Думки, висловлені в рубриці «Моя Америка», передають погляди самих авторів і не відображають позицію «Голосу Америки».

Мені пощастило народитись за кілька днів після того, коли у свідоцтвах про народження припинили писати «Київ, УРСР». І про радянські часи я можу судити лише із розповідей родичів. Але у Вашингтоні я побачила речі, які, як я думала, залишились в минулому й не мають місця в житті сучасної і, головне, капіталістичної країни з шаленою конкуренцією на ринку й часом, що вимірюється у доларах.

Черги

У кінці січня в Сіетлі відкрився AmazonGo - перший магазин "без кас, без продавців і без черг". І черга під його дверима у перший день простяглась на квартал.

А згадайте, як найвідчайдушніші шопоголіки ночують під магазинами у наметах, щоб першими вхопити телевізори на Чорну п'ятницю або нові айфони. Не кажучи вже про те, що у США навіть є спеціальна недешева послуга - "постояти за вас у черзі".

У Вашингтоні публіка особливо багата - столицю оточують 5 із 10 найбагатших округів в усій країні. Середній дохід однієї родини там - 100-125 тисяч доларів на рік. А тепер уявіть, що чимало з цим зовсім небідних людей щоп'ятниці спокійно стоять на вулиці під якимось модним закладом і чекають, поки звільниться столик, - у сніг, дощ, чи спеку.

Одразу згадую анекдот про «нового руського», який заходить в аптеку, бачить однісінького покупця на касі й каже: «О-о-о, тут черга, піду до іншої».

Попит на смачні, хай би й дорогі ресторани у Вашингтоні – шалений. Черги шикуються довжиною у квартал чи навіть два. Кожен новий модний тематичний бар переживає навалу відвідувачів по кілька місяців. Наприклад, до бару, присвяченому серіалу «Гра престолів», моя знайома-американка вистояла 4 години у черзі і врешті кинула цю невдячну справу.

Одна з причин таких черг полягає у специфічному ритмі життя у США. Якщо європейці ходять їсти у заклади протягом всього тижня, то американці – переважно лише з вечора четверга (на коктейль після роботи) до обіду неділі (по бранч).

У п’ятницю й суботу бари забиті. А от із вечора неділі галасливі вулиці із барами вимирають. Тож заклади часто працюють протягом робочого тижня собі у збиток. І дозволити опцію бронювання, а отже «простоювання» столиків можуть далеко не всі.

Певна річ, черги за радянських часів були спричинені дефіцитом товарів. Але у сучасному Києві я ще в житті не бачила, щоб на вхід у клуб або бар на морозі стояли півсотні людей.

Любов вашингтонців до безкоштовного

Про це можна написати окремий роман. Її можна порівняти лише із почуттями киян, коли на День Києва у зоопарку роздають морозиво. У Вашингтоні й у прилеглих містах задарма роздають не лише смаколики. Щовихідних можна знайти десятки розваг, де не вимагають оплати.

Особисто я встигла подивитись кілька кіно просто неба, поплавати в басейні на даху готелю, послухати виступи пристойних кавер-гуртів, відвідати кілька інструментальних концертів, походити на щотижневі уроки сальси, потренуватись під час промоакцій у дорогезних спортклубах, подивитись студентські спортивні змагання, двічі об’їстись морозивом просто під Капітолієм. І не заплатила ані цента. Частину з цього всього я залюбки повторю, але вже знаю, що саме обернеться марною справою і витраченими нервами й часом.

Нещодавно примхи долі укотре завели мене до найбільшого у Вашингтоні концертного залу Kennedy Center. Там щодня о шостій вечора проходять безкоштовні концерти. Тривають лише годину, невеличка сцена розташована просто у холі, а під нею ставлять розкладні стільці. Якщо на вечір нема інших планів, або виступають цікаві артисти, - непоганий варіант, правда?

Але мене спокусило інше – оманливе оголошення, що обіцяло «вечір веселих танців, що надихатиме аудиторію будь-якого віку на спортивний і здоровий новий рік. Вдягайтесь зручно!».

Такого ажіотажу я не бачила давно. У довжелезний хол набилось кількасот людей. Моя подруга прийшла за двадцять хвилин до початку, але з місця, яке вона зайняла, сцени майже не було видно. Більшість рухів інструкторки доводилось вгадувати чи вигадувати самостійно.

Ситуацію б іще врятувало, якби це був якийсь пілатес чи сальса. Але тренери обрали надпопулярну у США зумбу – це мікс танцювальних рухів і аеробіки під запальні мотиви. Розмахувати руками-ногами, бігти вперед-назад, нахилятись й підстрибувати, коли ризикуєш врізатись у людей довкола, було зовсім не те, на що я очікувала.

Коли ж я зробила крок у бік від свого місця - ковтнути води, щоб не заважати іншим, - на моє місце вскочила така завзята жінка, що я навіть не змогла їй заперечити.

Додому поверталась розчаровано, усвідомивши, що витратила на дорогу більше часу, ніж тривало заняття. Цікаво те, що більшість дівчат були у спортивній формі, з пляшкою води, та й зумбі вони не здивувались. А отже, вони знали, що це за урок. Тобто вони на такому знущанні не вперше? Чому? У більшості точно є гроші, щоб ходити на нормальні платні заняття, а до послуг студентів є шикарні за київськими мірками тренажерки.

