Фотографувати поранених на війні українських дітей, збирати історії свідків воєнних злочинів і передавати ці докази світовим медіа. Таку місію для себе від початку війни обрала прес-служба найбільшої дитячої лікарні України «Охматдит». Про свою співпрацю із провідними світовими медіа і важливість донесення правди для боротьби проти російської пропаганди - в інтерв'ю прес-секретарки «Охматдиту» Анастасії Магеррамової.

Анастасіє, розкажіть, як ви почали знімати на камеру поранених на війні дітей і записувати їхні історії?

Я - прес-секретарка Національної дитячої спеціалізованої лікарні «Охматдит». Це найбільша дитяча спеціалізована лікарня України. Але від початку війни лікарня надає допомогу і дорослим в тому числі. Я жила у лікарні, жила, працювала від початку війни і в мене навіть іншої думки не було не було, щоб цього не робити, тобто ми з моєю колегою Лідією Дмитрашко з прес-служби фіксували абсолютно все, що відбувається у лікарні.

Починаючи від першого ми все знімали, фільмували, як привозять до нас дітей з осколковими пораненнями, мінно-вибуховими, кульовими. Так, прибували діти з бойовими травмами, звичайні людини, це жахливі речі відбувалися.

Наскільки складно щодня бачити такі історії? Чому це потрібно?

До нас надходили діти, які отримали травми через війну, через військові дії, через російське вторгнення. Ми брали інтерв'ю, тобто у нас багато є свідків цих злочинів, яких ми знімали, це не один десяток людей, які стикнулись із жахами війни і які готові про це говорити.

Звичайно, це складно і для нас, і для цих людей, - згадувати ці жахи, коментувати. Але ми розуміємо, що ми хочемо, щоб світ знав правду. Ми хочемо справедливості, за нами правда, за нами справедливість, і ми хочемо це доносити світу, щоб отримати допомогу, щоб отримати підтримку і щоб війна закінчилась якнайшвидше і щоб винні були покарані.

УВАГА! Подальші фото й відео можуть шокувати

Ми бачимо що російська пропаганда дає свої плоди і має своїх прихильників. І ми маємо переважати, ми маємо зі свого боку надавати достовірну інформацію, щоб світ знав правду, бо люди, будучи на іншому континенті, вони не знають, що тут відбувається. А ми тут працюємо, ми бачимо цих постраждалих, ми чуємо їхні історії. Тобто коли запитують: «А звідки ви знаєте, що там робиться?»..

Ми кожен день бачимо постраждалих. Ми кожен день спілкуємось з ними. І це не один десяток людей. І сотні людей не можуть бути акторами і грати.

Чиї історії найбільше закарбувались у пам'яті?

Ми бачимо дітей з відірваними пальцями, з відірваними кінцівками, з кулями в обличчі, з осколками в ногах, в ребрах, з жахливими пораненнями на спині. Тобто надивились всякого. Є діти, які померли, на жаль, через травми, отримані внаслідок воєнних дій та через російських військових. Бо ми чуємо історію, коли просто впритул був розстріляний батько на очах у сина, і він це коментує, він це пам'ятає, і сам отримав кульове поранення.

Ми чуємо історію, як у дівчинки 6-тирічної на очах мама загинула через те, що снаряд влучив у їхній будинок; і вона малює малюнки в блокнотику кожен день для своєї мами загиблої.

Ми чуємо історію, як дівчинка виїжджала з мамою з Ірпеня і потрапила під мінометний обстріл, і це був так званий «зелений коридор», але все одно російська сторона почала обстріл, й жахливі травми отримала дитина з мамою. Чи коли виїжджала родина з Чернігова, яка потрапила під обстріл…

У нас був чоловік, пацієнт Олександр з Бучі, на його очах убили його дружину та двох синів маленьких і весь його світ загинув в одну секунду.

УВАГА! Подальші фото й відео можуть шокувати

Чи можна звикнути до такого?

Насправді, я вже думала, що я вже звикла, бо я тут вже два місяці одне й те саме розказую. Інколи журналісти приходять, і я дуже спокійно це розказую, бо я вже звикла…

Я просто знаю всі історії, всіх постраждалих напам'ять. Я цим живу, я бачу в цьому сенс. Але це дуже важко.

Вчора, наприклад, я була на інтерв'ю у дівчинки з Маріуполя, їй 12 років, звати Кіра. Тата в неї в Маріуполі вбили, мама в неї померла, коли тільки вона народилась. Дівчинка була вивезена на непідконтрольну територію спочатку, в неї було поранення, вона підірвалася на розтяжці. Вона розказує, що там дуже було страшно, що там дуже бахкало. Вона розповідає, що тата її вбили, а вона каже, що вона береже його телефон…

Через обстріли, через небезпеку, через війну дітки не могли та дехто і досі не може дістатися «Охматдиту», щоб отримати допомогу. І це є окремим нашим болем, що велика кількість дітей постраждалих не доїхали до лікарні.

Були у нас такі випадки, що нам телефонують, кажуть: «До вас везуть трьох поранених дітей, дві дитини поранені в голову, одна – в груди». І ми чекаємо, все знімаємо, що ми чекаємо трьох поранених дітей, вже розгорнули операційні, і потім дзвінок, що одна дитина загинула. Другий дзвінок, що друга дитина загинула, третій дзвінок був такий, це Київська область була, що ми не можемо виїхати через обстріли… І з ними було втрачено зв’язок. Таких ситуацій було багато.

