Спеціальні потреби

Війна - це особисте

"У російських військових викликала підозру моя зелена куртка H&M". Історія маріупольця, який виїхав через Росію до Фінляндії  

Влад Шорохов у Маріуполі, березень 2022.

Двадцятип’ятирічний Влад Шорохов - мешканець Маріуполя, який наразі проживає у Фінляндії. У минулому журналіст та менеджер ресторану, зараз він працює на будівництві. До Фінляндії він потрапив через територію Росії, куди змушений був виїхати, аби врятувати життя своє та своїх близьких. В інтерв’ю «Голосу Америки» він розповів, як виживав під бомбуванням у місті, яке перебувало у блокаді, втікав під обстрілами та проходив "фільтрацію", влаштовану росіянами. Шорохов надав редакції фото та відео на підтвердження основних моментів своєї розповіді - однієї із понад мільйона історій українців, які, за даними УВКБ ООН, опинилися на території Росії.

Далі – історія Влада Шорохова, розказана від першої особи, з мінімальним редагуванням та скороченнями.

"Почалося все 24 лютого, коли у всій країні почалася війна. Прокинувся я від телефонного дзвінка, мені зателефонувала моя подруга, мої колеги по роботі та проінформували про те, що почалася війна. Я пішов на вулицю, побачив великі натовпи людей, які намагалися купити продукти, ліки та ще якісь речі першої необхідності.

Приблизно півтора дня ми провели в цих чергах для того, щоб мати запаси їжі, води, медикаментів. Ми люди бувалі. Ми бачили 14-й рік, ми розуміли, що може бути, але, мабуть, не до кінця та не в тій мірі те, якими можуть бути наслідки цього, який масштаб може бути. Вже десь 26-го ми чули постріли в нашому мікрорайоні Восточний, який знаходиться на околиці. Але я був дещо ближче до заводу “Азовсталь”. Тому ми якось так вдалині чули.

Вважалося, що нібито все це повинно закінчитись приблизно десь дні за три. Чомусь нам так здавалося. Перший відчутний приліт був 2 березня. Деcь приблизно о 4 годині ранку я прокинувся від дуже сильного пострілу. Я бачив, як моя шафа по підлозі трохи рухалася, було дуже лячно. Ми побігли разом з другом до коридору, де, як казали ЗМІ, безпечніше, тому що там дві стіни, які тебе захищають від ударної хвилі.

Мені здавалося, що це взагалі якісь фільм-катастрофа, фільм про війну, а не реальність

Десь приблизно до 8 години ми почекали, я вийшов у двір та не впізнав взагалі свій двір. Приліт був на 5 поверх за одну квартиру до нас. Жінці відірвало ногу. Падали бетонні стіни, впала підлога на четвертий поверх.

Мені здавалося, що це взагалі якісь фільм-катастрофа, фільм про війну, а не реальність. Але коли ми вийшли, то побачили, що у більшості будинків немає балконів, вікон, люди в паніці. Я побачив віконну раму на дереві десь на рівні четвертого поверху.

З цього дня почалася блокада нашого міста, нам відключили мобільний зв'язок, інтернет, воду, світло. Газ ще в нас залишався приблизно дні три. Це був такий залишок в трубах, як нам пояснювали сусіди, тому ще три дні ми користувалися газом. Максимально робили якусь сушку, наприклад, хліб, нарізаний сушили в духовці.

Другого березня ми почали стягувати речі в підвал, тому що розуміли, що варіантів небагато. Ми згуртувалися із сусідами. Це, можливо, єдиний плюс цього жахіття, яке там відбувалося. Ми були як брати та сестри з усіма сусідами. Ми допомагали стареньким зносити речі донизу у підвал, бо їм було дуже важко. Почали там трохи робити собі хоч якісь апартаменти, щось стелити на підлогу, тому що там багато пилюки. Ці підвали не для того, щоб там ховатися від артобстрілів. Це просто каналізаційний підвал, де багато труб, не дуже приємно пахне і багато пилюки. Ми намагалися трішечки примарафетити цей підвал, але до третього березня сподівалися, що він нам не знадобиться.

Але далі ставало все гірше й гірше. Жоден магазин, жодна аптека вже не працювали з другого березня. Взагалі усе те, що ми в перших числах змогли купити, з цим і залишалися.

Десь на третій день почали розуміти, що води, яка в нас була, не вистачає. Нас у підвалі, в маленькій кімнаті, було дев’ятеро: двоє діточок, три рочки і іншій, Даринці, 10 років. Вона була з батьками, мамою і татом. Я був з мамою і з бабусею. Ще була моя хрещена та наш сусід з п’ятого поверху першого під’їзду.

Сміття ніхто не вивозив багато днів. Ми розуміли, що якщо буде тепло, буде погано. Тому що сміття гниє і розкладається і потрапляє у стічні води, і в результаті - це забруднення колодязів, з яких ми набирали воду.

Ось про колодязі, як ми дізнавались - це "сарафанне радіо", воно дуже гарно працювало. Постійно люди бігли з одного району в інший, щоб навідати своїх бабусь і дідусів, маму або тата, близьких і рідних. І ось вони нам якісь новини, що десь там коїться, переказували. Нам сказали, що є колодязь, він знаходиться на спуску до моря, і мона туди іти. Але є дуже багато “але”. Бойові дії постійно з мікрорайону Восточного підходили ближче до нас. Другого березня вони вже були в Ленінградському районі. Почали ближче до нас підходити, тому ми розуміли, що, можливо, це буде небезпечно.

За водою ходив я та ще двоє чоловіків з нашого під’їзду. Інші дуже сильно хвилювалися - боялися за своє життя, в когось жінка може залишитися одна, у когось ще хтось. А ми такі відчайдухи, десь приблизно 10-15 разів ходили. Це був найбільший жах у моєму житті. Спочатку я не розумів, куди я потрапив. Я не впізнав своє місто. Я не впізнав будики, я не впізнав взагалі ландшафт.

Жахіття друге було в тому, що постійно обстріли. Ось, наприклад: танк на одному кінці вулиці і танк на другому, український і російський, і вони перестрілюються. А щоб пройти до колодязя, потрібно перейти цю вулицю, і вибору немає: ти не зможеш інакше туди дістатися. Якщо іти під заводом, то ти там і ляжеш, тому що завод постійно обстрілювали. Ось так і переходили - на карачках перелазили. Було дуже багато таких моментів, коли недалеко від нас вибухали міни. Мої, скажімо так, напарники по воді якось швидше за мене орієнтувались. Вони лягали одразу на землю. А в мене щось не спрацьовувало, і я просто біг. Біг далі, біг додому з тими п’ятьма балонами води. Це був жах. Фільм жахів.

Далі наступна проблема: Де було діставати дрова? Незрозуміло. Ми почали дізнаватися, в кого залишився бензин. Якщо була така можливість, ми зливали бензин із тих машин, які залишалися у дворі, для того, щоб підключити бензопилу та почати рубати сухі дерева. Далі ми знаходили дрова в домівках, де були, наприклад, паркани деревами висаджені. Вони, звичайно, від сильних обстрілів та потраплянь під дім падали. Ці дерева ми рубали, і потім вже розподіляли по поверхах.

Ну і, звичайно, погода - це був жах. Мороз і ти лежиш просто на асфальті, на бетоні. Це жахливий холод. Щоб ви розуміли, як виглядав наш лук “підвал”, так назвемо його: майка, футболка з довгим рукавом, обов’язково якийсь блейзер, светр, легка куртка і максимально тепла куртка. В цьому ми спали, в цьому ми ходили. Ще накривалися, коли лягали спати, приблизно трьома-чотирма ковдрами.

