Спеціальні потреби

Інтерв'ю

“Від трупного запаху підлогу заливали хлоркою і бетоном”. Трагедія Маріупольського драмтеатру рік потому

Президент «Маріупольського телебачення» Микола Осиченко з родиною виїхав із Маріуполя 15 березня 2022 р., напередодні авіаудару по драмтеатру

16 березня 2022 року росіяни завдали авіаудару по будівлі Маріупольського драматичного театру. Від обстрілів там ховалися сотні людей. Про те, що в театрі перебувають цивільні, свідчив великий напис “ДІТИ” перед будівлею, втім це не зупинило нападників. Точна кількість загиблих унаслідок бомбардування російським літаком невідома, у Маріупольській міськраді заявляли про близько 300 осіб.

Росіяни вже рік намагаються замаскувати сліди цього злочину: спочатку бетонували театр, щоб прибрати трупний запах, згодом будівлю майже повністю знесли. Голос Америки поспілкувався з президентом «Маріупольського телебачення» Миколою Осиченком, він із родиною виїхав із міста напередодні авіаудару по драмтеатру, а зараз підтримує зв'язок із маріупольцями, які врятувалися після бомбардування, проте їхнє життя скалічене назавжди.

Ірина Шинкаренко, Голос Америки: Ви з родиною виїхали з Маріуполя 15 березня 2022 року. Що ви пригадуєте про ті дні в місті, чи були ваші знайомі у драмтеатрі?

Микола Осиченко, президент «Маріупольського телебачення»: Наш будинок розташований у центрі Маріуполя, і десь від початку березня я бачив, як люди з валізками, з сумками, з чимось іще йшли в напрямку драмтеатру. Люди йшли з тих районів, де відбувались активні бойові дії, з районів, де Росія вже випалювала будинки. Люди брали з собою собак, котів. Люди туди йшли, бо весь Маріуполь знав та вірив, що драмтеатр - це місце сили, місце, куди не прилетить бомба.

Люди туди йшли, бо весь Маріуполь знав та вірив, що драмтеатр - це місце сили, куди не прилетить бомба.

Плюс прагматично люди розуміли, що драмтеатр - це будівля з дуже товстими стінами. В деякі дні там було 1500 людей. Здебільшого це були матусі з дітьми, люди похилого віку, які не могли собі дати ради вдома, їм потрібно було бути десь в колективі, і саме в Маріупольський драмтеатр привозили допомогу місцеві волонтери, комунальники, військові, ті, хто лишився в місті, привозили їжу, воду, ліки, памперси, теплі речі, бо опалення не було ніде.

І саме в драмтеатрі готували дуже багато їжі. Ну, що таке їжа? Це каша. Туди також приходили люди просто поїсти. Бо щоб приготувати їжу вдома, потрібно було вийти на двір, розпалити багаття, потрібно було знайти дрова. Ми спилювали дерева, але їх ще потрібно було висушити, у розбомблених будинках ми виламували віконні рами, щоб просто закип'ятити собі воду, навіть не собі, діткам, щоб вони попили хоча б чогось теплого. Деяка вода була з систем опалення, деяка була дощова.

У розбомблених будинках ми виламували віконні рами, щоб закип'ятити воду діткам.

Драмтеатр - це був такий собі куточок захисту всіх людей, вони туди йшли, щоб там дочекатися, поки наші виб'ють окупантів. Ми тоді жили в повній інформаційній блокаді. Окупанти запускали плітки, що Київ уже здався, що Одеса вже російська, тощо. Ми не знали, чому вірити, а чому ні.

Я виїхав 15-го, і саме того дня виїхало десь 2,5 тисячі автівок, це була найбільша колона. І саме це дозволило частково розвантажити Маріупольський драмтеатр, тому що одна з точок збору людей 15 березня була біля драмтеатру. Люди машинами з'їжджалися туди, щоб звідти виїжджати разом, і дуже багато людей із драмтеатру виїхали саме напередодні авіаудару. Тобто там уже лишилося не півтори тисячі людей, а десь 800. Окупанти у своїх новинах кажуть про 18 загиблих при авіаударі, це така дурниця… Там було значно більше.

Зруйнований Маріупольський драмтеатр, 7 квітня 2022 р. REUTERS/Alexander Ermochenko
Зруйнований Маріупольський драмтеатр, 7 квітня 2022 р. REUTERS/Alexander Ermochenko

Я спілкувався за цей рік з маріупольцями, які вижили, у кожного історія окрема, кожна тягне на дуже жорстокий фільм. Але найжорсткіше інтерв'ю було в Запоріжжі.

Я знайшов у Запоріжжі родину, яка вижила в драмтеатрі, родина - це бабуся, дідусь, і їхня онука, онуці десь 8 рочків. У драмтеатрі вони жили усією родиною, там були також батьки дівчинки та її молодша сестричка. І вони були в драмтеатрі, коли туди потрапила перша бомба. З їхніх слів я зрозумів, що бомб було дві. Перша бомба вдарила по даху, обвалилися бетонні плити, цими плитами задавило маму, батька і молодшу сестричку цієї дівчинки, а вона стояла біля них, тобто плита впала в сантиметрі від неї, і це врятувало її життя. І на очах цієї дитинки її сестричка задихалася, бо їй розчавило грудну клітину бетонною плитою, вона все це бачила і так спокійно про це розповідала мені ...

Я спитав її про батьків, батьків спалило другою бомбою. Я стояв біля дівчинки, і мене підштовхнув якийсь батьківський інстинкт. Я сів на коліна й обійняв її, бо дуже її було шкода, і я відчув біля неї такий згусток болю, його можна було відчути, він був такий липкий і чорний… Весь цей біль обліпив мене, і я не міг прийти до тями кілька днів.

Життя цієї дитини вже ніколи не буде яскравим, вона бачила, як вбили її батьків, молодшу сестричку.

