Спеціальні потреби

Офіцер 95 бригади Кочевенко: Війна завершиться лише, коли Росія з імперської стане нормальною країною


Офіцер 95 бригади Юрій Кочевенко
Офіцер 95 бригади Юрій Кочевенко

Офіцер 95 бригади Юрій Кочевенко пішов на фронт рядовим добровольцем у 2014. Здобувши досвід та вирісши до командира, він після декількох років знову повернувся на службу вже у січні 2022. Для нього було очевидним, що Росія готується до війни і він хотів бути на передовій захисту України. Сьогодні він каже, що українці мають розуміти, що ця війна - не спринт, це марафон і вони мають бути до цього готовими. За його словами, сьогодні місія українців подолати імперську ідеологію і звільнити усі поневолені Росією народи від окупації. З Юрієм Кочевенком «Голос Америки» зустрівся у Києві під час його короткого відрядження до столиці за спецзавданням.

Мирослава Гонгадзе: Для тебе ця війна вже досить довга, вона почалася не зараз, вона почалася вісім років тому. І ти тоді прийняв рішення піти на фронт добровольцем, ти пройшов цю війну, а зараз оця війна – вона є іншою чи вона все ж таки є продовженням першої війни?

Юрій Кочевенко: Вона є і іншою, і вона є продовженням. Звичайно, з точки зору масштабу бойових дій, характеру застосування різних засобів, військовою мовою, вогневого ураження, а простіше кажучи, способів вбивати людей, все це значно масштабніше, страшніше, значно інтенсивніше і більш спресовано в часі. Але ворог той самий, його риторика, в принципі, та сама, тому тут для нас нічого не змінилося. Ба більше, ми до цієї війни внутрішньо і психологічно, здається, були значно краще підготовлені. І тому, цей перший «бліцкриг» в них так і не вдався, тому що ні його інформаційна атака, ні, власне, військова, не дали такого результату, який вони, з якось дива, очікували. Вони хотіли, щоб було так, як в 2014-му, а так зовсім не вийшло. Звичайно, масштаб бойових дій, рівень втрат, складність – вона суттєвіша.

Мирослава Гонгадзе: Чи могла Україна приготуватись краще до цієї війни?

ЮК: Зараз можна багато що про це сказати. Я до 24 лютого пішов з Збройні Сили, нам від жовтня прямим текстом говорили, що має відбутися. І, нібито, країна почала до цього готуватися. Чи можна було краще приготуватися – звичайно, можна було... знаєте, "Сова Мінерви" вилітає опівночі, потім вже проаналізуємо, що було зроблено не так і як не повторити цих помилок. Зараз все енергія має бути зосереджена на тому, щоб досягати результату тут і зараз.

МГ: Якщо дивитися в сьогодні і завтра, до чого зараз вже Україна має бути готова в умовах, в яких ми зараз живемо?

ЮК: Маємо бути готові до тривалої війни. Я, до речі, собі з перших днів казав. Себе я налаштовую на тривалу війну і я буду захищати Україну скільки зможу, скільки мені здоров'я і сил визначить. А це може бути кілька років, як мінімум. Я дуже старанно уникаю, щоб давати оцінку характеру бойових дій, але все ж таки те, що ми бачимо, говорить, що це все набуває затяжного характеру при збереженні досить високого рівня інтенсивності самих бойових дій. Якщо ти пригадаєш, в перші тижні війни говорили, що в Росії «бліцкриг» не вдасться і вона посипиться. Ми бачимо, що цього не сталося. А я тоді ще казав, що авторитарні режими завжди мають хороші мобілізаційні ресурси, у них є механізм примусу, який дозволяє зі своєї нації та країни витискати останні соки.

І це зараз ми бачимо в Росії. Вони відкрито заявляють, що для них поразка в цій війні – це кінець самої Росії. Вони це розуміють, вони це, навіть, визнають. Отже, ми не повинні чекати, що вони здадуться тільки тому що в них не вийшло одразу. Вони поженуть ще тисячі, десятки і сотні тисяч своїх співгромадян на «убой», як вони зараз женуть жителів окупованих територій Донецька і Луганська. І ми маємо бути до цього готові.

Українські військові мотивовані, вони знають чому і за що воюють – інтерв’ю з офіцером ЗСУ Юрієм Кочевенком. Відео

МГ: Як?

ЮК: В першу чергу внутрішньо. Кожен для себе має зрозуміти, що це на довго і що він буде робити. Буде працювати, платити податки, буде служити в Збройних Силах стільки, скільки буде потрібно, а не поки не втомиться, буде організовувати міжнародну підтримку, волонтерську допомогу; [треба – ГА] підготувати себе до довгої дистанції, не для короткого спринту – зараз викладемось швиденько і все, а потім вже видохся, а бігти ще треба, а спокійно, в рівному темпі, розраховуючи сили. На простому прикладі можу сказати, що якщо хочете підтримати Збройні Сили грошима, не віддавайте одним махом все, що у вас є, а розрахуйте так, щоб ви могли це робити невеликою сумою, але щомісяця. І це буде більш ефективно в тривалій перспективі, ніж одна одноразова, але більш значна сума.