Щоночі я лягав спати і казав: “Боже, я ж нічого ще не бачив у своєму житті. А світ, він, мабуть, неймовірний. І я хочу це побачити, я не хочу вмирати ось так”.

Ми весь цей час розуміли, що в нас немає жодного зв’язку з оточуючим світом. І ось в такому незнанні, що нам робити, тому що продукти закінчуються, за водою кожного дня ще складніше ходити, а жити хочеться. Ще й як хочеться. Щоночі я лягав спати і казав: “Боже, я ж нічого ще не бачив у своєму житті. А світ, він, мабуть, неймовірний. І я хочу це побачити, я не хочу вмирати ось так”.

Десь приблизно 20 днів ми провели у підвалі. 19 березня були дуже сильні прильоти. З 12-ої до 2-ї ночі 11 танкових прильотів у наш дім. Що вони там знайшли? Це не воєнний об’єкт. Там не було військових. 19 березня на ранок ми вийшли з під’їзду і не впізнали двір. Це було дуже жахливо: машини горіли, дерева повалені, балконів немає.

Я набрався сміливості, піднявся до себе і до мами до хати. (Влад і його мама з бабусею жили в різних квартирах в одному будинку - ред.). У мами її кімнати вже не було. Це був такий фарш. Вакуумний фарш. Можливо, я не експерт, але мені здається, що якби потрапляла куля, бомба, вона би якось уперед усе виштовхувала, а ти заходиш до кімнати, і там все, що було - двері, шафа, - все всмоктано у віконну раму.

До мене підбіг мій сусід і сказав: “Владе, в тебе вже немає квартири”. Було попадання пряме. Я не впізнав там нічого. Єдине, що мене тішить, що цим злодіям не буде чого красти з моєї квартири, тому що з маминої квартири, ми дізналися, вони забрали пральну машину, чомусь у холодильника виламали і забрали двері. Може, не знають, як користуватися взагалі новою технікою.

Розуміння, що потрібно йти кудись далі, якось бігти, ставало все більшим. Ми почали обговорювати, що нам робити. Сидіти і чекати, поки щось закінчиться, а закінчиться воно чим? І з яким рахунком? Постійно хтось вмирав, сусіди з інших домів. Ми бачили багато могил у дворах.

Прилітало прямо під фундамент дому - вони цілеспрямовано цілилися в підвали, тому що розуміли, що там дуже багато людей.

З 19 по 20 березня було приблизно 50 обстрілів. З них, можливо, 10-15 потраплянь у нашу будівлю. Інші були поруч. Ми дві ночі не спали. Фундамент ходив як желе. Було дуже важливо сидіти і постійно спостерігати, тому що, не дай Бог, буде обвал, і ми тут поховаємо усіх. Тому що не було, звичайно, ні поліцейських, ні пожежників, які б могли загасити пожежу. Прилітало прямо під фундамент дому - вони цілеспрямовано цілилися в підвали, тому що розуміли, що там дуже багато людей. Якщо ви, наприклад, візьмете картинку мого району, в нас одна будівля, яка не згоріла. Одна будівля. Так, вона вщент зруйнована, але не згоріла.

20-го зранку я вийшов з під’їзду. Дим, купи каміння, купи цегли, машини, розкидані в різних напрямках. Бачив кров, бачив, що люди лежать, десь по дорогах, їхні частини. Я забіг в підвал, у нас у всіх отакі очі, і моя хрещена каже: “Ну все, якщо ми не зараз не будемо намагатися бігти, то ми вже не будемо жити.” І ось таким чином ми зібралися вдесятьох і побігли під обстріли. У цей час, мабуть, моя сильна натура дала збій, тому що в мене текли сльози, я, мабуть, кричав. Тому що я кричав і благав про одне: “Боже, дай нам дійти”. Тому що ці покидьки стріляли в нашу сторону. Я ніколи не забуду - це така картина жахлива: п‘ять вогневих снарядів, і вони якось так вібрували в повітрі і так низько, що ще один снаряд - і ми не дійдемо.

У нас був план дійти до дому моєї хрещеної, тому що люди, які йшли повз нашого дому, казали, що там приблизно тихо. Прибігли і побачили таку картину: будівель навпроти дому вже немає, вони спалені, розбиті і продовжують горіти, тому ми розуміли, що тут також лишатися небезпечно. Пам’ятаю, один якийсь мужичок побачив, що в нас діти, і сказав: “Слухайте, а ви чули, що там є евакуація? Російська, вони її влаштовують на Поживанівській церкві”. Ми сказали, що нічого цього не чули. Як ми могли чути, коли ми жили біля Азовсталі? Стільки обстрілів і жодних новин. І я прийняв рішення, кажу: “Все, залишаємо тут все, беремо документи, беремо ліки, дітей в руки, собаку і біжимо”.

Ось так ми бігли, я йшов з Даринкою, якій 10 рочків. Вона ревіла, а я казав: “Так, подружка, ти будеш моєю подругою? - кажу. - Давай, ти мені вір, ми дійдемо, все буде добре”. І ось ми доходимо до спуску до моря і я ціпенію. Ось так стискаю руку Даринки і дивлюся прямо, тому що на нас їхала колона танків. Я бачу літери “Z”. І в цей час така думка була: “Ну все, мабуть, я не зможу ніяк захистити ні маму, ні бабусю, нікого взагалі. Один вистріл цілеспрямований - і нас немає”. Але все обійшлося, тому що вони якраз їхали до нашого району.

Ми за ними пішли вниз до спуску, там зустріли нас російські військові, які прискіпалися до моєї куртки хакі H&M. На мою відповідь “друзі, це масмаркет H&M, це просто такий колір, я не військовий”, вони казали: “А що таке H&M?”.

Нам сказали, що нам потрібно йти до блокпоста. До блокпоста треба йти пішки, один за одним з лівої сторони. Йшли ми сім кілометрів - бабуся, якій більше 70-ти років, діти, жара, постійні обстріли. Ось так ми ледве дібралися до цього блокпоста. За 50 метрів були міномети, і міномети стріляли в нашу сторону. Ми розуміли дуже чітко, що якщо згори пролетить в нашу сторону, то увесь натовп в 500 людей, які чекають черги через цей блокпост, він тут і ляже. Але це ще один фактор, який підтверджує слова нашого президента та наших військових, що вони не злочинці, вони розуміли, що там блокпост. Вони розуміли, що там люди, і не відповідали. І це тому, дякувати Богові, ми залишилися живі.

Пробули ми там на відкритому повітрі під обстрілами 9 годин, для того щоб дочекатися своєї черги. Чергу ніхто не контролював, усім цим військовим було байдуже. Вони завели нас на такий камінний пост, подивилися паспорт і сказали: “Ось цей автобус, він везе вас до Новоазовська”. Двері автобуса не відкриваються. Одній жінці стало дуже погано … Вікна забороняли відкривати. Ми там були всі разом, а інші люди були хтось в одному автобусі, хтось - в іншому. Так сталося в деяких, що вони були розлучені. Одних довезли до Новоазовська, вони почали штурмувати автобус та кричали: “Відкрийте двері! Там моя сестра! Там мої батьки!” Їм було байдуже – водій завів двигун та поїхав. Каже: “В мене наказ”. До речі, в цьому автобусі був військовий з автоматом. Це якийсь концтабір. Що ми будемо в ньому робити? Знеможені, втомлені, що ми можемо зробити?