Життя цієї дитини вже ніколи не буде яскравим, вона бачила, як вбили її батьків, молодшу сестричку. А життя цієї бабусі та дідуся? Їхня донька загинула на їхніх очах разом з онукою, а їм зараз виховувати цю малу, і вони вискочили з театру драми, в чому були. На щастя, цього дня з Маріуполя люди теж виїжджали, і вони доїхали до Запоріжжя.

І.Ш.: Що вам відомо про спроби росіян замаскувати сліди цього злочину?

М.О.: Спочатку росіяни били себе в груди, що вони відновлять будівлю. З цією метою вони привезли своїх гастарбайтерів. Вони ночами ексгумували тіла наших людей і вивозили їх. Потім Міністерство оборони Росії виділило якісь кошти на реконструкцію драмтеатру. Зважаючи на те, що тіла людей були розірвані по шматках, дуже сильний був трупний запах. Щоб вбити той трупний запах, вони засипали хлоркою підлогу, а потім заливали бетоном. Коли їм не вистачало хлорки, вони просто заливали бетоном.

Потім комісія з Росії приїхала і побачила, що трупний запах лишився, і зрозуміло, що там загинуло багато людей, вони вирішили демонтувати будівлю драмтеатру. Зараз вони майже все демонтували, залишили тільки фасадну стіну з колонами, все інше вже майже вивезене на смітники будівельні, і екскаватори зачищають там, прямо ями риють, щоб навіть той ґрунт, просочений кров’ю наших людей, щоб навіть це вивезти. Я не сильно розумію навіщо. Увесь Маріуполь - це суцільне місце злочину, "зачистити" весь не вдасться ніяк. Але драмтеатр вони чомусь “зачищають”.

І.Ш.: Що зараз відбувається в Маріуполі, як живеться людям у місті?

М.О.: Там лишилося близько 120-130 тисяч маріупольців, також у місто привезли близько 30-35 тисяч гастарбайтерів, вони приїхали вже зі своїми сім'ями, там дуже багато військових. Військові в місті, військові поруч із містом. Майже всі санаторії й бази відпочинку зайняті російськими військовими. Окупанти ставляться до наших людей жахливо. В місті повне беззаконня, місцевий бізнес віджали собі кадирівці.

Місцевий бізнес віджали собі кадирівці.

У Маріуполі є два величезні металургійні комбінати: сумнозвісна "Азовсталь" та Металургійний комбінат імені Ілліча, який майже не постраждав від бойових дій, і це - місто у місті. Там були свої автобусні маршрути, зупинки. Зараз, наскільки мені відомо, він використовується для ремонту військової техніки, бо там дуже великі цехи. Над центральною прохідною меткомбінату висить плакат, де Кадиров, Путін і Пушилін "зустрічають" робітників.

Дивіться також:

Всі новини дня

“Немає жодних сумнів, що Каховську ГЕС підірвали російські війська”, - інтервʼю з заступником генпрокурора України

Олексій Хоменко, перший заступник генпрокурора України. Фото зроблено 7 червня 2023 року. Фото: Олексій Осика

Українська Генпрокуратура зафіксувала майже 90 тисяч воєнних злочинів, вчинених російськими військовими в Україні під час повномасштабної війни Росії проти України. Цього ж тижня генеральний прокурор Андрій Костін повідомив прокурору Міжнародного кримінального суду Каріму Хану про підрив дамби Каховської ГЕС російськими силами. Про роботу української генпрокуратури над розслідуванням підриву дамби та воєнних злочинів Росії журналіст Української служби Голосу Америки Олексій Коваленко поговорив із першим заступником генпрокурора України Олексієм Хоменком.

Підписуйтеся на Голос Америки Українською в Telegram

Інтерв'ю відредаговане для ясності та плинності

Олексій Коваленко, Голос Америки: Посол України в ООН назвав підрив Каховської дамби актом державного тероризму з боку Росії, а генпрокурор Андрій Костін звернувся до Міжнародного кримінального суду для розслідування воєнного злочину. Можете більше розповісти, як Генпрокуратура України класифікує цю атаку та як ви бачите притягнення до відповідальності за цей злочин?

На даний час у нас немає жодних сумнівів в тому, що це [підірвали Каховську ГЕС] зробили російські війська.
Олексій Хоменко, перший заступник генпрокурора України

Олексій Хоменко, перший заступник генпрокурора України: Безумовно, офіс Генерального прокурора класифікує цей злочин як воєнний злочин. Більш того, кримінальне провадження не лише внесено в єдиний реєстр по статті 438 – щодо порушення правил ведення війни, оскільки Каховська ГЕС є об'єктом підвищеної небезпеки, а і по статті 441 - екоцид, оскільки цей злочин завдав катастрофічних наслідків навколишньому середовищу. На даний час у нас немає жодних сумнівів в тому, що це зробили російські війська.

Оскільки будь-який військовий експерт вам скаже, що таку споруду монументальну, бетонну, неможливо, окрім як із середини, зруйнувати. Україна не має навіть зброї такої, яка могла б заподіяти такі наслідки. При цьому російські війська неодноразово заявляли, що сама Каховська ГЕС ними замінована. Тому, не маючи жодних успіхів на полі бою, побоюючись нашого контрнаступу, росіяни зухвало підірвали її. Тривають слідчі дії, безумовно ускладнює їх проведення те, що злочин вчинений на тимчасово окупованій території. Організовано допит осіб, які прибувають на нашу підконтрольну територію. Крім того, за можливості, звичайно, за допомогою квадрокоптерів робиться огляд наслідків цього зухвалого злочину.

Вживаються всі заходи для встановлення винних осіб. Не лише безпосередніх виконавців підриву гідроелектростанції, а й організаторів даного злочину – від командирів середньої ланки до безпосередніх командувачів, які сидять у Москві.

О.К.: Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт Путіна у справі примусової депортації дітей. Чи може, на вашу думку, підрив Каховської ГЕС стати іншою справою, через яку керівництво Росії постане перед Міжнародним кримінальним судом?

О.Х.: Безумовно, в ході розслідування даного кримінального провадження будуть вестись всі необхідні дії для того, щоб встановити, як я вже зазначив, організатора даного злочину. За злочином агресії, який ми зараз розслідуємо, стоїть верховний головнокомандувач Російської Федерації. Однак зараз тільки початок досудового розслідування, тому мені важко коментувати це, але, звичайно, ця справа має перспективу.

О.К.: Протягом повномасштабної війни Генпрокуратура України зафіксувала вже понад 90 тисяч воєнних злочинів Росії. Чи очікуєте ви, що під час майбутнього контрнаступу і звільнення українських територій це число значно збільшиться?

О.Х.: На жаль, це неминуче. На жаль, досвід деокупації Київщини, досвід часткової деокупації Херсонської області, деокупації Харківської, Чернігівської, Сумської областей свідчать про те, що кількість зафіксованих злочинів росте в геометричній прогресії. Ми у квітні, на початку квітня 2022 року стикнулися з тими звірствами, які військовослужбовці РФ здійснили в Бучі, в Ірпені, а також в інших районах Київщини. Звичайно, це і катівні, які масово виявляли як на Київщині, Харківщині, Херсонщині, Чернігівській області. Масові розстріли, масова депортація дітей, тому це просто неминуче, на жаль. Але ми вже до цього готуємося. Готуємося до нелегкої і тривалої роботи, яка в майбутньому нас очікує.

О.К.: За останні тижні значно збільшилась кількість обстрілів критичної цивільної інфраструктури та цивільних будинків Росією як БПЛА, так і важкими ракетами. Нещодавно ви сказали, що Росія компенсує неточність своїх ракет їхньою кількістю для максимального ураження. Можете розповісти, які результати розслідування подібних атак?

О.Х.: Найбільш активна фаза ударів по об'єктах цивільної інфраструктури почалася після того, як РФ зрозуміла, що жодних успіхів на полі бою в них немає. Наймасовіші обстріли почалися перед початком холодів на початку жовтня, коли ворог намагався повністю винищити нашу інфраструктуру. Дійсно, вони намагались абсолютно повністю паралізувати, здійснити так званий "блекаут". Сьогодні такі обстріли тривають.

На минулих вихідних був наймасовіший обстріл Києва з використанням БПЛА, майже 50 БПЛА. Тривають розслідування всіх фактів, за кожним фактом ударів по як цивільним об'єктам, як жилим будинкам, багатоквартирним, так і по об'єктах інфраструктури, як то енергогенеруючих підприємствах. Пріоритетні справи – там, де загинули люди, де загинули наші громадяни в тих цивільних будинках, де масово гинуть наші люди.

В Україні немає так званої касти недоторканих.
Олексій Хоменко, перший заступник генпрокурора України

О.К.: Ще одна важлива тема – протидія корупції в українському уряді – у світлі нещодавнього процесу із колишнім Верховним Суддею України Князєвим – протидія корупції. Після подібних гучних справ, як вдається переконати західних партнерів України продовжувати надавати військову та економічну допомогу?

О.Х.: Я думаю, що основним моментом того, що в Україні є системна боротьба з корупцією, є те, що, а ви самі назвали прізвище відомої особи, в Україні немає так званої касти недоторканих. Якщо раніше західні партнери нам говорили про системну корупцію, то зараз всі говорять про системну боротьбу з корупцією. І всі організаційні законодавчі заходи, і також адміністративні, які зараз в Україні відбуваються, свідчать про це саме. Спочатку був призначений керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури з усіма його незалежними повноваженнями. Нещодавно закінчився абсолютно прозорий конкурс на голову Національного антикорупційного бюро, запрацювала Вища Рада правосуддя, якщо раніше нам західні партнери дорікали про те, що фактично у нас неможливо відсторонити суддю, ще щось з ними зробити, то зараз Вища Рада правосуддя була оперативною по тій справі, яку ви назвали. Це свідчить саме про нульову толерантність до корупції в Україні.

Дивіться також: «Путін чи закон». Генпрокурор Костін – про «належний» трибунал для Путіна та репарації. Інтерв’ю

"Іноземцям важливо зрозуміти, чому українці, замість тікати від пітьми, побігли їй назустріч". Інтерв'ю з письменником Артемом Чапаєм

У розмові з "Голосом Америки" Чапай зізнався, що роль письменника допомагає йому переживати нову військову дійсність

"Можна писати про нацизм, коли нацизм остаточно переможений. Коли Німеччину на якийсь час окупували, щоб примусово демократизувати. Але ніхто не збирається, наскільки я знаю, окупувати Росію", - переконаний український письменник та військовий ЗСУ Артем Чапай.

Навесні 2022-го Артем Чапай добровольцем приєднався до армії українських захисників, оскільки, за його словами, відчув, що значно краще бути не "пасивною жертвою агресії, а активним діячем опору проти неї".

У травні Чапай разом зі своїм колегою Артемом Чехом у Нью-Йорку взяли участь у фестивалі американського ПЕН-клубу "Голоси світу". Це була його друга поїздка за кордон від початку повномасштабного вторгнення. Письменник переконаний: участь у подібних заходах надзвичайно важлива для перемоги України на культурному фронті. У розмові з "Голосом Америки" Чапай зізнався, що не може зараз писати художні твори, і більш зосереджений на документалістиці. Роль письменника допомагає йому переживати нову воєнну та військову дійсність.

Про те, як він був змушений звернутися до психотерапевта, про переклад та друк своєї книжки у США, а також феномен світової підтримки України Чапай розповів у інтерв’ю Ірині Соломко.

"З днем письменника", - так привітав себе військовослужбовець Артем Чапай у березні цього року
"З днем письменника", - так привітав себе військовослужбовець Артем Чапай у березні цього року

Ірина Соломко, кореспондентка "Голосу Америки": Артеме, якщо говорити про Артема Чапая-письменника та Артема Чапая-солдата? Яка роль у вас зараз переважає?

Артем Чапай, письменник та військовий: Зараз практично увесь мій час займає служба. Якщо ж говорити про внутрішній стан, то мабуть, мене дуже підтримує ця інша роль письменника. Я вже понад рік відірваний від своєї родини, бачив її буквально кілька разів. Мої рідні через путінську агресію стали біженцями. Але ось ця роль письменника, можливо, допомагає. Бо коли стає важко, ти, принаймні, починаєш казати собі: "Я спостерігаю, можливо, я щось про це напишу".

Зараз я поки не знаю, в якій формі взагалі це можливо. Є якесь відчуття, що для цього недостатньо слів, по-перше. А по-друге, поки все не закінчилося, дуже складно щось писати. Бо таке відчуття, що якби ти зараз про це писав, це був би такий паразитизм на стражданнях інших людей, і на власних стражданнях також.

Поки все не закінчилося, дуже складно щось писати. Бо таке відчуття, що якби ти зараз про це писав, це був би такий паразитизм на стражданнях інших людей, і на власних стражданнях також

Але я розумію, що попри те, що я військовий, багатьом людям значно гірше, ніж мені. Тому писати про всі ці страшні історії - про загиблих, тортури - доволі складно психологічно. Але принаймні роль письменника допомагає витримати повсякдення армійське життя. Допомагає трохи поставити себе ніби в роль спостерігача.

І.С.: Але ви ж могли не піти служити?

А.Ч.: По-перше, юридично, наскільки мені відомо, в письменників немає ніякої броні. Тобто, письменники – це не співробітники залізниці, наприклад. Тому коли люди кажуть, що у них якась важливіша функція, я до цього трошки скептично ставлюсь. Я розглядаю це як самовиправдання. І більше ціную, коли люди прямо кажуть, що вони бояться.

Якщо ж говорити психологічно, я теж кілька разів про це думав, чи міг би я не піти?.. І я для себе не бачив іншого варіанту. Я сам втікав із власного дому, і мені дуже не подобалося це почуття жертви. Я відчув, що набагато краще бути не пасивною жертвою агресії, а активним діячем опору проти неї.

І крім того, мені знову ж, чи то психологічно, чи за поглядами, дуже не подобалось і продовжує не подобатися те, що війна майже повністю перекладена на плечі непривілейованих бідних людей. Більша частина моєї роти – це будівельники, селяни, охоронці супермаркетів. І мені здається, це не зовсім правильно.

Одна з моїх улюблених книжок "1984" Оруела. І там є момент про те, як зламали головного героя. Йому почали погрожувати зробити з ним те, що він боявся найбільше. І він почав казати: "Не робіть це зі мною, робіть це з моєю близькою людиною". І мені не хотілося почуватися в ролі зламаної людини. І, в принципі, розуміючи, що є ситуація, коли просто треба ризикнути життям, цей був мій вибір. Так, відтоді мені дуже пощастило. Я потрапив у підрозділ, який є, по суті, військовою поліцією. Це рота охорони, і у нас у рази менше загиблих, ніж, наприклад, у піхоті.

Я прекрасно розумію, що кожна людина хоче вижити, у кожної людини є цей інстинкт виживання, тому я не засуджую тих, хто прямо каже про ці речі, що він боїться. Мені важко засуджувати, бо я сам потрапив в умови, де, по суті, імовірність загинути не набагато вища, ніж, скажімо, у цивільних у тому ж регіоні.

Для себе я розумію, що не піти я не міг, і те, що я письменник, можливо, тільки додає того, що я не міг не піти. Бо ти повинен як людина публічна подавати приклад.

Тому засуджувати інших важко, але для себе я розумію, що не піти я не міг, і те, що я письменник, можливо, тільки додає того, що я не міг не піти. Бо ти повинен як людина публічна подавати приклад.

І.С. Якщо говорити про роль слова в війні, воно завжди було і є. І під час Першої, Другої світових війн письменники йшли на передову, створювали спеціальні підрозділи і писали про це. Наскільки я розумію зараз дуже важко писати, практично ніхто не пише. Як у вас?

А.Ч.: Якщо говорити про "На західному фронті без змін" або "Прощавай зброя", вони були написані років через десять після війни. Якщо ми згадаємо Другу світову війну Курта Воннегута, його найвідоміша книжка про війну написана 15 років після війни.

Думаю, ця ситуація дуже подібна. Я іноді пишу, але я пишу, коли мене просять на замовлення матеріали для західних ЗМІ. Я розумію, що це матеріали, так би мовити, "на злобу дня". І вони висвітлюють тільки позитивні речі в українському суспільстві. Бо зараз нам потрібно не розбиратися з тими проблемами, які є. Зараз нам потрібно, в першу чергу, отримати більше допомоги, оскільки вона нам необхідна для того, щоб вижити. Зараз мова іде просто про виживання.

А писати художні твори про те, де буде чесно описана сміливість одних, і, наприклад, нечесність інших, це можна робити через 5-10 років після закінчення війни.

Артем Чапай практично одразу після початку повномасштабного вторгнення добровільно долучився до лав ЗСУ
Артем Чапай практично одразу після початку повномасштабного вторгнення добровільно долучився до лав ЗСУ

І.С. Тобто зараз очікувати потужних книжок про війну не варто?

А.Ч.: Я не можу сказати, завжди бувають винятки. Наприклад, книжки про Голокост були написані буквально як тільки це закінчилося. Найвідоміша, про яку я зараз згадую, це книжка Віктора Франкла "Людина у пошуках справжнього сенсу". Вона була написана в 1946 році. Тобто буває і таке, звичайно.

І.С. Але те, що ви зараз бачите на ринку, що з’являється про війну, наскільки воно змістовне?

А.Ч.: Є якісь твори від маловідомих людей, які не в армії. Це також потрібно. Тобто потрібно описувати почуття біженців. Чи правильніше сказати - біженок, бо переважно це жінки з дітьми. Мені було б дуже цікаво, наприклад, прочитати книжку, яку написала людина, що вирішила ухилитися від служби. Бо це також є. Але я сумніваю, що хтось зможе про це чесно розказати.

Тобто я поки ще не можу назвати твір, про який чув і який би мене вразив. Долинають якісь речі, іноді кон’юнктурні. Наприклад, були заявлені романи з назвами "Буча" та "Маріуполь", і вони потім були відкликані. Бо, в принципі, багато хто розуміє, що не хочеться паразитувати на чужих стражданнях.

