшла… у сорочці, спідниці й на підборах. Вочевидь, вона забула спортивну форму й не хотіла пропускати заняття.

На мою думку, це не виправдовує те, що вона закочувала наверх спідницю й демонструвала усім більше, ніж ми б хотіли бачити, та ще й могла розтрощити своїм підбором комусь палець. Проте, тут мені згадується одна з тренерів у Києві, яка не пускала на групове силове заняття… без рушника.

Безкоштовні заняття і можливість приводити гостей

Якось у знайомої в київському спортивному клубі сталась прикрість – вона випадково зайшла у зону сауни, зрозуміла, що повернула не туди – й вийшла через хвилину. І хоча її електронний ключ показував те, скільки часу вона там провела, у неї все одно зняли гроші за день сауни. Ось так неочевидність коридорів коштувала їй із сотню гривень. І досягти справедливості їй не вдалось.

Такого ставлення до споживачів у США від комерційних установ навряд чи знайдеш. Покупці чи користувачі послуг тут, за певними винятками, можуть претендувати на повернення чи відшкодування грошей, навіть без особливої причини – просто якщо їм просто не сподобалось.

Думаю, так склалось не лише через високу конкуренцію. Просто чомусь американські менеджери із продажів – звичайні люди, готові іти на зустріч, шукати варіанти. Коли я купила свій абонемент, за кілька днів менеджер написав мені повідомлення, спитавши, чи все мене влаштовує. Я відповіла, поставила свої запитання й отримала відповіді. І ніякої зливи рекламних смс.

Більше того, тренажерні зали постійно заманюють клієнтів безкоштовними уроками чи навіть тижнями безоплатного відвідування. Користуючись ними, я, наприклад, спробувала гарячу йогу, покрутила педалі на велотренажері в атмосфері дискотеки, мала інтервальне тренування на даху будинку, видерлась стінкою скалодрому.

Моя тренажерка, наприклад, щомісяця пропонує два дні open house, коли безкоштовно прийти позайматись може кожен. І я, як клієнт, час від часу можу приводити із собою гостей. А тренери взагалі можуть проводити гостей хоч на кожне заняття.

Для них, так само як і для клієнтів, доступно все, що є у тренажерці: заняття, басейн, сауна, солярій, джакузі. Це, до речі, найчастіше входить у вартість звичайного абонементу.

Взагалі поняття карток «преміум», окремих роздягалень для «обраних», що має створювати почуття меншовартості власникам «стандартних» абонементів, я в Америці не зустрічала.

І ще. На відміну від мого київського спортзалу, якщо губиш їхню картку, із тебе не стягують купу грошей, а за секунду – і з усмішкою! – видають на рецепції нову.

А що подобається чи дратує у тренажерках вас? Пишіть в коментарях.

Передрук та інше використання матеріалів, розміщених на цьому веб-сайті, дозволяється за умови посилання на джерело.

Дивіться також: 7 українських стартапів у сфері екології та чистих технологій. Відео

7 українських стартапів у сфері екології та чистих технологій. Відео
please wait

No media source currently available

0:00 0:02:09 0:00

  • 16x9 Image

    Марія Прус

    Журналіст української служби "Голосу Америки", висвітлює широке коло тем, від політичних новин і проблем системи охорони здоров'я – до соціальних і культурних подій. У Києві працювала на багатьох українських телеканалах, зокрема UA: Перший (Перший національний телеканал України), «П'ятий канал», ТРК «Ера». У листопаді 2016-го з Вашингтона висвітлювала американські вибори в ефірі українських каналів. Отримала ступінь магістра Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Facebook Forum

XS
SM
MD
LG