Актуально
Чому історія в Росії перетворилась на зброю? Дискусії у Вашигнтоні
Коли президент Росії Володимир Путін видавав свою чергову статтю на історичну тему, про єдність українців та росіян, чи проголошував промови про виключно російські перемоги у Другій світовій війні, західні політики та історики дивувалися тому, як багато часу займає зацікавлення історією у сучасного політичного лідера.
Натомість для українських істориків ця риторика звучала знайомо. Ті, хто працював з архівами КҐБ, впізнавали її стиль і головні сигнали, спрямовані на упокорення та знищення українців як окремої нації. Тому за обговоренням минулої війни вони впізнавали обриси війни майбутньої.
Про це говорили українські історики, що працюють над темами сучасної історії по обидва боки Атлантичного океану, яких Центр Американсько-українських стосунків зібрав на конференцію у Вашингтоні 20 жовтня.
Історичні міфи є зброєю проти українців – В'ятрович
На думку відомого українського історика, першого керівника Інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича, історичні міфи були потрібні Кремлю для того, щоб виправдати агресію проти українців, адже, якщо українського народу немає, то немає сенсу в існуванні окремої української держави.
«Квазіісторичні міфи виконують кілька функцій. Вони грають важливу роль у мобілізації росіян у їхній конфронтації з українцями, сіють розбрат поміж самими українцями та використовуються для дискредитації українців по всьому світу», – вважає В’ятрович.
Особливо ефективно на Заході, на думку В’ятровича, російська пропаганда просувала тезу про виключно російську перемогу у Другій світовій війні та те, що Росія, навіть не Радянський Союз, «визволила світ від нацизму». На цій підставі Росія вимагала особливого ставлення до неї як держави, яка має право не поважати загальні правила та норми поведінки у світі.
КҐБ вдалося надовго дискредитувати українців на Заході – Луцюк
Одночасно поширювалися міфи про українців як нацистських колаборантів. І якщо до відкриття архівів КҐБ багато дослідників вірили у те, що ці міфи з’являлися органічно і базувалися, зокрема, на складних історичних стосунках українців та євреїв, то дослідження архівних документів показали, що міф про українців як про нібито пособників нацистів був створений і поширений агентами КҐБ для дискредитації українців у діаспорі та для того, щоб вихідці з України українського та єврейського походження не могли діяти спільно.
Професор Королівського військового коледжу Канади Любомир Луцюк присвятив цій темі окреме дослідження, яке нещодавно вийшло книжкою під назвою «Операція Відплата». За словами Луцюка, операція радянських спецслужб почалася всередині 1970-х – на початку 1980-х років, коли в канадській та американській пресі з’явилися публікації про нібито «тисячі нацистських колаборантів», які переселилися до Канади і США після Другої світової війни.
Звинувачення були настільки серйозними, що у США та Канаді організували спеціальну комісію, що вивчала це питання. Зокрема, у Канаді вона була відома як Комісія Дешена. Робота цієї комісії тривала два роки і закінчилася висновком, що цифри можливих колаборантів були «завищені на 400%».
Також позиція українських організацій у Канаді полягала у тому, що звинувачення мають бути доведені у суді, на відміну від США, де достатньо було довести, що людина сказала неправду під час подавання документів на громадянство. І на цій підставі її можна було позбавити громадянства та видворити.
Дивіться також:
Українців змусили замовкнути про історію Голодомору
За словами Луцюка, хоча звинувачення щодо українців, які приїхали до США після війни, не мали під собою реальних підстав в абсолютній більшості випадків, спецоперація КҐБ була успішною, бо вдалося витворити образ українця як нацистського посіпаки, посіяти розбрат між українськими та єврейськими організаціями та змусити українців мовчати щодо однієї з найбільших трагедій в історії України – Голодомору.
Як пояснює Луцюк, більшість свідків Голодомору, походили з теріторії України, що перебувала під контролем СРСР і за післявоєнними угодами між союзниками в антигітлерівській коаліції, їх мали відправити назад до Радянського Союзу, бо лише ті українці, які походили з колишніх польських земель, могли залишитися на Заході.