Десь о 8 вечора нас привезли до якогось забутого богом села Роза Люксембург. Це також уже ДНРівська окупована територія. Нас поселили в школу, людям давали старі матраци з тюрми. Ми побачили воду в кранах і почали відмивати руки від гарі … Ми були щасливі, що побачили світло. Ми десь тиждень ще відходили, коли бачили на вулицях у темряві світло.

Там ми, звичайно, залишатися не хотіли. В нас є родичі наших знайомих, які живуть в Сєдово, тому ми звернулися до дівчат, які нас прийняли в цій школі. Вони гарні дівчата і, мабуть, усе розуміли, тому що голова цього села набрала Сєдово, зв’язалася з ними, і вже через годину за нами приїхали наші знайомі і забрали нас.

Нас внесли в якусь базу даних, приблизно це було ось так: аркуш А4, олівець, ПІБ, дата народження, номер телефону і де працювали. Нам здалось, що, мабуть, це "фільтрація", і все. Наступного дня ми помилися, поїли, попрали речі і вирішили поїхати до Новоазовська для того, щоб була змога поміняти гривні на рублі, щоб купити собі якісь продукти.

Ми приїхали туди і зрозуміли, що черга в банк була нереальна. Потрібно жити в цьому Новоазовську під банком. В обмінниках не було можливості поміняти гривні, тільки в банках. Вирішили повертатися.

Поїхали, і тут нас затримали на погранпропуску ДНР, до в’їзду в Сєдово. Вони вивели нас із моїм сусідом, тому що їхав я, наш знайомий, моя хрещена та мій сусід Вася. Вони вивели мене, подивилися і сказали: “Тебе, чурку неруську, ми навіть дивитися не будемо, а ти підеш з нами" - це дослівно. Вони забрали сусіда, маринували його десь приблизно години дві. Ми не розуміли, що там коїться. Потім він прийшов, на обличчі немає жодної емоції, і почав розповідати, що вони його дуже сильно перевіряли. Вони змусили його роздягнутися повністю. Потім вони побачили, що в нього було 5,000 гривень і сказали: “Віддай нам на сигарети”. Він сказав: “Друзі, в мене двоє дітей, їм нема чого їсти, в них немає одягу”. Вони забрали тільки три тисячі гривень. Нам заборонили залишатися в цьому селі, сказали повинні повертатися до цього "фільтраційного табору" та чекати на "фільтрацію".

І тут я почав думати, що робити. Спитав у знайомого, кажу: “А до кордону з Росією скільки їхати?” Він каже: “А це ще ближче їхати, ніж до цієї Рози Люксембург.” Я вмовив всіх наших, кажу: “Поїхали відразу до кордону. Будемо намагатися пройти там якусь "фільтрацію" чи ще щось…” Просто залишатися з цими покидьками, які роблять, що хочуть, забирають в армію вчителів, яким по 60 років… Ми поїхали до кордону. На кордоні ДНР - комічна ситуація: “Ви пройшли фільтрацію?” Ми кажемо: “Так.” Він: “Проходьте.” На той час контроль був дуже слабий, але з того часу, як ми виїхали, ми чули різні історії не дуже гарні.

Пішли ми на кордон до Росії, вже перетнули, перейшли до Росії. Вони забрали наші закордонні паспорти та українські паспорти. Подивилися, десь три години щось перевіряли, видали нам і сказали: “Ось там МЧС, можете підходити, вони вас нагодують та допоможуть дібратися до того міста, яке вам потрібне”.

Вирішили ми їхати до Таганрога, бо там знаходився друг мого друга, який раніше жив у Маріуполі, і він погодився прийняти нас до себе. Коли ми прийшли на територію Росії, ми купили сім-картки та почали телефонувати нашим родичам, які живуть у Новгороді, в інших містах і казати, що ми - бомжі, в нас нема нічого, допоможіть, будь ласка, хоча б залишитися на кілька днів. Вони прочитали СМСку та не відповіли. Ми приїхали до Таганрога, нас зустрів наш друг, допоміг всім, чим тільки можливо було.

Ми розуміли, що в Росії жити ми не будемо. Це принципова позиція. Тому що ти розумієш, що… Ну як? Мені було так некомфортно слухати мову, бачити цих людей… Тому що у мене був якийсь крик душі: “Ви винні! Ви винні! Ви винні в усьому, що коїться там та коїться по всій Україні”

Далі ми повинні були вибудовувати якийсь план. Ми розуміли, що в Росії жити ми не будемо. Це принципова позиція. Тому що ти розумієш, що… Ну як? Мені було так некомфортно слухати мову, бачити цих людей… Тому що у мене був якийсь крик душі: “Ви винні! Ви винні! Ви винні в усьому, що коїться там та коїться по всій Україні”. Придумали наступний план: доїхати якось до Пітера для того, щоб поїхати моїй мамі, бабусі та хрещеній до мого брата в Словаччину, а мені - до Фінляндії.

Ось таким чином ми поїхали з Таганрога до Ростова, з Ростова наступного дня до Москви, в Москву приїхали ввечері, сіли на поїзд поїхали до Пітера, приїхали наступного ранку о 4 годині.

З Пітера ми поїхали до Виборга. Нам дали гроші наші знайомі, і ми поїхали на таксі, тому що ми розуміли, що в мого друга звичайний паспорт український, і, можливо, будуть довго перевіряти. На таксі ти просто доплатиш, і він не поїде, а автобус чекати не буде.

Перший блокпост ми прочекали дві години. Другий блокпост - нашого таксиста не впустили. Сказали: “Виходьте, будь ласка, складайте речі і думайте, як вам доїхати далі”. Ми почали розмовляти з цими воєнними і казати, що ми з Маріуполя, що нам потрібно якось доїхати до кордону, ми можемо піти пішки. Вони сказали: “Ні, до Фінляндії немає піших кордонів, тільки на машині”. Вони згодилися нам допомогти та зупинили російськомовного фіна, який їхав з Пітера до Фінляндії, мабуть. Він погодився, зібрав наші речі, та ми поїхали.

Доїхали ми до кордону, здали свої документи - і ось тут почалась така дуже незрозуміла історія. Наші речі залишилися у фіна в машині. Поки ми чекали відповіді за документами, ми бачили, як проходить перевірка. Вони якось дуже лояльно ставилися до фінів, тому не перевіряли речі. Вони навіть не знали, що посеред його речей є наші речі, де лежали наші ноутбуки з дуже важливою інформацією. Фін спитав у них: “Скільки мені чекати хлопців? Тому що, - каже - мені потрібно їхати і якщо півгодини, то я почекаю, якщо ні - то, хлопці, звиняйте”. Вони сказали: “Набагато більше”.

Потім нас викликали, забрали на "фільтрацію", роз’єднали по кімнатах. Мій допит був шість з половиною годин.

Ось так ми сіли, була десь третя година… Потім нас викликали, забрали на "фільтрацію", роз’єднали по кімнатах. Мій допит був шість з половиною годин. Тому що вони почали пробивати мене. Вони якось дізналися, де я працював. Я колись працював на “0629” - це один із головних ресурсів нашого міста. Я кажу: “Хлопці, які контакти я можу дати вам, коли я працював там чотири роки тому? У мене нічого не залишилось.”

