Спеціальні потреби

Інтерв'ю

Офіцер 95 бригади Кочевенко: Війна завершиться лише, коли Росія з імперської стане нормальною країною

Офіцер 95 бригади Юрій Кочевенко

Офіцер 95 бригади Юрій Кочевенко пішов на фронт рядовим добровольцем у 2014. Здобувши досвід та вирісши до командира, він після декількох років знову повернувся на службу вже у січні 2022. Для нього було очевидним, що Росія готується до війни і він хотів бути на передовій захисту України. Сьогодні він каже, що українці мають розуміти, що ця війна - не спринт, це марафон і вони мають бути до цього готовими. За його словами, сьогодні місія українців подолати імперську ідеологію і звільнити усі поневолені Росією народи від окупації. З Юрієм Кочевенком «Голос Америки» зустрівся у Києві під час його короткого відрядження до столиці за спецзавданням.

Мирослава Гонгадзе: Для тебе ця війна вже досить довга, вона почалася не зараз, вона почалася вісім років тому. І ти тоді прийняв рішення піти на фронт добровольцем, ти пройшов цю війну, а зараз оця війна – вона є іншою чи вона все ж таки є продовженням першої війни?

Юрій Кочевенко: Вона є і іншою, і вона є продовженням. Звичайно, з точки зору масштабу бойових дій, характеру застосування різних засобів, військовою мовою, вогневого ураження, а простіше кажучи, способів вбивати людей, все це значно масштабніше, страшніше, значно інтенсивніше і більш спресовано в часі. Але ворог той самий, його риторика, в принципі, та сама, тому тут для нас нічого не змінилося. Ба більше, ми до цієї війни внутрішньо і психологічно, здається, були значно краще підготовлені. І тому, цей перший «бліцкриг» в них так і не вдався, тому що ні його інформаційна атака, ні, власне, військова, не дали такого результату, який вони, з якось дива, очікували. Вони хотіли, щоб було так, як в 2014-му, а так зовсім не вийшло. Звичайно, масштаб бойових дій, рівень втрат, складність – вона суттєвіша.

Мирослава Гонгадзе: Чи могла Україна приготуватись краще до цієї війни?

ЮК: Зараз можна багато що про це сказати. Я до 24 лютого пішов з Збройні Сили, нам від жовтня прямим текстом говорили, що має відбутися. І, нібито, країна почала до цього готуватися. Чи можна було краще приготуватися – звичайно, можна було... знаєте, "Сова Мінерви" вилітає опівночі, потім вже проаналізуємо, що було зроблено не так і як не повторити цих помилок. Зараз все енергія має бути зосереджена на тому, щоб досягати результату тут і зараз.

МГ: Якщо дивитися в сьогодні і завтра, до чого зараз вже Україна має бути готова в умовах, в яких ми зараз живемо?

ЮК: Маємо бути готові до тривалої війни. Я, до речі, собі з перших днів казав. Себе я налаштовую на тривалу війну і я буду захищати Україну скільки зможу, скільки мені здоров'я і сил визначить. А це може бути кілька років, як мінімум. Я дуже старанно уникаю, щоб давати оцінку характеру бойових дій, але все ж таки те, що ми бачимо, говорить, що це все набуває затяжного характеру при збереженні досить високого рівня інтенсивності самих бойових дій. Якщо ти пригадаєш, в перші тижні війни говорили, що в Росії «бліцкриг» не вдасться і вона посипиться. Ми бачимо, що цього не сталося. А я тоді ще казав, що авторитарні режими завжди мають хороші мобілізаційні ресурси, у них є механізм примусу, який дозволяє зі своєї нації та країни витискати останні соки.

І це зараз ми бачимо в Росії. Вони відкрито заявляють, що для них поразка в цій війні – це кінець самої Росії. Вони це розуміють, вони це, навіть, визнають. Отже, ми не повинні чекати, що вони здадуться тільки тому що в них не вийшло одразу. Вони поженуть ще тисячі, десятки і сотні тисяч своїх співгромадян на «убой», як вони зараз женуть жителів окупованих територій Донецька і Луганська. І ми маємо бути до цього готові.

Українські військові мотивовані, вони знають чому і за що воюють – інтерв’ю з офіцером ЗСУ Юрієм Кочевенком. Відео

МГ: Як?

ЮК: В першу чергу внутрішньо. Кожен для себе має зрозуміти, що це на довго і що він буде робити. Буде працювати, платити податки, буде служити в Збройних Силах стільки, скільки буде потрібно, а не поки не втомиться, буде організовувати міжнародну підтримку, волонтерську допомогу; [треба – ГА] підготувати себе до довгої дистанції, не для короткого спринту – зараз викладемось швиденько і все, а потім вже видохся, а бігти ще треба, а спокійно, в рівному темпі, розраховуючи сили. На простому прикладі можу сказати, що якщо хочете підтримати Збройні Сили грошима, не віддавайте одним махом все, що у вас є, а розрахуйте так, щоб ви могли це робити невеликою сумою, але щомісяця. І це буде більш ефективно в тривалій перспективі, ніж одна одноразова, але більш значна сума.

МГ: Чи думаєш ти, що захід взагалі розуміє вашу мотивацію, що ви робите, і розуміє цю війну?

ЮК: В мене є друг, морський піхотинець зі Сполучених Штатів, мені здається, що він адекватно все розуміє, судячи з того, як ми спілкуємось. Але це людина, яка пройшла дві війни і він має інший фокус сприйняття і, взагалі, поняття, що таке війна. В цілому, звичайно, люди, в першу чергу напевно думають про свою власну безпеку та свій добробут, тому, наскільки вони готові чимось жертвувати заради України - це велике питання і, напевно, задача для нашої діаспори, активістів і дипломатів – нагадувати їм про це і пояснювати, що ми взагалі-то тут не за себе воюємо. Є дуже класне гасло ще з часів Польського визвольного руху «Za naszą i waszą wolność» - за нашу і вашу свободу. Це має стати, напевно, гаслом України в світі – «For our freedom and yours». Тобто, ми за весь вільний світ тут стоїмо. Ми впадемо – підуть до вас. Ми зараз захищаємо не Україну, ми зараз захищаємо весь вільний світ.