Тож свідки Голодомору, щоб ще раз вижити, мали збрехати про своє походження. І якби своїми свідченнями про Голодомор вони б себе викрили, то їм загрожувала депортація до СРСР, розповідає Луцюк.
З набуттям незалежності українці показали, що нічого не забули – Ясиневич
Проте, якими б успішними не були старання радянських і пізніше російських спецслужб, вони прорахувалися з українцями, зауважують історики, які брали участь у зустрічі у Вашингтоні.
Говорячи про «Шлях України до зрілої державності», – а так звучала тема конференції, – її учасники наголошували, що творення спільного погляду українців на своє минуле було складним процесом.
За часів президента Віктора Януковича були спроби закрити архіви і розпочалися переслідування істориків, зокрема кримінальну справу відкрили на львівського історика Руслана Забілого, намагаючись залякати дослідників.
Влада, що була залежна від Росії, намагалася повернути українців у ту парадигму, в якій вони існували десятиліттями, коли їх привчали думати, що ті, хто пригноблювали прагнення українців до свободи, були героями, а борці за незалежність, наприклад вояки Української повстанської армії, вважалися злочинцями.
«Ставлення до УПА формувалося на основі незнання», – наголосила у своєму виступі українська громадська діячка та експертка з комунікацій Ярина Ясиневич.
Але зміцнення української ідентичності вело і до бажання українців її захищати. Наприклад, як зауважила Ясиневич, соціальні відеоролики Інституту національної пам’яті до 85-ї річниці Голодомору мали гасло «Ми пам’ятаємо. Ми сильні», і в ньому наголошувалося, що українці і тоді чинили спротив, організовуючи повстання, жорстоко придушені комуністичною московською владою.
Тоді ж, крім свічки пам’яті за загиблими, українці ставили на вікно і зброю на знак того, що вони готові цього разу чинити спротив новим геноцидним спробам Росії.
Тож, на думку істориків, на момент початку широкомасштабної російської агресії у лютому цього року українці становили консолідовану націю, яка мала спільні уявлення про своє минуле і майбутнє, і цього не врахувало російське керівництво, коли розпочало війну проти України.
Агресією Росія прикрикриває той факт, що вона є нефункціональна держава – Буґайський
Не врахувало воно і того, що саме російське суспільство, яке завжди мало за собою сильну державу, виявилося набагато слабшим, не мало тієї консолідації, того рівня самоусвідомлення та солідарності, який мали бездержавні до останнього часу українці, наголосив Януш Буґайський, відомий американський дослідник польського походження з Фундації Джеймстаун.
«На мою думку, українці та їхні союзники мають краще поінформувати західних журналістів, дослідників та політиків про традицію опору російському колоніалізму та імперіалізму, та краще познайомити цих «експертів» з діями Росії, спрямованими на знищення їхньої культури та ідентичності», – сказав Буґайський. – Історична грамотність потрібна не менше, ніж медіа-грамотність».
Як наголосив Буґайський, ці знання будуть потрібні і на майбутнє західним експертам, причетним до ухвалення політичних рішень. Бо, за словами Буґайського, незалежно від ідеології, російська влада історично вдавалася до геноциду проти українців, «особливо коли їхні зусилля щодо асиміляції, русифікації та масової депортації виявляються неадекватними».
Як переконаний вашингтонський дослідник, найбільшим страхом у Москві нині є те, що з поразкою Росії на полі бою Україна зміцнить свою державність, відновить свою історію та викриє той факт, що Російська Федерація перетворилася на нефункціональну державу, та що вона «маскує свою невдачу агресією проти своїх сусідів». Тож західним експертам, на його думку, потрібно вже зараз думати про те, що станеться з Росією після того, як її агресія, яка поки спрямована назовні, почне діяти всередині.
Всі новини дня
"Іноземцям важливо зрозуміти, чому українці, замість тікати від пітьми, побігли їй назустріч". Інтерв'ю з письменником Артемом Чапаєм
"Можна писати про нацизм, коли нацизм остаточно переможений. Коли Німеччину на якийсь час окупували, щоб примусово демократизувати. Але ніхто не збирається, наскільки я знаю, окупувати Росію", - переконаний український письменник та військовий ЗСУ Артем Чапай.