Почали вони перевіряти мої телефони, відновлювати “Вконтакте”, ось ці всі пабліки, які були заблоковані після подій 14-го року. Мені "сподобалося" питання: “Скажіть, а як ви ставитеся до зовнішньої політики Володимира Путіна?” Я так сиджу і дивлюся на них, їх було шестеро осіб. Я говорю: “От ви завтра зранку вийдете на балкон, подивитеся внизу, а там у вас ростуть дерева та квіти. А я вийду і побачу могили. Як ви думаєте, після цього я можу ставитися до політики Путіна? Різко негативно”. У результаті вони ще довше мене маринували, тому що зрозуміло, їм не подобалося те, що я сказав. Було дуже лячно, тому що я розумів у якийсь момент, що, можливо, я навіть не вийду.

І вже десь приблизно в пів на одинадцяту я кажу хлопцю, який залишився один зі мною, тому що інші поїхали по домівках, кажу: “Будь ласка, відпусти мене. Я просто хочу почати нове життя.” Мабуть, це якась допомога всесвіту – він погодився. Він зловив нам попутку, ми сіли і поїхали. І видихнули ми тільки тоді, коли під’їхали на кордон з Фінляндією.

Вийшли з машини, я підійшов до офіцера і кажу, що мені потрібна допомога, “we are refugees from Ukraine, we need help, please, help me”. І він каже: “А чим ви можете довести, що ви з України?” И все, я заревів. Кажу: “Хлопці, ми з України”, - і почав розмовляти з ними українською мовою.

Ось так вже почався наш новий етап, була можливість отримати безкоштовне житло. Зараз залишаємося тут, знайшли роботу. Будемо намагатися заробляти і відкладати якісь гроші для того, щоб надалі ми змогли жити. Тому що в Україні в нас немає більше нічого".

Дар’я Шоломицька допомогла в роботі над цим матеріалом.

Всі новини дня

 "Будинок горів як смолоскип. Люди викидалися з вікон", маріупольці про життя під окупацією РФ

Вони тікали з Маріуполя з дітьми на руках, буквально під кулями росіян. Їхню маму поховали у дворі зруйнованого будинку, а дитині допомагав засинати під вибухи ракет домашній улюбленець, кролик. Лише з часом вони стали спокійно спати. Історії біженців з Маріуполя особливо трагічні. Омелян Ощудляк та Юрій Данкевич зустрілися у Рівному з родиною Маріупольців, яким вдалося вибратись із охопленого війною міста.

Попри те, що кілька десятків працівників отримали повістки в армію, ремонтний цех в місті Рівне не зупиняє роботу. Нині до міста прибувають вимушені переселенці із окупованих російськими військовими територій. Частина з них влаштовується на роботу на "Рівневодоканал", який є одним із найбільших комунальних підприємств у місті.

"Переселенці – це скрізь люди з важкою історією. Але люди з Маріуполя – у них своя історія, у всіх. [...]. Такого як у Маріуполі немає ніде".
Людмила Кудряшова, вимушена, внутрішня переселенка із Маріуполя.

"Географія людей, які приїхали до нас в Рівне, вражає: це Харків, Маріуполь, Сєвєродонецьк, Рубіжне. Люди втікали від війни. Ми розуміємо, що там гаряче, ідуть бойові дії. Ми радо запрошуємо і приймаємо у свій колектив. В нас є 5-ро людей внутрішньо переміщених, які зайняли посади на нашому підприємстві. Це дійсно спеціалісти високого фаху", - ділиться із "Голосом Америки" Андрій Карауш, директор комунального підприємства "Рівневодоканал".

Максим Кудряшов працює на заводі в місті Рівне, після втечі із рідного міста Маріуполя, окупованого росіянами. Фото надане сім'єю Кудряшових.
Максим Кудряшов працює на заводі в місті Рівне, після втечі із рідного міста Маріуполя, окупованого росіянами. Фото надане сім'єю Кудряшових.

Максим Кудряшов раніше працював на промислових заводах-гігантах у Маріуполі. Нині його родина була вимушена переїхати у Рівне і починати нове життя. Тут Максим керує механічною майстернею.

"З’явились нормальні сни. Бо цей місяць кожної ночі снилося, ніби кудись втікаєш. Коли нема роботи, нема дому, виїхав із сім'єю – не розумієш, що робити. Здається, що життя обірвалось", - ділиться Максим із "Голосом Америки".

За словами Максима, переїхавши у Рівне, він щодня покращує володіння українською мовою. Разом з дружиною Людмилою, семирічною донькою Лізою і кроликом Крошиком вони пережили місяць російської окупації. "Постійно відчуття було, ніби ось-ось … і все", - ділиться Максим.

Домашній улюбленець, кролик на ім'я Крошик заспокоював семирічну дівчинку Лізу Кудряшову, під час обстрілів в окупованому росіянами Маріуполі.
Домашній улюбленець, кролик на ім'я Крошик заспокоював семирічну дівчинку Лізу Кудряшову, під час обстрілів в окупованому росіянами Маріуполі.

“Перший ракетний удар у наш будинок стався 3-го березня. Дитина була дуже перелякана. Потім ці удари тривали щодня 24/7: фосфорні бомби, касетні бомби. Після цього - вуличні бої, працювали снайпери. Було дуже страшно. Кролик допомагав нашій дитині. Ми одягали їй bluetooth-навушники, щоб вона не чула вибухів, давали їй кролика, і вона ховалася разом із ним в кутку та накривалася ковдрою. Спочатку ми так пересиджували. Пізніше те саме відбувалося у підвалі”, - розповідає Людмила, дружина Максима.

Багатоповерхівка починала швидко горіти. Навпроти нас будинок був, і люди не встигали вибігати. Вони з 9, 8, 7-го поверхів падали з криками. Викидалися з вікон, бо вони горіли. У нас перед очима. І допомогти їм було неможливо. Будинок починав горіти як смолоскип.
Людмила Кудряшова, вимушена переселенка із Маріуполя

Як розповідає сім’я Максима, кролика вдалося врятувати із палаючого будинку. Домашній улюбленець пересидів на руках усі блокпости, коли родина виїжджала з міста у напрямку Бердянська та Запоріжжя.

"У будинках навпроти вже сиділи російські військові. Наше авто було з білими стрічками, і на ньому величезними літерами було написано «Діти». Також було видно, що я несу дитину, але вони все одно стріляли у мене. Це було страшно. Ми падали на землю. Ми повзли. Люди виїжджали на свій страх та ризик. Жодного коридору в місті небуло. Ніколи…", - ділиться пережитим Людмила Кудряшова.

"Навпочіпки йшли до машини. Стріляли… Незважаючи на те, що ти – цивільний, у тебе маленька дитина. Принаймні була надія, що нарешті проскочимо", - додає її чоловік, Максим.

Зруйновані будинки в місті Маріуполь, Україна. Фото надане Максимом і Людмилою Кудряшовими, вимушеними внутрішніми переселенцями.
Зруйновані будинки в місті Маріуполь, Україна. Фото надане Максимом і Людмилою Кудряшовими, вимушеними внутрішніми переселенцями.

Сім’я залишалася в Маріуполі через важкохвору матір Людмилу, яка потребувала постійного догляду. За словами Кудряшових, вони наважились на тяжке рішення покинути місто, коли зрозуміли, що їхній житловий квартал прицільно знищують, будинок за будинком.