Було б цікаво прочитати розповіді тих людей, які це справді пережили, навіть необов'язково це мають бути професійні письменники. Але, коли інша людина це робить за гарячими слідами, це неоднозначно сприймається.

Я думаю, що з'явиться багато нових текстів від нових людей, про яких ми не знаємо, від людей, які просто пройшли через це все пекло і мусять цим поділитися, мусять виговоритися. Мені здається, це навіть було би цінніше, ніж від людей, які вже до того були письменниками

Я думаю, що з'явиться багато нових текстів від нових людей, про яких ми не знаємо, від людей, які просто пройшли через це все пекло і мусять цим поділитися, мусять виговоритися. Мені здається, це навіть було би цінніше, ніж від людей, які вже до того були письменниками.

І.С.: Ви зараз в Нью-Йорку, частина вашої місії – це фіналізація домовленостей щодо перекладу та друку вашої книжки у США. Це сталося теж деякою мірою завдяки війні.

А.Ч.: Мені здається, ми всі прекрасно усвідомлюємо, що, на жаль, цей підвищений інтерес до української культури в цілому, і до літератури зокрема, він викликаний війною і дався дуже дорогою ціною. Тому це ті речі, які викликають неоднозначні почуття. Хотілося, щоб після того, як війна закінчилася, про українську культуру знову не забували. Щоб читачі на заході звернули увагу на те, що є доволі багато різноманітної української літератури, і, можливо, почали цікавитися іншими книжками, які не пов'язані з війною.

Не хотілося б, щоб Україна асоціювалася лише з війною, як колись було із Чорнобилем. В Україні дуже багато інших хороших і значно кращих речей.

І.С.: Але ваша книжка The Ukraine, ви вважаєте, чи це найкращий вибір серед вашого доробку?

А.Ч.: Я знову маю всім пояснювати, чому я її назвав The Ukraine. Це була іронія з приводу помилкової назви. І з іншого боку, обігрувався артикль the як "саме той". Я це взяв із англійської літератури, не з американської, а саме з британської.

Є така фраза "The England, which is really England". Тобто "Та Англія, яка є справді Англією". І я так само це обігрую: "Та Україна, яка є справді Україною". І мені здається, в цій ситуації, в цей момент, це хороший вибір. Ця книжка була написана і задумана з метою представити Україну, перш за все, для самих українців. Ту Україну, яка дуже відрізняється від пропагандистських роликів, офіційного туризму чи красивих фотографій з дрону. Це Україна зсередини. Я просто перебуваю під впливом письменників, які писали про речі, в яких драма розкривається з середини. Я, в першу чергу, зараз про Гемінгвея можу думати. Не буду приховувати, що свого часу на мене і росіянин Чехов також справив враження. Це не комерційна, не жанрова література.

І ось ця книга для українців представляє саме ту Україну, яку ми всі звикли бачити. Тобто це бабусі з "кравчучками". Ця книжка писалася та складалася в такий пазл впродовж восьми-десяти років. Тому мені здається, що наразі, коли іноземцям, наприклад, важливо зрозуміти, що таке та Україна, і чому ті українці, замість того, щоб тікати від пітьми, побігли їй назустріч. І книжка доволі гарно це показує.

І.С.: А коли вона буде надрукована у Сполучній Штатах?

А.Ч.: Книжка вже практично повністю перекладена, але це довгий виробничий процес. Сподіваюся, на початку 2024 року вона вже буде.

І.С.: Це була ініціатива американського видавництва?

А.Ч.: Це була не моя ініціатива. На той момент, коли починалися переговори, я вже кілька місяців служив в армії. Це доволі парадоксальні якісь такі речі, коли ти з одного боку сидиш там на телефоні, передаєш повітряні тривоги, а з іншого боку, тобі в той момент кажуть, що тебе опублікувало видання "Нью-Йоркер". Або ти йдеш в наряді з автоматом, тут тобі пишуть, що тебе будуть видавати в Америці. Просто настільки різні світи, особливо в перші місяці, це дуже сильний розрив був.

Від початку повномасштабного вторгнення матеріали Чапая публікувалися у провідних американських медіа
Від початку повномасштабного вторгнення матеріали Чапая публікувалися у провідних американських медіа

Я зараз не вперше за кордоном, я вперше потрапив за кордон після дев’яти місяців служби. Це була Німеччина, і це було перед Різдвом з усіма цими прикрашеними вулицями та базарами. І у мене було відчуття, що це все намальовано, що це пластик, що справжня реальність вдома, де якраз Путін почав бомбити уже і цивільне населення, і, відповідно, немає електрики, води, інтернету.

І.С.: Тобто війна нівелює усі ці досягнення?

А.Ч. Скажімо, вони не викликали на початку аж якихось емоцій, тому що тебе плющить від того, що ти вже майже рік не бачив своїх дітей. Через те, що в тебе немає свободи, є певний ризик для життя, бо ти не знаєш, коли і куди тебе можуть перенаправити. Відповідно, ці речі здаються, як з іншої планети.

І.С.: Це життя на паузі чи стан «замороженності»?

Я вже якось змирився і прийняв те, що я не знаю, коли це закінчиться. Я розумію, що служити буду, скоріш за все, до демобілізації

А.Ч. Так, в перші місяці чи півроку було відчуття, що це життя на паузі. Зараз є відчуття, що це і є тепер наше нове життя. Я вже якось змирився і прийняв те, що я не знаю, коли це закінчиться. Я розумію, що служити буду, скоріш за все, до демобілізації. І, відповідно, ти починаєш розуміти, що в цих умовах треба якось жити, виживати.

Не буду приховувати, я десь від листопада вимушений був звернутися до психотерапії, оскільки відчував, що не вигрібаю. У мене були якісь істеричні думки. І після кількох місяців психотерапії мене навпаки зараз починає лякати, наскільки добре я пристосувався. На даний момент ти все якось блокуєш, бо треба функціонувати. Бо в армії ти не можеш сказати: "Я вигорів".