Але що важливо, щоб вони розуміли, – ми, звичайно, потребуємо західної зброї, кращої зброї, все, що можете, давайте, не краща – теж давайте, все піде в справу. Але від постачання цієї зброї та допомоги залежить наша боєздатність і наскільки ми ефективно можемо вражати ворога. Але від цього постачання не залежить наша готовність битися. Будуть «стінгери» та «леопарди» чи не будуть, ми все-одно будемо бити ворога. Якщо в нас залишиться тільки каміння і палки, ми все-одно будемо бити ворога. Вони не зупинять нас відсутністю зброї, вони мають це розуміти. Якщо вони хочуть, щоб це швидше закінчилося і щоб зло не перемогло, вони мають всі зусилля зараз спрямувати на нашу підтримку. Ми зараз не просимо них вмирати разом з нами, хоча це єдиний фронт і єдина війна добра зі злом. Ми просимо тільки допомогти нам зробити так, щоб вмерли вони – ворог, росіяни.

МГ: Чого сьогодні не вистачає вам там?

ЮК: Знаєш, я не буду про це говорити. Нам потрібно краще і чим побільше.

МГ: Як ти бачиш завершення цієї війни? Декілька разів політики казали про можливий мирний план, про те, що кожна війна закінчується переговорами. Як взагалі ти бачиш, як закінчиться війна?

ЮК: Не кожна війна закінчується переговорами. Деяка війна закінчується капітуляцією ворога і, звичайно, я бачу саме таке завершення. Але, в першу чергу, я неодноразово це підкреслюю, ми маємо відповідати за себе – за те, що ми робимо, говоримо і що думаємо. Для мене особисто ця війна завершиться тільки коли я буцатиму палені цеглини Кремля. Мені не принципово, як конкретно цей етап війни закінчиться – чи буде якась мирна угода чи перемир’я. Поки існує Росія в своєму імперському форматі, для мене ця війна не закінчиться. Виженемо ворога з України, потрібно звільнити Білорусь. Звільнимо Білорусь – потрібно звільнити Південний Кавказ, Абхазію, Південну Осетію, зробити так, щоб Росія забралась з Середньої Азії, звільнити поневолені народи Росії, демонтувати тоталітарну, імперську сутність, якою є Російська держава і зробити з неї нормального сусіда, з яким можна поруч жити.

Всі новини дня

У нас вдома вбили 298 людей, ми маємо висловитися — Роман Любий про фільм «Залізні метелики»

Роман Любий, український кінорежисер і учасник об’єднання «Вавилон’13»

Роман Любий — український кінорежисер і учасник об’єднання «Вавилон’13», яке утворилось на початку Революції Гідності. Його фільм «Залізні метелики» дебютував цього року на фестивалі незалежного кіно "Санденс". Стрічка розповідає про пасажирський рейс MH17, збитий на Донеччині російським «Буком» у 2014 році. Тоді у катастрофі загинули всі пасажири й екіпаж — 298 людей. На місці злочину знайшли фізичні докази — осколки у формі метелика, які характерні для російської ракетної установки.

Фільм поєднує факти, архівні кадри та кінохроніку із театральними фантазійними елементами-рефлексіями; розповідає про реалії цього нападу і його вплив на ескалацію війни Росії проти України; а також досліджує механізми роботи російської пропаганди.

Журналістка Голосу Америки Марія Ульяновська поспілкувалась з режисером Романом Любим про роботу над фільмом, "Санденс" та перестороги, які транслює стрічка.

Інтерв'ю було відредаговане для плинності та ясності.

Марія Ульяновська, Голос Америки: Романе, одна з важливих тем фільму - дослідження російської пропаганди, хроніки з російських новин перегукуються з реальними кадрами подій. Розкажіть, як ви збирали матеріали.

Роман Любий: Це найбільший міжнародний воєнний злочин російсько-української війни, і Росія створила навколо нього дуже багато міфів. Нам цікаво було побачити та показати, як працює ця машина зсередини. Ми зібрали відео пропаганди й підсилили їх одне одним. [Наприклад, у фільмі є сцена, де у російських новинах говорять, що сепаратисти збили українській літак, і в наступному кадрі та сама ведуча розповідає, що літак збили українські військові - ред.]

На пресконференції для родичів загиблих в Нідерландах, коли ми вже все відзняли, мені стало цікаво подивитися, як працюють російські журналісти. Я хотів знайти, як вони перекручують контекст. І нам пощастило знайти, як інтерв’ю, яке ми бачили на власні очі, потім потрапило в ефір російських телеканалів. З усього, що сказав наш герой Робі, росіяни дали лише вирвану з контексту фразу: «Шкода, що Росія не представлена в слідчій групі». Але, якщо послухати, що він каже далі на нашому відео — зрозуміло, що щось не так.

М.У.: А як ви знайшли цього героя? Розкажіть про нього.

Р.Л.: Так ми його і знайшли [герой давав коментар російським журналістам - ред.] Згодом виявилося, що він їздив на місце падіння літака. Він - колишній військовий, музикант, дуже відкритий, і я запропонував йому взяти участь в художній частині нашого фільму. Далеко не всі родичі загиблих можуть розмовляти. А Робі може. Його племінниця Дейзі загинула в MH17, і він вважає медіаактивність своєю місією.

М.У.: Серед архівних відео у фільмі ви показуєте хроніки з місця подій, де місцеве населення радіє тому, що літак збили. Як на це реагує іноземна аудиторія?

Російська пропаганда настільки потужна, що її можна порівняти із впливом радіації.

Р.Л.: Звичайно, нам гірко і боляче показувати це, бо ці люди — наші співгромадяни. Але я собі пояснюю таку реакцію впливом пропаганди. Російська пропаганда настільки потужна, що її можна порівняти із впливом радіації. Тобто ці люди ніби опромінені. Ми також пояснюємо, що з початком війни з Донбасу багато адекватних людей виїхали, а ті, хто залишився — радіють збитим літакам.

Постер "Залізних метеликів" для фестивалю Sundance. Babylon13/TRIMA
Постер "Залізних метеликів" для фестивалю Sundance. Babylon13/TRIMA

М.У.: У фільмі стирається грань між ігровим і документальним кіно. Розкажіть про його художню частину.

Р.Л.: Журналістських фільмів про MH17 є дуже багато, і не хотілося робити ще один. Але мені чогось бракувало — тема не закрита, в першу чергу, для нас, українців. У фільмі є частина традиційного розслідування, але це не головне. У ньому також є поезія, яка притаманна українському кіно. Коли ми почали працювати над фільмом, було зрозуміло, що матеріали справи, доки іде судовий розгляд, будуть закриті, і ми почали працювати з відкритими джерелами. Щоб надати всьому цьому форму, я собі дозволив подумати про театр і хореографію, хоча людям це здавалося абсолютним божевіллям. Але наша команда прийняла мою ідею. Для мене це зручна форма комунікації, бо слова часто заважають, і жестом буває простіше виразити думку.

М.У.: Ці рефлексії — вони ваші особисті, чи з'явилися після розмов із жертвами?

У нас вдома вбили 298 людей і ми маємо якось про це висловитися.

Р.Л.: Коли ми розробляли цей проєкт і представляли його на міжнародних платформах, у нас часто питали: «Який ваш особистий стосунок до того, що відбулося»? Після повномасштабного вторгнення це питання пропало. Всім стало очевидно, у чому наш зв'язок із темою. У нас вдома вбили 298 людей, і ми маємо якось про це висловитися.

М.У.: Фільм майстерно показав зв’язок між трагедією MH17 і повномасштабним вторгненням Росії в Україну. Які сенси ви у це вкладали?

Р.Л.: Ми почали роботу над фільмом у 2019 році, й весь час до повномасштабного вторгнення він мав функцію перестороги для міжнародної спільноти. Непокаране зло завжди ростиме, це неймовірно небезпечно. А коли відбулося повномасштабне вторгнення, то пропав сенс цієї перестороги. На деякий час я втратив сенс цього фільму і будь-яке бажання робити кіно. Згодом ми віднайшли сенс і вирішили додати епізод із 2022 року — він зв’язаний фразою голландського прокурора, який, цитуючи Солженіцина, говорить: «Насильство може бути виправдане тільки брехнею, а брехня має бути виправдана насильством. Саме тому треба розібратися у цій справі, щоб не допустити нового насильства у майбутньому». На слові «майбутнє» ми показуємо епізод евакуації цивільних з Ірпеня. У цій склейці — весь фільм.

М.У.: В одному з інтерв’ю ви казали, що фільм покликаний прояснити, хто є хто. Чи вдалося досягти цієї мети? Чи розуміє світ, хто правий, а хто неправий?

Росіяни самі прояснили, де чорне, а де біле, розпочавши вторгнення.

Р.Л.: Війна сильно змінилась. У 2014 році це була гібридна війна, у якій значення ЗМІ та збройного протистояння були однакові. Після 24 лютого інформаційна війна відійшла на другий план. Росія більше заклопотана інформаційним впливом на свою аудиторію. Вони вже самі все прояснили. Ми лише розказали свою точку зору. А вони самі, розпочавши вторгнення, прояснили, де чорне, а де біле. Тепер вже ясно, хто тут злочинець.

Постер фільму "Залізні метелики" на Sundance, Babylon13/TRIMA
Постер фільму "Залізні метелики" на Sundance, Babylon13/TRIMA

М.У.: Розкажіть, як сприймають фільм на "Санденсі".

Р.Л.: Прем’єра була у старому кінотеатрі. Нам не дуже сподобався звук, і аудиторія реагувала досить дивно. Це була здебільшого професійна спільнота. А пізніше був інший показ — для звичайних людей, і вони були в захваті від фільму, залишились з нами спілкуватися, питали про війну. Людей дуже надихає, що вони мають можливість поспілкуватися зі справжніми українцями.

Я думав, що дивно почуватимусь тут, бо це далеко від дому. І взагалі, це гірськолижний курорт. Ми ж приїхали з протилежної сторони реальності. Але я щиро відчуваю, що ми тут робимо свою важливу роботу. Люди надихаються зустріччю з нами, ми дякуємо за допомогу, розповідаємо, за що ми боремось, хто наш ворог, і є відчуття, що ми зараз на своєму місці.

М.У.: Останнє питання хочу поставити про сцену з меблевого магазину — вона вразила мене найбільше. Розкажіть про неї, і чому ви її включили?

Р.Л.: Це моя улюблена сцена. Архівний фільм 1960-70 років про те, як влаштована система «БУК», ми клеїмо разом із сучасним російським телесюжетом про меблеву компанію із Санкт-Петербурга, яка зробила дитяче ліжечко у формі цієї системи. Це така шизофренія. Але виробник цих меблів, у якого беруть інтерв’ю, не розуміє, що не так. Він говорить «ми не журналісти, не політики, ми не підтримуємо насильство, ми просто меблярі». Цей шматочок — діамант, він добре змальовує, як росіяни абсолютно не сприймають себе громадянами своєї країни, вони виключені від реальності.