Навесні 2022-го Артем Чапай добровольцем приєднався до армії українських захисників, оскільки, за його словами, відчув, що значно краще бути не "пасивною жертвою агресії, а активним діячем опору проти неї".
У травні Чапай разом зі своїм колегою Артемом Чехом у Нью-Йорку взяли участь у фестивалі американського ПЕН-клубу "Голоси світу". Це була його друга поїздка за кордон від початку повномасштабного вторгнення. Письменник переконаний: участь у подібних заходах надзвичайно важлива для перемоги України на культурному фронті. У розмові з "Голосом Америки" Чапай зізнався, що не може зараз писати художні твори, і більш зосереджений на документалістиці. Роль письменника допомагає йому переживати нову воєнну та військову дійсність.
Про те, як він був змушений звернутися до психотерапевта, про переклад та друк своєї книжки у США, а також феномен світової підтримки України Чапай розповів у інтерв’ю Ірині Соломко.
Ірина Соломко, кореспондентка "Голосу Америки": Артеме, якщо говорити про Артема Чапая-письменника та Артема Чапая-солдата? Яка роль у вас зараз переважає?
Артем Чапай, письменник та військовий: Зараз практично увесь мій час займає служба. Якщо ж говорити про внутрішній стан, то мабуть, мене дуже підтримує ця інша роль письменника. Я вже понад рік відірваний від своєї родини, бачив її буквально кілька разів. Мої рідні через путінську агресію стали біженцями. Але ось ця роль письменника, можливо, допомагає. Бо коли стає важко, ти, принаймні, починаєш казати собі: "Я спостерігаю, можливо, я щось про це напишу".
Зараз я поки не знаю, в якій формі взагалі це можливо. Є якесь відчуття, що для цього недостатньо слів, по-перше. А по-друге, поки все не закінчилося, дуже складно щось писати. Бо таке відчуття, що якби ти зараз про це писав, це був би такий паразитизм на стражданнях інших людей, і на власних стражданнях також.
Поки все не закінчилося, дуже складно щось писати. Бо таке відчуття, що якби ти зараз про це писав, це був би такий паразитизм на стражданнях інших людей, і на власних стражданнях також
Але я розумію, що попри те, що я військовий, багатьом людям значно гірше, ніж мені. Тому писати про всі ці страшні історії - про загиблих, тортури - доволі складно психологічно. Але принаймні роль письменника допомагає витримати повсякдення армійське життя. Допомагає трохи поставити себе ніби в роль спостерігача.
І.С.: Але ви ж могли не піти служити?
А.Ч.: По-перше, юридично, наскільки мені відомо, в письменників немає ніякої броні. Тобто, письменники – це не співробітники залізниці, наприклад. Тому коли люди кажуть, що у них якась важливіша функція, я до цього трошки скептично ставлюсь. Я розглядаю це як самовиправдання. І більше ціную, коли люди прямо кажуть, що вони бояться.
Якщо ж говорити психологічно, я теж кілька разів про це думав, чи міг би я не піти?.. І я для себе не бачив іншого варіанту. Я сам втікав із власного дому, і мені дуже не подобалося це почуття жертви. Я відчув, що набагато краще бути не пасивною жертвою агресії, а активним діячем опору проти неї.
І крім того, мені знову ж, чи то психологічно, чи за поглядами, дуже не подобалось і продовжує не подобатися те, що війна майже повністю перекладена на плечі непривілейованих бідних людей. Більша частина моєї роти – це будівельники, селяни, охоронці супермаркетів. І мені здається, це не зовсім правильно.
Одна з моїх улюблених книжок "1984" Оруела. І там є момент про те, як зламали головного героя. Йому почали погрожувати зробити з ним те, що він боявся найбільше. І він почав казати: "Не робіть це зі мною, робіть це з моєю близькою людиною". І мені не хотілося почуватися в ролі зламаної людини. І, в принципі, розуміючи, що є ситуація, коли просто треба ризикнути життям, цей був мій вибір. Так, відтоді мені дуже пощастило. Я потрапив у підрозділ, який є, по суті, військовою поліцією. Це рота охорони, і у нас у рази менше загиблих, ніж, наприклад, у піхоті.