Але я так розумію, що коли це все закінчиться, воно почне просто вихлюпуватися назовні, ти почнеш розуміти, скільки ти втратив, в першу чергу, знайомих та друзів. Воно буде ще дуже довго вилазити в суспільстві, причому, іноді, в непередбачуваних формах.

І.С.: Ця пауза стосується і Чапая-письменника? Як ви думаєте, вам вдасться повернутися у стан творчості?

А.Ч.: Впевнений, що вдасться. На те й існують психотерапевти. Не впевнений, що захочеться писати саме про війну. Що це буде, поки важко передбачити. Може, ти почнеш писати космічну оперу або фентезі, або сценарії для мультика. Тому треба буде на кілька років взяти паузу і просто займатися чимось іншим. І за кілька років, може, й захочеться про це говорити.

Можливо ми постійно будемо жити під цією загрозою. Я цього найбільше боюся. Це була одна з моїх мотивацій піти служити - щоб це не доводилось моїм дітям робити

Бо є один дуже важливий момент. Ми все ще не знаємо, як це все закінчиться. Тобто може бути так, як би мені хотілося, щоб Росія більше нікому не могла загрожувати. В якій формі це буде? В ідеалі – демократизація.

Але я не вірю в демократизації Росії. Можливо, ми постійно будемо жити під цією загрозою. Я цього найбільше боюся. Це була одна з моїх мотивацій піти служити - щоб це не доводилось моїм дітям робити. Щоб ми не жили в країні, яка постійно перебуває на пороховій бочці, біля дракона, який в будь-який момент знову може вилізти.

Можливо, я помиляюся, але я просто не знаю в історії Росії періодів, коли вона була демократичною. Можливо, вона почне розвалюватися, але ми все одно будемо біля порохової бочки. Від цього залежить, як ми зможемо про це писати. Можна писати про нацизм, коли нацизм остаточно переможений. Німеччину на якийсь час окупували, щоб примусово демократизувати. Але ніхто ж не збирається, наскільки я знаю, окупувати Росію.

І.С.: Ви майже рік жили в Сполучених Штатах, напевно, змогли зрозуміти американську ментальність. Як ви думаєте, американці розуміють українців? І їхня підтримка, наскільки вона щира, чи надовго її вистачить?

А.Ч.: Я насправді дуже здивований, наскільки взагалі в цій ситуації світові не байдуже. Треба розуміти, що ніхто не може повністю відчути емпатію до чужих переживань. Але якщо порівнювати з голодом в Ємені чи з ситуацією з жінками в Афганістані, ми маємо бути, якщо не вдячними, то, принаймні, дивуватися, наскільки нас підтримують.

Я розумію, що це йдеться також і про власні інтереси. Що, наприклад, поляки переживають, що вони наступні, а американці – що розладнається вся система. Тобто я розумію, що це робиться з власних інтересів, в тому числі, але також і зі співчуття. І мене дуже дивує, наскільки велика солідарність.

Моя дружина вимушено стала самотньою матір’ю-біженкою

От моя дружина вимушено стала самотньою матір’ю-біженкою. Ми ж відчуваємо, наскільки до українських біженців ставляться інакше, ніж, наприклад, до сирійських. Це ситуація неоднозначна, але принаймні з позиції нашої ми маємо це цінувати, як мінімум.

І.С.: Ви буваєте на фестивалях і бачите, що попри війну, на них запрошують російських письменників, вони продовжують отримувати нагороди. Це бажання - поставити на одній сцені українців та росіян – що за ним приховане?

А.Ч. Я це пояснюю знову ж таки власними інтересами, навіть, неусвідомленими чи непроговореними. І коли, наприклад, німці дають якусь премію російській опозиційній письменниці, то це, в першу чергу, робиться, щоб ще більше розхитати Росію. Тому я до цього ставлюся емоційно спокійно, але особисто я з ними не хочу мати нічого спільного, як мінімум, до підписання якогось там мирного договору між Україною та Росією.

І.С.: Якою ви бачите перемогу Україну?

А.Ч.: В ідеалі такою, щоб це не могло повторитися. Ніколи знову…

"Байден правильно сказав, що росіяни мають боятися F-16" - полковник ВПС США у відставці Джеффрі Фішер. Інтерв'ю

Полковник ВПС США у відставці Джеффрі Фішер. Фото: Jeffrey H Fischer, Retired Colonel & Author - Facebook

F-16 можуть надійти до України у жовтні-листопаді, й Україна має дякувати Нідерландам і Великій Британії, тому що вони підштовхнули США до цього рішення.

У цьому переконує американський пілот й полковник ВПС США у відставці Джеффрі Фішер. За свою 30-річну кар’єру він здійснив сім місій до Іраку, Афганістану й на Балкани, оперуючи літаками радіоелектронної боротьби та протидії EC-130H Compass Call та EA-6B Prowler. Також Фішер обіймав високі посади у Пентагоні, в американських дипмісіях у Європі, а також у штаб-квартирі НАТО. Свій бойовий досвід він використав у написанні пригодницької серії книг про "Курт Новер" ('Curt Nover Thriller Series').

В інтерв’ю журналістці Української служби Голосу Америки Марії Прус Фішер розповів, що про універсальність та доцільність F-16 свідчить масовий характер виробництва цих винищувачів, а широкий досвід багатьох країн із використання цих літаків допоможе Україні швидко підготувати для них свої аеродроми та інфраструктуру.

Інтерв'ю відредаговане для ясності й плинності.

Марія Прус, Голос Америки: Cьогодні ми говоримо про F-16 для України. Коли я розмовляла з українським пілотом Джусом, він сказав, що українці в захваті від цієї новини, але також вони розуміють, що попереду – довга дорога, багато чого потрібно зробити, тому це змішане відчуття. Як ви ставитеся до цієї новини і що, на вашу думку, буде далі, у наступні кілька місяців.

Джеффрі Фішер, полковник ВПС США у відставці: Я знаю Джуса, ми з ним листувались, він чудовий хлопець і багато робить для своєї країни, і він повинен пишатися. Він правий. Ви знаєте, це чудове оголошення, що наближається передача F-16. Це справді велике оголошення, але завтра їх ще не буде там, потрібно кілька місяців.