«Росія - демонічна імперія, що з'їхала з глузду». Інтервʼю з капеланом з Маріуполя про біль, перемогу над злом та повернення додому

Український капелан Геннадій Мохненко на тлі зруйнованого танку. Фото: Геннадій Мохненко (Facebook), опубліковане 14 жовтня 2022 року

Відомий в Україні пастор з Маріуполя Геннадій Мохненко працює капеланом на лінії фронту. Він батько 38 дітей - власних та прийомних, а також засновник одного з найбільших у Східній Європі дитячих реабілітаційних центрів, який у Кремлі назвали «терористичним». У розмові з Голосом Америки Геннадій Мохненко розповів про евакуацію з Маріуполя та роботу разом із однодумцями з «Капеланського батальйону Маріуполь» на лінії фронту, а також про те, як попри біль втрати, він вірить у перемогу над злом, повернення в рідне місто та його відбудову.

Олексій Коваленко: Зовсім нещодавно ви були у Бахмуті. Там ситуація залишається важкою. Можете розповісти про вашу роботу, а також роботу Капеланського батальйону Маріуполь на лінії фронту?

Геннадій Мохненко: Наш капеланський батальйон працює по всій лінії фронту. Щоранку наші команди завантажують автівки та відправляють на різні ділянки фронту до наших друзів-солдат на передову. По-перше, до солдатів. По-друге, ми завжди раді можливості чимось допомогти цивільним, які, на жаль, часто знаходяться на лінії фронту, на лінії військових дій. Вже одинадцять місяців тисячі людей живуть у підвалах без електроенергії, води, продуктів, ліків. Тому ми приїжджаємо та допомагаємо, чим можемо, нашим військовим, починаючи із духовної підтримки.

З лютого в мене немає ані костюму, ані шафи, ані дома. В моєму домі в Маріуполі у ліжках моїх дітей сплять російські офіцери.
Геннадій Мохненко

ОК: Коли Володимир Зеленський був у Вашингтоні, ви зустрічались з Папою Римським Франциском. Що ви почули від понтифіка?

ГМ: Прямо з Бахмута я поїхав на зустріч з Папою Римським Франциском. Мене запросили на Різдвяну зустріч з ним в дуже вузькому неформальному колі. Як і наш президент, там я опинився у військовій формі. З лютого в мене немає ані костюма, ані шафи, ані дому.

В моєму домі в Маріуполі, на ліжках моїх дітей сплять російські офіцери. Папа Римський розпитував мене про Україну, про Маріуполь. Я подякував Папі Франциску за його участь в обміні полонених. Про це мало хто знає, мало хто говорить, але я знаю, що роль понтифіка, лідера Римсько-Католицької церкви, була величезна у звільненні полонених, в тому числі, й командирів батальйону "Азов".

ОК: Під гаслами денацифікації російські сили атакують як християнські, так і єврейські кладовища в Україні, та святині різних конфесій. Що ви, єпископ церкви, можете відповісти їм на це?

ГМ: Коли росіяни оголосили війну священною війною, десатанізацію України, не розуміючи цього, вони скоїли один з найтяжчих гріхів, які може скоїти людина. Я впевнений, що російське суспільство, ошукане його пропагандистами, лідерами, брехливими священиками, які обслуговують імперську машину та оголошують це священною війною в імʼя християнських цінностей, коять важке зло. Це жахливий злочин перед Богом, та за це Росії доведеться відповідати не тільки горизонтально перед міжнародними організаціями, судами, але й перед Творцем Всесвіту. Як священик я в цьому абсолютно переконаний.

Росії доведеться відповідати не тільки горизонтально перед міжнародними організаціями, судами, але й перед творцем всесвіту. Як священик я в цьому абсолютно переконаний.
Геннадій Мохненко

ОК: Один із ваших дітей – 15-річний Семен допомагав в ролі помічника капелана в Бахмуті. Зараз він повернувся за учнівську парту у США. Загалом у вас 38 дітей. Деякі з них служать на фронті – під Бахмутом і Херсоном. Двоє – капелани. Можете розповісти про своїх дітей?

ГМ: Бог направду дав мені привілей бути батьком для 35 всиновлених дітей та 3 біологічних. У мене 11 синів на фронті. Одного зараз відвіз в Сполучені Штати, він був зі мною на фронті 11 місяців, допомагав, служив людям під обстрілами. Але він неповнолітній, йому 17 років, та останні 8 місяців він був в зоні супер ризиків, служив людям разом зі мною. Я йому сказав: «Все, твоя війна закінчилась, за шкільну парту».

Мої сини воюють на різних ділянках фронту. На Різдво один з них отримав поранення. Прямо на Різдво. Уявіть картину – батькам це буде зрозуміло: ти дзвониш синові на фронт з Різдвом привітати, а у відповідь чуєш Merry Christmas, автоматні черги і вибухи. Йде бій. Він відповідає на мій дзвінок під час бою. Він був поранений, але слава Богу – це було дуже легке поранення. Він абсолютний герой як і багато з дітей, які захищають мою землю. Інколи це дуже важко. Цього року я дуже багато плакав, як і всі люди моєї країни.

Я дійсно впевнений, що кількість загиблих в моєму місті – близько ста тисяч людей. Це геноцид, страшний геноцид, який Росія влаштувала в XXI столітті в моєму рідному улюбленому місті. За це треба відповісти і це треба зупинити.
Геннадій Мохненко

У мене чудові сини, які захищають мою країну. Я пишаюсь своїми синами-солдатами. Звісно, ми не виховували їх для цього. З моїми синами ми підкорювали гірські вершини, в тому числі й вершину Росії, вершину Європи – легендарний Ельбрус. Були в Росії на Кавказі, підкорювали Кіліманджаро, Монблан, з двома моїми синами ми підкорювали найвищий вулкан у США Райнір. З моїми синами ми об’їхали навколо земної кулі на велосипедах, надихаючи людей всиновлювати дітей. В тому числі, перед війною ми проїхали всю Росію до Владивостоку, мотивуючи людей забирати дітей в сім’ї.