Я прекрасно розумію, що кожна людина хоче вижити, у кожної людини є цей інстинкт виживання, тому я не засуджую тих, хто прямо каже про ці речі, що він боїться. Мені важко засуджувати, бо я сам потрапив в умови, де, по суті, імовірність загинути не набагато вища, ніж, скажімо, у цивільних у тому ж регіоні.
Для себе я розумію, що не піти я не міг, і те, що я письменник, можливо, тільки додає того, що я не міг не піти. Бо ти повинен як людина публічна подавати приклад.
Тому засуджувати інших важко, але для себе я розумію, що не піти я не міг, і те, що я письменник, можливо, тільки додає того, що я не міг не піти. Бо ти повинен як людина публічна подавати приклад.
І.С. Якщо говорити про роль слова в війні, воно завжди було і є. І під час Першої, Другої світових війн письменники йшли на передову, створювали спеціальні підрозділи і писали про це. Наскільки я розумію зараз дуже важко писати, практично ніхто не пише. Як у вас?
А.Ч.: Якщо говорити про "На західному фронті без змін" або "Прощавай зброя", вони були написані років через десять після війни. Якщо ми згадаємо Другу світову війну Курта Воннегута, його найвідоміша книжка про війну написана 15 років після війни.
Думаю, ця ситуація дуже подібна. Я іноді пишу, але я пишу, коли мене просять на замовлення матеріали для західних ЗМІ. Я розумію, що це матеріали, так би мовити, "на злобу дня". І вони висвітлюють тільки позитивні речі в українському суспільстві. Бо зараз нам потрібно не розбиратися з тими проблемами, які є. Зараз нам потрібно, в першу чергу, отримати більше допомоги, оскільки вона нам необхідна для того, щоб вижити. Зараз мова іде просто про виживання.
А писати художні твори про те, де буде чесно описана сміливість одних, і, наприклад, нечесність інших, це можна робити через 5-10 років після закінчення війни.
І.С. Тобто зараз очікувати потужних книжок про війну не варто?
А.Ч.: Я не можу сказати, завжди бувають винятки. Наприклад, книжки про Голокост були написані буквально як тільки це закінчилося. Найвідоміша, про яку я зараз згадую, це книжка Віктора Франкла "Людина у пошуках справжнього сенсу". Вона була написана в 1946 році. Тобто буває і таке, звичайно.
І.С. Але те, що ви зараз бачите на ринку, що з’являється про війну, наскільки воно змістовне?
А.Ч.: Є якісь твори від маловідомих людей, які не в армії. Це також потрібно. Тобто потрібно описувати почуття біженців. Чи правильніше сказати - біженок, бо переважно це жінки з дітьми. Мені було б дуже цікаво, наприклад, прочитати книжку, яку написала людина, що вирішила ухилитися від служби. Бо це також є. Але я сумніваю, що хтось зможе про це чесно розказати.
Тобто я поки ще не можу назвати твір, про який чув і який би мене вразив. Долинають якісь речі, іноді кон’юнктурні. Наприклад, були заявлені романи з назвами "Буча" та "Маріуполь", і вони потім були відкликані. Бо, в принципі, багато хто розуміє, що не хочеться паразитувати на чужих стражданнях.
Було б цікаво прочитати розповіді тих людей, які це справді пережили, навіть необов'язково це мають бути професійні письменники. Але, коли інша людина це робить за гарячими слідами, це неоднозначно сприймається.
Я думаю, що з'явиться багато нових текстів від нових людей, про яких ми не знаємо, від людей, які просто пройшли через це все пекло і мусять цим поділитися, мусять виговоритися. Мені здається, це навіть було би цінніше, ніж від людей, які вже до того були письменниками
Я думаю, що з'явиться багато нових текстів від нових людей, про яких ми не знаємо, від людей, які просто пройшли через це все пекло і мусять цим поділитися, мусять виговоритися. Мені здається, це навіть було би цінніше, ніж від людей, які вже до того були письменниками.