"Були червоні цятки – попадання в будинок. Багатоповерхівка починала швидко горіти. Навпроти нас будинок був, і люди не встигали вибігати. Вони з 9,8,7-го поверхів падали з криками. Викидалися з вікон, бо вони горіли. У нас перед очима. І допомогти їм було неможливо. Будинок починав горіти як смолоскип. Жінка готувала їсти з дитиною – під'їхав танк, снарядом розбомбив цю сітку, де вони готували. На очах 4-річної дівчинки вбили матір, її просто на шматки розірвало. І таких випадків було дуже багато", - переказує Людмила Кудряшова.

Зруйнований будинок в окупованому росіянами місті Маріуполь. Фото надане вимушеними переселенцями із Маріуполя, Людмилою та Максимом Кудряшовими.
Зруйнований будинок в окупованому росіянами місті Маріуполь. Фото надане вимушеними переселенцями із Маріуполя, Людмилою та Максимом Кудряшовими.

За словами батьків, їхня донька Ліза хворіє на астму, що ускладнювало необхідність ховатися у підвалі. Після переїзду в Рівне дівчинка мріє повернутися до школи і далі вести свій Youtube-канал, який розпочала за чотири дні до війни. А її мати Людмила нині шукає роботу. До російського нападу на Маріуполь вона працювала перекладачкою з англійської.

"Переселенці – це скрізь люди з важкою історією. Але люди з Маріуполя – у них своя історія, у всіх. І вона завжди відрізнятиметься від історій інших людей. Навіть там, де бомбардують. Такого як в Маріуполі немає ніде. Мама у нас там померла у місті, її на подвір'ї поховали. Згодом від сусідів, які залишилися у підвалах, ми дізналися, що ці поховання розгортали і тіла спалювали. Тобто вони самі вбивають людей, а потім починають це все... Я не розумію, що там відбувається", - ділиться Людмила Кудряшова.

Сім'я вимушених, внутрішньо переміщених осіб з Маріуполя Максим і Людмила Кудряшові з дочкою Лізою.
Сім'я вимушених, внутрішньо переміщених осіб з Маріуполя Максим і Людмила Кудряшові з дочкою Лізою.

Як розповідають Кудряшови, значна частина їхнього минулого життя зруйнована, про мирне місто Маріуполь залишаються лише спогади.

"Рік тому почав захоплюватися грою на піаніно, купив синтезатор. Склав одну мелодію, назвав її «Музикою моря». Наклав відео нашого Азовського моря, з пірсу. Коли почалася війна, все згоріло, все було зруйноване. Це відео стало, як прощання з містом. Інколи переглядаю. Згадую, як було", - розповів "Голосу Америки" Максим Кудряшов, переселенець з Маріуполя.

Раніше Верховна комісарка ООН з прав людини представила картину того, що сталося з лютого по кінець квітня в Маріуполі, і назвала місто найсмертоноснішим місцем в Україні.

Дивіться також: У місцевому центрі "Вікно в Америку" м. Дніпро, для дітей-переселенців організували курси англійської мови.

Блог: Як українські біженці змінюють Чехію 

Радіостанція українців у Чехії 

Думки, висловлені в рубриці "Війна - це особисте" , передають погляди самих авторів і не відображають позицію "Голосу Америки".

Що робити, коли ти - журналістка, кураторка, сценаристка, але сама з дитиною у чужій країні, і місцевою мовою не говориш ні слова?

Правильно! Заснувати власний канал! Такий, який відповідатиме на запитання, на які шукаєш відповіді сама і ще сотні тисяч інших біженців. Якщо точніше, то близько 300 тисяч – стільки людей з України прихистила невеличка 10-ти мільйонна Чехія за чотири місяці повномасштабної війни.

Новостворений канал дає відповіді на основні питання біженців, зокрема, як зареєструватися на новому місці, як знайти житло, як відкрити рахунок у банку чи влаштувати дитину у школу, в дитячий садок.

«Телеграм-канал «Українка у Чехії», народжений з відчаю», – говорить у розмові з "Голосом Америки" одеситка Оксана Маслова, яка створила цей телеграм-канал. Пізніше канал трансформувався у вебсайт, що з’явився на платформі Радіо Україна.

Оксана Маслова, засновниця телеграм-каналу «Українка в Чехії»
Оксана Маслова, засновниця телеграм-каналу «Українка в Чехії»

До війни в Чехії було лише декілька україномовних видань. Найпомітніші з них - місячні часописи «Український журнал» (розрахований на читача, зацікавленого культурою, історією, політикою) та популярний часопис «Пороги». Обидва вони фінансуються з ґрантів Міністерства культури Чехії як видання для національних меншин.

Значно більше видань виходило російською мовою, які просували кремлівські наративи, але при цьому обслуговували і значну частину ринку україномовних читачів. Адже до повномасштабного вторгнення українська громада була найбільшою з національних громад Чехії і становила близько 150 тисяч осіб.

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну та з появою в Європі сотень тисяч нових біженців, у Чехії виникли десятки приватних медійних проєктів – інтернет-газет, радіостанцій, спрямованих на українських біженців, розповів у розмові з "Голосом Америки" ветеран української медійної сцени у Чехії, редактор часопису «Пороги» Олекса Лівінський. За його словами, змінилася і тональність публікацій у самих чеських ЗМІ.

Олекса Лівінський, редактор часопису «Пороги»
Олекса Лівінський, редактор часопису «Пороги»

«Перед війною українців змальовували переважно в негативному світлі, як бідну корумповану країну, з якої люди втікають за кращими заробітками до сусідніх країн. Ситуація почала трохи змінюватися спочатку під час Померанчевої революції, а потім – Революції гідності, коли в українцях почали впізнавати сусідів-європейців, які борються за знайомі та зрозумілі спільні цінності. З початком широкомасштабного вторгнення чехи цілком змінили своє ставлення до українців. Українців почали показувати як героїв, що протистоять значно сильнішому і підступному противнику», – розповідає Олекса Лівінський.

Відчуття солідарності з українцями

Зараз у чеській пресі почали з’являтися інтерв’ю, в яких відомі чеські історики, політики і мери маленьких містечок висловлюють ту ж саму думку – «українці зараз роблять те, що ми не могли зробити у 1938 році, чи у 1968 році», коли проти маленької демократичної держави було спрямовано війська значно сильнішої тоталітарної держави. У першому випадку - нацистської Німеччини, у другому – Радянського Союзу. Рефреном лунають слова: "нам тоді ніхто не допоміг, але ми можемо допомогти тепер і довоювати ті наші війни разом з українцями".

Чехи проявили солідарність в усіх сферах життя, починаючи від урядової – надання українцям тимчасового захисту, що практично зрівняв їх у правах з громадянами Чехії, до особистої – десятки тисяч людей пропонують свою допомогу – одяг, їжу, відкриті двері своїх помешкань для незнайомих людей.

Солідарність стосується і медійних проєктів – українською мовою почали виходити випуски новин на громадському та на приватних телеканалах, навіть бульварна преса друкує сторінки українською мовою. Йдеться не лише про солідарність, - розповідає у розмові з "Голосом Америки" Їтка Адамчікова, медіа-експерт з Newton Media, міжнародної компанії, що займається аналізом ринку ЗМІ.