Звісно, ми ніколи не думали, що російські танки можуть приїхати в наше місто, влаштувати там геноцид, вбити величезну кількість людей. Я дійсно впевнений, що кількість загиблих в моєму місті – близько ста тисяч людей. Це геноцид, страшний геноцид, який Росія влаштувала в XXI столітті в моєму рідному улюбленому місті. За це треба відповісти і це треба зупинити.

ОК: 100 машин для ЗСУ – можете розповісти про цю ініціативу? Скільки вже машин вдалось передати?

ГМ: Ми передали вже 75 машин. Почалось все з того, що дали свій капеланський автомобіль. Наші друзі-розвідники вийшли з оточення, з маріупольської блокади, пройшли пішки 320 кілометрів по тилу ворога зі зброєю в руках, змогли вийти з оточення та одразу через два-три дні їм знов потрібно було вступати в бій. Ми віддали їм капеланський пікап, один з двох-трьох найкращих, який в нас тоді був. Потім хтось ще подарував, а хтось надіслав гроші – ми купили, і так пішло-поїхало. На 7-8 автомобілі я сказав: а давайте замахнемось на 100 авто, і моя донька розробила логотип: «Сто авто для ЗСУ». Ми почали мотивувати людей, надихати їх, зараз пройшли вже три четвертих цього шляху.

ОК: Такі дати як 24 лютого закарбовуються в пам’ять назавжди. Ця дата для вас особливо болюча, зокрема, і через те, що сталось після. Що ви пам’ятаєте про цей день?

ГМ: Ми вже вісім років були на фронті. З вікон мого будинку був вісім років прямий вид на лінію фронту. Буквально з ліжок мої діти могли бачити Широкіно. І кожна міна, яка падала в Широкіно, а їх там, напевно, було кілька мільйонів за вісім років до 24 лютого – вона резонувала у вікнах дитячих кімнат. Ми були на фронті вісім років з моєю командою та, напевно, ліпше ніж інші розуміли, що може бути, якщо буде повномасштабне вторгнення.

Ми навчали тактичній медицині. Наприклад, останнє богослужіння в моїй церкві у центрі Маріуполя. Зараз там дірки у стелі від мінометів. Будівля суттєво розбита, але під час останнього богослужіння, в неділю – за кілька днів до 24ого, у мене була дивна проповідь. Я тоді відкрив місце у Біблії про «доброго самарянина», який коли побачив побиту людину – перев’язав її рани. На цьому я закінчив проповідь, сказав «Амінь» і запросив тактичного медика вчити нас перев’язувати рани.

Один з моїх синів, коли зрозумів, що місту кінець, його знищують – він взяв на себе відповідальність та створив першу колонну, яку вивів з вже заблокованого Маріуполя. Це була перша колона, яка вирвалась із заблокованого міста.
Геннадій Мохненко

Залишалось кілька днів до того, як моє місто перетворилося б на криваву рану. До того, як моє місто будуть "утюжити" авіаційними бомбами, артилерією, морською артилерією, ракетами, «градами» – всім чим є. Залишилось кілька днів до того, як біля моєї церкви будуть розкидані поранені і тіла вбитих. Ними було засіяне все місто. Ось таким дивним було моє останнє богослужіння у рідній церкві.

Ми були ліпше підготовлені. Ми підготували в нашій церкві бомбосховище. Я впевнений, що у нашій церкві було найбільш люксове бомбосховище в Маріуполі. Тому що ми закупили генератор, паливо, матраци, їжу, воду. Звісно, ми розраховували бомбосховище, яке було моєю імпровізованою телестудією, на 50 місць. Але там пройшли тисячі людей – жінок, дітей. Тим не менш, коли зверху клали авіабомби, в підвалі моєї церкви дітям на проекторі показували мультфільми та дарували подарунки, влаштовували якісь вікторини. Будівля трясеться, а діточкам у підвалі влаштовували святкові програми. Я дуже пишаюсь командою моїх друзів, моїх героїв, які там у підвалі служили. Я вже сам не зміг повернутись – ми вивезли дітей з Маріуполя наввипередки з російськими танками.

Найстрашніший сон, який я бачу після 24ого – сон про те, що я не встиг вивезти дітей. Що вони знаходяться у заблокованому місті. Коли ми вивезли дітей, ми намагалися з моїми капеланами повернутись назад. Ми записали прощальні відео для наших родин і рідних, розуміючи, що шансів повернутись живими звідти буде небагато. Ми намагались прорватись в Маріуполь, але вже упирались в лінію фронту, російські пости, і не змогли повернутись. Але там, всередині заблокованого Маріуполя були мої друзі, в тому числі, мої сини – вони служили людям у підвалах. Один з моїх синів ходив по місту, шукаючи їжу та воду, рятуючи людей, він забезпечував бомбосховище, ризикуючи своїм життям.

Двоє з моїх синів переносили в наплічниках м’ясо через лінію фронту. За містом вони різали овець у нашому підсобному господарстві, розуміючи, що починається голод. М’ясо вони носили у рюкзаках, та під обстрілами перетинали діючу лінію фронту, щоб донести м’ясо людям.

Один з моїх синів – абсолютний герой, коли зрозумів, що місту - кінець, що його знищують – він взяв на себе відповідальність та створив першу колону, яку вивів із вже заблокованого Маріуполя. Це була перша колона, яка вирвалась із заблокованого міста. Хлопчик їхав на легковому автомобілі по мінному полю. За ним ішла колона автобусів, забитих жінками та дітьми. До них ще приєдналось понад 30 легкових машин, які йшли крок-у-крок за божевільним, який ризикував потрапити на міну, але намагаючись вивозити людей. Йому вдалось вивезти другу колону, згодом він знов повернувся і вивів наступну колону. Більше 8 тисяч людей моя команда вивезла за цей час із міста. В тому числі, і військових, ризикуючи життям, родини військовослужбовців, та навіть вдалось вивезти одного полковника різними секретними шляхами, оминаючи блок-пости.