І.С.: Ви зараз в Нью-Йорку, частина вашої місії – це фіналізація домовленостей щодо перекладу та друку вашої книжки у США. Це сталося теж деякою мірою завдяки війні.
А.Ч.: Мені здається, ми всі прекрасно усвідомлюємо, що, на жаль, цей підвищений інтерес до української культури в цілому, і до літератури зокрема, він викликаний війною і дався дуже дорогою ціною. Тому це ті речі, які викликають неоднозначні почуття. Хотілося, щоб після того, як війна закінчилася, про українську культуру знову не забували. Щоб читачі на заході звернули увагу на те, що є доволі багато різноманітної української літератури, і, можливо, почали цікавитися іншими книжками, які не пов'язані з війною.
Не хотілося б, щоб Україна асоціювалася лише з війною, як колись було із Чорнобилем. В Україні дуже багато інших хороших і значно кращих речей.
І.С.: Але ваша книжка The Ukraine, ви вважаєте, чи це найкращий вибір серед вашого доробку?
А.Ч.: Я знову маю всім пояснювати, чому я її назвав The Ukraine. Це була іронія з приводу помилкової назви. І з іншого боку, обігрувався артикль the як "саме той". Я це взяв із англійської літератури, не з американської, а саме з британської.
Є така фраза "The England, which is really England". Тобто "Та Англія, яка є справді Англією". І я так само це обігрую: "Та Україна, яка є справді Україною". І мені здається, в цій ситуації, в цей момент, це хороший вибір. Ця книжка була написана і задумана з метою представити Україну, перш за все, для самих українців. Ту Україну, яка дуже відрізняється від пропагандистських роликів, офіційного туризму чи красивих фотографій з дрону. Це Україна зсередини. Я просто перебуваю під впливом письменників, які писали про речі, в яких драма розкривається з середини. Я, в першу чергу, зараз про Гемінгвея можу думати. Не буду приховувати, що свого часу на мене і росіянин Чехов також справив враження. Це не комерційна, не жанрова література.
І ось ця книга для українців представляє саме ту Україну, яку ми всі звикли бачити. Тобто це бабусі з "кравчучками". Ця книжка писалася та складалася в такий пазл впродовж восьми-десяти років. Тому мені здається, що наразі, коли іноземцям, наприклад, важливо зрозуміти, що таке та Україна, і чому ті українці, замість того, щоб тікати від пітьми, побігли їй назустріч. І книжка доволі гарно це показує.
І.С.: А коли вона буде надрукована у Сполучній Штатах?
А.Ч.: Книжка вже практично повністю перекладена, але це довгий виробничий процес. Сподіваюся, на початку 2024 року вона вже буде.
І.С.: Це була ініціатива американського видавництва?
А.Ч.: Це була не моя ініціатива. На той момент, коли починалися переговори, я вже кілька місяців служив в армії. Це доволі парадоксальні якісь такі речі, коли ти з одного боку сидиш там на телефоні, передаєш повітряні тривоги, а з іншого боку, тобі в той момент кажуть, що тебе опублікувало видання "Нью-Йоркер". Або ти йдеш в наряді з автоматом, тут тобі пишуть, що тебе будуть видавати в Америці. Просто настільки різні світи, особливо в перші місяці, це дуже сильний розрив був.
Я зараз не вперше за кордоном, я вперше потрапив за кордон після дев’яти місяців служби. Це була Німеччина, і це було перед Різдвом з усіма цими прикрашеними вулицями та базарами. І у мене було відчуття, що це все намальовано, що це пластик, що справжня реальність вдома, де якраз Путін почав бомбити уже і цивільне населення, і, відповідно, немає електрики, води, інтернету.
І.С.: Тобто війна нівелює усі ці досягнення?
А.Ч. Скажімо, вони не викликали на початку аж якихось емоцій, тому що тебе плющить від того, що ти вже майже рік не бачив своїх дітей. Через те, що в тебе немає свободи, є певний ризик для життя, бо ти не знаєш, коли і куди тебе можуть перенаправити. Відповідно, ці речі здаються, як з іншої планети.