«Наша компанія підтримала, зокрема, проект «Українка у Чехії» Оксани Маслової, тому що ми подумали, що українці приїдуть сюди, дуже скоро розберуться з тим, де жити, вчитися, чи працювати, і почнуть вибудовувати свої інституції. А за цими інституціями має хтось наглядати – будуть потрібні україномовні «сторожові пси». Також рух не був одностороннім – завдяки публікаціям в україномовних медіа і чехи могли б дізнатися, які проблеми існують у середовищі українців, чи які проблеми існують у чеському суспільстві, про які ми не знали б, якби не поява українців у таких кількостях», – розповідає медіа-аналітик Їтка Адамчікова.

Їтка Адамчікова, медіа-експертка
Їтка Адамчікова, медіа-експертка

За її словами, про такі проблеми як нелегальне працевлашутвання чи зловживання незнанням чеських законів на ринку праці чеському загалу було важко дізнатися, бо в середовище українців вони не могли проникнути, а самі українці не мали власні ЗМІ, які б про ці проблеми говорили.

До таких складних тем україномовні проєкти ще не дійшли, додає оглядачка. Важко було б очікувати це від колег, які щойно врятувалися з-під обстрілів, мали зруйновані помешкання в себе на батьківщині, перебували у постійній тривозі за чоловіків, що пішли обороняти країну, чи не могли почати пошук праці через, наприклад, неможливість влаштувати дитину у садок, бо і чеські діти до них роками чекали на місце.

Допомога українцям виявилася корисною і для чехів

Присутність українців уже відкрила чехам їхні слабкі місця. До прикладу, в дошкільному вихованні, чи у сфері охорони здоров’я, де бракує персоналу, але лікарі з інших країн, навіть якщо в них були відповідні дипломи і практика, не могли почати працювати в Чехії щонайменше два роки через складні вимоги щодо атестації та перепідготовки.

«Прибуття біженців може покращити місцевий ринок праці, освіти чи охорони здоров’я», – пишуть чеські оглядачі в одній з перших публікацій на цю тему з назвою «Українці змінюють Чехію» в аналітичному часописі Respekt. Вони наводять дані Міністерства праці та соціальних справ, яке після вивчення ринку разом з приватними компаніями дійшло висновку, що на чеському ринку дійсно є 150 тисяч вакантних посад, але заповнити їх не так просто.

Надмірна бюрократизація штучно стримує працевлаштування, - зауважують оглядачі. З’ясувалося, що виписані законом критерії існують не лише для лікарів, але і для ще 331 спеціальності, таких як, наприклад, перукар чи слюсар, де не так складно перевірити кваліфікацію людини на практиці.

Нове законодавство, ухвалене для українців, Lex Ukraine - три закони, що реагують на приїзд людей з України. Вони передбачають спрощення – хоча й лише на перше півріччя – умов для вступу до професій, які зараз дуже потрібні, пишуть чеські журналісти. За очікуваннями, надто жорсткі критерії після цих півроку перестануть діяти. При чому не лише для українців, але і для чехів.

Ще одна сфера, від якої вже виграє чеське суспільство, це вже згадані дитячі садочки. Значно більше муніципальних садочків за цей час не з'явилось, втім завдяки приватній ініціативі, в якій бере участь бізнес та різноманітні благодійні фонди, вже почалася розбудова проєкту «Сто дитячих груп», повідомляє інтернет-видання Seznam Zpravy, що має україномовну сторінку.

З’ясувалося, що надміру жорсткі законодавчі вимоги до гігієнічних умов у садочках також були перешкодою для появи розумних альтернатив до державної системи. То ж заодно переглянули і ці правила.

З відкриттям доступу до чеських лікарень для українських лікарів справи виглядають дещо складніше, але і тут зріє план, як покращити ситуацію.

Для початку – з’ясувати, скільки українських лікарів приїхало до країни. Коли центри прийому біженців працювали цілодобово, і уряд оголосив надзвичайний стан для співробітників, які приймали біженців, було не до з’ясування професій. Але вже зараз таку роботу збираються провести.

Замість звичайного процесу – нострифікації диплому (визнання іноземних документів), апробаційного іспиту в трьох частинах, іспиту з чеської мови, що перевіряє не лише професійні знання, а й знання місцевого законодавства, шестимісячне стажування під наглядом чеських лікарів та іспитом наприкінці цього періоду, планують дещо спрощений процес.

Міністерство охорони здоров’я запропонувало тримісячне стажування під наглядом чеських колег, і протягом цього часу держава би не вимагала від українських лікарів нострифікації. Деталі цього плану узгоджуються, але і так, на думку оглядачів, він виглядає революційно.

Однак, ці зміни відбуваються поступово і непомітні звичайним чехам. А «втома від біженців» вже починає даватися взнаки. Деякі чехи скаржаться, що їм також непогано було б мати безкоштовний проїзд у транспорті, яким у перші місяці користувалися українські біженці, хтось би хотів і своїх дітей безкоштовно зводити у зоопарк чи на концерт.

"Я дедалі частіше чую ці нарікання, – каже Їтка Адамчікова. – І тут українські проекти, такий як "Українка в Чехії", який має вже понад 5 тисяч підписників, міг би більше приділити уваги тим темам, які для української аудиторії не є самозрозумілими. Наприклад, чому вчителька непривітно на них подивилася у школі? А тому, що в неї в класі додалося кілька учнів, які не розуміють чеської мови, і вона має якось з ними дати собі раду. Або чому люди, які і до того сиділи без роботи, з заздрістю дивляться на українок, які вже працюють, які приїхали до Чехії на власному автомобілі, мають мобільний телефон, а вони думають, що «замість того, щоб допомагати нам, держава допомагає їм".

"Є в чеському суспільстві і інші проблеми, про які україномовні місцеві медіа могли б розповідати, бо є теми, які не будуть зрозумілими людині з-за кордону, навіть, якщо вона швидко вивчить чеську мову і почне читати чеську пресу", - додає медіа-експертка.

Наталія Чурікова, шеф-редакторка "Радіо Україна" у студії в Празі. 31 березня 2022 року
Наталія Чурікова, шеф-редакторка "Радіо Україна" у студії в Празі. 31 березня 2022 року

Дослідниця чеського медіа-ринку каже, що по-трохи деякі проекти для українців уже починають згортатися – на хвилі альтруїстичних почуттів їх виникло значно більше, ніж потребував ринок. Також чехи спостерігають, що багато українців вже повертаються додому, незважаючи на те, що в Україні ще далеко не безпечна ситуація.

Але досвід прийому такої кількості біженців, досвід швидкої адаптації бюрократичної системи, яку роками не могли зрушити з місця, на думку дослідниці, залишиться позитивним для країни загалом.

Довідка: Авторка статті - Наталія Чурікова була шеф-редакторкою "Радіо Україна" на його етапі становлення.

Дивіться також: Курси англійської мови - для дітей м.Дніпро при центрі "Вікно в Америку"

Чи погодяться європейські компанії сплачувати за російський газ в рублях?

Фото: газопровід в Німеччині, 1 листопада 2021 ркоу

Попри роз'яснення речника Європейської Комісії, що оплата в рублях за газ стане порушенням санкційного режиму, деякі європейські компанії все ж заявляють про можливість відкриття рахунків в рублях в російському "Газпромбанку", який відповідає за газові виплати.

На проплаті в рублях за газ поставлений до Європи наполягає російський "Газпром". Таким чином, вказують експерти опитані Голосом Америки, Кремль прагне підтримати курс рубля, що постраждав від санкцій.

