Спеціальні потреби

Пісня, яка воювала з расизмом. Історія Пітера Ярроу


Минулого місяця США відзначили 50 річницю маршу за громадянські права, під час якого Мартин Лютер Кінґ висловив свою славнозвісну промову «У мене є мрія». Події тих днів призвели до цілої низки законодавчих змін, які заборонили будь-які форми дискримінації.

«Голосу Америки» вдалося поспілкуватися з людиною, яка у 1963-му році йшла на Вашингтон поруч з Кінґом, а через 50 років після того знову приїхала в американську столицю, щоб підтримати рух за рівноправ’я.

Пітер Ярроу - зірка популярної музики тих років. Батьки Пітера народилися в Україні і все життя він бореться за справедливість, як у США так і в Україні.

Пітер Ярроу прийшов до студії «Голосу Америки» з гітарою. Впродовж життя він покладається на музику, щоб зробити світ толерантнішим.

«Кожен раз коли я співаю, навіть трохи, я відчуваю, що ми можемо це зробити. Музика мені допомагає. Якби не було музики, я не знаю, де би я брав сили та наснагу на боротьбу за рівні права людей. Але в мене є музика і це мені допомагає», - говорить колишній вокаліст гурту «Пітер, Пол і Мері».

Свій особистий похід за рівно прав’я Пітер Ярроу почав понад півстоліття тому, коли став поруч з Мартином Лютером Кінґом під час Маршу на Вашингтон.

Тоді, у 1963 році мирну демонстрацію чорношкірих проти дискримінації, підтримали чимало білих американців. Пітер Ярроу у складі супер-популярного у той час фольк-гурту «Пітер, Пол & Мері» виступив зі сходинок Меморіалу Лінкольна перед 250-ти тисячним натовпом. Пісня, «Якби у мене був молоток» була серед лідерів музичного хіт-параду Америки того часу.

«Якби у мене був молоток справедливості, якби у мене був дзвін свободи, якби у мене була пісня про любов – я б бив молотком, дзвонив би у дзвін і співав би цю пісню вранці, вдень і вночі, щоб настала любов між моїми братами і сестрами по всій країні. У мене є молоток, у мене є дзвін, і в мене є пісня, яку я співаю по всій цій землі. Це молоток правосуддя, це дзвін свободи, це пісня про любов між братами і сестрами по всій цій країні», - співає Пітер Ярроу цю пісню у студії «ГА».

«Це була пісня, яка змінила уявлення про популярну музику в Америці. Вона не була як інші, про любов чи романтику. Це була пісня про справедливість та свободу. Ми входили в еру боротьби за громадянські права і ця пісня стала гімном нової точки зору. Навіть перед Маршем на Вашингтон, люди замислювалися над цією проблемою. Афроамериканці не лише були громадянами другого ґатунку в Америці, білі могли їх бити, лінчувати і вішати на деревах і не несли жодної юридичної відповідальності за це», - згадує він ті часи.

Марш на Вашингтон став каталізатором змін в американському суспільстві. Невдовзі була прийнята низка федеральних законів, які скасували усі види дискримінації, забезпечили рівні виборчі права та зняли заборону на міжрасові шлюби, яка діяла на той час в 13 штатах.

Але навіть попри грандіозний прогрес, каже Ярроу, дискримінація за ознакою кольору шкіри досі залишається великою проблемою у США:

«Ніколи навіть у своїх мріях я не міг уявити, що у нас через такий короткий період часу буде президент афроамериканець. Що ми настільки змінимо цю осліплену упередженнями націю. Адже ми всі були тоді лицемірами. Ми клялись на Конституції, яка гарантувала справедливість і свободу для всіх. Та насправді у нас не було справедливості та свободи для всіх. Я називаю зміни, які відбулися з того часу американським дивом. ….. Проте, наскільки тоді ми просунулися вперед, настільки сьогодні в дечому ми відкотилися назад. Сьогодні, через 50 років після першого Маршу на Вашингтон, мені були приємно відзначити все позитивне, що сталося, але разом з тим я відчув стурбованість, що не всі сподівання виправдалися».
Скільки часу ще має минути, поки люди стануть рівними?