І.С.: Це життя на паузі чи стан «замороженності»?
Я вже якось змирився і прийняв те, що я не знаю, коли це закінчиться. Я розумію, що служити буду, скоріш за все, до демобілізації
А.Ч. Так, в перші місяці чи півроку було відчуття, що це життя на паузі. Зараз є відчуття, що це і є тепер наше нове життя. Я вже якось змирився і прийняв те, що я не знаю, коли це закінчиться. Я розумію, що служити буду, скоріш за все, до демобілізації. І, відповідно, ти починаєш розуміти, що в цих умовах треба якось жити, виживати.
Не буду приховувати, я десь від листопада вимушений був звернутися до психотерапії, оскільки відчував, що не вигрібаю. У мене були якісь істеричні думки. І після кількох місяців психотерапії мене навпаки зараз починає лякати, наскільки добре я пристосувався. На даний момент ти все якось блокуєш, бо треба функціонувати. Бо в армії ти не можеш сказати: "Я вигорів".
Але я так розумію, що коли це все закінчиться, воно почне просто вихлюпуватися назовні, ти почнеш розуміти, скільки ти втратив, в першу чергу, знайомих та друзів. Воно буде ще дуже довго вилазити в суспільстві, причому, іноді, в непередбачуваних формах.
І.С.: Ця пауза стосується і Чапая-письменника? Як ви думаєте, вам вдасться повернутися у стан творчості?
А.Ч.: Впевнений, що вдасться. На те й існують психотерапевти. Не впевнений, що захочеться писати саме про війну. Що це буде, поки важко передбачити. Може, ти почнеш писати космічну оперу або фентезі, або сценарії для мультика. Тому треба буде на кілька років взяти паузу і просто займатися чимось іншим. І за кілька років, може, й захочеться про це говорити.
Можливо ми постійно будемо жити під цією загрозою. Я цього найбільше боюся. Це була одна з моїх мотивацій піти служити - щоб це не доводилось моїм дітям робити
Бо є один дуже важливий момент. Ми все ще не знаємо, як це все закінчиться. Тобто може бути так, як би мені хотілося, щоб Росія більше нікому не могла загрожувати. В якій формі це буде? В ідеалі – демократизація.
Але я не вірю в демократизації Росії. Можливо, ми постійно будемо жити під цією загрозою. Я цього найбільше боюся. Це була одна з моїх мотивацій піти служити - щоб це не доводилось моїм дітям робити. Щоб ми не жили в країні, яка постійно перебуває на пороховій бочці, біля дракона, який в будь-який момент знову може вилізти.
Можливо, я помиляюся, але я просто не знаю в історії Росії періодів, коли вона була демократичною. Можливо, вона почне розвалюватися, але ми все одно будемо біля порохової бочки. Від цього залежить, як ми зможемо про це писати. Можна писати про нацизм, коли нацизм остаточно переможений. Німеччину на якийсь час окупували, щоб примусово демократизувати. Але ніхто ж не збирається, наскільки я знаю, окупувати Росію.
І.С.: Ви майже рік жили в Сполучених Штатах, напевно, змогли зрозуміти американську ментальність. Як ви думаєте, американці розуміють українців? І їхня підтримка, наскільки вона щира, чи надовго її вистачить?
А.Ч.: Я насправді дуже здивований, наскільки взагалі в цій ситуації світові не байдуже. Треба розуміти, що ніхто не може повністю відчути емпатію до чужих переживань. Але якщо порівнювати з голодом в Ємені чи з ситуацією з жінками в Афганістані, ми маємо бути, якщо не вдячними, то, принаймні, дивуватися, наскільки нас підтримують.
Я розумію, що це йдеться також і про власні інтереси. Що, наприклад, поляки переживають, що вони наступні, а американці – що розладнається вся система. Тобто я розумію, що це робиться з власних інтересів, в тому числі, але також і зі співчуття. І мене дуже дивує, наскільки велика солідарність.