Хоча роз'яснення видані Єврокомісією в понеділок не містять прямої заборони на таку виплату, у вівторок речник Єврокомісії заявив, що виплати за газ в рублях "виходять за рамки" санкційного режиму, запровадженого Європою проти Росії у відповідь за її агресію в Україні.

У вівторок італійська газова компанія ENI заявила, що відкриє другий рахунок в рублях в "Газпромбанку". Однак, в своїй заяві компанія стверджує - відкриття рахунку в рублях є "запобіжним заходом", а компанія не сприйняла нові зміни до контракту, запропоновані "Газпромом" і контракт передбачає виплату в євро.

Німецька компанія Uniper заявила про намір сплачувати за російський газ в євро, а RWE наголосила на тому, що її ії відповідатимуть законодавству Німеччини та Європи, повідомляє Financial Times.

Фінська державна компанія Gasum вказала у вівторок, що Росія може відключити газ Фінляндії, яка відмовляється робити проплату в рублях.

Як писав Голос Америки, наприкінці минулого місяця, "Газпром" призупинив поставки газу Болгарії та Польщі, після того, як компанії цих країн відмовились сплачувати за газ в рублях. В Євросоюзі назвали такі дії Росії "невиправданими та неприйнятними", а також - "ще однією спробою використати газ як інструмент шантажу". Президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн виступила із потужною заявою, в якій засвідчила «єдність та солідарність з країнами-членами ЄС».

Президент США Джо Байден у своєму виступі в квітні також назвав дії Росії "шантажем", а у твіті вказав, що погрозами Росія не доб’ється усунення санкцій. "Ми не дозволимо їм залякуванням чи шантажем вийти з санкцій, - йдеться у твіті. - Ми не дозволимо їм уникнути наслідків за агресію".

Джамала: 24 лютого я усвідомила, що не можу бути просто співачкою

Джамала: 24 лютого я усвідомила, що не можу бути просто співачкою. Фото: Джамала у Вашингтоні, 11 травня 2022.

Після повномасштабного російського вторгнення багато українських митців стали культурними амбасадорами своєї країни закордоном. Одним з найгучніших зараз є голос Джамали - з початком війни співачка відвідала вже десятки країн, виступаючи на благодійних заходах в підтримку постраждалих від війни українців, а також допомагаючи збором коштів для Збройних Сил України.

Зараз Джамала прибула до Сполучених Штатів. Серед іншого - щоб від імені українських артистів отримати премію “За видатне мистецьке лідерство” від Атлантичної Ради.

Про те, як змінилось життя співачки після 24 лютого, те, як війну переживають кримські татари, і що ще може робити міжнародна мистецька спільнота для підтримки України - читайте в нашому інтерв’ю.

Джамало, дякую, що знайшли час на розмову.

Дякую, що запросили.

Передовсім хочу привітати вас з нагородою за видатне мистецьке лідерство від Атлантичної ради. В описі цієї нагороди вказано, що це - визнання тих артистів, які використовують свою творчість для захисту української культури та ідентичності в час російського вторгнення. Попри намагання Росії цю індетичність стерти, зараз ми бачимо спалах української культури. Наприклад, та ж “Ой у лузі…” Ще на початку лютого не всі б, можливо, і пригадали слова цієї пісні - а тепер її співають діти в дворах по всій країні. На ваш погляд, чи можна зараз говорити про якийсь новий етап відродження української культури?

Я дуже вдячна за цю нагороду, я вдячна, що нею нагородили всіх українців, які зараз борються за нашу землю. Ви згадали про пісню “Ой у лузі червона калина” - дійсно, багато українських пісень зараз відроджуються. Шкода, що таким шляхом. Але все одно, це наш засіб боротьби. Наше слово, наша пісня, наша вистава.

В нас можуть забрати все, що завгодно. Але не можуть забрати нашу айдентику, не можуть забрати нашу душу.
Джамала

Це такий великий пазл, який ми збираємо з нашої айдентики. Я можу сказати, що в нас можуть забрати все, що завгодно. Але не можуть забрати нашу айдентику, не можуть забрати нашу душу. Тому що ми тим і дратуємо Росію, розумієте? Тим, що ми інші. Ми інші тим, що в нас є жага до знань і жага залишити весь цей совок, радянську історію далеко-далеко позаду нас.

Я також отримую цю нагороду від імені всіх жінок, всіх дітей, які зараз у бомбосховищах і борються за своє життя. Я приїхала, щоб використати цей момент і ще раз нагадати іноземцям, трохи їх збентежити. Так, три місяці йде масові війна в Україні. Але вони не мають звикнути до неї.

Я б ніколи не була готова говорити про те, що нам потрібна зброя. Я співачка. Але я кожного дня отримую листи від ЗСУ. В мене там багато друзів, які пишуть мені: скажи, будь ласка, їм - потрібні дрони, потрібні безпілотники і таке інше.

І тільки завдяки шаленій сміливості ЗСУ, хлопців і дівчат, які боронять нашу землю, тільки завдяки цьому я можу тут приймати цю нагороду і підіймати хвилю, щодня і щомиті.

Дивіться також: У Вашингтоні відбулась церемонія нагородження за Видатне Лідерство - одну з премій присвоїли Українському народові. Відео

Ви вже в багатьох країнах були з початку повномасштабного вторгення. До речі, в скількох уже?

Чесно, я не рахувала, але це і Європа, й Ісландія в тому числі… Дуже важко говорити про війну в країнах, де нема війни і не було війни. Хочеться, щоб зараз Європа відчула, що це не просто війна в Україні, яка їх не стосується напряму. Хочеться, щоб вони відчули, що це війна за свободу і демократію, і вона стосується всіх. Хочуть вони цього або ні. Ми всі в одному човні.

Ви багато гастролювали різними країнами і до повномасштабної війни. Чи бачите зміни в тому, як ставляться до українців за кордоном зараз?

Бачу. Іноземці зараз більше розуміють різницю між Росією і Україною. Раніше вони думали, що ми одна велика сімʼя. Не будемо брехати, дійсно в багатьох українців є родичі в Росії. Але іноземці зараз проводять цей кордон і чітко бачать, де Україна, а де Росія. Як відрізняється мова, вони так само це відчули. Шкода, що такою ціною. Але зараз цю різницю відчувають ще більше. І надають більше підтримки - від просто обійм, до слів, до грошової допомоги біженцям.

Дивіться також: Від IT-фахівців до міжнардних організацій: хто і як рятує культурну спадщину України. Відео

Протягом ваших виступів були якісь намагання, умовно кажучи, примирити українців з росіянами? Спільні концерти, або щось у такому роді?

О, так. Були такі заходи в Німеччині. Вони так зробили, що виходять двоє дітей, один загорнутий в російський прапор, інший в український. Обіймаються і оце все.

Це доречно зараз, на ваш погляд?

Як можна обіймати вбивцю? Як можна обіймати людину, яка тебе ґвалтує? В мене не вкладається це в голові.
Джамала

Ні. Вибачте мене за таку точну позицію, але ні. Ми будемо намагатися миритися… Не знаю, скільки має пройти часу. Але тільки після того, як вони перестануть нас вбивати. Як можна обіймати вбивцю? Як можна обіймати людину, яка тебе ґвалтує? В мене не вкладається це в голові, вибачте. Я не розумію таких моментів.

У вашій пісні 1944 є слова - “Коли чужинці приходять, вони вбивають вас і кажуть “ми не винні”. Хтось називає це війною Путіна. Але фразу “ми невинні” ми часто чуємо і від звичайних росіян. На ваш погляд, чи повинні громадяни Росії нести колективну відповідальність за за геноцид українців і те, що робить російська армія?