Також була ситуація, телефонують, кажуть, що везуть п'ятьох поранених дітей. І ми чекаємо, чекаємо… і я не знаю, що з ними трапилось, не знаю, вони не доїхали…

Дуже багато у нас історій, це все я пропускаю через себе, прив'язуюсь до пацієнтів, хоч це неправильно.

Що вам допомагає у роботі?

Лікарі мене дуже вражають. Який би жах не відбувався, вони без паніки, спокійно надають допомогу і все. Що мені надає сили, це команда людей, які поруч, команда «Охматдиту», команда лікарів і не тільки лікарів, бо лікарня функціонує на повну. Тут і санітарки важливі, і медсестри, і кухарі, і адміністративна частина персоналу. Тобто кожен на своєму місці і робить, що може. І разом – ми одна команда.

Від початку війни «Охматдиту» допомагає велика кількість волонтерів, благодійних організацій. Ми дуже вдячні їм. Наприклад, до нас приходять лікарняні клоуни, волонтери, які проводять час із дітками, якось намагаються їх розрадити, іще коли ми були в бомбосховищах, в підвалах, вони там дітками співали, танцювали, якось намагались, щоб у дітей продовжувалась дитинство незважаючи ні на що.

Нещодавно в нас було бульбашкове шоу. І ми хочемо, щоб у наших дітей продовжувалось дитинство, незважаючи на війну, на жахи, які відбуваються навколо. Ми хочемо їм подарувати якісь добрі емоції.

Також у нас з'явився такий проект «День краси», це коли до нас приходять волонтери, майстри з різних салонів краси, і роблять батькам діток або діткам і команді лікарів та медсестер манікюри, зачіски, макіяж. І це також терапія, це також важливо.

Ще маємо таку традицію, що кожної п'ятниці у нас концерт. Розпочав таку традицію Олег Скрипка. Це ініціатива була генерального директора, він хотів порадувати жінок на 8 березня. І напочатку березня у нас були дуже важкі пацієнти, і я думала: "Які тут концерти? У нас тут загиблі діти, поранені". Але у нас відбувся концерт - і люди плакали, підспівували. І я зрозуміла, що людям це потрібно. Я теж плакала, знімала. Людям потрібні ці емоції, музика також лікує. І в такі дійсно тяжкі часи такі концерти, зустрічі - дуже важливі.

Потім до нас приєдналась Соломія Вітвіцька, яка допомагає нам із цими концертами. У нас уже побували Наталія Могилевська, Віталій Козловський, а нещодавно до нас завітав Святослав Вакарчук, потім ми також були у нього на концерті.

Також у нас був гурт "Без обмежень", і коли вони співали пісню "Вільні люди", всі підспівували. Це підзаряджає команду "Охматдиту" працювати далі, бути сильними, разом. І вже запитують: "А хто буде в наступну п'ятницю?"

До вас у лікарню нещодавно приїжджав президент України Володимир Зеленський, розкажіть про його візит.

Він відвідав діток з Маріуполя, постраждалих через війну. Це дівчинка Кіра, якій 12 років і в якої в Маріуполі вбили батька. І хлопчик, 10-річний Ілля, у якого вбили маму. Діти лишилась сиротами.

Президент брав активну участь у їхньому визволені, вони були вивезені на непідконтрольні Україні території, і президент брав участь для того, щоб повернути дітей. Це дає надію для інших людей повернути своїх дітей, які були вивезені з України. І це була така дуже тепла зустріч, він приїхав, подарував діткам подарунки, планшети. Дуже була тепла зустріч, добра, і також він нагородив наших співробітників, лікарів високими державними нагородами і також підтримав команду лікарів, підтримав лікарню.

Яке особисте враження він на вас справив?

Він така дуже проста приємна людина, вдалось його й обійняти, і добрі слова сказати. Він пообіцяв, що завітає в «Охматдит» ще. Звичайно, це був формальний візит, але було таке враження, що ніби наш друг приїхав, особисто в мене так.

Ми також подякували президенту за те, що він робить зараз. І в нього зараз колосальне навантаження, я не знаю, як людина це все витримує. Але ми зараз всі - одна команда і ми маємо підтримувати один одного, кожен на своєму місці і робить те, що він може.

За цей час "Охматдит" привернув дуже багато уваги світових медіа. Із ким ви співпрацювали?

За період війни ми співпрацюємо й співпрацювали з великою кількістю журналістів, міжнародних журналістів, американських, британських, канадських, із Європи.

Тобто я думаю, що ми з усіма топовими ЗМІ працювали. Це і "The York Times", BBC, CNN, CBC й інші відомі медіа. І не було ще за ці два місяці ані дня, щоб у нас не було журналістів або якоїсь взаємодії з журналістами. І ми вважаємо, що це важливий інструмент в загальній війні, бо це інформаційна війна і ми маємо доносити зі свого боку правду.

Я щаслива і дуже вдячна журналістам та медіа за увагу до нашої країни, до нашої лікарні, в тому числі, за висвітлення коректної інформації, правдивої інформації про війну, яка відбувається зараз в Україні.

Ми з моєю колегою Лідією Дмитрашко намагаємось полегшити життя журналістів. Чому? Бо ми хочемо донести правду великій кількості людей, а щоб це зробити, ми хочемо бути ефективними, ми хочемо ефективно використовувати свій час, свої ресурси, свої можливості і тим самим допомагати журналістам робити їхню роботу.

Бо разом ми дійсно всі одна команда, і ми маємо полегшувати життя одне одному, щоб зробити якісний матеріал, щоб зробити якісно свою роботу та наблизити нашу перемогу, донести світу правду і щоб це мало якийсь вплив.

Дивіться також:

"Робимо все, щоб наблизити перемогу", - українські лікарі про роботу під обстрілами