Будинок де ваші діти жили, представники Росії в ООН назвали нацистською дитячою терористичною базою. Що ви відчували, коли почули це? Від країни, яка аплодувала колись вашим виступам, знімала про вас і про ваших дітей фільми?

ГМ: Спершу мені стало дуже смішно, бо це ж навіть гірше за бойових комах. Ця історія, яку Небензя, офіційний представник Росії у Радбезі ООН, видав у Раді безпеки. Він видав, що вони знайшли дитячий терористичний табір, де діти з 7 до 18 років виховувались як терористи. А назва табору – «Пілігрим». Це мій дитячий центр, найбільший дитячий центр на території колишнього Радянського союзу для безпритульних дітей, центр, через який пройшло більше 4 тисяч безпритульних дітей, включно із найтяжчими категоріями, центр, про який знімала фільми Росія, який нагороди навіть отримував як то «Герой нашого часу» - це мене так називали. Ці фільми отримували нагороди на кінофестивалях. Режисерам вручали якісь офіційні титули. І от тепер вони оголошують тебе терористом.

Мені було смішно та навіть соромно за них. Не можна ж так знущатись над здоровим глуздом. Якщо хтось розбереться у цій історії, це ще смішніше ніж «бойові комахи». Вони ж бачили цих дітей, знімали про них фільми, аж ось раптом опинилось, що я Бен Ладен, а діти в мене – як Аль Каїда.

ОК: До лютого у вас та у ваших дітей була чітка проукраїнська позиція. Разом із вашими синами ви були у розстрільних списках і на ваше життя скоювали замах в 2014 році. Цей рік був важким, як і всі роки після, та чи очікували ви ризиків того, що сталось в 2022 році. Десятків зруйнованих будівель, тисяч загиблих, зґвалтувань, понівечень, розстріляних лікарень і розбомбленого театру?

ГМ: Звісно, такий масштаб ніхто не міг уявити, але, на жаль, моя богословська теза про те, що зло має динамічну природу – воно не статичне, воно розвивається, і якщо його на базовій стадії не зупинити, воно само по собі не відкотиться, воно буде збільшуватись, як дріжджі у тісті, якщо злу не буде гідного спротиву світовою спільнотою.

У випадку з Росією Україна не могла наодинці вирішити таку проблему як демонічна імперія, яка з'їхала з глузду. На жаль, я розумів і говорив, що буде продовження після 2014 року. Але звісно, такого ступеню демонізму та нелюдяності ніхто не міг уявити. Ми готувались до великої війни, ми розуміли, що може бути велика біда. Але уявити своє місто, засипане трупами, стертим з обличчя землі російською авіацією та корабельною артилерією – я не міг, звісно. Це жахливий злочин проти людства. Воно, звісно, з часом отримає оцінку на світовому рівні. Про це говоритимуть так само як про злочини Другої Світової війни. За це російському народові доведеться платити ціну. Я в цьому впевнений і це справедливо, так і має бути.

Мою доньку збирали по шматках. Шматки моєї доньки, вбитою росіянами. Вона була в Росії зі мною у велотурі, їхала на велосипеді через всю Росію, виступала на прес-конференціях, концертах. Потім приїхали російські танки і розірвали її на шматки.
Геннадій Мохненко

ОК: Журналіст Денис Казанський нещодавно назвав Маріуполь містом, в якому відбулись 600 таких трагедій, як та, що ми нещодавно бачили у Дніпрі. Було вщент знищено 620 багатоквартирних будинків. Але там було гірше, бо не було допомоги, і завали ніхто не розбирав. Серед загиблих була і ваша донька. Як ви впорались із цією втратою? Як ви вчите інших жити з подібними травмами?

ГМ: Я не думаю, що такі удари, що такі рани колись перестають боліти. Я відчуваю себе винним, бо я не зміг вивезти свою доньку. Ми змогли вивезти молодших дітей, діточок Республіки «Пілігрим», але багато з дорослих дітей не виїхали з міста. Я намагався до них повернутись, намагався прорватись в Маріуполь. Ми не змогли цього зробити. Почуття провини, що ти не зміг захистити… свою доньку. Вона з 10 років росла в моїй родині з моїми біологічними та всиновленими діточками. В неї вже був свій син. Я дізнався, що мою доньку збирали по шматках. Шматки моєї доньки, вбитою росіянами. Вона була в Росії зі мною у велотурі, їхала на велосипеді через всю Росію, виступала на прес-конференціях, концертах. Потім приїхали російські танки і розірвали її на шматки. Як із цим впоратись – мені напевно легше ніж атеїстам. Я вірю, що життя не завершується земною частиною. Вірю, що у цього світу є Творець, та життя змінює формат. Тому я сподіваюсь, що зможу обійняти свою доньку на іншому боці буття.

ОК: Маріуполь був для вас містом, за яке ви завжди були готові боротись. Яким ви уявляєте повернення в Маріуполь та роботу над відновленням місту?

ГМ: Ми будуємо стратегію повернення, розуміючи, що процес не буде простим. Я молюсь та сподіваюсь, що росіяни будуть забиратись з Маріуполя швидко і рішуче, так само як вони тікали з Херсона, Ізюма, Святогірська. Сподіваюсь, що це буде так. Є люди, які готові з капеланським батальйоном їхати в Маріуполь з першими нашими танками. Ми готові заходити на броні.

Маріуполя зараз немає. Маріуполь знищений. Це місто, в якому я виріс. Просто уявіть, кожен, хто нас слухає – ваше рідне місто, де пройшло ваше дитинство. Драмтеатр, який перетворився на братську могилу для сотень жінок і дітей. Це театр, в який я дитиною ходив на новорічні вистави. Потім я водив туди вже своїх дітей і вихованців на різдвяні заходи. Звісно, все це дуже важко, бо рідне місто зруйноване. Але ми сповнені оптимізмом – ми повернемось і відбудуємо місто. Він буде красенем-Маріуполем.