Моя дружина вимушено стала самотньою матір’ю-біженкою
От моя дружина вимушено стала самотньою матір’ю-біженкою. Ми ж відчуваємо, наскільки до українських біженців ставляться інакше, ніж, наприклад, до сирійських. Це ситуація неоднозначна, але принаймні з позиції нашої ми маємо це цінувати, як мінімум.
І.С.: Ви буваєте на фестивалях і бачите, що попри війну, на них запрошують російських письменників, вони продовжують отримувати нагороди. Це бажання - поставити на одній сцені українців та росіян – що за ним приховане?
А.Ч. Я це пояснюю знову ж таки власними інтересами, навіть, неусвідомленими чи непроговореними. І коли, наприклад, німці дають якусь премію російській опозиційній письменниці, то це, в першу чергу, робиться, щоб ще більше розхитати Росію. Тому я до цього ставлюся емоційно спокійно, але особисто я з ними не хочу мати нічого спільного, як мінімум, до підписання якогось там мирного договору між Україною та Росією.
І.С.: Якою ви бачите перемогу Україну?
А.Ч.: В ідеалі такою, щоб це не могло повторитися. Ніколи знову…
Нова зброя США прибуде на фронт у найближчі дні. Відео
Сполучені Штати оголосили новий пакет військової допомоги Україні на суму $300 млн. Акцент цього раунду безпекової підтримки - на боєприпасах і протиповітряній обороні. Закладена у ньому зброя потрапить у руки українців у найближчі дні.
Ключові заяви світових лідерів на безпековому форумі у Братиславі. Відео
Не допустити замороженого конфлікту і нетривалого перемир'я в Україні, яке лише може призвести до нових воєн у Європі, закликав партнерів Еммануель Макрон. Зміна в позиціях Макрона та заяви інших партнерів України у Європі напередодні українського контрнаступу – огляд.
- Голос Америки
Ми допомагаємо реалізувати "мирний план" для України на основі 10-ти пропозицій Зеленського - Кірбі
Білий дім підтримує ідею проведення саміту для досягнення миру в Україні, що базується на 10 пропозиціях президента Володимира Зеленського.
Про це заявив у середу на брифінгу в Білому домі координатор Ради національної безпеки зі стратегічних комунікацій Джон Кірбі, повідомляє CNN.
«Ми розмовляємо з українцями вже багато-багато місяців, – сказав Кірбі. – У президента Зеленського є пропозиція з 10 пунктів щодо того, що він називає справедливим миром, і ми допомагаємо, намагаючись працювати з його командою, щоб реалізувати цей план».
Він додав, що Сполучені Штати підтримують «рухи до миру», але будь-яка пропозиція повинна мати підтримку президента України, щоб бути «надійною та стійкою».
Коментуючи останній напад Росії на Україну, він сказав, що це не означає, що Москва «має будь-які серйозні наміри щодо дипломатії».
Він додав, що Путін «продемонстрував абсолютно нульову схильність» до миру. Про те, чи повинна Росія бути за столом переговорів, він сказав, що це «велике наукове питання».
У вівторок газета Wall Street Journal повідомила, що Україна та її союзники планують мирний саміт для світових лідерів, і зараз займаються переробкою мирного плану України з 10 пунктів таким чином, щоб зробити його більш прийнятним для інших світових держав, таких як Індія, Бразилія, Саудівська Аравія та Китай.
Згідно з повідомленням WSJ, на зустріч можуть запросити президента Байдена та інших лідерів Організації Північноатлантичного договору.
«Росіян не буде, але всі інші будуть запрошені», — припустив високопоставлений європейський дипломат у розмові з WSJ.
Відповідаючи на запитання журналістів про те, в чому сенс такого саміту без участі Росії, Кірбі відповів, що «потрібно працювати з українцями», перш за все.
«Але де і коли, або навіть, чи вдасться залучити росіян до столу, це має бути рішення президента Зеленського», – сказав Кірбі.
Умови мають бути прийнятними перш за все для Зеленського, наголосив Кірбі, а потім «можна рухатися далі, і подивитись, чи можуть росіяни бути частиною цього».
Як пояснює WSJ, країни Заходу зазнали критики з боку таких країн, як Китай та Бразилія, через постачання зброї Україні, що, на їхню думку, розпалює конфлікт.