МГ: Чи думаєш ти, що захід взагалі розуміє вашу мотивацію, що ви робите, і розуміє цю війну?

ЮК: В мене є друг, морський піхотинець зі Сполучених Штатів, мені здається, що він адекватно все розуміє, судячи з того, як ми спілкуємось. Але це людина, яка пройшла дві війни і він має інший фокус сприйняття і, взагалі, поняття, що таке війна. В цілому, звичайно, люди, в першу чергу напевно думають про свою власну безпеку та свій добробут, тому, наскільки вони готові чимось жертвувати заради України - це велике питання і, напевно, задача для нашої діаспори, активістів і дипломатів – нагадувати їм про це і пояснювати, що ми взагалі-то тут не за себе воюємо. Є дуже класне гасло ще з часів Польського визвольного руху «Za naszą i waszą wolność» - за нашу і вашу свободу. Це має стати, напевно, гаслом України в світі – «For our freedom and yours». Тобто, ми за весь вільний світ тут стоїмо. Ми впадемо – підуть до вас. Ми зараз захищаємо не Україну, ми зараз захищаємо весь вільний світ.

Але що важливо, щоб вони розуміли, – ми, звичайно, потребуємо західної зброї, кращої зброї, все, що можете, давайте, не краща – теж давайте, все піде в справу. Але від постачання цієї зброї та допомоги залежить наша боєздатність і наскільки ми ефективно можемо вражати ворога. Але від цього постачання не залежить наша готовність битися. Будуть «стінгери» та «леопарди» чи не будуть, ми все-одно будемо бити ворога. Якщо в нас залишиться тільки каміння і палки, ми все-одно будемо бити ворога. Вони не зупинять нас відсутністю зброї, вони мають це розуміти. Якщо вони хочуть, щоб це швидше закінчилося і щоб зло не перемогло, вони мають всі зусилля зараз спрямувати на нашу підтримку. Ми зараз не просимо них вмирати разом з нами, хоча це єдиний фронт і єдина війна добра зі злом. Ми просимо тільки допомогти нам зробити так, щоб вмерли вони – ворог, росіяни.

МГ: Чого сьогодні не вистачає вам там?

ЮК: Знаєш, я не буду про це говорити. Нам потрібно краще і чим побільше.

МГ: Як ти бачиш завершення цієї війни? Декілька разів політики казали про можливий мирний план, про те, що кожна війна закінчується переговорами. Як взагалі ти бачиш, як закінчиться війна?

ЮК: Не кожна війна закінчується переговорами. Деяка війна закінчується капітуляцією ворога і, звичайно, я бачу саме таке завершення. Але, в першу чергу, я неодноразово це підкреслюю, ми маємо відповідати за себе – за те, що ми робимо, говоримо і що думаємо. Для мене особисто ця війна завершиться тільки коли я буцатиму палені цеглини Кремля. Мені не принципово, як конкретно цей етап війни закінчиться – чи буде якась мирна угода чи перемир’я. Поки існує Росія в своєму імперському форматі, для мене ця війна не закінчиться. Виженемо ворога з України, потрібно звільнити Білорусь. Звільнимо Білорусь – потрібно звільнити Південний Кавказ, Абхазію, Південну Осетію, зробити так, щоб Росія забралась з Середньої Азії, звільнити поневолені народи Росії, демонтувати тоталітарну, імперську сутність, якою є Російська держава і зробити з неї нормального сусіда, з яким можна поруч жити.

  • 16x9 Image

    Мирослава Гонгадзе

    Керівниця мовлення Голосу Америки у Східній Європі. На додаток до праці на «Голосі Америки», часто виступає як експерт із питань України, Східної Європи та свободи слова на пострадянському просторі. Статті Мирослави друкуються на шпальтах таких світових видань, як Wall Street Journal, Washington Post, NPR, Journal of Democracy. Мирослава є співавтором науково-публіцистичної роботи «Розірваний нерв» про протестний рух в Україні 2000-2004 років.

    З освітою правника, здобутою у Львівському державному університеті, має великий досвід роботи в галузі журналістики та зв'язків із громадськістю. Працювала журналістом, редактором, продюсером, керівником медія-кампаній в Україні та США у низці політичних і медійних організацій, у тому числі RFE/RL, Інтерньюз, IRI, NDI.

    Серед іншого - Мирослава також здобула освіту у Гарвардському університеті за стіпендією Фунданії Німана (2018-2019рр), була дослідником Університету Джорджа Вашингтона (2003) та володарем стипендії Рейгана-Фасела Національного фонду за демократію (2001). «За видатний внесок у розвиток журналістики, активну громадянську позицію та професійну майстерность» Мирослава Ґонґадзе нагороджена Орденом княгині Ольги.

    Інформувати, поєднувати й об’єднувати людей та ідеї, надихати – такою Мирослава бачить свою місію.

    У вільний від роботи час, якщо такий з’являється, захоплюється подорожами, мистецтвом, фотографією.

    Має дорослих доньок-близнюків Нану та Саломе.

XS
SM
MD
LG