Дивіться також: Де буде наступ, коли очікувати західні танки – нові заяви. ЧАС-ТАЙМ

Де буде наступ, коли очікувати західні танки – нові заяви. ЧАС-ТАЙМ
please wait

No media source currently available

0:00 0:29:58 0:00

Роман Любий про фільм «Залізні метелики», трагедію MH17 та російську пропаганду. Інтервʼю

Роман Любий — український кінорежисер і учасник об’єднання «Вавилон’13». Його фільм «Залізні метелики» дебютував цього року на фестивалі незалежного кіно Sundance.

"Намагаюсь передати Берліну відчуття з країни у війні" - посолка Німеччини в Україні Анка Фельдгузен

"Я тут живу. І дуже добре розумію, чому українці хочуть зброї більше і швидше", - Надзвичайна і Повноважна посолка Німеччини в Україні Анка Фельдгузен. Фото: Посольство Німеччини в Україні

Жити і працювати під час війни навчилися, разом з мільйонами українців, й іноземні дипломати. Надзвичайна і Повноважна посолка Німеччини в Україні Анка Фельдгузен була заступницею посла ФРН у Києві у 2009-2015, а потім очолила дипустанову у 2019 році, тож вона була в Україні під час вторгнення Росії у 2014 році й повномасштабної війни 24 лютого 2022. Тому вона добре розуміє українців і повністю відчуває разом з ними термінову необхідність зброї від країн-партнерів, ​розповіла дипломатка в інтерв'ю Голосу Америки.

Посолка сказала, що під час розмов із громадянами Німеччини з власного досвіду з України пояснює, чому так важлива допомога з озброєнням і за що саме воює Україна. А до офіційного Берліна постійно передає повідомлення і пояснення про те, чому зброя потрібна "швидше і більше".

Підписуйтеся на Голос Америки Українською в Telegram.

Ганна Твердохліб: З огляду на повідомлення розвідки про можливий новий наступ Росії, чи не плануєте евакуювати посольство?

Анка Фельдгузен: Ми продовжуємо працювати тут [у Києві]. Ми знаємо, що перебуваємо у країні, проти якої Росія веде війну. Як і всі українці, ми, якщо не звикли, то навчилися жити з цією війною, на жаль. Маємо досить суворий режим безпеки, продовжуємо бути в укритті під час тривоги. Взагалі почуваємося у безпеці, скажімо так. Ми також читаємо про можливі наступи, але реагуємо, коли треба реагувати. Зараз ми тут і продовжуємо працювати.

Г.Т.: Чи вже відомо, коли приїдуть танки "Леопард" в Україну?

А.Ф.: Мені здається, наш міністр оборони сказав, що до першого квітня вони будуть. Я хочу наголосити, що зараз ваші солдати (мабуть, вони саме в дорозі) навчаються користуватися цими танками. Іноді ми забуваємо про те, що навчання новим видам зброї - це дуже важливо! І в Німеччині вже дійсно дуже-дуже багато ваших солдатів уже пройшли відповідне навчання, на цей рік заплановано навчати ще понад 2 тисячі солдатів. Це надзвичайно потрібно, ми хочемо надати їм усі можливості вижити й користуватися зброєю правильно.

Г.Т.: Канцлер Олаф Шольц, пояснюючи рішення про надання танків Україні у парламенті, фактично заспокоював можливі побоювання німецького народу. Чи відчуваєте Ви схвильованість німців з цього приводу чи більш відчутною є навпаки підтримка урядового рішення?

А.Ф.: Я відчуваю дуже велику підтримку і я дуже рада, що це так. Найновіші опитування свідчать, що більшість німців - за надання танків Україні Водночас знаю, що є люди, в Німеччині, які хвилюються, навіть, наприклад, мої сусіди. З ними треба говорити і пояснювати, за що Україна воює. Вона воює за свою свободу і за наші європейські цінності. Людям просто іноді не зрозуміло, вони мають свої життя, не всі читають медіа, у тому числі і соціальні, як ми. Кожного разу, коли я в Німеччині, я намагаюся пояснювати й розмовляти з людьми. Тільки тиждень тому мала можливість, наприклад, такої розмови з молодими людьми, які закінчують школу цього року на півночі Німеччини, звідки я родом. І було дуже цікаво, бо це молоді люди, які дуже зацікавлені, але це досить багато для них. Мені було приємно, що мене чули, слухали.

Г.Т.: А як саме ви пояснюєте ситуацію, наприклад, сусідам, про яких Ви згадали? Якими аргументами?

А.Ф.: Я нагадую їм, що Україна веде війну вже 9 років і що я особисто була тут, коли це почалося. Це досить добре переконує людей, адже вони мене знають, довіряють мені, і я їм нагадую, як і коли відбулася анексія Криму, наприклад. Люди просто швидко забувають, чесно кажучи. Друге, я просто ставлю запитання: що буде, якщо Україна перестане воювати? Тоді люди усвідомлюють, що Росія може бути прямо на кордоні НАТО і все ж таки починають мислити по-іншому.

Г.Т.: Чи можете прокоментувати перспективу надання Україні винищувачів?

А.Ф.: Не можу додати щось до того, що ви знаєте зі слів нашого канцлера. Мені особисто здається, що "Леопарди" - це німецький продукт, тому це було більше безпосередньо спрямовано на нас. F-16 - не нашого виробництва, тож треба насамперед говорити з іншими країнами. Але важливо, щоб ми, як партнери, разом вирішили, як найкраще допомогти Україні.

Г.Т.: На адресу Німеччини й особисто канцлера Шольца лунає чимало критики сьогодні через зволікання із прийняттям рішень. Як прокоментуєте такі заяви?

А.Ф.: Це була дуже жвава дискусія і вона продовжується. І триватиме, вважаю, поки триватиме війна. Завжди є люди, які мають інші думки, дуже часто незрозумілі, чесно кажучи. Те, що мене вражає, – це як дійсно не тільки більшість населення, але і якісні німецькі медіа, експерти, абсолютна більшість із них, - на боці України. І як активно вони аргументують щоразу саме на користь України. Якщо ви подивитеся Frankfurter Allgemeine Zeitung, Süddeutsche Zeitung, Speigel - там така підтримка України! Це мене дійсно вражає.