Я писав багато колонок у виданнях Newsweek, The Hill, Kyiv Post, я виступав за F-16 з лютого. Ми нарешті досягли цього, і це гарна новина, але щоб прибули літаки потрібно трохи часу.

М.П.: Який ваш прогноз? Які часові рамки, на вашу думку?

Д.Ф.: Я припускаю жовтень-листопад. Я знаю, що інші можуть припускати, що це станеться раніше. Я думаю, що зараз відставання, швидше за все, буде пов’язане з проблемою навчання, яка, як ви знаєте, була описана у деяких документах, адже схоже, що буде потрібно приблизно чотири місяці, щоб підготувати початкові українські кадри пілотів літати на F-16.

М.П.: Що, на вашу думку, буде найбільшим викликом для українців, які переходитимуть зі старих радянських літаків на F-16?

Д.Ф.: Я вважаю, що багато пов’язане лише з процедурними питаннями, чи не так? У вас різні процедури у випадку надзвичайних ситуацій, різні швидкості посадки, різні швидкості заходу на посадку, відрізняються адміністративні завдання в літаку. Але багато елементів ближнього повітряного бою - запуск бойових ракет, або те, як ви використовуєте зброю - багато з цього буде схожим. Це не дуже зміниться. Це просто знайомство із відмінностями в самих літаках.

М.П.: Тож у чому найбільша перевага F-16? Чому він настільки універсальний? Наскільки це може бути корисним для України зараз?

Д.Ф.: Так, це чудовий літак. Їх виготовляли з 70-х і 80-х років. Їх виготовили десь 4500. Виробнича лінія все ще відкрита, тож це повинно дати певне уявлення про те, яким цінним і доречним цей літак є.

Я хотів би відзначити, що F-16 – це багатофункціональний літак. Таким чином, він може діяти повітря-земля, повітря-повітря, може придушувати ворожу протиповітряну оборону. Він може робити багато, багато різних речей. Тож коли він надійде до України, українські військові не обмежуватимуться лише однією роллю, яку міг би виконувати цей літак.

Також це дає можливість Україні формувати змішані підрозділи. Вони б мали ще один літак у своєму флоті. Тож коли російські авіатори вирішили б діяти проти українських, вони не були б точно впевнені, проти якого типу літака вони збираються іти. Вони йдуть проти Су-25 чи Су-27, МіГ-29 чи проти F-16? Це лише додає ще один рівень складності для російських пілотів винищувачів.

М.П.: Отже, з точки зору контрнаступу, який або планується зараз, або він вже триває, як припускають деякі експерти. Яким, на вашу думку, буде вплив цих винищувачів у майбутньому і, можливо, у короткостроковій перспективі?

Д.Ф.: Я не думаю, що F-16 прибудуть до початку наступу, але зараз це створює цікаве питання для військових планувальників українських Збройних сил. Тепер, коли вони знають, що F-16 прибудуть, чи вони затримають наступ? Я не знаю, як довго вони хочуть чекати. У них є багато танків, у них є багато техніки Сухопутних військ, яка може принести дуже багато. Я не думаю, що вони чекатимуть.

Думаю, ви побачите, як F-16 повільно надходитимуть у жовтні чи листопаді. Похолоднішає. Я хотів би, щоб ці F-16 були модифіковані або принаймні мали інфрачервоні сенсори, і якщо так, це створить справді чудову можливість для F-16 використовувати це проти російських сил на полі бою, які виділяють тепло, чи це двигун танка або багаття у посеред лісу, або командний намет, який має нагрівальний елемент, і це справді робить бойовий простір легким для розпізнавання, особливо коли ворог ховається в лісі, і це створює чудову можливість для повітряного бою з російськими силами, які думають, що вони ховаються.

М.П.: У питанні військ на полі бою, як це рішення, як ви думаєте, може вплинути на бойовий дух?

Д.Ф.: Я думаю, що кожного разу, коли є оголошення із Заходу, будь-то про танки, ракети "Джавелін" або, в цьому випадку, F-16, я думаю, що це завжди добре, чи не так? Не видно, щоб те саме пропонували Росії. Не видно, знаєте, глобальної підтримки країн (для РФ), я маю на увазі, що Росія врешті-решт зрозуміє, що вона не права, і їй доведеться щось з цим робити.

Найважливіше поле бою - це у вас прямо між вухами, чи не так? Це у вашому мозку. І якщо люди мають надію, вірять, що вони на боці переможців, що вони роблять добро - це величезна сила.

З’являються повідомлення, що у Росії відбуваються повстання, де повстанські сили захоплюють деякі села. І я розумію, що деякі з цих повідомлень не підтверджені. Але Росія стоїть перед великим викликом, чи не так? І кожна маленька частина цієї інформації важлива.

Я зазначу ще одну річ, я чув, як багато людей намагаються сперечатися, яке найважливіше поле бою: чи це земля, чи повітря, чи море. Я хотів би сказати вам, що найважливіше поле бою - це у вас прямо між вухами, чи не так? Це у вашому мозку. І якщо люди мають надію, вірять, що вони на боці переможців, що вони роблять добро - це величезна сила. На противагу цьому я б сказав, що та сторона, яка думає, що програє, в якої немає надії, їй дуже, дуже важко вести таку війну.

М.П.: З точки зору інфраструктури, яка потрібна для F-16, як українці зможуть підготуватись? Адже йдеться про аеродроми, інфраструктуру.

Є певна можливість для приватизованої наземної підтримки та наземного обслуговування, де Україна чи інші організації могли б фінансувати негайне залучення людей, які не обов’язково вестимуть бойові дії, а просто збиратимуться виконувати технічне обслуговування, ремонт, заправку паливом і переозброєння F-16.

Д.Ф.: Ми знаємо, що для ескадрильї F-16 потрібно близько 300 наземних співробітників, щоб підтримувати цей підрозділ. Одна з дійсно цікавих речей про F-16 полягає в тому, що він існує так довго, і оскільки їх було виготовлено 4500, є багато людей, які знають, як проводити технічне обслуговування по всьому світу.