Європейські дипломати сказали WSJ, що ідея конференції спочатку виникла під час розмови між президентом Франції Еммануелем Макроном і Володимиром Зеленським у Парижі в лютому. Тоді французький лідер переконував свого українського колегу, щоб він погодився з тим, що зрештою доведеться вести мирні переговори з Кремлем.
- Голос Америки
ООН пропонує відновити транзит російського аміаку через Україну - Reuters
ООН пропонує Україні, Росії й Туреччині почати підготовку до відновлення транзиту російського аміаку через Україну, повідомляє видання Reuters. Це одна з “вимог” Кремля, у разі невиконання якої Росія погрожує заблокувати експорт зерна з України.
За даними джерел Reuters, зусилля ООН стосовно виконання російської умови про транзит аміаку є “взаємовигідною пропозицію” та “намаганням врятувати Чорноморську зернову угоду”, що дозволяє безпечний експорт зерна.
“ООН хоче провести паралельні переговори щодо розширення Чорноморської угоди, яка була узгоджена в липні минулого року, щоб включити більше українських портів та інших вантажів”, - повідомило джерело Reuters.
Речник ООН Стефан Дюжаррік сказав, що перемовини з цього приводу тривають, а “експорт аміаку є частиною підписаної угоди”.
Reuters також інформує, що Росія закликає розблокувати транзит аміаку через український порт Південний, що поблизу чорноморського порту Одеси, який було зупинено після вторгнення РФ в Україну в лютому минулого року.
Що стоїть за вимогами Росії стосовно транзиту аміаку
Питання транзиту аміаку та окремо роботи аміачного трубопроводу Тольятті-Одеса розглядали напередодні в Києві під час міжнародної конференції Grain Ukraine 2023, де українські посадовці пояснили, у чому може бути складність ситуації, і що саме може стояти за вимогами Росії стосовно нібито транзиту аміаку.
Заступник міністра реконструкції України Юрій Васьков заявив, що “Україна відмовляється прокачувати російський аміак через свою територію, в обмін на повноцінну роботу зернової угоди".
“В угоді жодного слова нема про аміакопровід. Мова була лише про експорт наявного аміаку. Ні слова про трубу, ні слова про транзит”, - цитує Васькова видання AgroPolit.
28-30 мільйонів доларів прибутку російським відправникам аміаку
Васьков додав, що за сьогоднішніх цін йдеться про 28-30 мільйонів доларів США прибутку російським відправникам.
За його словами, українська сторона пропонувала росіянам перемовини разом з партнерами, росіяни вийшли з переговорного процесу. “Вони чекають вирішення інших пунктів, серед яких підключення до SWIFT “Россільхозбанку”, - розповів Васьков.
Утім Київ може дозволити транзит російського аміаку через українську територію, якщо отримає гарантії від Росії та ООН, що експорт зерна працюватиме безперешкодно – цитує Юрія Васькова Reuters.
Зернові вимоги РФ: зняти санкції, відновити аміакопровід, розморозити активи
Загалом МЗС Росії озвучувало такі вимоги в обмін на експорт зерна з України:
- перепідключити "Россельхозбанк" до SWIFT;
- відновити постачання в Росію запчастин до сільгосптехніки;
- зняти санкційні обмеження з транспортної логістики та страхування російського сільгоспекспорту;
- відновити роботу аміакопроводу "Тольятті-Одеса";
- розморозити активи російських компаній за кордоном.
Як повідомляв Голос Америки, генеральний секретар ООН Антоніу Ґутерріш під час відкритих дебатів Ради Безпеки ООН привітав підтвердження Російською Федерацією продовження участі у Чорноморській ініціативі ще на 60 днів.
"Залишаються невирішені питання. Але представники Росії, України, Туреччини та ООН продовжуватимуть їх обговорювати. Заглядаючи в майбутнє, ми сподіваємося, що експорт продуктів харчування та добрив, включаючи аміак, з Російської Федерації та України зможе безпечно та передбачувано йти у світові канали поставок", - заявив він.
Форум