Г.Т.: То Ви особисто вважаєте критику щодо зволікань безпідставною?

А.Ф.: Я тут живу, як я вже казала на початку нашої розмови. І я дуже добре розумію, чому українці хочуть зброї більше і швидше. Я дуже добре відчуваю тут оце поняття терміновості, "sense of urgency". І я намагаюся передати це у Берлін, як і, думаю, усі мої колеги-дипломати це роблять із своїми столицями. Це просто інше відчуття, коли ми тут, безпосередньо у центрі країни, котра воює. Навіть іноді через особисті розмови можемо передати нашим столицям, як важливо, щоб це [постачання зброї] було швидше і більше.

Г.Т.: Коли ми розмовляли з вами 10 років тому, ви відзначали як проблему те, що "німецькі власні кореспонденти сидять у Москві чи Варшаві і звідти пишуть і про українські події". Зараз, мабуть, ситуація змінилася?

А.Ф.: Так, це зовсім змінилося! І це один з позитивних наслідків цієї війни. Україна дійсно у центрі світової уваги, і це стосується й наших журналістів. Усі великі телеканали мають команди тут, я часто з ними говорю "off the record" (не для публікації - ред.). І вони не тільки у Києві. Якщо ви подивитеся на їхні дописи у Твіттері, то вони дуже близько до фронту. Зараз, зокрема, команда ZDF там у відрядженні. Це дає німецьким глядачам побачити дуже конкретні сторони цієї жахливої війни.

Г.Т.: Дякую за розмову. Бажаю вам безпеки і якнайшвидшої перемоги України

А.Ф.: Так, якнайшвидшої! Дякую.

Попри війну антикорупційна інфраструктура продовжила працювати - глава Transparency International Україна

Андрій Боровик, виконавчий директор Transparence International Україна

Україна посіла 116-е місце зі 180 країн в індексі сприйняття корупції від Transparency International (TI) за 2022 рік. Країна отримала 33 бали зі 100, де 100 - дуже низький, майже відсутній рівень корупції. Попри російське вторгнення цьогорічний показник - найкращий за останні 10 років і дозволив Україні увійти до списку з 25 країн, які відчутно покращили свої результати в боротьбі з корупцією.

Про зрушення у боротьбі з корупцією в Україні розповів Голосу Америки виконавчий директор TI Андрій Боровик.

Серед позитивних антикорупційних змін, які відбулися минулого року, він відзначає ухвалення державної Антикорупційної стратегії, довгоочікуване призначення керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП), яке дозволило направити потік справ про корупцію до Вищого антикорупційного суду (ВАС), та ефективну роботу ВАС - за 2022 рік суд розглянув 49 справ, із яких 37 - із винесенням вироків.

"Зазвичай у країнах, у яких відбувається війна, ситуація з корупцією погіршується, а в Україні вона не тільки не погіршилася, а й трошки покращилася. Це показує, що антикорупційна інфраструктура продовжила ефективно працювати. Уявити собі, що російські війська стоять в декількох десятках кілометрів від Києва, а ВАС продовжує виконувати свою роботу - я думаю, що це повпливало на цей +1 бал [який Україна отримала в індексі — ред.]", - сказав Боровик в ефірі програми Голосу Америки "Брифінг".

Він наголосив, що чимало антикорупційних справ є результатом змін в суспільстві. За його словами, в умовах війни, люди мають нульову толерантність корупції та запит на значно суворіші заходи для покарання корупціонерів. Крім цього, громадянське суспільство пильно стежить за можливими випадками корупції - і це також допомагає притягати до відповідальності винних. Боровик відзначає, що така активність журналістів-розслідувачів та громадянського суспільства - теж гарний знак, оскільки це дає сигнал партнерам, що в країні цінують демократичні цінності й свободу слова.

На думку Transparency International Україна, наступні роки стануть вирішальними, адже на Україну чекає не лише перемога у війні з Росією, а й складний шлях до повноцінної інтеграції з ЄС, який неможливий без ефективних антикорупційних реформ.

Для поліпшення індексу сприйняття корупції організація рекомендує Україні у 2023 році виконати 4 комплексні кроки:

1. Завершити конкурси й обрати професійних, незалежних і доброчесних керівників органів антикорупційної екосистеми: Національного агентства з питань виявлення, розшуку та управління активами (АРМА), Національного антикорупційного бюро (НАБУ) та Національного агентства з питань запобігання корупції (НАЗК).

2. Провести реформу конституційного правосуддя, враховуючи висновки Венеційської комісії. Відібрати суддів КСУ та оновити органи суддівського самоврядування.

3. Забезпечити максимально відкрити дані, за винятком інтересів безпеки та оборони. Відновити подання електронних декларацій та їхню перевірку НАЗК.

4. Використовувати електронну систему Prozorro для закупівель задля відбудови України після російського вторгнення. Забезпечити ефективний контроль та моніторинг закупівель.

"Подивимося, наскільки ці рекомендації будуть втілені. Я думаю, що ми зможемо набрати ще більше балів і показати, що навіть під час війни ми готові робити антикорупційну реформу. А нам доведеться її робити, якщо Україна хоче рухатись в ЄС", - сказав Боровик.

Індекс сприйняття корупції (Corruption Perceptions Index, CPI) — показник, який з 1995 року розраховується міжнародною організацією Transparency International. Індекс розраховують на основі 13 досліджень авторитетних міжнародних установ і дослідницьких центрів. CPI включає точку зору представників бізнесу, інвесторів, дослідників ринку тощо. Він відображає точку зору приватного сектору та його сприйняття корупції в публічному секторі.

Більше

XS
SM
MD
LG