Чи не краще вже заплатити за заняття у спорт-клубі, замість штовхатись у коридорі? Так само не розумію небідних людей, які годину стоять на вулиці під кондитерською, що дає безкоштовну кульку морозива. Або останній мій такий досвід. Десята вечора, мороз, галерея навпроти Білого дому, де проходить якийсь розважальний вечір з музикою та діджеєм, - і черга на два квартали, де стоять, зокрема, батьки з маленькими дітьми й немовлятам у візочках.

Талони на їжу

Якось на farmers market («фермерському ринку»), де продаються, зазвичай, відчутно дорожчі продукти, ніж у магазині, я побачила дуже бідного чоловіка, судячи з одягу. Але якщо я вирішила, що яблучка, у півтора рази дорожчі за магазинні, того не вартують, він набрав цілий пакет. Але розрахувався не грошима, а своїми food stamps, тобто талонами на їжу.

Програму додаткової продовольчої допомоги (Supplemental Nutrition Assistance Program, коротко “SNAP”) для малозабезпечених започаткували у 60-х як частину Війни проти бідності (War on Poverty). З того часу вона зазнала купу змін, наприклад, замість талонів відкривають банківські картки. Але механізм, що ними можна розрахуватись лише за їжу, лишився.

В місяць один безробітний може отримати до $189, а родина з чотирьох осіб – до $632. Сума зменшується залежно від рівня доходів. У жовтні 2017 року в США цією програмою скористались 46 мільйонів людей, тобто кожен сьомий американець.

Зрозуміло, що проводити знак «дорівнює» між радянськими талонами на їжу та американськими не можна. Але сам факт наявності цієї системи у США викликає в мене лише одну асоціацію.

«Авоськи» й «кравчучки»

Наскільки це можливо, американці намагаються не носити нічого важкого в руках.

Їдуть на авто в крамницю, розташовану далі, ніж за 10 хвилин пішки від дому. Великі наплічники, що за розміром нагадують валізи, на роботу в метро возять на коліщатках. Працівники технічних служб ризикують збити у коридорі необережного перехожого, бо розсікають по коридорах на спеціальних мобільних платформах, де перевозять навіть найлегші коробки.​

Знайомий американець, який через день пробігає 15 кілометрів і потім іде в тренажерку, допомагав мені затягувати величезну валізу вверх вверх по сходах навіть не припіднявши її, а гучно гупаючи коліщатками по кожній сходинці.

Коли я у своєї 20-з-чимось-річної сусідки вперше побачила shopping utility cart, тобто таку собі «кравчучку», спершу навіть не зрозуміла, що це. «А чого я маю носити продукти з магазину в руках?», - знизала вона плечима. У той момент, коли я уявила, як вона 25 хвилин пішки йде з пакетом яблук і пляшкою молока у кравчучці, зрозуміла, що американці зовсім не бояться здатись смішними чи слабкими.

Бюрократія та низька якість послуг у державних структурах

Два роки тому на новий внутрішній паспорт у Києві я записалась онлайн і витратила в черзі 5 хвилин. Тоді ж закордонний біометричний - задовго до безвізу - робила півгодини, хоч і за додаткові гроші у паспортному центрі. А тепер уявіть, що американцям треба чекати на паспорт 4-6 тижнів. Треба уточнити, що його використовують лише як закордонний, внутрішнього у США нема - є лише ID-картка.

“There is a place worse than the DMV”, тобто «Таки існує місце, гірше за Департамент транспортних засобів» (Department of Motor Vehicles). Це - перший коментар користувача на Гугл-картах про Social Security Office, Управління соціального забезпечення. І дійсно, установи, таке враження, змагаються за звання найменш зручного.

Картка соцстрахування, яку там видають, діє як ідентифікаційний номер, без якого у США не можна ступити й кроку. Він потрібен для працевлаштування, відкриття банківського рахунку, навіть щоб провести інтернет у квартирі. У мене отримання її забрало 3 довгих тижні.

А от у DMV видають ID-картки й водійські права, які треба оновлювати кожні 10 років. В обох цих установах черги – як перед кінцем світу. Дивовижно, що там і досі немає можливості записатися телефоном чи на сайті чи хоча б відслідковувати онлайн довжину черги.

Але буває гірше. Дозвіл на працевлаштування, (employment authorization document, EAD), що потрібний для людей із певними категоріями віз, коштує $410. І робиться він до 4 місяців. Бо документи на його отримання - копії віз, паспортів, банківський чек - треба фізично відправляти листом до установи, яка їх випускає. А таких на всю країну аж дві. Наприклад, найближчий до Вашингтона - у Техасі. Таке враження, що цим очікуванням і дороговизною система не стимулює тих самих мігрантів з Мексики оформлюватись на роботу легально й платити без того немалі податки.

Є й гарні новини. Оформити бізнес, наприклад, LLC (Limited liability company), щось середнє між нашим ТОВ і ФОП, можна за 10 хвилин зі свого комп'ютера.

Як і в кожній країні, у Сполучених Штатів є суттєві недоліки системи, які, здається, мали залишитись далеко в минулому. Ймовірно, ще й мої очікування були дещо завищені - бо як інакше, тут дрони розвозять посилки, машини їздять на автопілоті, а по телефону замість оператора вирішувати питання може штучний інтелект!

Але більшість вад і незручностей цілком перекриває незашореність і відкритість людей, які найчастіше все ж готові допомогти, так що хамство сприймаєш як виняток, а не як норму.

Передрук та інше використання матеріалів, розміщених на цьому веб-сайті, дозволяється за умови посилання на джерело.

Дивтіься також: Бібліотеки майбутнього: як у Вашингтоні ламають стереотипи​

​