Тож тут є певна можливість для наземної підтримки, для приватизованої наземної підтримки та наземного обслуговування, де Україна чи інші організації могли б фінансувати негайне залучення людей, які не обов’язково вестимуть бойові дії, а просто збиратимуться виконувати технічне обслуговування, ремонт, заправку паливом і переозброєння F-16. Так що я не дуже хвилююся з цього приводу.

Я впевнений, що ми зможемо це зробити. Я, знаєте, я часто я часто трохи жартую що, знаєте, коли президент Байден сказав, що ми не будемо надсилати (Україні) F-16, усе Міністерство оборони відразу підтримало його, і там сказали: "Ні, ви знаєте, ми не збираємося цього робити". А коли президент Сполучених Штатів каже: "Ми будемо відправляти F-16 і ми будемо тренувати хлопців", - ви повинні бути певною мірою впевнені, що люди в Пентагоні знайдуть спосіб це зробити.

М.П.: Отже, якщо говорити про час, то чому, на вашу думку, саме зараз відбулося це оголошення? Чи ви б пов’язали це із успіхами українців, зокрема, із перехопленням "Кинджалів" системою Patriot? Адже президент України Володимир Зеленський казав раніше, що Києву дають певну нову зброю після певних перемог на полі бою?

Усі хочуть бути на боці переможців у кінці гри

Д.Ф.: Я так думаю, що президент Зеленський дещо правий (onto something – ред.). Я б сказав, я думаю, що саме тому Швейцарія змінює позицію, хіба не так? Усі хочуть бути на боці переможців у кінці гри, чи не так? Існують нейтральні країни, які залишалися нейтральними, і вони починають бачити, хто перемагає.

Щодо рішення про F-16, я не переконаний, що погоджуся із президентом Зеленським. І я б також сказав, на жаль, що якби це залежало лише від Сполучених Штатів, я не дуже впевнений, що були б F-16. Я думаю, що були деякі політичні питання, де Сполучені Штати були справді проти F-16.

Я думаю що українцям і президенту Зеленському варто дякувати Нідерландам і Сполученому Королівству, тому що вони були тими, хто підштовхнув це питання. І коли вони підштовхнули це питання, те, що мало статися, якби Сполучені Штати справді не хотіли, щоб Нідерланди й інші передавали свої F-16 Україні, США би сказали, що вони заперечують проти передання F-16 до України. Але якби вони виступили проти, їм би довелось придумати іншу причину, виправдання. А я називаю виправданням те, що вони казали до цього моменту, говорячи про чи-то оперативні (проблеми), чи логістичні, чи навчальні, чи погрози. Я не "ведусь" на жодне з них.

Я писав раніше, що я справді вірю, що це був внутрішній документ, який ще не публікували, незалежно від того, чи це Рада з нацбезпеки США, чи хтось інший – там вагались у тому, щоб відправити F-16, й Нідерланди й Британія запобігла цим (застереженням), тож адміністрації президента довелося зробити цілковитий розворот.

М.П.: То що, на вашу думку, було у тій записці? Чому вони були проти?

Д.Ф.: Ніхто насправді не знає, чи не так? Сподіваюся, колись ми дізнаємося. Тут є кілька потенційних політичних причин. Можливо, були деякі досить потужні країни НАТО, які вагалися. Ми знаємо, що німці на початку вагалися надсилати танки Leopard 2, вважаючи, що це буде ескалацією, і вони не були готові це зробити. І врешті-решт вони сказали: "Добре, ми готові відправити танки".

Можливо, Німеччина не була готова і, можливо, вони відчували, що це ескалація. Я не знаю. Можливо, Німеччина цілком згодна з цим баченням. Це була дискусія між двома столицями і я не був причетний до цієї дискусії.

У Раді з нацбезпеки США також могли бути люди, які дуже вагалися, вважаючи, що якщо Сполучені Штати надішлють F-16, це явно "перетне межу".

Були повідомлення про те, Москва через непублічні канали комунікації відправила до Вашингтона повідомлення, що якби бойові літаки були відправлені, це була б "червона лінія". Я цілком розумію, чому і чому нинішня адміністрація вагалася, якби це було причиною, вони б вагалися розповісти про це американському народу, що вони слухаються і дотримуються російської "червоної лінії" - це б не було добре сприйнято, і я це розумію.

М.П.: А чому ви були переконані, що це не буде "червона лінія"?

Д.Ф.: З кількох причин. Я думаю, ви знаєте, якщо подивитися на Медведєва, який (давно) погрожував ядерними ударами у Twitter та інших соціальних мережах. І також якщо подивитись, що сама Росія зробила щодо ескалації: Росія погрожувала атомній станції у Запоріжжі, використовувала гіперзвукові ракети. Отже, існує триваюча тенденція, коли Росія спричиняє ескалацію без відплати з боку України. Мені це не сподобалося. Я думаю, що це неправильно, і я думаю, що більшість з цього, якщо хочете, просто ревіння російського керівництва.

F-16 не змінять "гру" з точки зору ескалації. Це змінить "гру" на полі бою, і я думаю, що президент Байден мав рацію, коли його запитали на G7, що Росія стурбована, що Сполучені Штати та Захід надсилають F-16, і президент Байден правильно сказав, що вони мають боятися.

«Постачання літаків – вже вирішене питання», – Андрій Єрмак в ексклюзивному інтерв'ю «Голосу Америки». Відео

Андрій Єрмак прокоментував угоду між країнами коаліції про початок тренінгів українських пілотів управлінню західними винищувачами. І розповів, коли розпочнеться навчання та коли Київ очікує безпосередньої передачі літаків.

Новий церковний календар об'єднує Україну зі світом – американський богослов Пол Гаврилюк. Відео

«Православна Церква України приєднається до всесвітньої православної спільноти, в якій більшість церков уже використовують новий календар, а Росія обрала ізоляцію».

Більше

XS
SM
MD
LG