Щоб нагадати суспільству про взяті 50 років тому зобов’язання зупинити практику дискримінації, минулого серпня Пітер Ярроу, разом зі своїм товаришем по музиці Полом Стукі, прийшли до Меморіалу Лінкольна у Вашингтоні. Поруч з ними на сцену вийшли батьки чорношкірого підлітка Трейвона Мартина, який загинув у 2012-му році від пострілу білого американця Джорджа Зімермана. Пізніше суд виправдав Зімермана, не знайшовши вини в його діях. Чимало побачили у цьому вироку ознаки дискримінації.

Своєю піснею-протестом «скільки доріг потрібно пройти», яка піднялася у 1963 році на друге місце національного хіт-параду, Пітер та Пол хотіли запитати сучасників: «Скільки часу ще має минути, поки люди стануть рівними?»

«Скільки років буде стояти гора, поки її змиє у море. Скільки років мають прожити деякі люди поки їм дозволять стати вільними», - співали вони.
Якби не було музики, я не знаю, де би я брав сили та наснагу на боротьбу за рівні права людей. Але в мене є музика і це мені допомагає
Пітер Ярроу

За словами Пітера Ярроу, сьогодні у США існує прихована дискримінація. Деякі закони та правила не дають шансів чорношкірим по-справжньому зрівнятися з білими. За даними статистики, чорношкірі в середньому гірше вчаться в школі, менше заробляють, раніше вмирають, їх частіше зупиняє поліція і вони частіше потрапляють у тюрми.

«Як тільки нам здалося, що ми досягли незворотних змін, ми побачили появу нових проявів расизму в Америці. 900 тисяч молодих чорношкірих американців сьогодні сидять у в’язниці. Я б сказав, більшість з них сидять за щось, що вже навіть не вважається сьогодні злочином. І кожен третій чорношкірий американець протягом життя буде заарештований і потрапить за ґрати. Але я реаліст. І я розумію, що деякі з цих проблем будуть вирішені через багато років після моєї смерті. Але все одно - ми досягли неймовірних змін. Я сподіваюся, що інші країни побачать наш приклад і захочуть змінитися. Вони почнуть вірити, що зможуть зрушити цю гору».

Говорячи про інші країни, Пітер Ярроу, в першу чергу, думає, про Україну - батьківщину своїх предків.
Моя надія - Україна. Мої батьки народилися в Єлизаветграді - тепер це Кіровоград

«Моя надія - Україна. Мої батьки народилися в Єлизаветграді - тепер це Кіровоград. Я сподіваюся, що вогонь в людських серцях, який дав старт і зробив успішним у США рух за громадянські права, зможе об’єднати людей в Україні навколо надії, бажання та любові. Неможливо перемогти, переламавши опонента. Виграти можна лише, якщо надихати і любити інших, навіть своїх ворогів. Це непростий шлях. Але я вірю, що з часом, українці отримають такий уряд, який щиро буде дбати про них і буде забезпечувати людям рівність, та економічну справедливість», - говорить він.

Пітер Ярроу не лише думає про Україну. Він намагається діяти. У 2011 році його благодійна організація «Повага дією», започаткувала в Україні некомерційний проект «не смійся з мене», який пропагує серед українських школярів принципи поваги та взаєморозуміння.

«Сьогодні ми працюємо у приблизно 400 школах. Українські вчителі працюють разом з волонтерами Корпусу миру. Спільно вони не лише допомагають учням вивчати літературу, математику і науки, але і вчать дітей бути добрими, чутливими і дбайливими до інших. І це дуже сильно. Я був в Україні за цей час тричі. Наша програма дуже широка. Це не те, що можна вчити в теорії. Це практика, дія, досвід, який розвиває в дітей принципи поваги. Є пісня, своєрідний гімн цього руху, який українською мовою записала Марія Бурмака…. І ви зрозумієте з пісні, для чого цей рух створювався», - розповідає співак.

«Я маленький хлопчик в окулярах, яких називають «заучка».
Я дівча, яке ніколи не сміється, бо соромиться пластинок.
Я дитина у дворі, та, яку завжди обирають останньою,
Я самотня юна мати, яка намагається впоратись з помилками минулого.
Ти не мусиш бути моїм другом, але я тебе хочу попросити про одне:
Не смійся з мене. Не дражнися. Не насолоджуйся моїм болем»
,
- співає Бурмака.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG