Спеціальні потреби

Блоги "Моя Америка"

вівторок 21 Листопад 2017

Думки, висловлені в рубриці «Моя Америка», передають погляди самих авторів і не відображають позицію «Голосу Америки».

За весь час проживання, навчання та роботи в США я зрозуміла одну просту річ – українці не мають жодних підстав для комплексу меншовартості. Ані як індивідууми, ані як суспільство. Не те, що я сама на це стражджала, але неодноразова бачила прояви «та куди нам…» - особливо від представників старшого покоління.

Не лише я, а і інші студенти з України, які навчалися зі мною в Університеті штату Огайо були не гірші, а в деяких випадках і кращі за решту студентів. Долаючи неідеальну англійську, а також невміння швидко друкувати тексти англійською, ми писали пристойні роботи і добре складали іспити. А ще брали участь в наукових конференціях і вигравали престижні літні практики. Навіть студенткою року Університету з кількатисячним студентським складом у рік, коли я випускалася, була визнана львів’янка Ірина Заячук.

Cтуденткою року Університету штату Огайо у 2004-му році була визнана львів’янка Ірина Заячук.

Сьогодні, працюючи в Українській службі «Голосу Америки», ми висвітлюємо досягнення українців у США. Вони засновують успішні технологічні компанії. Роблять наукові відкриття. Засновують оригінальний та успішний бізнес. Сягають вершин у мистцеві та спорті. Залишають свій спадок у революційних технологічних змінах людства. Коли я була у відрядженні у Сан-Франциско/Сакраменто, де зосередилася на цих історіях, у місцевої американки-оператора, що зі мною працювала, виникло враження, що українці - це якісь супер-люди.

І я вважаю, що цими досягненнями українцям в Україні варто пишатися - навіть якщо успішні українці у США вже давно виїхали з Батьківщині чи навіть там і не народилися, не говорять українською чи говорять погано, закінчили російський вуз чи народилися на території Росії або не є 100-відсотково чистими етнічними українцями. На жаль, майже під кожною історією про успіх українців обов’язково з’являються коментарі, чому та чи інша успішна людина не є повноцінним українцем, а отже і досягнення не рахуються.

Українці – сучасна політична нація з дуже складною історією, яка відбилася на особистій історії кожної людини. Якщо обмежувати своє національне надбання досягненнями тільки тих українців, які говорять вишуканою мовою, народилися на території України, ніколи за кордоном не жили, вчилися виключно в українських навчальних закладах, то тоді дійсно доведеться багато від чого відмовитися. Але навіщо? Це просто інший шлях до того ж комплексу меншовартості, який насаджувався у радянські та імперські часи.

Звичайно, багато хто скаже, що українці досягають успіху за кордоном, але не у власній країні, бо найкращі люди виїжджають. Є успішні проекти, які створюються прямо зараз Україні. Малу частку з них ми змогли побачити, наприклад, на виставці TechCrunch у Сан-Франциско, куди 15 українських стартапів привезли свої винаходи. На мене особисто найбільше враження справив PassiveDom. І чимало компаній, про які ми писали та робили сюжети, як от Grammarly, мають офіси, як в США, так і в Україні.

Якщо українці виїхали чи навіть народилися за кордоном, у сучасному світі це ще не означає, що вони для України втрачені назавжди. Можна по-різному оцінювати роботу Наталії Яресько і Уляни Супрун, але це – приклади діаспорянок, які представлені (чи були) на вищих шаблях української влади.

І навіть звичайні українські студенти, часто не з найбільш престижних вузів, які приїжджають у США за програмою “Work and Travel”, залишають по собі добрі враження. Коли значно більшому відсотку українських студентів почали відмовляти у візах у Консульстві США, це викликало паніку серед американських роботодавців, що наймають сезонних працівників. Хоча в цій програмі беруть участь студенти з половини усіх кран світу, українська молодь – завірив мене не один роботодавець - користується високим попитом, бо вони працелюбні, підприємливі та відповідальні.

Якщо говорити про суспільство загалом, то мені на відстані стали помітні щонайменше дві позитивні риси українського суспільства. Це – міцні горизонтальні зв’язки і відкритість до позитивного досвіду інших країн.

Дружба як повітря

Коли я жила в Україні, дружба була як повітря, яким я дихала. Я ніколи не замислювалася, чия черга запросити на каву або чи є ми достатньо близькими, аби разом відсвяткувати Новий рік. Воно якось відбувалося само собою, а моя мережа ледь не щодня поповнювалася новими, цікавими людьми.

Досвід волонтерської діяльності, який залежить від вміння організуватися, покластися на вже існуючу мережу друзів та знайомих і знайти нових – показник сильних горизонтальних зв’язків принаймні в частині українського суспільства.

У США мені, чесно кажучи, важче. На зближення йдуть роки, на планування спільного проведення часу – тижні, а відчуття контакту на глибокому рівні заявляється вкрай рідко. Звичайно, тут є великий суб’єктивний фактор – я старша, маю родину і просто знайти час на спілкування – вже виклик.

Але, на загал, у мене все не так і погано в цій сфері, можливо, тому що серед моїх друзів та знайомих – чимало українців. Колишній головний хірург США (2014-2017) віце-адмірал Вівек Мерфі вважає, що самотність є найбільшою загрозою здоров’ю нації в США. У своїй статті в Гарвард Бізнес Ревю, він цитує данні, згідно з якими понад 40% американців почуваються самотньо, а серед менеджерів найвищої ланки - понад половини. Росте кількість людей, які живуть одні та не мають жодної людини, якій вони можуть довіритися. Усе це позначається на здоров`ї та продуктивності, пише він, бо ми еволюціонували як соціальні істоти, а брак відносин з іншими людьми – і мова йде не лише про кількість, але і якість – спричиняє хронічний стрес. Сам він радить заводити друзів на роботі, бо часто просто немає де ще, а менеджерам – сприяти цьому процесові.

Між іншим, дослідження щастя приходять до висновку, що саме якість відносин з іншими людьми є основним фактором того, чи почувається людина щасливою, – а не багатство чи індивідуальні досягнення.

«Чужому навчайтесь та свого не цурайтесь»

Я пам’ятаю, як на зустрічі з читачами у Вашингтоні письменник Андрій Курков сказав, що українці – ідеальні іммігранти: працьовиті та здатні адаптуватися до правил та вимог нового суспільства. Якщо поблукати етнічними районами деяких американських та європейських міст, стане очевидно, що вихідці далеко не зі всіх країн можуть це робити настільки ж добре, як і українці.

Мешканці і в середині України з інтересом ставляться до іноземного досвіду та готові запозичувати найкращі зразки. Про що говорить хоча б інтерес до подібних публікацій.

США в цьому плані – дивний феномен. З одного боку, це – «плавильний котел» націй та культур. Спадок багатьох з них потрапляє у культурний мейнстрім і починає вважатися майже американським надбанням – як от італійська піца чи латиноамериканське тако. Вчені, винахідники, митці, які самі чи їхні батьки приїхали з інших країн, роблять внесок в американську науку та культуру.

А з іншого боку, запозичення європейського, австралійського чи канадського досвіду для вирішення нагальних проблем часто відкидається значною часткою суспільства, бо це – «соціалізм». Мені, наприклад, важко уявити, щоб у США запровадили медичну реформу за канадсько-британським зразком. Австралійський досвід вирішення проблеми масових стрілянин у публічному просторі обговорювався рівно добу після розстрілу людей в Лас-Вегасі. Так званий “American Exceptionalism” (американська винятковість ) змушує США весь час вигадувати велосипед.

Тут навіть на метричну систему досі не перейшли, бо є своя рідна – з дюймами і милями. І до речі, не треба думати, що їм з нею так зручно. Ті, хто хоче займатися наукою, має вивчати обидві. Я пам’ятаю, як в класі дизайну в Університеті Огайо ми мали відтворити на комп’ютері малюнок з паперу. Американські студентки вимірювали лінії дюймами, перераховували у якусь спеціально вигадану для цього десятирічну систему і вносили ці дані в комп’ютер. Ми з двома румунками, перевернувши лінійку, міряли і заносили в програму міліметри і, без жодної арифметики, виконали завдання в 10 разів швидше від решти і без помилок.

І зміни в Україні відбуваються досить швидко. Я розумію, що так не здається тим, хто живе в Україні, але кожний раз, коли я навідуюсь на свою історичну Батьківщину, я бачу щось нове. Останнім разом мене вразив доглянутий вигляд Харківського району – біля кожного будинку були клумби з квітами, дитячі майданчики були відремонтовані та активно використовувалися дітьми з батьками, а не місцевими наркоманами та алкоголіками.

Звичайно, що в Україні залишається купа проблем – і бідність, і війна, і корупція. Але ані український менталітет, ані якісь притаманні українцям якості ними не є. Принаймні – не більше, ніж в будь-якій іншій країні світі. Не хочу сказати, що українці є кращими за решту націй світу, але вже точно - не гірші.

Дивіться також: Як українці побудували одну з найуспішніших компаній в Кремнієвій долині

В Українському соборі УГКЦ у Лондоні ще користуються "старим" - Юліанським церковним календарем

Думки, висловлені в рубриці «Моя Америка», передають погляди самих авторів і не відображають позицію «Голосу Америки».

На твердження про те, що святкування Різдва 25 грудня "наблизить українців до Європи", я би сказав, що воно наблизить їх також і до Америки...

Саме у США я вперше безпоседньо зіткнувся зі значною кількістю українців, які святкують Різдво саме наприкінці грудня

16 листопада український парламент назвав 25 грудня вихідним днем і деякі депутати проголосили, що "перехід на святкування Різдва за більш новим і точним Григоріанським календарем – ознака європейськості".

Голова Верховної Ради Андрій Парубій написав у себе у Фейсбуку: "Ми будуємо європейську державу, ми об’єднуємо українську націю – тому вважаю надзвичайно важливим і символічним відзначення Різдва Христового і запровадження вихідного і 25 грудня, і 7 січня. Звільняємось із московської ментальної окупації та повертаємося до родини вільних народів світу!"

...

Саме у США я вперше безпосередньо зіткнувся зі значною кількістю українців, які святкують Різдво саме наприкінці грудня.

Віддавна деякі українські громади у Західній Європі та Північній Америці перейшли на святкування Різдва "з усіма"

Святкувати саме тоді, коли це роблять більшість християн світу, дуже логічно і зручно: важко пояснити, чому у повсякденному житті ми користуємося Григоріанським календарем, а кілька разів на рік - Юліанським. Важливі і практичні міркування, бо українці за кордоном прив’язані до офіційних вихідних днів на роботі; діти на канікулах - теж саме тоді, коли і всі решта школярів.

Тому віддавна деякі українські громади у Західній Європі та у Північній Америці перейшли на святкування Різдва "з усіма". Але не все так просто, бо значна частина залишилася вірна старому календарю, є люди, які не мають проблем зі святкуванням двічі, а ще менше можуть розібратися з тим, чому Великдень святкують за візантійською традицією навіть у тих парафіях, де Різдво святкують за Григоріанським календарем.

Відсторонившись від теології, біблійної історії та астрономічних календарів, я пропоную звернути увагу не на дати, а на сутність святкування Різдва.

Пропоную звернути увагу не на дати, а на сутність святкування Різдва

Проживши більшу частину дорослого життя в Лондоні, я, хоч і не вважаю себе справді побожним, належу до тих, хто тримається "старого календаря".

Напевне тому, що справа тут не в релігії і не в церкві (мушу визнати, що буваю там нерегулярно), а в родинній традиції, позначеній стриманим ритуалом Святого вечора.

"То не бенкет, – повчала мене бабуся – не празник для живота, а свято народження Ісуса Христа". Суворо вегетаріанські 12 страв приваблювали не розкішним смаком, а тим, що жодна тварина не була перетворена на м’ясо для того столу і просто тим, що більшість тих страв готують раз на рік. Не менш приваблива й ідея, що кутя – просто відварене зерно, мак, горіхи й мед є, можливо, найдавнішою стравою предків – українських землеробів ще з дохристиянських часів.

То не бенкет, – повчала мене бабуся – не празник для живота, а свято народження Ісуса Христа

На Святий вечір більшість українських сімей, які я знаю, не лише не п’ють алкоголю, але й не вмикають розважальних пристроїв, а навіть колядувати починають пізніше. Про подарунки також не йдеться, бо діти знаходять свої під подушками "від Миколая" ще 19 грудня – також "за старим календарем".

Ви напевне здогадалися, що мені це все дуже подобається саме раз на рік і саме у такому вигляді :) Світ стає тісніший і Україна, навіть ще не змінивши дати Різдва, вже опинилася під тиском масової культури, яка не має кордонів, а головне – тиску комерції, яка також не має меж. В Америці та Європі ще за багато тижнів до 25 грудня про Різдво першими нагадують не церкви, а саме крамниці. Реклама роздмухує звички, що вимагають купувати, купувати, купувати.

В Америці та Європі ще за багато тижнів до 25 грудня про Різдво першими нагадують не церкви, а саме крамниці

І саме по собі це не проблема. Діти чекають розваг, радіють відпочинку й подарункам також і дорослі.

Проте реклама, бучні телешоу й метушливі закупи у переповнених крамницях можуть витіснити український тихий Святий вечір.

Той факт, що більшість українців святкують його 6 січня, також допомагав оберігати традицію некомерціалізованого Різдва.

Зі зміною календаря для такого збереження будуть потрібні додаткові зусилля.

Більше

XS
SM
MD
LG