Я вважаю, що мають. Вони виховували, зрощували цього монстра роками. Те що зараз є люди, які мовчать, а є ті, які висловлюються проти… Це добре, що вони є. Маю на увазі тих, хто висловлюються проти. Але все одно, цього замало - бо Росія, вона величезна.

Наближається річниця депортації кримсько-татарського народу. Кримські татари втратили дім 80 років тому, потім вдруге - в 2014-му, і тепер багато людей знову втратили свої домівки через повномасштабну війною. Як кримсько-татарський народ переживає цю війну?

18 травня для мене особливий день. Ми завжди виходили з батьком в Сімферополі на площу. Це завжди був день, коли збиралось багато кримських татар - вони говорили, згадували історії.

Кожного дня мій дідусь за сніданком чи обідом розповідав про те, що вони не мали хліба, їжі, яку маємо ми. Коли я була дитиною, мене це трохи дратувало. Ну чого ми маємо кожного разу згадувати цю історію знову і знову? Але коли я подорослішала, я все-таки зрозуміла: для того, щоб не забути ці жахи. Тому що це не можна забути.

Боже, скільки написано книг, скільки знято фільмів, аби не забути про Другу світову війну. Аби новому поколінню нагадувати про ці жахи. І що ми бачимо? Те ж саме. Всі роблять ці позначки Never Again. Але Never Again happened again.

Дивіться також: Тарас Тополя: про своє 24 лютого, концерт на станції метро “Хрещатик”. Інтерв’ю

І знову ми бачимо всі ті самі прийоми, як вони робили з кримськими татарами. Просто повністю закатувати народ, сказати “нацисти, зрадники, такі-сякі”. І під цими лозунгами усіх вбити і сказати “ми всіх рятуємо, ми рятуємо світ”.

Для мене це просто таке паскудство, я навіть не знаю… Навіть не знаходжу слів, якщо чесно. Вони роками вибудовували пропаганду. Гляньте, як вони налаштували навіть російських родичів проти українців! Вони роками зрощували в них цю ненависть до нас. А чого? Ми їх не бомбили, ми їх не вбивали. І тепер рятують світ від нас!

Чому я - нацистка? Тому що я люблю свою країну? Тому що я розмовляю українською мовою? Тому що я ношу кольори своєї країни? Чому?
Джамала

Чому я - нацистка? Тому що я люблю свою країну? Тому що я розмовляю українською мовою? Тому що я ношу кольори своєї країни? Чому? Ми зараз в Америці. Тут з кожної домівки видно прапор. Кожен розмовляє своєю мовою. Кожен пишається тим, що він американець, незважаючи на походження.

Я українка кримсько-татарського походження. І для мене це біль - бо з 1944-го року весь мій рід Джамалатдінових не може жити на своїй батьківщині. Не може жити на батьківщині своєї історії.

До речі, це смішно, але 23 лютого я була на останній стадії завершення свого альбому Crimean Tartar, для якого я довгий час збирала кримсько-татарські пісні, яким по декілька сотень років, ще часів кримського ханства. Я підняла ці пісні з землі, зробила неймовірні аранжування, щоб заспівати їх у Карнегі Хол (всесвітньо відомий концертний зал у Нью-Йорку, - ред.) Я хотіла показати всю красу цих мелодій, і більше того - їхні змісти. В цих піснях такі змісти, що просто волосся дибки стає. І 23 лютого загружала одну з пісень, щоб зробити мастеринг - це фінальна стадія…

24 лютого  я усвідомила, що я не співачка. Я не можу бути просто співачкою. Я щодня маю робити щось, щоб врятувати нас і розказати про цю несправедливість.
Джамала

Але я знаю, що в мене не одної війна забрала всі плани. 24 лютого я усвідомила, що я не співачка. Я не можу бути просто співачкою. Я щодня маю робити щось, щоб врятувати нас і розказати про цю несправедливість.

Мені здається, що 24-го багато хто переосмислив свої цілі та завдання. В тому числі митці - хтось пішов на фронт, хтось гастролює і збирає гроші, хтось долучається інформаційно. За вашими враженнями, час дискусій про те, чи “музика поза політикою” - він вже минув? Чи в мистецьких колах досі є якась неоднозначність?

Ой, я тут категорична. Я ввжаю, що якщо ти живеш в країні, ти пишаєшся всім. І якщо твоя країна в біді, ти так само захищаєш її, ти не можеш бути просто осторонь. Чи можуть бути зараз люди поза політикою? Ні.

Гляньте, як навіть американські співаки підтримують нас. Біллі Айліш робила пісню, присвячену Україні. Кетті Пері, Леді Гага. U2 приїжджали і робили концерт в київському метро. Ті ж самі Менескін, які зараз приймали в себе Євробачення в Італії, зробили присвяту Україні.

Кожен, хто має голос, свою аудиторію… Це не просто зірки, це інфлюенсери, бо їхня думка дійсно впливає на людей. Вони не мають бути осторонь.

Тут дуже просте питання. От коли питаєш в росіян - чи мають вмирати люди? Вони починають: “А ви ж! А вісім років! А чого ж ви російську мову забули? А те, а се”. Але тут є тільки одна відповідь. Ти або людина, або ні. Ти або розумієш, що вбивають дітей, і ти не можеш це навіть якось намагатися виправдовувати. Нема іншої думки, коли тебе питають “чи добре, коли сусід приходить і вбиває дітей, жінок?” Ти відповідаєш тільки “Ні”. В цивілізованому світі не може бути такого.

Дехто каже, що свого часу західні артисти - Бітлз, Скорпіонс - доклались до того, щоб зруйнувати залізну завісу і пришвидшити кінець радянського режиму. Що зараз можуть зробити західні артисти для допомоги Україні, або, можливо, щоб достукатись до своїх фанів у Росії?

Дуже важливо, що зірки та відомі люди приїздять до нас. Це показник того, що вони хочуть побачити все на власні очі. Не просто попиваючи каву в якомусь дуже затишному місці. Вони хочуть бачити, як все є насправді, і це дуже важливо.

Якщо є можливість, варто запрошувати відомих людей до нас - щоб вони відчули і розказали про це своїй аудиторії. Також робити колаборації. Як-от Андрій Хливнюк зробив із Пінк Флойд, чи як Антитіла зробили з Едом Шираном. Я б залюбки зробила з Біллі Айліш, наприклад. Я за те, щоб зараз максимально обʼєднатися, і щоб показати світу, що не кожен сам по собі.

Я дуже хочу, щоб мої діти побачили свою країну, щоб вони мали змогу там навчатися, розвиватися. Це моя мрія.

Тож питання в тому, як ми будемо всі обʼєднуватись, щоб зупинити цю війну і потім відбудувати нашу країну. Ми маємо повернутися, відбудувати нашу Україну. Я дуже хочу, щоб мої діти побачили свою країну, щоб вони мали змогу там навчатися, розвиватися. Це моя мрія. Я зараз дуже багато подорожую. Я можу сказати, що дуже гарно, все дуже красиво, неймовірно. Але нема нічого кращого, ніж дім.

Будемо сподіватись, що ваша мрія здійсниться.

Дуже хочеться, так.

Дивіться також: Людмила Монастирська: про роботу в Метрополітен Опера, війну, колег із Росії та неможливість культури поза політикою. Інтервʼю

Більше

XS
SM
MD
LG